скачать книгу бесплатно
– Я це бачу, ваша ясновельможносте, – вiдповiв розлютований Андзолето, який у цю мить здатний був погубити все свое майбутне.
– Так що ж ти баришся? – наiвно запитала здивована його нерiшучiстю Консуело. – У такому разi пiду я, пане графе. Ви побачите, що я завжди готова служити вам.
І перш нiж граф устиг ii зупинити, вона легко перестрибнула через лавку, що вiдокремлювала ii вiд старого вчителя, i присiла бiля нього навпочiпки.
Граф, бачачи, що його залицяння до Консуело мало зрушилося, визнав за потрiбне прикинутися.
– Андзолето, – посмiхаючись, сказав вiн, смикаючи досить сильно свого вихованця за вухо, – ось уся моя помста, далi цього вона не пiде. Зiзнайтеся, вона далеко не вiдповiдае вашiй провинi. Чи можна порiвняти задоволення, отримане мною вiд короткоi безневинноi розмови з вашою коханою на очах у десяти присутнiх, iз тим, чим ви насолодилися наодинцi з моею коханкою в ii наглухо закритiй гондолi?
– Ваша ясновельможносте, – у сильному хвилюваннi скрикнув Андзолето, – запевняю вас честю…
– Де вона, ваша честь? Чи не в лiвому вусi? – запитав граф, роблячи вигляд, що збираеться проробити над цим бiдолашним вухом те, що вже проробив над правим.
– Невже ви, ваша ясновельможносте, припускаете так мало розсудливостi у своему вихованцi, що вважаете його здатним зробити таку дурiсть? – розв'язно запитав Андзолето, до якого встигла повернутися його звичайна винахiдливiсть.
– Зробив вiн ii чи не зробив, у цю хвилину менi глибоко байдуже, – сухо вiдповiв граф, пiдвiвся й, пiдiйшовши до Консуело, сiв бiля неi.
Роздiл 12
Диспути про музику тривали й у палацi Дзустiньянi, куди вся компанiя повернулася близько пiвночi й де гостям був запропонований шоколад i шербети. Вiд технiки мистецтва перейшли до стилю, до iдей, до стародавнiх i сучасних музичних форм, нарештi торкнулися способiв вираження й тут, природно, заговорили про артистiв i про рiзну манеру вiдчувати й виражати музику. Порпора iз захватом згадував свого вчителя Скарлаттi, який уперше надав духовнiй музицi патетичного характеру. Але далi цього професор не йшов: вiн був проти того, щоб духовна музика вторгалася в галузь музики свiтськоi й дозволяла собi ii прикраси, пасажi та рулади.
– Чи означае це, що ви вiдкидаете важкi пасажi й фiоритури[79 - Фiоритура (вiд iтал. fioritura – цвiтiння) – рiзноманiтнi мелодичнi прикраси (трелi, групето та iн.), що широко використовувалися в сольному спiвi, особливо в оперних арiях.], якi, одначе, створили успiх i популярнiсть вашому знаменитому учневi Фарiнеллi? – запитав його Андзолето.
– Я вiдкидаю iх у церквi, – вiдповiв маестро, – а в театрi вiтаю iх. Але й тут я хочу, щоб вони були на мiсцi й, головне, – щоб ними не зловживали; я вимагаю дотримання строгого смаку, оригiнальностi, добiрностi, вимагаю, щоб модуляцii вiдповiдали не тiльки даному сюжету, але й герою п'еси, почуттям, якi вiн передае, i самому становищу, в якому вiн перебувае. Нехай нiмфи й пастушки щебечуть, як пташки, i своiми голосами наслiдують дзюрчання фонтанiв i струмочкiв, але Медея або Дiдона[80 - …Медея або Дiдона… – Мiф про Медею було покладено в основу опери «Медея i Язон» (1726) Джованнi Франческо Бруси та опери «Медея впiзнана» (1735) Леонардо да Вiнчi. Оповiдь про Дiдону використано в оперi Йомеллi «Покинута Дiдона» на текст лiричноi драми Метастазiв.] може тiльки ридати або ричати, як поранена левиця. Кокетка, наприклад, може перевантажувати примхливими й вишуканими фiоритурами своi легковажнi каватини. Корилла чудова в цьому жанрi, але якби вона спробувала передати глибокi почуття й бурхливi пристрастi, iй це зовсiм не вдасться. І даремно буде вона хвилюватися, напружувати свiй голос i легенi: недоречний пасаж, безглузда рулада в одну мить перетворять у смiшну пародiю те велике, до чого вона прагнула. Ви всi чули Фаустiну Бордонi, нинi синьйору Гассе. Так от, вона в деяких ролях, що вiдповiдають ii блискучим даним, не мала собi рiвних. Але з'явилася Куццонi, що передавала iз властивою iй чистою, глибокою проникливiстю скорботу, благання, нiжнiсть, – i сльози, якi вона викликала у вас, миттево виганяли з вашого серця спогад про всi чудеса, якi марнувала перед вашим слухом Фаустiна. І це тому, що iснуе талант, так би мовити, матерiальний, та iснуе генiй душi. Є те, що забавляе, i те, що зворушуе… Є те, що зворушуе… Є те, що дивуе, i те, що захоплюе… Я чудово знаю, що вокальнi фокуси тепер у модi; але якщо я й показував iх своiм учням як кориснi аксесуари, то майже готовий у цьому розкаятися, чуючи, як бiльшiсть моiх учнiв ними зловживае, жертвуючи необхiдним заради зайвого й тривалим розчуленням публiки заради скороминущих вигукiв подиву й гарячкового захвату.
Нiхто не заперечував цiеi думки, безумовно правильноi стосовно всiх видiв мистецтва взагалi; пiднесенi артистичнi натури завжди будуть дотримуватись ii. Тим часом граф, згоряючи вiд бажання дiзнатись, як виконуе Консуело свiтську музику, почав для годиться суперечити занадто суворим поглядам Порпори. Але бачачи, що скромна учениця не тiльки не спростовуе ересi свого старого вчителя, а навпаки, не зводить очей з нього, мовби спонукаючи його вийти переможцем iз цього диспуту, граф вирiшив звернутися просто до неi самоi iз запитанням, чи зможе вона, на ii думку, спiвати на сценi з тим же вмiнням i чистотою, як спiвала в церквi.
– Сумнiваюся, – вiдповiла вона вiдверто, iз щирою смиреннiстю, – щоб я могла так само вiдчути натхнення на сценi; боюся, що там я багато втрачу.
– Ця скромна й розумна вiдповiдь заспокоюе мене, – сказав граф, – я впевнений у тому, що публiка, пристрасна, захоплива, щоправда, трохи примхлива, надихне вас i ви зволите вивчити тi важкi, але повнi блиску арii, яких публiка з кожним днем жадае все бiльше й бiльше.
– Вивчити! – з наголосом промовив Порпора, саркастично посмiхаючись.
– Вивчити! – вигукнув Андзолето з гордим презирством.
– Так, так, звичайно вивчити, – погодилася зi звичайною своею лагiднiстю Консуело. – Хоч я трохи i вправлялася в цьому жанрi, але не думаю, щоб уже могла суперничати зi знаменитими спiвачками, що виступали на нашiй сценi…
– Ти брешеш! – з гарячнiстю скрикнув Андзолето. – Ваша ясновельможносте, вона бреше. Змусьте ii проспiвати найважчi колоратурнi арii вашого репертуару, i ви побачите, на що вона здатна!
– Якби тiльки я не боявся, що вона втомилася… – нерiшуче промовив граф, а очi його вже запалали нетерпiнням i очiкуванням.
Консуело по-дитячому питально глянула на Порпору, мовби очiкуючи його наказiв.
– Ну що ж, – сказав професор, – вона не так легко втомлюеться, i оскiльки тут зiбрався настiльки тiсний i приемний гурток, давайте проекзаменуемо ii за всiма статтями. Чи не хотiлося б вам, високошановний графе, вибрати арiю й самому проакомпанувати iй на клавесинi?
– Їi спiв i близькiсть так схвилюють мене, що я, мабуть, буду помилятися й фальшивити, – вiдповiв Дзустiньянi. – Чому б, маестро, вам самому не акомпанувати iй?
– Менi б хотiлося бачити, як вона спiвае. Сказати по правдi, слухаючи ii, я жодного разу не подумав глянути на неi пiд час спiву. А менi треба знати, як вона тримаеться, що проробляе зi своiм ротом i очима. Іди ж, дочко моя, в числi твоiх екзаменаторiв буду i я.
– У такому разi я сам буду iй акомпанувати, – заявив Андзолето, всiдаючись за клавесин.
– Ви мене будете занадто бентежити, маестро, – звернулася Консуело до Порпори.
– Збентеження – ознака дуростi, – вiдповiв учитель, – той, хто iстинно любить мистецтво, нiчого не боiться. Якщо ти боiшся, виходить, ти марнолюбна. Якщо будеш не на висотi, виходить, здiбностi твоi дутi, i я перший заявлю: «Консуело нi на що не здатна!»
І, анiтрошки не турбуючись про те, як згубно може подiяти таке нiжне пiдбадьорення, професор надяг окуляри, всiвся проти своеi ученицi й почав вiдбивати такт, аби дати правильний темп ритурнелi[81 - Ритурнель (вiд iтал. ritorno – повернення) – у вокальнiй музицi – iнструментальнi епiзоди, виконуванi на початку й наприкiнцi кожноi строфи пiснi або арii.]. Вибiр припав на блискучу, химерну та важку арiю з комiчноi опери Галуппi «Diavolessa»[82 - «Дияволиця» (iтал.). «Diavolessa» – опера Галуппi, написана на сюжет однойменноi комедii Гольдонi; ii було поставлено у Венецii в театрi Сан-Самуеле 1755 року.]: граф хотiв одразу перейти на жанр, дiаметрально протилежний тому, в якому Консуело викликала такий фурор цього ранку. Завдяки своему величезному обдарованню дiвчина, майже не вправляючись, самостiйно домоглася вмiння проробляти своiм гнучким i сильним голосом усi вiдомi на той час вокальнi фiгури. Щоправда, Порпора сам радив iй робити цi вправи й зрiдка змушував повторювати iх, бажаючи переконатися, що вона не зовсiм iх закинула, але, загалом, придiляв цьому жанру так мало уваги, що навiть не пiдозрював, на що здатна в ньому його дивовижна учениця. Щоб помститися вчителевi за виявлену ним жорстокiсть, Консуело наважилася задля жарту оздобити вигадливу арiю з «Diavolessa» фiоритурами й пасажами, якi вважалися доти нездiйсненними. Вона iмпровiзувала iх так просто, начебто вони були вписанi в ноти й старанно розученi. У ii iмпровiзацiях було стiльки майстерних модуляцiй, стiльки виразностi та чогось воiстину диявольського, а крiзь найбуйнiшi веселощi в них проривалися такi похмурi спiвзвуччя, що слухачi переходили вiд захвату до жаху, а Порпора, пiдхопившись iз мiсця, закричав:
– Та ти сама втiлений диявол!
Консуело завершила арiю сильним крещендо, що викликало шалений захват, i зi смiхом опустилася на стiлець.
– Ах ти ж капосне дiвчисько! – вигукнув Порпора. – Тебе мало повiсити! Ну й пожартувала ж ти з мене! Приховала вiд мене половину своiх знань, половину можливостей! Давно менi не було чого тебе вчити, а ти лицемiрно продовжувала брати в мене уроки, – можливо, для того, щоб викрасти всi моi таемницi композицii й викладання, перевершити мене в усьому, а потiм виставити мене старим педантом.
– Маестро, я тiльки повторила те, що ви самi проробили з iмператором Карлом. Пам'ятаете, ви менi розповiдали про цей епiзод? Імператор не терпiв трелей i заборонив вам уводити iх у вашу ораторiю, i от ви, утримавшись од них до кiнця, в останнiй фузi приготували йому гарненький дивертисмент: ви почали фугу чотирма висхiдними трелями, а потiм повторювали iх нескiнченно в прискореному темпi всiма голосами. Ви щойно засуджували зловживання вокальними фокусами, а потiм самi звелiли менi виконувати iх. От чому я й пiднесла iх вам у такiй кiлькостi – хотiла довести, що я теж здатна зловживати таким пороком, i тепер прошу простити мене.
– Я вже сказав тобi, що ти сущий диявол, – вiдповiв Порпора. – А тепер проспiвай-но нам що-небудь людське. І спiвай, як сама знаеш, – я бачу, що бiльше не в змозi бути твоiм учителем.
– Ви завжди будете моiм шановним i улюбленим учителем! – вигукнула дiвчина, рвучко кидаючись йому на шию й iз силою стискаючи у своiх обiймах. – Цiлих десять рокiв ви годували й навчали мене. О, шановний учителю! Кажуть, вам знайома людська невдячнiсть, нехай же Бог вiднiме в мене любов, нехай вiднiме голос, якщо в серцi моему знайдеться хоч одна отруйна крапля гордовитостi й невдячностi.
Порпора зблiд, пробурмотiв кiлька слiв i по-батькiвськи поцiлував свою ученицю в чоло, зронивши на нього сльозу. Консуело не зважилася стерти ii й довго вiдчувала, як на ii чолi висихала ця холодна, болiсна сльоза занедбаноi старостi, невизнаного генiя. Сльоза ця справила на неi глибоке враження, наповнила душу якимось мiстичним жахом, убивши в нiй на весь залишок вечора жвавiсть й веселiсть. Пiсля цiлоi години захоплених похвал, вигукiв здивування й марних зусиль розсiяти ii смуток усi почали просити ii показати себе i в трагiчнiй ролi. Вона виконала велику арiю з опери «Покинута Дiдона» Йомеллi. Нiколи дотепер не вiдчувала вона такоi потреби вилити свою тугу. Вона була чудова, проста, велична й iще бiльш прекрасна, нiж у церквi: гарячковий рум'янець залив iй щоки, очi метали iскри. Зникла свята, на ii мiсцi була жiнка, що пожираеться любов'ю. Граф, його друг Барберiго, Аццзолето, всi присутнi, здаеться, навiть старий Порпора зовсiм збожеволiли. Клоринда задихалася вiд розпачу. Граф оголосив Консуело, що завтра ж буде складено й пiдписано ii ангажемент, i вона попросила його обiцяти iй iще одну милiсть, причому обiцяти це так, як колись робили лицарi, – не запитуючи, у чому ця милiсть буде полягати. Граф дав iй слово, i всi розiйшлися, переживаючи те чудове хвилювання, яке викликае в нас усе велике й генiальне.
Роздiл 13
У той час як Консуело здобувала перемогу за перемогою, Андзолето жив тiльки нею, зовсiм забувши про себе; але коли граф, прощаючись iз гiстьми, оголосив про ангажемент його нареченоi, не сказавши нi слова про його власний, вiн згадав, яким холодним був iз ним Дзустiньянi всi останнi години, i страх втратити назавжди його прихильнiсть отруiв усю радiсть юнака. У нього майнула думка залишити Консуело на сходах у товариствi Порпори, а самому повернутися до свого покровителя й кинутися до його нiг, але позаяк вiн у цю хвилину ненавидiв графа, то, до честi його хай буде сказано, все-таки утримався вiд такого приниження. Коли ж, попрощавшись iз Порпорою, вiн зiбрався було пiти з Консуело вздовж каналу, його зупинив гондольер графа i сказав, що за наказом його ясновельможностi гондола очiкуе синьйору Консуело, щоб вiдвезти ii додому. Холодний пiт виступив на чолi Андзолето.
– Синьйора звикла ходити власними ногами, – грубо вiдрiзав вiн. – Вона дуже вдячна графу за його люб'язнiсть.
– А з якого права ви вiдмовляетеся за неi? – запитав граф, який iшов за ними слiдом.
Оглянувшись, Андзолето побачив Дзустiньянi; граф був не в тому виглядi, в якому звичайно господарi проводжають своiх гостей, а в плащi, при шпазi, з капелюхом у руцi, як людина, що приготувалася до нiчних пригод. Андзолето так розлютився, що готовий був устромити у груди Дзустiньянi той добре нагострений нiж, що його всякий венецiанець iз народу завжди ховае в якiй-небудь потайнiй кишенi свого одягу.
– Сподiваюся, синьйоро, – звернувся граф до Консуело рiшучим тоном, – ви не захочете скривдити мене, вiдмовившись од моеi гондоли, а також не побажаете засмутити мене, не дозволивши менi посадовити вас у неi.
Довiрлива Консуело, зовсiм не пiдозрюючи того, що вiдбувалося навколо неi, погодилася на пропозицiю, подякувала й, обпершись своiм гарним округлим лiктем на руку графа, без церемонiй стрибнула в гондолу. Тут мiж графом i Андзолето виник безмовний, але виразний дiалог. Граф, стоячи однiею ногою на березi, а iншою в човнi, змiряв поглядом Андзолето, а той, застигши на останнiй приступцi сходiв, теж упився поглядом у Дзустiньянi. Розлютований, вiн тримав руку на грудях пiд курткою, стискаючи рукiв'я ножа. Ще один крок до гондоли – i граф зустрiв би смерть. Чисто венецiанською рисою в цiй миттевiй мовчазнiй сценi було те, що обое суперникiв, не поспiшаючи, спостерiгали один за одним i нi той, нi iнший не прагнув прискорити неминучу катастрофу. Граф, по сутi, лише мав намiр своею гаданою нерiшучiстю помучити суперника, i помучив його всмак, хоча бачив i вiдмiнно зрозумiв жест Андзолето, який приготувався заколоти його. В Андзолето теж вистачило витримки чекати, не видаючи себе, поки граф зболить скiнчити свiй жорстокий жарт або попрощаеться з життям. Тривало це хвилини двi, що здалися йому вiчнiстю. Граф, витримавши iх зi стоiчним презирством, шанобливо поклонився Консуело i, повернувшись до свого вихованця, сказав:
– Я дозволяю вам також увiйти до моеi гондоли, надалi будете знати, як мае поводитися вихована людина.
Вiн вiдступився, щоб пропустити Андзолето, i, наказавши гондольерам гребти до Корте-Мiнеллi, залишився на березi, непорушний, як статуя. Здавалося, вiн спокiйно чекав нового замаху на свое життя з боку приниженого суперника.
– Звiдки графовi вiдомо, де ти живеш? – було перше, про що запитав Андзолето свою подругу, тiльки-но палац Дзустiньянi зник iз-перед очей.
– Я сама сказала йому, – вiдповiла Консуело.
– А навiщо ти сказала?
– Бо вiн мене запитав.
– Невже ти не здогадуешся, для чого йому знадобилося це знати?
– Очевидно, для того, щоб наказати вiдвезти мене додому.
– Ти гадаеш, тiльки для цього? А чи не для того, щоб самому з'явитися до тебе?
– З'явитися до мене? Яка дурниця! У таку жалюгiдну халупу? Це було б з його боку надмiрною люб'язнiстю, чого я зовсiм не хочу.
– Добре, що ти цього не хочеш, Консуело, тому що результатом цiеi надмiрноi честi могла б бути надмiрна для тебе ганьба.
– Ганьба? Чому? Далебi, я зовсiм тебе не розумiю, мiй милий Андзолето. І мене дуже дивуе, чому, замiсть того щоб радiти зi мною нашому сьогоднiшньому несподiваному й неймовiрному успiху, ти говориш менi якiсь дивнi речi.
– Дiйсно, несподiваному! – з гiркотою зауважив Андзолето.
– А менi здавалося, що й у церквi, й увечерi в палацi, коли менi аплодували, ти був iще в бiльшому захватi, нiж я. Ти кидав на мене такi полум'янi погляди, що я з особливою силою вiдчувала свое щастя, адже я бачила, як воно вiдбиваеться на твоему лицi. Але от уже кiлька хвилин, як ти похмурий i сам не свiй, – таким ти буваеш iнодi, коли в нас немае хлiба або коли майбутне вимальовуеться нам iз тобою невiрним i сумним.
– А тобi хотiлося б, аби я радiв нашому майбутньому? Можливо, воно дiйсно не таке вже й невiрне, але менi ж бо радiти нема чому.
– Чого ж iще тобi потрiбно? Тиждень тому ти дебютував у графа й викликав фурор…
– Твiй успiх у графа затьмарив його, моя люба, ти й сама це чудово знаеш.
– Сподiваюся, що нi, але якби навiть i так, ми не можемо заздрити одне одному.
Консуело сказала це з такою нiжнiстю, з такою чарiвною щирiстю, що Андзолето вiдразу заспокоiвся.
– Так, твоя правда! – вигукнув вiн, пригортаючи наречену до грудей. – Ми не можемо заздрити одне одному, так само як не можемо обдурити одне одного.
Вимовляючи останнi слова, вiн iз каяттям совiстi згадав про почату iнтрижку з Кориллою, й раптом у нього майнула думка, що граф, бажаючи остаточно провчити його, неодмiнно розповiсть про все Консуело, тiльки-но йому здасться, що вона хоч трохи заохочуе його сподiвання. При цiй думцi вiн знову спохмурнiв, Консуело також замислилася.
– Чому ти сказав, – мовила вона пiсля деякого мовчання, – що ми не можемо нiколи обдурити одне одного? Звичайно, це найбiльша правда, але з якого приводу це тобi спало на думку?
– Знаеш, облишмо цю розмову в гондолi, – прошепотiв Андзолето. – Боюся, що гондольери, пiдслухавши нас, передадуть усе графовi. Цi фiранки з оксамиту й шовку дуже тонкi, а вуха у двiрських гондольерiв разiв у чотири ширшi та глибшi, нiж у найманих. Дозволь менi пiднятися до тебе в кiмнату, – попросив вiн Консуело, коли вони пристали до берега бiля Корте-Мiнеллi.
– Ти знаеш, що це суперечить нашим звичкам i нашiй угодi, – вiдповiла вона.
– О, не вiдмовляй менi, – закричав Андзолето, – не доводь мене до розпачу i лютi!
Налякана його словами й тоном, Консуело не зважилася вiдмовити йому. Вона засвiтила лампу, опустила фiранки та, побачивши свого нареченого похмурим i замисленим, обiйняла його.
– Скажи, що з тобою? – сумно запитала вона. – У тебе такий нещасний, стривожений вигляд сьогоднi ввечерi.
– А ти сама не знаеш, Консуело? Не здогадуешся?
– Нi, даю тобi слово!
– Так заприсягнися менi, що ти нiчого не пiдозрюеш, заприсягнися менi душею твоеi матерi, заприсягнися розп'яттям, перед яким ти молишся вранцi й увечерi…
– О! Присягаюся тобi розп'яттям i душею моеi матерi!
– А нашою любов'ю заприсягаешся?
– Так, i нашою любов'ю, i нашим вiчним порятунком…
– Я вiрю тобi, Консуело: адже якби ти збрехала, це була б перша неправда у твоему життi.
– Ну, а тепер ти поясниш менi, у чому рiч?
– Я нiчого тобi не поясню, але, можливо, дуже скоро ти зрозумiеш мене… О! Коли настане ця хвилина, тобi й так усе буде занадто ясно… Лихо, лихо буде нам обом того дня, коли ти довiдаешся про моi теперiшнi муки!
– О боже! Яке ж жахливе нещастя загрожуе нам? Боюся, що в цю вбогу кiмнату, де в нас iз тобою не було дотепер секретiв одне вiд одного, ми повернулися переслiдуванi якоюсь злою долею. Недарма, йдучи звiдси сьогоднi вранцi, я передчувала, що вернуся в розпачi. Що ж я такого вчинила, що менi не можна насолодитися днем, який здавався таким чудовим! Чи я не благала Бога так щиро, так гаряче! Чи не я вiдкинула всякi думки про гордiсть! Чи не я старалася спiвати якомога краще! Чи не я засмучувалася приниженням Клоринди! Чи не я заручилася обiцянкою графа запросити ii разом з нами на другi ролi, причому вiн сам не пiдозрюе, що дав менi цю обiцянку й уже не може взяти назад свое слово. Повторюю: що ж зробила я поганого, щоб переносити тi муки, якi ти менi пророкуеш i якi я вже вiдчуваю, раз iх вiдчуваеш ти?
– Ти справдi хочеш улаштувати ангажемент для Клоринди, Консуело?
– Я доможуся цього, якщо тiльки граф – людина слова. Бiдолаха завжди мрiяла про театр, i це едина можлива для неi майбутнiсть…
– І ти сподiваешся, що граф вiдмовить Розальбi, яка хоч щось знае, заради неосвiченоi Клоринди?
– Розальба не розлучиться з Кориллою, адже вони сестри. Вона пiде з нею. Клориндою ж ми з тобою займемося й навчимо ii використовувати щонайкраще свiй милий голосок. А публiка завжди буде поблажлива до такоi красунi. Нарештi, якщо менi вдасться влаштувати ii хоча б на третi ролi, вже й те добре – це буде першим кроком у ii кар'ерi, початком ii самостiйного iснування.
– Ти просто свята, Консуело! І ти не розумiеш, що ця облагодiяна тобою дурка, яка мала б вважати себе щасливою, коли ii вiзьмуть на третi або навiть на четвертi ролi, нiколи не простить тобi того, що сама ти на перших ролях?
– Що менi до ii невдячностi! На жаль! Я занадто добре знаю, що таке невдячнiсть i невдячнi!
– Ти? – І Андзолето розреготався, цiлуючи ii з колишньою братньою нiжнiстю.
– Звичайно, – вiдповiла вона, радiючи, що iй удалося вiдволiкти свого друга вiд смутних дум. – У моiй душi постiйно жив i завжди буде жити шляхетний образ Порпори. У моiй присутностi вiн часто висловлював глибокi, повнi гiркоти думки. Мабуть, вiн уважав, що я не здатна зрозумiти iх, але вони запали менi в душу й залишаться в нiй назавжди. Ця людина багато страждала, горе гризе його, i от з його сумного життя, з його глибокого обурення, з промов, якi я чула вiд нього, я зробила висновок, що артисти набагато небезпечнiшi та злiшi, нiж ти, любий мiй, припускаеш. Я знаю також, що публiка легковажна, забудькувата, жорстока, несправедлива. Знаю, що блискуча кар'ера – тяжкий хрест, а слава – терновий вiнець! Так, усе це для мене не таемниця. Я так багато думала, так багато мiркувала про цi речi, що, менi здаеться, нiщо вже не зможе здивувати мене, i якщо коли-небудь менi самiй доведеться зiткнутись iз усiм цим, я знайду в собi сили не сумувати. Ось чому, як ти мiг помiтити, я не сп'янiла вiд свого сьогоднiшнього успiху, ось чому також я не падаю духом од твоiх похмурих думок. Я ще не розумiю iх гарненько, але впевнена, що з тобою, якщо ти любитимеш мене, я не стану людиноненависницею, як мiй бiдолашний учитель, ця шляхетна стара й нещасна дитина.
Слухаючи свою подругу, Андзолето знову пiдбадьорився й повеселiшав. Консуело мала на нього величезний вплив. З кожним днем вiн виявляв у нiй усе бiльше твердостi й прямоти – якостi, що iх так бракувало йому самому. Поговоривши з нею зi чверть години, вiн зовсiм забув про муки ревнощiв, i коли вона знову почала розпитувати про причину його пригнiченого стану, йому стало соромно, що вiн мiг запiдозрити таку чисту, доброчесну iстоту. Вiн одразу придумав пояснення:
– Я одного боюся: щоб граф не знайшов мене невiдповiдним для тебе партнером, – вiн так високо цiнуе тебе. Сьогоднi вiн не пропонував менi спiвати, а я, по правдi сказати, очiкував, що вiн запропонуе нам з тобою виконати дует. Але, очевидно, вiн зовсiм забув про мое iснування; навiть не помiтив того, що, акомпануючи тобi на клавесинi, я зовсiм непогано iз цим упорався. Нарештi, говорячи про твiй ангажемент, вiн не заiкнувся про мiй. Як не звернула ти уваги на таку дивну рiч?
– Менi й на думку не спало, що граф, запрошуючи мене, може не запросити тебе. Та хiба вiн не знае, що я погоджуся тiльки за цiеi умови? Хiба вiн не знае, що ми наречений i наречена, що ми любимо одне одного? Хiба ти не говорив йому про це з цiлковитою певнiстю?
– Говорив, але, можливо, Консуело, вiн вважае це хвастощами з мого боку?
– У такому разi я сама похвастаюся моею любов'ю до тебе, Андзолето! Вже я так ii розпишу, що вiн менi повiрить! Але тiльки ти помиляешся, друже мiй! Якщо граф не вважав за потрiбне заговорити з тобою про ангажемент, то тiльки тому, що цю справу вирiшено з того самого дня, коли ти виступав у нього з таким успiхом.
– Вирiшено, але не пiдписано! А твiй ангажемент буде пiдписано завтра. Вiн сам сказав тобi про це.
– Невже ти думаеш, що я пiдпишу першою? Звичайно ж, нi! Добре, що ти мене застерiг. Мое iм'я буде написано не iнакше, як пiд твоiм.
– Ти присягаешся?
– Як тобi не соромно! Змушувати мене присягатися в тiм, у чому ти впевнений! Справдi, ти мене сьогоднi не любиш або хочеш помучити; у тебе такий вигляд, нiби ти не вiриш, що я тебе люблю.
Тут на очi дiвчини навернулися сльози, i вона опустилася на стiлець, злегка надувшись, що додало iй iще бiльшоi чарiвностi.
«Справдi, який я дурень, – подумав Андзолето, – зовсiм з глузду з'iхав. Як я мiг припустити, що граф спокусить таку чисту iстоту, яка самовiддано любить мене! Вiн досить досвiдчений i, звичайно, зрозумiв з першого погляду, що Консуело не для нього. І хiба вiн виявив би таку великодушнiсть сьогоднi ввечерi, дозволивши менi ввiйти в гондолу замiсть себе, якби не був упевнений, що опиниться перед нею в жалюгiднiй i смiшнiй ролi ферта? Нi! Звичайно, нi! Моя доля забезпечена, мое становище непохитне. Нехай Консуело йому подобаеться, нехай вiн упадае коло неi, нехай навiть закохаеться в неi, – усе це буде тiльки сприяти моiй кар'ерi: вона зумiе домогтися вiд нього всього, не наражаючись нi на яку небезпеку. В усьому цьому вона незабаром розбиратиметься краще за мене. Вона сильна та обережна. Домагання найласкавiшого графа лише слугуватимуть менi на користь, принесуть менi славу».
І, звiльнившись од усiх своiх сумнiвiв, вiн кинувся до нiг подруги й вiддався пориву пристрасного захоплення, що охопило його вперше й не виявлялося протягом останнiх кiлькох годин лише через ревнощi.
