скачать книгу бесплатно
– Звичайно. Одначе ви додавали, що цi другоряднi якостi вiдокремлюе вiд iстинноi генiальностi цiла прiрва. Отож, дорогий учителю, ваша спiвачка – одна по той бiк прiрви, а всi iншi – по цей!
– Це вiрно й до того ж добре сказано, – потираючи вiд задоволення руки, зауважив професор.
– Ну, а ii iм'я? – наполягав граф.
– Чие iм'я? – лукаво перепитав професор.
– Ах, боже мiй! Та iм'я сирени, або, вiрнiше, архангела, якого я щойно слухав.
– А для чого вам це iм'я, графе? – суворо заперечив Порпора.
– Скажiть, пане професоре, чому ви хочете зробити з нього таемницю?
– Я вам поясню причину, якщо ви попередньо вiдкриете менi, чому ви так наполегливо домагаетеся почути це iм'я.
– Хiба не природним е непереборне бажання довiдатися, побачити й назвати те, чим захоплюешся?
– Так дозвольте ж менi викрити вас, шановний графе, – це не едина ваша пiдстава: ви великий аматор i знавець музики, це я знаю, але до того ж ви ще й власник театру Сан-Самуеле[19 - …власник театру Сан-Самуеле. – У 7-й книзi «Сповiдi» у числi своiх венецiанських знайомих Руссо називае володаря театру сенатора Дзустiньянi, але не може згадати, який iз театрiв йому належав – Сен-Лука чи Сан-Самуеле.]. Не стiльки заради вигоди, скiльки заради слави ви залучаете до себе кращi таланти й кращi голоси Італii. Ви прекрасно знаете, що ми добре вчимо, що в нас серйозно поставлена справа й що з нашоi школи виходять великi артистки. Ви вже викрали в нас Кориллу, а оскiльки не сьогоднi-завтра у вас ii у свою чергу може переманити який-небудь iнший театр, то ви й бродите навколо нашоi школи, щоб виглядiти, чи не пiдготували ми для вас новоi Корилли… От де iстина, пане графе. Зiзнайтеся, що я сказав правду.
– Ну, а якби й так, дорогий маестро, – заперечив граф усмiхаючись, – яке зло вбачаете ви в цьому?
– А таке зло, пане графе, що ви розбещуете, ви губите цi бiднi створiння.
– Одначе що ви хочете цим сказати, лютий професоре? Вiдколи ви стали хранителем цих тендiтних чеснот?
– Я хочу сказати те, що е в дiйсностi, пане графе. Я не пiклуюся нi про iхню чесноту, нi про те, наскiльки мiцна ця чеснота: я просто пiклуюся про iхнiй талант, котрий ви псуете й принижуете на пiдмостках своiх театрiв, даючи iм виконувати вульгарну музику поганого смаку. Хiба це не жах, не ганьба бачити, як та сама Корилла, що вже починала було по-справжньому розумiти серйозне мистецтво, опустилася вiд духовного спiву до свiтського, вiд молитви – до iгрових пiсеньок, вiд вiвтаря – на пiдмостки, вiд великого – до смiшного, вiд Аллегрi[20 - Аллегрi Грегорiо (бл. 1582—1652) – композитор i пiвчий Сiкстинськоi капели, автор знаменитого церковного пiснеспiву «Мiзерере».] й Палестрiни[21 - Палестрiна Джованнi П'ерлуiджi (бл. 1525—1594) – видатний композитор, один iз реформаторiв хоровоi музики.] – до Альбiнонi[22 - Альбiнонi Томмазо (1671—1750) – вiдомий венецiанський композитор.] й цирульника Аполлiнi?[23 - Аполлiнi Сальваторе (дати народження та смертi невiдомi) – венецiанський скрипаль i композитор початку XVIII столiття.]
– Отже, ви настiльки непохитнi, що вiдмовляетеся вiдкрити менi iм'я цiеi дiвчини, хоча я не можу розраховувати на неi, не знаючи ще, чи е в неi якостi, необхiднi для сцени?
– Рiшуче вiдмовляюся.
– І ви гадаете, я його не вiдкрию?
– На жаль! Задавшись цiею метою, ви його вiдкриете, але знайте, що я зi свого боку зроблю все можливе, щоб перешкодити вам викрасти в нас цю спiвачку.
– Прекрасно, маестро, тiльки ви вже наполовину переможенi: ваше таемниче божество я бачив, угадав, упiзнав…
– Он як! Ви переконанi в цьому? – недовiрливо й стримано мовив професор.
– Моi очi й серце вiдкрили менi ii, на доказ чого я зараз накидаю ii портрет: вона високого зросту – це, здаеться, найвища iз усiх ваших учениць, – бiла, як снiг на вершинi Фрiуля[24 - Фрiуль (iтал. Фрiулi) – мiсцевiсть у Карнiйських Альпах, на пiвнiчний схiд од Венецii.], рум'яна, як небокрай на зорi прекрасного дня. У неi золотаве волосся, синi очi й приемна повнота. На одному пальчику перстеник iз рубiном, – доторкнувшись до моеi руки, вiн обпалив мене, мов iскра чарiвного вогню.
– Браво! – глумливо вигукнув Порпора. – У такому разi менi нема чого вiд вас таiти: iм'я цiеi красунi – Клоринда. Ідiть до неi зараз же з вашими звабними пропозицiями, дайте iй золота, дiамантiв, ганчiрок! Вона, звичайно, охоче погодиться вступити до вашоi трупи й, iмовiрно, зможе замiнити Кориллу, тому що нинi публiка ваших театрiв вiддае перевагу гарним плечам над гарними звуками i зухвалим поглядам – над високим розумом.
– Невже я так помилився, мiй дорогий учителю, i Клоринда всього лише пересiчна краля? – з деякою знiяковiлiстю мовив граф.
– А що, коли моя сирена, мое божество, мiй архангел, як ви ii називаете, зовсiм негарна собою? – лукаво запитав маестро.
– Якщо вона почвара, благаю вас, не показуйте ii менi: мою мрiю було б занадто жорстоко розбито. Якщо вона тiльки некрасива, я мiг би ще обожнювати ii, але не став би запрошувати до свого театру: на сценi талант без краси часто е для жiнки нещастям, боротьбою, катуванням. Одначе що це ви там побачили, маестро, i чому ви раптом зупинилися?
– Ми якраз бiля пристанi, де зазвичай стоять гондоли, але зараз я не бачу жодноi. А ви, графе, куди дивитеся?
– Погляньте на того молодика, що сидить коло досить непоказного дiвчиська, – чи не мiй це вихованець Андзолето, найтямущiший i найкрасивiший iз наших юних плебеiв? Звернiть на нього увагу, маестро. Це так само цiкаво для вас, як i для мене. У цього хлопчика кращий тенор у Венецii, жагуча любов до музики й винятковi здiбностi. Я давно вже хочу поговорити з вами й просити вас позайматися з ним. От його я дiйсно готую для свого театру й сподiваюся, що через кiлька рокiв матиму винагороду за своi турботи про нього. Агов, Дзото, йди-но сюди, мiй хлопчику, я вiдрекомендую тебе знаменитому маестро Порпорi.
Андзолето витяг своi босi ноги з води, де вони безтурботно бовталися в той час, як вiн просвердлював товстою голкою гарненькi мушлi, якi у Венецii так поетично називають fiori di mare[25 - Морськими квiтами (iтал.).]. Весь його одяг складався з дуже поношених штанiв i досить тонкоi, але зовсiм розiдраноi сорочки, крiзь яку проглядали його бiлi, виточенi, немов у юного Вакха, плечi. Вiн дiйсно вiдзначався грецькою вродою молодого фавна, а в обличчi його було поеднання мрiйливого смутку й безтурботноi iронii, що так часто трапляеться в язичеськiй скульптурi. Його кучеряве й разом з тим тонке бiляве волосся, позолочене сонцем, незлiченними короткими крутими локонами вилося навколо його алебастровоi шиi. Всi риси його лиця були iдеально правильнi, але в пронизливих чорних, як чорнило, очах прозирало щось занадто зухвале, i це не сподобалося професоровi. Почувши голос Дзустiньянi, хлопчик пiдхопився, кинув усi черепашки на колiна дiвчинки, що сидiла з ним поруч, i в той час як вона, не встаючи з мiсця, продовжувала нанизувати iх на нитку вперемiж iз золотавим бiсером, пiдiйшов до графа й, за мiсцевим звичаем, поцiлував йому руку.
– Справдi гарний хлопчик! – мовив професор, лагiдно поплескавши його по щоцi. – Але менi здаеться, що вiн займаеться занадто вже дитячою для свого вiку справою; адже йому, напевно, рокiв вiсiмнадцять?
– Незабаром буде дев'ятнадцять, sior profesor[26 - Пане професоре (iтал.).], – вiдповiв Андзолето по-венецiанськи. – А морочуся з черепашками тiльки тому, що хочу допомогти маленькiй Консуело, яка робить iз них намиста.
– Я й не пiдозрював, Консуело, що ти любиш прикраси, – мовив Порпора, пiдходячи iз графом i Андзолето до своеi ученицi.
– О, це не для мене, пане професоре, – вiдповiла Консуело, пiдводячись тiльки наполовину, щоб не впустити у воду черепашки з фартуха, – це намиста для продажу, щоб купити потiм рису й кукурудзи.
– Вона бiдна, i iй iще доводиться годувати свою матiр, – пояснив Порпора. – Послухай, Консуело, – сказав вiн дiвчинцi, – коли у вас iз матiр'ю нестаток, звертайся до мене, але я забороняю тобi просити милостиню, зрозумiла?
– О, вам нема чого забороняти iй це, sior profesor, – iз жвавiстю заперечив Андзолето. – Вона сама нiколи б не стала просити милостиню, та й я не допустив би цього.
– Але ж у тебе самого зовсiм нiчого немае! – сказав граф.
– Нiчого, крiм ваших милостей, ваша ясновельможносте, але я дiлюся iз цiею дiвчинкою.
– Вона твоя родичка?
– Нi, вона чужинка, це Консуело.
– Консуело? Яке дивне iм'я, – зауважив граф.
– Прекрасне iм'я, синьйоре, – заперечив Андзолето, – воно означае «розрада»…
– Час добрий! Як видно, вона твоя подруга?
– Вона моя наречена, синьйоре.
– Он як! Цi дiти вже мрiють про весiлля.
– Ми обвiнчаемося в той день, коли ви, ваша ясновельможносте, пiдпишете мiй ангажемент до театру Сан-Самуеле.
– У такому разi, дiти моi, вам доведеться ще довго чекати.
– О, ми почекаемо, – мовила Консуело з веселим спокоем цнотливостi.
Граф i маестро ще кiлька хвилин бавилися наiвними вiдповiдями юноi пари, потiм професор звелiв Андзолето прийти до нього наступного дня, обiцявши послухати його, i вони пiшли, полишивши юнака на його серйознi заняття.
– Як вам ця дiвчинка? – запитав професор графа.
– Я вже бачив ii сьогоднi i вважаю, що вона досить некрасива, щоб виправдати прислiв'я: «В очах вiсiмнадцятирiчного хлопчика кожна жiнка – красуня».
– Чудово, – вiдповiв професор, – тепер я можу вам вiдкрити, що ваша божественна спiвачка, ваша сирена, ваша таемнича красуня – Консуело.
– Як? Вона? Ця замазура? Цей чорний худенький коник? Бути не може, маестро!
– Саме вона, ясновельможний графе. Хiба ви не вважаете, що вона була б звабною примадонною?
Граф зупинився, обернувся, ще раз подивився здалеку на Консуело i, склавши руки, з комiчним розпачем вигукнув:
– Праведне небо! Як можеш ти допускати такi помилки, надiляючи вогнем генiальностi таких погануль!
– Виходить, ви вiдмовляетеся вiд ваших злочинних намiрiв? – запитав професор.
– Авжеж.
– Ви обiцяете менi це? – додав Порпора.
– О, присягаюся вам! – вiдповiв граф.
Роздiл З
Народжений пiд небом Італii, вирощений волею випадку, як морський птах, бiдний сирота, занедбаний, одначе щасливий у сьогоденнi й такий, що вiрить у майбутне, Андзолето, цей безсумнiвний плiд любовi, цей дев'ятнадцятирiчний красень юнак, що безборонно проводив цiлi днi бiля маленькоi Консуело на кам'яних плитах Венецii, аж нiяк не був новачком у любовi. Пiзнавши радощi легких перемог, якi не раз випадали на його долю, вiн би вже зносився та, можливо, розбестився, якби жив у нашому сумному клiматi й якби природа не обдарувала його таким мiцним органiзмом. Одначе, рано розвинувшись фiзично, призначений для довгоi й сильноi зрiлостi, вiн iще зберiг чисте серце, а незайманiсть його стримувалася волею. Випадково вiн зустрiвся з маленькою iспанкою, що набожно виспiвувала молитви перед статуею мадонни; i, щоб повправляти свiй голос, вiн спiвав iз нею при свiтлi зiрок цiлими вечорами. Зустрiчалися вони й на пiщаному морському узбережжi Лiдо, збираючи черепашки: вiн – для iжi, вона – щоб робити з них чотки та прикраси; зустрiчалися й у церквах, де вона молилася Боговi всiм серцем, а вiн видивлявся на гарних дам. І при всiх цих зустрiчах Консуело здавалася йому такою доброю, лагiдною, послужливою й веселою, що вiн, сам не знаючи як i чому, зробився ii другом i нерозлучним супутником. Дотепер Андзолето знав у любовi лише насолоду. До Консуело вiн почував дружбу, але як син народу й краши, де пристрастi мають перевагу над прихильностями, вiн не зумiв дати дружбi цiй iншоi назви, як любов. Коли вiн заговорив про це з Консуело, та лише зауважила: «Якщо ти в мене закоханий, виходить, ти хочеш зi мною одружитися?» На що вiн вiдповiв: «Звичайно, якщо ти згодна, ми одружимося».
Вiдтодi це було справою вирiшеною. Можливо, для Андзолето любов ця й була забавою, але Консуело вiрила в неi найсерйознiшим чином. Безсумнiвним було одне: юне серце Андзолето вже знало тi суперечливi почуття, тi заплутанi, складнi переживання, якi тривожать i порушують спокiй людей пересичених i вносять розлад у iхне iснування.
Полишений на своi бурхливi iнстинкти, жадiбний до задоволень, люблячи тiльки те, що могло дати йому щастя, i ненавидячи й уникаючи всього, що заважае веселощам, прагнучи жити й вiдчуваючи життя з незвичайною гостротою, як артист аж до самих кiсток, вiн дiйшов висновку, що коханки змушують його зазнавати всiх мук i небезпеки пристрастi, не вмiючи викликати в нього по-справжньому цю пристрасть. Однак, ваблений хтивiстю, вiн час вiд часу сходився з жiнками, але незабаром кидав iх вiд пересичення або з досади. А потiм, розтративши негiдним чином, низько надмiр сил, цей дивний юнак знову вiдчував потребу в товариствi своеi лагiдноi подруги, у чистих, свiтлих виливах. Вiн мiг уже сказати, як Жан-Жак Руссо: «Воiстину, нас прив'язуе до жiнок не стiльки розпуста, скiльки задоволення жити бiля них»[27 - «Воiстину, нас прив'язуе до жiнок…» – Руссо, «Сповiдь», кн. 7.]. Отже, не усвiдомлюючи ще того зачарування, що тягло його до Консуело, ще не вмiючи сприймати прекрасне, не знаючи навiть, гарна вона собою чи бридка, Андзолето бавився з нею дитячими iграми, як хлопчик, але в той же час свято поважав ii чотирнадцять рокiв як чоловiк i вiв з нею серед юрби, на мармурових сходах палацiв i на каналах Венецii, життя, таке ж щасливе, таке ж чисте, таке ж усамiтнене й майже таке ж поетичне, яким було життя Павла й Вiргiнii[28 - Павло i Вiргiнiя – героi однойменного роману Бернардена де Сен-П'ера (1731—1814), юнак i дiвчина, що виросли на лонi незайманоi природи тропiчного острова. Моральна чистота Павла й Вiргiнii протиставляеться в романi штучнiй цивiлiзацii та зiпсованостi вищого свiту.] в помаранчевих гаях пустельного острова. Користуючись необмеженою й небезпечною свободою, не маючи родини й пильноi нiжноi матерi, яка б пiклувалася про iхню моральнiсть, не маючи вiдданого слуги, який би вiдводив iх вечорами додому, не маючи навiть собаки, що мiг би попередити iх про небезпеку, полишенi цiлком на самих себе, вони, однак, уникли падiння. Будь-якоi години й у будь-яку погоду носилися вони по лагунах удвох, у вiдкритому човнi, без весел i керма; без провiдника, без годинника, забуваючи про приплив, бродили вони лиманом; до пiзньоi ночi спiвали на перехрестях вулиць, бiля оповитих виноградом каплиць, а постiллю iм слугували до ранку бiлi плити брукiвки, якi ще зберегли тепло сонячних променiв. Зупинившись перед театром Пульчинелли[29 - Пульчинелла – персонаж iталiйськоi комедii дель арте, горбань iз довгим гачкуватим носом. Батькiвщина його – Пiвденна Італiя. Селянин, який потрапив у мiське середовище, Пульчинелла показував на сценi найрiзноманiтнiшi професii та заняття, поеднуючи в собi риси сiльського простака та спритного, тямущого городянина.], забувши, що ще не снiдали й навряд чи будуть вечеряти, вони з пильною увагою стежили за фантастичною драмою прекрасноi Коризанди, царицi марiонеток. Нестримно веселилися вони пiд час карнавалу, не маючи, звичайно, можливостi по-справжньому нарядитися: вiн – вивернувши свою стару куртку, вона – причепивши собi на голову пишний бант зi старих стрiчок. Вони розкiшно бенкетували на поруччi мосту або на сходах якого-небудь палацу, уминаючи «морськi фрукти»[30 - Рiзнi сорти дешевих черепашок, улюблена страва простого народу у Венецii. (Прим. автора.)], стебла кропу й лимоннi кiрки. Словом, не знаючи нi небезпечних пестощiв, нi закоханостi, вони вели таке ж веселе й привiльне життя, яке могли б вести два незiпсованих пiдлiтки одного вiку й однiеi статi. Минали днi й роки. В Андзолето з'являлися новi коханки, Консуело ж i не пiдозрювала, що можна любити iншою любов'ю, а не так, як любили ii. Ставши дорослою дiвчиною, вона навiть не подумала, що варто бути бiльш стриманою з нареченим. Вiн же, бачачи, як вона росте й змiнюеться на його очах, не вiдчував нiякого нетерпiння, не хотiв нiякоi перемiни в iхнiй дружбi, такiй безхмарнiй i спокiйнiй, вiльнiй од усяких таемниць i докорiв совiстi.
Минуло вже чотири роки вiдтодi, як професор Порпора та граф Дзустiньянi вiдрекомендували один одному своiх маленьких музикантiв. Граф i думати забув про юну виконавицю духовноi музики. Професор теж забув про iснування красеня Андзолето, позаяк, проекзаменувавши його тодi, не знайшов у ньому жодноi з якостей, яких вiн вимагав од учня: насамперед – серйозного й терплячого складу розуму, потiм – скромностi, доведеноi до повного самознищення учня перед учителем, i, нарештi, вiдсутностi будь-якого попереднього музичного навчання. «Не хочу навiть i чути про учня, – говорив вiн, – чий мозок не буде в моему цiлковитому розпорядженнi, як чиста скрижаль, як незайманий вiск, на якому я можу зробити перший вiдбиток. Я не маю часу на те, щоб протягом цiлого року вiдучувати учня, перш нiж почати його вчити. Якщо ви бажаете, щоб я писав на грифельнiй дошцi, дайте менi ii чистою, та й це ще не все: вона мае бути гарноi якостi. Якщо вона занадто товста, я не зможу писати на нiй; якщо вона занадто тонка, я ii негайно розiб'ю». Словом, Порпора хоча й визнав надзвичайнi здiбностi в юного Андзолето, але пiсля першого ж уроку оголосив графовi з деякою досадою й iронiчною смиреннiстю, що метода його не придатна для настiльки просунутого учня й що досить взяти першого-лiпшого вчителя, щоб загальмувати й сповiльнити природнi успiхи й нездоланний рiст цiеi чудовоi iндивiдуальностi.
Граф направив свого вихованця до професора Меллiфьоре, i той, переходячи вiд рулад до каденцiй, вiд трелi до групето, довiв блискучi данi свого учня до повного розвитку. Коли Андзолето виповнилося двадцять три роки, вiн виступив у салонi графа, i всi, хто слухав його, визнали, що вiн може з безсумнiвним успiхом дебютувати в театрi Сан-Самуеле на перших ролях.
Якось увечерi всiх аристократiв-аматорiв i найзнаменитiших артистiв Венецii запросили бути присутнiми на останньому вирiшальному випробуваннi. Уперше в життi Андзолето скинув свое плебейське рам'я, одягся в чорний фрак, шовковий жилет, високо зачесав i напудрив свое розкiшне волосся, взув черевики iз пряжками й, прибравши поважного вигляду, навшпиньках прослизнув до клавесина. Тут, при свiтлi сотнi свiчок, пiд поглядами двохсот або трьохсот пар очей, вiн, виждавши вступ, набрав повiтря в легенi й iз властивими йому смiливiстю та честолюбством ринувся зi своiм грудним до на ту небезпечну царину, де не журi й не знавцi, а публiка тримае в однiй руцi пальмову галузку, а в iншiй – свисток.
Нема чого говорити, що Андзолето хвилювався в душi, але його хвилювання майже не було помiтно; його зiркi очi, що крадькома запитували жiночi погляди, прочитали в них безмовне схвалення, у якому рiдко вiдмовляють молодому красеневi; i тiльки-но донiсся до нього схвальний шепiт аматорiв, здивованих потужнiстю його тембру й легкiстю вокалiзацii, як радiсть i надiя заповнили всю його iстоту. Андзолето, що дотепер навчався й виступав у пересiчному середовищi, уперше в життi вiдчув, що вiн людина неабияка, i, в захватi вiд усвiдомлення свого успiху, заспiвав iз разючою силою, своерiднiстю й вогнем. Звичайно, його смак не завжди був тонким, а виконання протягом усiеi арii не завжди бездоганним, але вiн щоразу виправляв своi промахи смiливiстю прийомiв i поривами натхнення. Вiн не передав тих ефектiв, про якi мрiяв композитор, але знайшов новi, про якi нiхто не думав – нi автор, який iх створив, нi професор, який iх витлумачив, i нiхто з вiртуозiв, якi ранiше виконували цю рiч. Його зухвалi знахiдки привабили й захопили всiх. За один новий вiдтiнок йому прощали десять промахiв, за один вияв iндивiдуального почуття – десять порушень методи. Так у мистецтвi найменший проблиск таланту, найменше прагнення до нових завоювань полонить людей скорiше, нiж усi завченi, загальновiдомi прийоми.
Можливо, нiхто навiть не усвiдомлював того, чим саме викликався такий ентузiазм, але всi були охопленi ним. Корилла виступила на початку вечора з великою арiею, чудово проспiвала, i iй багато аплодували, однак успiх молодого дебютанта так затьмарив ii власний, що вона розлютилася. Обсипаний похвалами й комплiментами, Андзолето повернувся до клавесина, бiля якого вона сидiла, i, нахилившись до неi, промовив шанобливо й разом з тим смiливо:
– Невже у вас, царице спiву, царице краси, не знайдеться жодного схвального погляду для нещасного, який тремтить перед вами й обожнюе вас?
Примадонна, здивована такою зухвалiстю, подивилася впритул на красиве обличчя, яке дотепер ледь удостоювала поглядом, – яка марнолюбна жiнка на вершинi слави й успiху зверне увагу на безрiдного, бiдного юнака? Тепер нарештi вона його помiтила й була вражена його красою. Його вогняний погляд проник iй у душу. Переможена, зачарована, вона у свою чергу кинула на нього довгий i багатозначний погляд, i цей погляд став немовби печаткою на патентi його новоi слави. Цього пам'ятного вечора Андзолето полонив усiх своiх слухачiв i обеззброiв найгрiзнiшого свого ворога, адже прекрасна спiвачка панувала не тiльки на сценi, але й в адмiнiстрацii театру й навiть у самому кабiнетi графа Дзустiньянi.
Роздiл 4
У цьому вибуху одностайних i навiть дещо перебiльшених оплескiв, викликаних голосом i манерою дебютанта, тiльки один iз слухачiв, – вiн сидiв на краечку стiльця, стиснувши колiна й нерухомо простягнувши на них руки, мовби египетське божество, – залишався мовчазним, як сфiнкс, i загадковим, як iероглiф; то був учений професор i знаменитий композитор Порпора. У той час як його чемний колега, професор Меллiфьоре, приписуючи собi всю честь успiху Андзолето, розсипався перед дамами й низько кланявся чоловiкам, дякуючи навiть за погляд, професор духовноi музики сидiв опустивши очi в землю, насупивши брови, стиснувши губи, немов поринув у глибокий роздум. Коли все товариство, запрошене цього вечора на бал до догареси[31 - Догареса – дружина дожа, глави державноi влади у Венецiанськiй республiцi.], потроху роз'iхалося й бiля клавесина залишилися тiльки особливо завзятi аматори музики, кiлька дам i найвiдомiших артистiв, Дзустiньянi пiдiйшов до суворого маестро.
– Дорогий професоре, – сказав вiн, – ви занадто суворо дивитеся на все нове, i ваше мовчання мене не лякае. Ви вперто хочете залишитися глухим до свiтськоi музики, що зачаровуе нас, i до ii нових прийомiв, але ваше серце мимоволi розкрилося й вашi вуха сприйняли звабну отруту.
– Послухайте, sior profesor, – сказала по-венецiанськи чарiвна Корилла, беручи зi своiм старим учителем пустотливий тон, як у минулi роки в scuola[32 - Школi (iтал.).], – я хочу вас просити про одну милiсть…
– Геть, нещасна! – з посмiшкою вигукнув маестро, напiвсердито вiдстороняючи невiрну ученицю, що горнулася до нього. – Що спiльного тепер мiж нами? Ти бiльше для мене не iснуеш. Даруй iншим своi чарiвнi посмiшки й пiдступне щебетання.
– Вiн уже зм'якшуеться, – мовила Корилла, однiею рукою взявши за руку дебютанта, а iншою не перестаючи смикати пишну бiлу краватку професора… – Йди сюди, Дзото, стань на колiна перед найбiльшим учителем спiву всiеi Італii. Принизься, упокорся перед ним, мiй хлопчику, обеззброй його суворiсть. Одне слово цiеi людини, якщо ти його доможешся, мае бiльше значення, нiж усi труби, що пророкують славу.
– Ви були дуже суворi до мене, пане професоре, – мовив Андзолето, вiдважуючи йому уклiн iз дещо глузливою скромнiстю. – Однак усi цi чотири роки я тiльки й жив думкою домогтися того, щоб ви змiнили свiй суворий вирок. І якщо це не вдалося менi сьогоднi, то я не знаю, де взяти смiливiсть з'явитися ще раз перед публiкою пiд тягарем вашоi анафеми.
– Хлопчику, полиши жiнкам медоточивi, лукавi слова, – сказав професор, стрiмко пiдводячись iз мiсця й говорячи з такою переконливiстю, що його зазвичай зiгнута й похмура постать якось одразу стала й вищою i шляхетнiшою, – не принижуйся нiколи до лестощiв навiть перед вищими, а тим бiльше перед людиною, думку якоi ти, по сутi, зневажаеш. Якусь годину тому ти сидiв там, у кутку, бiдний, невiдомий, боязкий; усе твое майбуття трималося на волоску, все залежало вiд звучностi твого голосу, вiд миттевого промаху, вiд капризу твоiх слухачiв. І ось випадок i порив в одну мить зробили тебе багатим, знаменитим, зарозумiлим. Артистична кар'ера вiдкрилася перед тобою. Бiжи ж уперед, поки вистачить сил! Але вислухай мене добре, тому що вперше, а може, й востанне ти почуеш правду. Ти на поганiй дорозi, спiваеш погано й любиш погану музику. Ти нiчого не знаеш, ти нiчого не вивчив грунтовно. У тебе е тiльки технiка й легкiсть. Зображуючи пристрасть, ти залишаешся холодним. Ти воркочеш i цвiрiнчиш як гарненькi, кокетливi дiвицi, що iм прощають поганий спiв заради iхньоi манiрностi. Ти не вмiеш фразувати, у тебе вульгарна вимова, фальшивий, низькопробний стиль. Одначе не втрачай надiю: хоча в тебе е всi цi вади, але е й те, за допомогою чого ти можеш iх перебороти. Ти маеш якостi, якi не залежать нi вiд навчання, нi вiд роботи, у тобi е те, чого не в силах у тебе вiдняти нi поганi поради, нi поганi приклади: у тебе е божественний вогонь… генiальнiсть!.. Але, на жаль, вогню цьому не судилось опромiнити нiчого великого, талант твiй буде марним… Я прочитав це у твоiх очах, вiдчув у твоiх грудях; у тебе немае схиляння перед мистецтвом, у тебе немае вiри у великих учителiв, немае поваги до великих творiнь; ти любиш славу, тiльки славу, i любиш ii винятково для себе самого. Ти б мiг… ти змiг би… але нi… занадто пiзно. Твоя доля буде долею метеора, подiбно…
Тут професор, швидко насунувши на голову капелюх, повернувся й вийшов, нi з ким не попрощавшись, зайнятий, мабуть, подальшим обмiрковуванням свого загадкового вироку.
Хоча всi присутнi й намагалися пiдняти на смiх витiвку професора, проте на короткий час в усiх залишилося тяжке вiдчуття чогось сумного, тривожного… Андзолето, очевидно, перший перестав думати про це, хоча слова професора й викликали в ньому радiсть, гордiсть, гнiв i сум'яття почуттiв, яким судилося накласти вiдбиток на все його подальше життя. Здавалося, вiн був цiлком поглинений самою лише Кориллою i так встиг переконати ii в цьому, що вона не на жарт закохалася в нього з першоi ж зустрiчi. Граф Дзустiньянi не дуже ревнував ii: можливо, у нього були пiдстави не дуже ii утискувати. Найдужче вiн цiкавився блиском i славою свого театру, – не тому, що був жадiбний до багатства, а тому, що був, як мовиться, справжнiм фанатиком красних мистецтв. На мою думку, це слово визначае досить поширене серед iталiйцiв почуття, що вiдзначаеться великою пристраснiстю, але не завжди вмiнням розмежувати гарне й погане… Культ мистецтва – вираз занадто сучасний, невiдомий сто рокiв тому, – означае зовсiм не те, що смак до красних мистецтв. Граф був людиною з артистичним смаком у тому значеннi, як це тодi розумiли: аматор, та й годi. Задоволення цього смаку й було головною справою його життя. Вiн цiкавився думкою публiки й прагнув зацiкавити ii собою, полюбляв мати справу з артистами, бути законодавцем мод, змусити говорити про свiй театр, про свою розкiш, про свою люб'язнiсть i щедрiсть. Словом, у нього була пристрасть, яка переважае в провiнцiйноi знатi, – показне марнославство. Бути власником i директором театру – це був найкращий спосiб догодити всьому мiсту й надати йому розвагу. Ще бiльше задоволення дiстав би граф, якби змiг пригощати за своiм столом усю республiку. Коли iноземцям траплялося розпитувати професора Порпору про графа Дзустiньянi, вiн зазвичай вiдповiдав: «Це чоловiк, який надзвичайно любить пригощати: у своему театрi вiн подае музику точнiсiнько так, як фазанiв за своiм столом».
Запiвнiч гостi почали розходитися.
– Андзоло, де ти живеш? – запитала дебютанта Корилла, залишившись iз ним удвох на балконi.
При цьому несподiваному запитаннi Андзолето почервонiв i вiдразу сполотнiв. Як зiзнатися цiй блискучiй, пишнiй красунi, що в нього немае свого кутка? Хоча в цьому йому, мабуть, легше було б зiзнатися, нiж назвати ту жалюгiдну халупу, де вiн ночував тодi, коли не спав просто неба iз власноi охоти або з необхiдностi.
– Що ти знаходиш дивного в моему запитаннi? – смiючись над його знiяковiлiстю, запитала Корилла.
З надзвичайною винахiдливiстю Андзолето поспiшив вiдповiсти:
– Я запитую себе, який королiвський палац, палац якоi чарiвницi гiдний прийняти гордого смертного, котрий принiс би туди спомини про нiжний погляд Корилли?
– Що ти, пiдлеснику, хочеш цим сказати? – заперечила вона, спрямовуючи на нього погляд, найпекучiший iз усього ii диявольського арсеналу.
– Що це щастя менi ще не дано, але коли б я був цим щасливцем, то, захоплений гордiстю, жадав би жити мiж небом i морями, подiбно до зiрок.
– Або подiбно до cuccali[33 - Морських чайок (iтал.).]! – голосно смiючись, вигукнула спiвачка.
Вiдомо, що морськi чайки вкрай невибагливi, i венецiанська приказка прирiвнюе до них легковажну, химерну людину, як французька – до жука: «Легковажний, мов жук».
– Насмiхайтеся з мене, зневажайте мене, – вiдповiв Андзолето, – тiльки думайте про мене хоч трохи.
– Ну, якщо ти хочеш говорити зi мною самими метафорами, – заперечила вона, – то я вiдвожу тебе у своiй гондолi; i якщо ти опинишся далеко вiд свого будинку, нарiкай на себе.
– Так ось чому ви цiкавилися, де я живу, синьйоро! У такому разi моя вiдповiдь буде коротка та ясна: я живу на сходах вашого палацу.
– Ну, так iди ж i чекай мене на сходах того палацу, у якому ми перебуваемо зараз, – мовила Корилла, притишивши голос, – а то, чого доброго, Дзустiньянi ще лишиться незадоволений поблажливiстю, з якою я вислуховую твоi дурницi.
У поривi вдоволеного марнославства Андзолето вiдразу кинувся до пристанi палацу, а звiдти стрибнув на нiс гондоли Корилли, вiдраховуючи секунди за швидким биттям свого сп'янiлого серця. Але ще до того, як Корилла з'явилася на сходах палацу, багато думок пронеслося в гарячковому мозку честолюбного дебютанта. «Корилла всемогутня, – говорив вiн собi, – але що, коли, сподобавшись iй, я тим самим накличу на себе гнiв графа? Що, коли внаслiдок моеi занадто швидкоi перемоги вiн кине свою легковажну коханку й вона втратить свою могутнiсть?»
І ось, коли краяний сумнiвами Андзолето, вимiрюючи поглядом сходи, по яких вiн мiг би ще пiти, подумував уже про втечу, портик раптом освiтився смолоскипами й красуня Корилла в горностаевiй пелеринi показалася на верхнiх сходинках, оточена кавалерами, що змагалися мiж собою за честь провести ii, за венецiанським звичаем, до гондоли, пiдтримуючи пiд круглий лiкоть.
– А ви що тут робите? – звернувся до розгубленого Андзолето гондольер примадонни. – Заходьте скорiше до гондоли, якщо це вам дозволено, а нi – то втiкайте берегом: iз синьйорою йде сам граф.
Андзолето, не усвiдомлюючи до пуття, що вiн робить, забився в глиб гондоли. Вiн зовсiм втратив розум. Але, опинившись усерединi, вiн уявив собi, до чого буде здивований i розгнiваний граф, коли, увiйшовши з коханкою до гондоли, побачить там свого зухвалого вихованця. Його страх був тим болiснiший, що тривав бiльше п'яти хвилин. Синьйора, зупинившись на серединi сходiв, розмовляла, смiялася, сперечалася зi своiм почтом щодо якоiсь рулади, причому навiть голосно виконувала ii на рiзнi лади. Їi чистий i дзвiнкий голос ширяв серед палацiв i куполiв каналу, подiбно до того як крик пiвня, що прокинувся вдосвiта, розлягаеться в сiльськiй тишi. Андзолето, не в силах терпiти довше таке напруження, вирiшив стрибнути у воду з боку, протилежного сходам. Вiн уже опустив було скло в оксамитовiй чорнiй рамi, уже занiс ногу за борт, коли другий гондольер, що сидiв на кормi, нагнувся до нього й прошепотiв:
– Позаяк спiвають, виходить, вам треба сидiти сумирно й чекати безбоязно.
«Я ще не знаю цих звичаiв», – подумав Андзолето й став чекати, не зовсiм, утiм, спекавшись свого болiсного страху. Корилла зробила собi приемнiсть змусити графа провести ii до самоi гондоли. Стоячи вже на носi, вона не переставала посилати йому побажання felicissima notte[34 - Щасливоi ночi (iтал.).] доти, поки гондола вiдчалила вiд берега. Потiм вона всiлася бiля свого нового коханця так спокiйно та просто, немов не ризикувала нi його життям, нi своею долею в цiй зухвалiй грi.
– Бач яка Корилла! – говорив у цей час Дзустiньянi графовi Барберiго. – Даю собi вiдтяти голову: вона не сама в гондолi.
