скачать книгу бесплатно
– А чому вам могло спасти на думку таке? – запитав Барберiго.
– Тому що вона всiляко наполягала, щоб я провiв ii до ii палацу.
– І ви не ревнуете?
– Я давно вже вилiкувався вiд цiеi слабостi й дорого б дав, якби наша примадонна серйозно захопилася ким-небудь, хто змусив би ii вiддати перевагу перебуванню у Венецii над мрiями про подорож, якою вона менi загрожуе. Втiшитися в ii зрадi менi неважко, а от замiнити ii, знайти iнший такий голос, талант – це складнiше: хто, крiм неi, зможе так приваблювати публiку в Сан-Самуеле й доводити ii до шаленства?
– Розумiю. Але хто ж, одначе, щасливий коханець цiеi химерноi принцеси на сьогоднiшнiй вечiр?
Тут граф iз приятелем почали перебирати всiх, на кому Корилла протягом вечора могла зупинити свiй вибiр. Андзолето був единий, про кого вони не подумали.
Роздiл 5
Тим часом жорстока боротьба вiдбувалася в душi цього щасливого коханця в той час, як нiч i хвилi у своему тихому мороцi несли його в гондолi, розгубленого й тремтячого, поруч зi славнозвiсною красунею Венецii. З одного боку, Андзолето почував наростання пристрастi, ще бiльш розпалюваноi вдоволеним марнославством; з iншого боку, його запал охолоджувався страхом швидко потрапити в немилiсть, бути осмiяним, випровадженим, по-зрадницькому виданим графовi. Обережний i хитрий як справжнiй венецiанець, вiн, прагнучи цiлих шiсть рокiв потрапити на сцену, був добре обiзнаний iз навiженством i владолюбством жiнки, що стояла на чолi всiх театральних iнтриг. У нього була цiлковита пiдстава припускати, що його царюванню бiля неi незабаром надiйде край; i якщо вiн одразу не ухилився вiд цiеi небезпечноi честi, то тiльки тому, що не припускав свою перемогу такою близькою й був пiдкорений i викрадений раптово. Вiн гадав, що його лише терпiтимуть за його чемнiсть, а його вже полюбили – за молодiсть, красу, за славу, що народжуеться! «Тепер, аби уникнути важкого й гiркого пробудження вiдразу пiсля мого торжества, менi нiчого бiльше не залишаеться, як змусити ii боятися мене, – вирiшив Андзолето з тiею швидкiстю мiркування й умовиводу, якими володiють iншi дивно влаштованi голови. – Але як я, нiкчемний молодик, умудрюся вселити страх цiй втiленiй царицi пекла?» – думав вiн. Одначе вiн незабаром змiркував: розiграв недовiру, ревнощi, образу, i з таким захопленням, з такою пристрастю, що примадонна була вражена. Всю iхню палку й легковажну бесiду можна звести ось до чого:
Андзолето. Я знаю, що ви мене не любите й нiколи не полюбите. Ось чому я такий смутний i стриманий бiля вас.
Корилла. А якби я раптом тебе полюбила?
Андзолето. Я був би в повному розпачi, тому що ризикував би звалитися з неба просто в прiрву i, завоювавши вас цiною всього мого майбутнього щастя, втратити вас через яку-небудь годину.
Корилла. Що ж змушуе тебе припускати таку мiнливiсть з мого боку?
Андзолето. По-перше, моя власна нiкчемнiсть, а по-друге, все те погане, що про вас говорять.
Корилла. Хто ж так злословить про мене?
Андзолето. Усi чоловiки, тому що всi вони обожнюють вас.
Корилла. Виходить, якби я мала дурiсть закохатися в тебе й зiзнатися тобi в цьому, ти, мабуть, вiдштовхнув би мене?
Андзолето. Не знаю, чи знайду я в собi сили втiкати вiд вас, але якби знайшов, то, звичайно, нiколи не став би бiльше з вами зустрiчатися.
– У такому разi, – заявила Корилла, – менi хочеться просто iз цiкавостi провести цей дослiд… Андзолето, менi здаеться, що я тебе люблю.
– А я цьому не вiрю. І якщо не втiкаю вiд вас, то тiльки тому, що дуже добре розумiю – ви з мене смiетесь. Але ви не збентежите мене такою грою й навiть не скривдите.
– Ти, здаеться, хочеш здолати мене хитрiстю?
– А чом би й нi? Але я не такий страшний, оскiльки сам даю вам засiб перемогти мене.
– Який же?
– Спробуйте повторити серйозно те, що ви сказали жартома. Я злякаюся на смерть i кинуся навтiки.
– Який ти дивний! Я бачу, що з тобою треба бути насторожi. Ти з тих, кому мало аромату троянди, а потрiбно ii зiрвати та ще сховати пiд скляний ковпак. Я не очiкувала, що у твоi роки ти такий смiливий i свавiльний!
– І ви зневажаете мене за це?
– Навпаки, ти менi такий бiльше подобаешся. Добранiч, Андзолето, ми скоро побачимось.
Вона простягла йому свою красиву руку, й вiн жагуче поцiлував ii.
«Спритно ж я вiдкараскався», – думав вiн, бiжучи по галереях уздовж каналу.
Не сподiваючись такоi пiзньоi години достукатися в халупу, де вiн зазвичай ночував, Андзолето вирiшив простягтися бiля першого-лiпшого порога й насолодитися тим райським спокоем, що його знають лише дiти й бiдняки. Але вперше у життi вiн не змiг знайти жодноi плити, достатньо чистоi, щоб зважитися на неi лягти. Хоча брукiвка Венецii й чистiша та бiлiша за всяку iншу на свiтi, все-таки вона занадто курна для елегантного чорного костюма iз найтоншого сукна. До того ж тi самi човнярi, якi зазвичай уранцi обережно крокували сходами, намагаючись не зачепити лахмiття юного плебея, тепер, попадися тiльки вiн iм пiд ноги, могли покепкувати з нього сонного i навмисно забруднити розкiшну лiврею «дармоiда». Дiйсно, що б подумали цi човнярi про людину, що спить просто неба у шовкових панчохах, у тонкiй бiлизнi, у мереживному жабо й мереживних манжетах? У цю хвилину Андзолето пошкодував про свiй милий плащ iз коричневоi й червоноi вовни, щоправда, вицвiлий, потертий, але ще мiцний i здатний вiдмiнно захистити вiд нездорових туманiв, що пiднiмаються вранцi над каналами Венецii. Був кiнець лютого, i хоча в тутешнiх краях у таку пору року сонце вже свiтить i грiе по-весняному, ночi бувають iще дуже холоднi. Андзолето спало на думку забратися в одну з гондол, якi стояли бiля берега; на лихо, всi вони виявилися замкненими. Нарештi йому вдалося вiдчинити дверi однiеi з них, але, пролазячи всередину, вiн наткнувся на ноги сплячого човняра й звалився на нього.
– Якого диявола! – почувся грубий, захриплий голос iз глибини. – Хто ви й чого вам треба?
– Це ти, Дзането? – вiдповiв Андзолето, впiзнавши голос гондольера, що зазвичай ставився до нього досить дружелюбно. – Дозволь менi лягти коло тебе й виспатися пiд твоiм навiсом.
– А ти хто?
– Андзолето. Хiба ти не впiзнаеш мене?
– Нi, чорт забирай, не впiзнаю! На тобi такий одяг, якого в Андзолето бути не може, якщо тiльки вiн його не вкрав. Іди собi! Якби це був сам дож, я б не вiдчинив дверцят своеi гондоли людинi, у якоi ошатний одяг i немае кутка, де спати.
«Поки що, – подумав Андзолето, – заступництво та милостi графа Дзустiньянi принесли менi бiльше неприемностей, нiж користi. Треба, щоб моi кошти вiдповiдали моiм успiхам. Пора менi мати в кишенi кiлька цехiнiв, аби виконувати ту роль, яку менi дали!»
Не в гуморi, вiн пiшов блукати порожнiми вулицями, боячись зупинятися, щоб не вхопити застуду, – вiд утоми й гнiву його пройняв пiт.
«Тiльки б менi не захрипнути через усе це, – думав вiн, – завтра пан граф зажадае, щоб його юного феноменального спiвака прослухав який-небудь дурний i суворий критик, i якщо я пiсля безсонноi ночi, проведеноi без вiдпочинку й даху, буду хоч трохи хрипiти, той заявить негайно, що в мене немае голосу. А граф, якому добре вiдомо, що це не так, заперечить: «Ах, якби ви чули його вчора!» – «Так вiн не завжди однаковий? – запитае iнший. – Чи не слабкого вiн здоров'я?» – «А може, вiн перевтомився вчора? – додасть третiй. – Справдi, вiн занадто молодий для того, щоб спiвати кiлька днiв пiдряд. Вам, бач, перш нiж випускати його на сцену, варто було б почекати, поки вiн змiцнiе та змужнiе». На це граф, мабуть, вiдповiсть йому: «Чорт забирай! Якщо вiн може захрипнути вiд двох арiй, то вiн менi зовсiм не потрiбний». І тодi, аби переконатися, що я сильний i здоровий, мене день у день змусять вправлятися до знемоги й, бажаючи впевнитися, що в мене здоровi легенi, надiрвуть менi голос. До дiдька заступництво знатних вельмож! Ах, скорiше б менi позбутися його, i тодi, здобувши славу, прихильнiсть публiки, користуючись конкуренцiею театрiв, я спiватиму в iхнiх салонах уже тiльки з люб'язностi й триматимуся з ними на рiвнiй нозi».
Так, мiркуючи сам iз собою, Андзолето дiйшов до однiеi з маленьких площ, якi у Венецii називають corti, хоча це зовсiм не двори, а збiговисько будинкiв, якi виходять на спiльний майданчик, – те, що тепер у Парижi називаеться cite – кварталом. Одначе щодо правильностi розташування, вишуканостi й благоустрою, то цим «дворам» далеко до наших сучасних кварталiв. Це скорiше маленькi темнi майданчики, що iнодi являють собою тупики, а iнодi слугують проходом з одного кварталу в iнший; вони малолюднi, населяють iх зазвичай люди бiднi й мiзернi, усе бiльше простий люд – робiтники й пралi, що розвiшують бiлизну на мотузках, протягнених через дорогу, – незручнiсть, яку перехожий терпляче переносить, бо знае, що i його самого також тiльки терплять, а права на прохiд вiн, власне, не мае. Лихо бiдному артистовi, змушеному, вiдчинивши вiкна своеi кiмнатки, вдихати повiтря цих завулкiв, – у самому центрi Венецii, за два кроки вiд великих каналiв i розкiшних будинкiв перед ним розкриваеться раптом життя незаможного класу з його галасливими сiльськими й не завжди охайними звичками. Лихо артистовi, якщо для роздумiв йому потрiбна тиша: вiд свiтанку до ночi шум, створений курми, собаками, дiтьми, що граються й репетують на цьому тiсному просторi, нескiнченна балаканина жiнок на порогах будинкiв, пiснi робiтникiв у майстернях – усе це не дасть йому жодноi хвилини спокою. Добре ще, якщо не з'явиться iмпровiзатор i не почне горланити своi сонети й дифiрамби доти, поки збере по одному сольдо з кожного вiкна. А то прийде ще Бригелла[35 - Бригелла – персонаж комедii дель арте, перший iз двох типiв «дзаннi» (служникiв), хитрий i спритний хлопець, виверткий, який не гребуе нiякими засобами. Зазвичай протистояв iншому дзаннi – простакуватому й безпомiчному Арлекiну.], розставить серед площi свiй балаганчик i терпляче вiзьметься за повторення своiх розмов iз avocato, з tedesco, з diavolo[36 - Із адвокатом, з нiмцем, з дияволом (iтал.).], поки виснажить марно все свое красномовство перед обдертими дiтлахами – щасливими глядачами, якi не мають нi гроша в кишенi, але нiколи не соромляться подивитися й послухати.
Зате вночi, коли все змовкае й лагiдний мiсяць струмить свое бiлувате свiтло на кам'янi плити, всi цi будинки рiзних епох, якi прилiпилися один до одного без усякоi симетрii та без претензii, з таемничими тiнями в заглибленнях, являють собою картину надзвичайно мальовничого безладу, повного химерноi витонченостi. Все гарнiшае пiд мiсячними променями: найменший архiтектурний ефект пiдсилюеться i набувае оригiнальностi, кожний балкон, повитий виноградом, переносить нас до романтичноi Іспанii, населяе уяву пригодами лицарiв плаща та шпаги[37 - …пригодами лицарiв плаща та шпаги. – Маються на увазi героi побутовоi iспанськоi комедii епохи Вiдродження, яка дiстала свою назву за типовим дворянським убранням того часу. Комедii плаща та шпаги, якi вiдзначалися швидким темпом дii, були насиченi рiзноманiтними пригодами, сценами дуелей, переслiдуваннями, переодяганнями.]. А прозоре небо, в якому над цими темними кострубатими контурами тонуть блiдi куполи далеких будiвель, лле на все якесь непевне, повне гармонii свiтло, навiваючи нескiнченнi мрii…
Якраз тiеi хвилини, коли всi годинники, немов перегукуючись, пробили другу годину ночi, Андзолето опинився на Корте-Мiнеллi, бiля церкви Сан-Фантiно[38 - Церква Сан-Фантiно розташована в центрi Венецii, неподалiк вiд площi Святого Марка. Тут, поблизу Корте-Мiнеллi, мешкала й сама Жорж Санд пiд час своеi подорожi до Венецii 1834 року.]. Таемний iнстинкт привiв його до житла тiеi, чие iм'я та образ жодного разу не промайнули в його пам'ятi цього дня вiд самого заходу сонця. Не встиг вiн ступити на майданчик, як нiжний голос тихо назвав його зменшувальним iм'ям; пiдвiвши очi, вiн побачив ледве окреслений силует на однiй iз найжалюгiднiших терас цього провулка. Ще хвилина, дверi халупи вiдчинились, i Консуело в ситцевiй спiдницi, закутана в стару чорну шовкову мантилью, що колись слугувала ii матерi, простягла йому руку, приклавши палець iншоi руки до губ на знак мовчання. Навпомацки, навшпиньках пiднялися вони ветхими звивистими дерев'яними сходами, що ведуть на дах, i, всiвшись на терасi, завели розмову пошепки, перериваючи ii поцiлунками; цей шепiт, немов таемничий вiтерець або лепет духiв, якi пурхають попарно в туманi, ширяе щоночi над химерними, немов червонi чалми, димарями венецiанських будинкiв.
– Як? Ти чекала мене досi, моя бiдолашечка? – прошепотiв Андзолето.
– Але ж ти обiцяв, що прийдеш розповiсти менi про свiй сьогоднiшнiй виступ! Ну, говори, говори ж скорiше, чи добре ти проспiвав, чи сподобався, чи аплодували тобi, чи одержав ангажемент?
– А ти, моя добра Консуело, скажи, ти не гнiвалася на мене за тривалу вiдсутнiсть? Не дуже втомилася, чекаючи на мене? Не промерзла на цiй терасi? Чи вечеряла ти? Не дуже турбувалася? Не сварила мене? – розпитував свою подругу Андзолето, вiдчувши докори сумлiння за такоi довiри й лагiдностi бiдноi дiвчини.
– Анiтрошки, – вiдповiла вона, невинно обiймаючи його за шию. – Якщо я й гнiвалася, то не на тебе. Якщо втомилася, якщо змерзла, то я вже про все це забула, адже ти зi мною. Чи вечеряла я? Далебi, не знаю! Чи турбувалася? И не думала! Чи сварила тебе? Нiколи в життi!
– Ти просто ангел, – сказав Андзолето, цiлуючи ii. – О моя розрадо! Якi жорстокi й пiдступнi iншi серця!
– Що ж трапилося? Чим так засмутили «сина моеi душi»? – вигукнула Консуело, вплiтаючи в милу венецiанську говiрку смiливi та жагучi метафори своеi рiдноi мови.
Андзолето розповiв про все, що сталося, навiть про свое залицяння до Корилли, i особливо докладно зупинився на ii кокетливому дражнiннi. Але вiн розповiв усе це по-своему, передаючи тiльки те, що не могло засмутити Консуело: адже вiн не хотiв зраджувати й не зрадив ii, i все це було майже цiлковитою правдою. Однак iснуе одна сота частка правди, що ii нiяке судове слiдство нiколи не змогло виявити, у якiй жоден клiент нiколи не зiзнався своему адвокатовi й до якоi жоден суддя не добирався iнакше, як чисто випадково, тому що саме в цiй невисвiтленiй невеликiй кiлькостi фактiв або намiрiв i криеться привiд, причина, мета – словом, ключ усiх тих гучних процесiв, де захист рiдко бувае на висотi, а вирок рiдко бувае справедливий, хоч як палко ллються промови ораторiв, хоч якi холоднокровнi суддi.
Щодо Андзолето, нема чого й говорити, про якi своi грiшки вiн змовчав, якi палкi вiдчуття, пережитi перед публiкою, вiн висвiтлив зовсiм iнакше, а про своi страх та хвилювання у гондолi вiн i зовсiм забув згадати. Найiмовiрнiше, вiн зовсiм нiчого не сказав про гондолу, а своi влесливi милi речi на адресу примадонни зобразив у виглядi дотепних глузувань, завдяки яким вiн урятувався вiд небезпечних тенет пiдступноi жiнки, умудрившись притому не розгнiвати ii. Але, запитаете ви, мила читачко, навiщо, не бажаючи й не маючи можливостi розповiсти про все так, як воно було насправдi, тобто про найсильнiшi спокуси, перед якими вiн устояв тiльки завдяки розсудливостi й умiлому поводженню, – навiщо, повторюю, було цьому юному хитруновi будити ревнощi в Консуело? Ви задаете це запитання, панi? Так хiба ви самi не розповiдаете коханому або, скажiмо, обраному вами чоловiковi про всiх своiх шанувальникiв, яких ви вiднадили, про всiх його суперникiв, якими ви пожертвували, – i не тiльки до замiжжя, але й потiм на всiх балах, учора ще, навiть сьогоднi вранцi?! Послухайте, панi, якщо ви гарнi, у чому я не сумнiваюся, можу поручитися головою, що ви чините так само, як Андзолето, i робите це не заради вигоди, не для того, щоб терзати ревниву душу, не для того, щоб iще бiльше запишався той, кого ви любите, але просто тому, що приемно мати бiля себе iстоту, якiй можна розповiсти все це, начебто виконуючи свiй обов'язок, i, сповiдаючись, похвастатися перед своiм духiвником. Тiльки вся рiч у тiм, панi, що ви при цьому розповiдаете майже все, замовчуючи яку-небудь дрiбницю, – про неi ви нiколи не згадаете, – той ваш погляд, ту посмiшку, якi й викликали зухвале освiдчення самовпевненого нахаби. От цим поглядом, цiею посмiшкою, цiею дрiбницею саме й була гондола, про яку Андзолето, з насолодою переживаючи знову весь захват вечора, забув розповiсти Консуело. Маленька iспанка, на щастя для неi, ще не знала ревнощiв: це гiрке, похмуре почуття властиве душам, якi вже багато страждали, а Консуело була досi так само щаслива своею любов'ю, як i добра. Єдине, що справило на дiвчину найсильнiше враження, – це втiшний, але суворий вирок, виголошений шановним маестро, професором Порпорою, ii обожнюваному Андзолето. Вона змусила юнака ще раз повторити слова вчителя й, пiсля того як вiн знову точно передав iх, довго мовчала, глибоко замислившись.
– Консуелiно, – мовив Андзолето, не звертаючи великоi уваги на ii замисленiсть, – стае щось дуже прохолодно, ти не боiшся застудитись? Подумай, люба, адже все наше майбутне залежить од твого голосу – бiльше навiть, анiж од мого.
– Я нiколи не застуджуюся, – вiдповiла вона, – а от тобi холодно у твоему чудовому костюмi. На, закутайся в мою мантилью.
– Чим допоможе менi цей шматок дiрявоi тафти? Я волiв би з пiвгодини погрiтись у твоiй кiмнатi.
– Добре, – вiдповiла Консуело, – але нам тодi доведеться помовчати, а то сусiди нас почують i, мабуть, засудять. Люди вони непоганi й не дуже допiкають мене за наше кохання, тому що знають: ти нiколи не приходиш до мене вночi. Справдi, краще було б, якби ти пiшов спати до себе.
– Це неможливо: до свiтанку менi не вiдчинять, i менi доведеться мерзнути ще цiлих три години. Чуеш, як у мене вiд холоду цокотять зуби?
– У такому разi ходiмо, – мовила Консуело, пiдводячись. – Я замкну тебе у своiй кiмнатi, а сама буду спати на терасi: якщо хто стежить за нами, нехай бачить, що я поводжуся скромно.
І вона дiйсно провела його до себе в кiмнату, доволi велику, але вбогу; квiти, колись написанi на стiнах, прозирали тепер там i сям крiзь другий шар пофарбування, ще бiльш грубого й майже такого ж облiзлого. Велике дерев'яне лiжко з матрацом iз прибережника, ситцева стьобана ковдра, бездоганно чиста, але вся в рiзнобарвних латках, солом'яний стiлець, невеликий столик, старовинна гiтара та фiлiгранне розп'яття становили все багатство, залишене Консуело матiр'ю. Маленький спiнет[39 - Спiнет – невеликий клавесин чотирикутноi, рiдше трикутноi форми.] i купа напiвзотлiлих нот, якi великодушно позичав iй професор Порпора, доповнювали все умеблювання юноi артистки, дочки бiдноi циганки, ученицi великого артиста, закоханоi в красивого шукача пригод.
Оскiльки в кiмнатi був усього один стiлець, а стiл був завалений нотами, то Андзолето не залишалося нiчого бiльше, як сiсти на лiжко, що вiн зараз же й зробив без церемонiй. Ледве вiн присiв на самий краечок лiжка, як, змучений утомою, повалився на велику подушку.
– Моя люба, моя гарна дружинонько, – промурмотав вiн, – я зараз вiддав би всi роки, якi менi залишаеться жити, за одну годину мiцного сну й усi скарби свiту за те, щоб укрити ноги краечком цiеi ковдри. Нiколи в життi менi не було так холодно, як у цьому проклятому фраку; пiсля безсонноi ночi мене трусить, як у лихоманцi.
Хвилину Консуело вагалася. Вiсiмнадцятирiчна сирота, зовсiм самотня на свiтi, вона, по сутi, вiдповiдала за своi вчинки тiльки перед Богом. Вiрячи в обiцянки Андзолето, як у слова Євангелiя, вона не боялася, що набридне йому або що вiн кине ii, якщо вона поступиться всiм його бажанням. Але пiд впливом почуття соромливостi, що Андзолето нiколи не намагався в нiй побороти, вона вважала його прохання трохи неделiкатним. Проте вона пiдiйшла до нього й узяла його за руку – рука була холодна, а коли Андзолето притулив ii руку до свого чола, дiвчина вiдчула, що чоло юнака гаряче.
– Ти хворий! – вигукнула вона з тривогою, вiдкинувши всi iншi мiркування. – Якщо так, звичайно, поспи годинку на моiй постелi.
Андзолето не змусив ii двiчi повторювати цю пропозицiю.
– Добра, як сам Бог, – прошепотiв вiн, простягаючись на матрацi iз прибережника.
Консуело накрила його ковдрою й, притягши з кутка таке-сяке свое ганчiр'я, ще прикрила йому ноги. Укладаючи його з материнською дбайливiстю, вона тихенько прошепотiла йому:
– Андзолето, лiжко, на якому ти зараз заснеш, – те, де я спала з моею матiр'ю протягом останнiх рокiв ii життя. Тут вона померла, i я, одягши ii в саван, стояла бiля неi й молилася, поки похоронний човен не вiдвiз ii вiд мене назавжди. Отож, я хочу зараз розповiсти тобi, що вона змусила мене обiцяти iй у своi останнi хвилини. «Консуело, – сказала вона, – заприсягнися менi перед розп'яттям, що Андзолето ляже в це лiжко на мое мiсце не ранiше, нiж ви з ним обвiнчаетеся в церквi».
– І ти заприсяглася?
– І я заприсяглася. Але, дозволивши тобi спати тут зараз, я поступилася тобi не мiсцем матерi, а моiм власним.
– А ти, бiдолашко, так i не заснеш? – вигукнув Андзолето, роблячи над собою зусилля й пiдводячись. – Який я, одначе, негiдник! Зараз же пiду спати на вулицю!
– Нi! Нi! – сказала Консуело, лагiдно змушуючи його лягти назад на подушку. – Ти хворий, а я здорова. Мати моя померла щирою католичкою, вона тепер на небi й постiйно дивиться на нас звiдти. Вона знае, що ти дотримався даноi iй обiцянки – не покинув мене. Вона знае також, що наша любов не менш чиста тепер, нiж була при нiй. Вона бачить, що й у цю мить я не подумую нi про що погане, не роблю нiчого поганого. Упокiй, Господи, ii душу!
Тут Консуело перехрестилась. Андзолето вже заснув. Виходячи, Консуело прошепотiла:
– Там, на терасi, я помолюся, щоб ти не занедужав.
– Добра, як Бог, – у пiвснi повторив Андзолето, навiть не помiтивши, що наречена залишила його самого.
Консуело дiйсно пiшла молитися на терасу. Через якийсь час вона повернулася глянути, чи не гiрше йому, i, побачивши, що вiн безтурботно спить, довго, зосереджено дивилася на його красиве блiде лице, осяяне мiсяцем.
Потiм, не бажаючи пiддаватися сну й згадавши, що хвилювання сьогоднiшнього вечора перешкодили iй займатися, вона знову засвiтила лампу, сiла за свiй столик i почала наносити на нотний папiр завдання з композицii, задане на завтрашнiй день ii вчителем Порпорою.
Роздiл 6
Граф Дзустiньянi, незважаючи на всю свою фiлософську байдужнiсть i своi новi захоплення – Корилла досить незграбно прикидалася, начебто ревнуе його, – далеко не був так байдужий до зухвалих капризiв своеi шаленоi коханки, як намагався це показати. Добрий, слабохарактерний i легковажний, вiн був розпусним бiльше на словах i з огляду на свое суспiльне становище. Тому вiн не мiг не страждати в глибинi душi вiд тоi невдячностi, якою ця жiнка вiдповiла на його великодушнiсть. І хоча в тi часи у Венецii, як i в Парижi, ревнувати вважалося межею непристойностi, його iталiйська гордiсть повставала проти смiшноi й жалюгiдноi ролi, яку Корилла змушувала його грати.
І ось того самого вечора, коли Андзолето так блискуче виступав у його палацi, граф, весело пожартувавши зi своiм другом Барберiго над витiвками Корилли, дочекався, поки роз'iдуться всi гостi й погасять вогнi, накинув плащ, узяв шпагу i для власного заспокоення вирушив до палацу, де жила його коханка.
Упевнившись, що вона сама, Дзустiньянi, не задовольняючись цим, вступив потихеньку в розмову з гондольером, що ставив гондолу примадонни пiд портиком, спецiально для цього пристосованим. Трохи цехiнiв розв'язали гондольеровi язик, i граф незабаром переконався, що не помилився, припустивши, що в Корилли в гондолi був супутник, з'ясувати ж, хто саме, йому так i не вдалося: гондольеровi ця людина була невiдома; хоча вiн i бачив сотнi разiв Андзолето, як той вештався бiля театру й палацу Дзустiньянi, однак уночi, у чорному фраку, напудреного, вiн його не впiзнав.
Ця непроникна таемниця ще дужче збiльшила досаду графа. Вiн навiть не мiг утiшитися глузуваннями над своiм суперником – единою помстою гарного тону, настiльки ж жорстокою в цю епоху показних залицянь, як убивство в епоху серйозних пристрастей. Усю нiч вiн не зiмкнув очей i ще ранiше тоi години, коли Порпора починав своi заняття в консерваторii для бiдних дiвчат, попрямував до школи Мендiкантi й пройшов до зали, де мали зiбратись юнi ученицi.
Ставлення графа до вченого професора останнiми роками значно змiнилося. Дзустiньянi вже не був його музичним супротивником, – навпаки, вiн був тепер його союзником i навiть до певноi мiри начальником: граф зробив значне пожертвування установi, якою завiдував учений маестро, i на знак вдячностi йому було доручено керiвництво школою. Вiдтодi цi двое друзiв жили в добрiй злагодi, наскiльки це було можливим при нетерпимостi професора до модноi свiтськоi музики, – нетерпимостi, яку вiн змушений був трохи зрадити, бачачи, що граф витрачае сили й кошти на викладання та поширення серйозноi музики. До того ж граф поставив на сценi свого театру Сан-Самуеле оперу, яку Порпора щойно написав.
– Шановний маестро, – сказав граф, вiдводячи його вбiк, – необхiдно, щоб ви не тiльки погодилися на викрадення однiеi з ваших учениць, але щоб ви самi вказали ту, яка лiпше за всiх могла б замiнити в театрi Кориллу. Артистка стомлена, вона втрачае голос, ii капризи розоряють нас, не сьогоднi-завтра вона набридне й публiцi. Справдi, потрiбно подумати про те, щоб знайти iй succeditrice[40 - Спадкоемицю (iтал.).]. (Вибач, дорогий читачу, так говорять iталiйською, i граф не винайшов неологiзму.)
– У мене немае того, що вам потрiбно, – сухо вiдповiв Порпора.
– Як, маестро! – вигукнув граф. – Ви знову впадаете у чорну меланхолiю? Чи можливо, щоб пiсля всiх доказiв моеi вiдданостi вам i всiх жертв з мого боку ви, коли я звертаюся до вас за допомогою й порадою, вiдмовили менi в найменшiй послузi?
– Я вже не маю на це права, графе, але те, що я вам сказав, – щира правда. Повiрте людинi, яка по-справжньому до вас прихильна i бажала б зробити вам послугу: у моiй вокальнiй школi немае нiкого, хто б мiг замiнити Кориллу. Я анiтрошки не переоцiнюю ii, але хоча в моiх очах талант цiеi жiнки й не е серйозним талантом, все-таки я не можу не визнати за нею знання справи, звички до сцени, мистецтва впливати на почуття публiки, що здобуваеться довголiтньою практикою й не швидко дасться дебютантцi.
– Все це так, – сказав граф, – але ж ми самi створили Кориллу: ми керували ii першими кроками, ми змусили публiку ii оцiнити; решту зробила ii краса. А у вас у школi е чарiвнi ученицi, не гiршi за неi. Вже цього ви не будете заперечувати, маестро! Погодьтеся, що Клоринда – найкрасивiше створiння у свiтi.
– Але вона неприродна, манiрна, взагалi нестерпна… Втiм, можливо, публiка й знайде чарiвним це смiшне кривляння… А спiвае вона фальшиво, у нiй немае нi душi, нi розумiння… Щоправда, у публiки теж немае вух… Але у Клоринди до того ж немае нi пам'ятi, нi спритностi; ii не врятуе вiд провалу навiть те легке шарлатанство, що вдаеться багатьом.
При цих словах професор мимоволi подивився на Андзолето, який, користуючись своiм становищем улюбленця графа, прослизнув у клас (буцiмто для того, щоб переговорити з ним) i, стоячи поблизу, слухав на всi вуха.
– Однаково, – сказав граф, не звертаючи уваги на злiсний випад професора, – я стою на своему. Давно я не чув Клоринди. Покличмо ii сюди; нехай вона прийде з п'ятьма-шiстьма найкрасивiшими ученицями. Слухай, Андзолето, – додав вiн, смiючись, – ти так вирядився, що можеш здатися молодим професором. Іди у сад, вибери там найгарнiших учениць i скажи iм, що професор i я чекаемо iх тут.
Андзолето послухався. Але, задля розваги чи з iншою метою, вiн привiв найнезугарнiших. От коли Жан-Жак Руссо мiг би вигукнути: «Софi була одноока, а Каттiна кульгава».[41 - «Софi була одноока, а Каттiна кульгава». – Руссо, «Сповiдь», кн. 7.]
До цього непорозумiння поставилися добродушно й, посмiявшись пiд сурдинку, вiдправили дiвиць назад, доручивши iм прислати учениць за вказiвкою самого професора. Незабаром з'явилася група чарiвних дiвчат iз красунею Клориндою на чолi.
– Що за прекрасне волосся! – прошепотiв граф на вухо Порпорi, коли повз нього пройшла Клоринда зi своiми чудовими бiлявими косами.
– На цiй головi набагато бiльше, нiж усерединi, – вiдповiв, навiть не притишуючи голосу, суворий критик.
Цiлу годину тривала проба голосiв, i граф, не в змозi витримати довше, вийшов зовсiм пригнiчений, не забувши надiлити спiвачок найлюб'язнiшими похвалами, а професоровi прошепотiти: «Нема чого й думати про таких папуг».
– Якщо його ясновельможнiсть дозволить менi сказати два слова щодо тiеi справи, що так його турбуе… – прошепотiв Андзолето на вухо графовi, спускаючись iз ним сходами.
– Говори! Чи, бува, не знаеш ти те чудо, що ми шукаемо? – запитав граф.
– Так, ваша ясновельможносте.
– У глибинi якого моря виловиш ти цю перлину?
– У глибинi класу, куди хитрий професор Порпора ховае ii в тi днi, коли ви, ваша ясновельможносте, робите огляд своему жiночому батальйону.
– Як? Ти говориш, що в школi е дiамант, блиску якого моi очi нiколи ще не бачили? Якщо маестро Порпора зiграв зi мною такий жарт…
– Дiамант, про який я говорю, не належить до числа учениць школи. Це бiдна дiвчина, що спiвае тiльки в хорi, коли ii запрошують; професор дае iй приватнi уроки з милостi, але ще бiльше з любовi до справи.
– Виходить, у цiеi дiвчини зовсiм винятковi здiбностi: адже задовольнити професора нелегко й вiн не дуже щедрий нi на свiй час, нi на свою працю. Можливо, я чув ii коли-небудь, але не знав, що це спiвае саме вона?
– Ваша ясновельможнiсть чули ii давно, коли вона була ще дитиною. Тепер це доросла, сильна дiвчина, старанна i вчена, як сам професор; якби вона проспiвала на сценi три такти поруч iз Кориллою, ту б одразу освистали.
