скачать книгу бесплатно
– Угу, – кивнула Галина. – Дякую, що сказав.
Але руку все ж вивiльнила.
Утiм, i попередження виявилось надаремним – бо коли ми увiйшли, кiстяк вже не зустрiчав гостей, а ображено скупчився у куточку, причому скупчився у буквальному розумiннi – лежав незграбною купкою. Ногами, мабуть, згрiбали. Нижня щелепа вiдкотилася далеко вiд черепа, й той перестав видаватися приязним та веселим.
– Дуже вчасно! – розвернувся до мене Ігор. – А гiлок не додумався наламати?
І перекинув увагу на Галю:
– Там он Вася лежить, – кивнув у бiк ображеного черепа. – Ти його не лякайся, вiн не кусаеться…
Цього разу ламав гiлки я, а Галя зробила щось на кшталт вiника й перед тим як настилати соснову постiль, навiщось пiдмела у кiмнатi. Нащо – бiс його зна. Все одно ж застелили гiлками. Мабуть, дурний жiночий iнстинкт.
І, вже тягнучи одразу два оберемки до хатки, я подумав, що iнстинкт не дурний, а скорiш навпаки, а дурний дехто iнший – бо якби Галя не була зайнята, то Ігорю б здалося неввiчливим стояти поруч i мовчати; а отже, iй би довелось слухати, а коли чоловiк теревенить, а жiнка слухае, то рано чи пiзно у чоловiка виникае бажання взяти жiнку за руку, а там i за щось iнше, а воно iй треба? Зараз – точно не треба. Зараз – маеться на увазi, поки не розiбралася, хто з нас iй бiльше пiдходить, бо на Альберта, здаеться, претендувати сенсу нема.
«Дурний» жiночий iнстинкт проаналiзував ситуацiю вмить, а мiй розум, досвiдчений та аналiтичний – лише за кiлька хвилин. От i думай, що краще.
Поки я думав, виявилось, що iншi колеги ще досвiдченiшi та ще аналiтичнiшi, якщо так можна сказати, бо витягнули з кутка столик i почали наводити ревiзiю «сидорiв» – ще тих, захоплених iз кiнця дев’ятнадцятого столiття й свiжозатрофеених сакв.
Їжа з майбутнього пiдмокла пiд час вимушеного купання, але хлiб висох, а салу купання не завадило. Єдине що – дивне вiдчуття пересмикнуло мене, коли потяг скибку до рота. Дивно було iсти свиню, яка ще не народилася, й закусювати хлiбом, зерна якого ще не кидали в землю.
Лава була також закоротка, на всiх не вистачило б, i за мовчазною згодою усi трое чоловiкiв стояли.
Сакви порадували нас також стареньким, добряче сточеним ножиком з дерев’яною ручкою; погризеною ложкою – також з дерева, не з мельхiору ж, кiстяним гребiнцем – один край рiдкий, другий – густий, хоч блiх вичiсуй. Власне, чому хоч? Для того, мабуть, i робилося. Радiсть продовжилася хлiбом – точнiше, одразу двома: бiлим i чорним-чорнющим, як наче в житне борошно взагалi пшеничного не додали; а замiсть сала – дрiбно насiченим м’ясом – солонючим, нiби кальмари до пива. Пива, однак, у саквах не виявилось, а у баклажцi одного з прикордонникiв збереглося лише з пiвлiтра, а може, й менше, кисленькоi настоянки – бiс знае iз чого. Вийшло десь по ковтку на рило, Галю рахуючи. Розгулятися така доза не стимулювала, але проштовхнути солонину в горлянку допомогла.
Пiсля ревiзii сакв настала черга й до цiкавiшого.
Пiстолi виявились великокалiберними – мiй немаленький вказiвний палець легко входив у дуло; й кременевими – ну а яким же iм бути в кiнцi вiсiмнадцятого столiття? Для гнотових пiзно, для капсульних рано. До перших револьверiв – здоровенних, у яких обертаеться не барабан з набоями, а увесь блок стволiв – пиляти ще рокiв тридцять-сорок. До автоматичних пiстолетiв – бiльше столiття.
До найближчого збройного магазину… чорт його зна, де тут шукати найближчий магазин. Мабуть, повинен бути у Киевi. Чорт його зна також, чи потрiбен для купiвлi пороху якийсь дозвiл, чи його тут просто так продають, як насiння.
А доведеться шукати, бо одна порохiвниця пiд час бою розкришилася, а на другу чи то дуже вдало приземлився козак, чи кiнь наступив.
Гарна була порохiвниця: рогова, з вiзерунком, зi срiбною кришечкою – ну хоч до iсторичного музею тягни. Може, там реставрують. Тiльки от лишилися ми без пороху.
Закинувши пiстолi у сакву, ми потяглися до шабель – причому якось одночасно: Ігор одну, я другу. Аж Галя посмiхнулася – «ох уже цi чоловiки, такi передбачуванi!». Авжеж, ми такi. Нам тiльки iграшку покажи, одразу почуеш: «Дай!»
Сварки, однак, не було – Ігор взяв залiзяку свого хрещеника, я свого, а ватажковi, мабуть, вони були не дуже цiкавi.
Шабля виявилась також непростою. На балiстицi… (тьху, чорт!) на ергономiцi холодноi зброi я розумiвся слабо, але на вигляд залiзяка була зручна. Й замашна. І гостра. Й загнута – оце i все, що я видивився. Ще на моiй були бiля ручки заглибини-доли, а на Ігоревiй не було.
Ручка була цiкавiша. Сталева гарда з чи то накрученими, чи то навареними кульками на кiнцях, ще одна сталева кулька позаду, а саме рукiв’я обмотане тоненьким шнуром. Неабияк обмотане – виток до витка, як дрiт у трансформаторi, а кiнцi заправленi пiд гарду i кульку. Майстер робив. Ще й гнiздо на гардi пiд якийсь камiнчик було, але самого камiнчика, мабуть, виколупали багато рокiв тому.
Ігорева, здаеться, була трохи простiша, без кульок, з пласкою гардою й з дерев’яними щiчками замiсть шнурка.
Крiм саков, одягу та шабель, нападники заповiли нам два шкiрянi мiшечки, схожi на капшуки для тютюну. В живому виглядi я вже таких не зустрiчав, але в музеi бачив колись. Особливого iнтересу тютюн для нас не становив, але глянути…
Капшук виявився важким. Ну як важким – не штанга, звiсно, i не гантеля, але важкуватий, як для тютюну. Ми перезирнулись, i я рiшуче смикнув за шворку, якою мiшечок був замотузований.
Монети.
На стiл висипалось з десяток монет – двi рудi, одна срiбляста i решта чорнi.
О, так, це вже було значно цiкавiше за якийсь там тютюн!
Я витрусив i другий капшук. Здобич була приблизно така ж, але срiблястих монеток було аж три, i ще одна вигравала пiдозрiлою жовтизною.
Непогано козаки жили, непогано…
Хоча хтозна. Може, це не так вже й багато?
Я озирнувся на колег. Жоден не виявляв бажання прочитати лекцiю з нумiзматики, потицяти пальцем i недбало сказати: ось на цю можна купити воза з конем, а на цю – хiба що коржика з маком.
Всi монетки були якiсь кострубатi. В моi часи дiтки розважались, малюючи кола навкруг монеток – так от, цi грошi для таких вправ не пiдходили. Рукою намалювати – i то вийшло б рiвнiше.
Напилком iх пиляли, чи що? Чи, може, молотками лупили?
З написами було ще гiрше. Замiсть звичноi великоi цифри «1» або «2», або, скажiмо, «10», монетки хизувалися вензелями, орнаментами, коронами, латинськими лiтерами, а одна, найчервонiша – профiлем якогось горбоносого дядька – короля, мабуть. (Профiлi письменникiв тодi ще на монетах не штампували.)
Я взяв монетку до рук, покрутив. Виявив, що звати горбоносого Станiславом, i що вiн Rex Pol. З протилежного боку було написано GROSSUS POLON TRIPLEX. Навряд чи монетка побувала в полонi, отже, доводилось припустити, що маеться на увазi Польща, а grosus, скорiш за все, грiш.
– Галю, не пам’ятаеш, три грошi – це багато чи мало? Що за них можна було купити?
Дiвчина мовчки знизала плечима. Логiчно. Якби мене спитали про те, скiльки можна купити на три копiйки 1910 року випуску, я б також не вiдповiв.
Серед польських, а може, ще чиiхось грошей затесався величенький мiдний кругляк з написом росiйською «5 копеек» i вензелем на протилежному боцi. В моему дитинствi такi п’ятаки високо цiнувались бабусями – вони iх онукам до синцiв прикладали. Кажуть, допомагало, але як на мене, то синець з п’ятаком сiм днiв сходить, а без п’ятака – тиждень. Так що рiзницi нiякоi.
Тiльки, звичайно, в моi часи п’ятаки вже були значно чорнiшi й потертiшi.
Ми б, може, й ще пороздивлялися, а жовтеньку монетку i на зуб спробували, та Альберт щось коротко й малорозбiрливо буркнув – мовляв, зав’язуйте. Важливiшi справи маемо.
Я мовчки згрiб скарби в один з капшукiв i недбало запхав його в сакви. Хтозна, скiльки там. Буде нагода – будемо розбиратись.
– Чергувати будемо, – переклав першу частину промови Ігор. Потiм додав, уже явно вiд себе. – Добровольцi на собачу вахту е?
І здогадайтесь, на кого вiн подивився при тому.
Логiчно. Бо собача вахта, як не крути, найнебезпечнiший час у планi несподiваних вiзитерiв. Пiзнiй вечiр i раннiй, гм, ранок. Пiзнiй вечiр, можна вважати, уже минув, так що лишаеться ранок. І краще, коли сторожуватиме хтось близький до цих мiсць, до цiеi мови – щоб спробувати хоча двома-трьома словами порозумiтися, а не бекати-мекати у вiдповiдь на запитання: «Цо?»
Логiчний випадав розклад, але вкрай невдалий для мене, причому з усiх мiркувань одночасно. Якщо я зараз гепнуся спати, вони ще вовтузитимуться, бубонiтимуть, Альберт, може, ще й дещо цiкаве, нарештi, почне розповiдати, а Ігор буде пiдбивати клинцi до Галi; потiм я буду нидiти вологим холодним ранком, а вони спатимуть тут, поруч одне вiд одного… та загострювати стосунки було зарано, i я кивнув.
Маленькою винагородою стало те, що Галя також не стала розтягувати вечiр на пiвночi, вимостила гнiздечко бiля стiни, на гiлки лягла, гiлками ж накрилася, а отже, й чоловiкам язиками молоти, спати заважати було б трохи совiсно. Вони коротко перегавкнулися мiж собою майже не зрозумiлими менi термiнами – мабуть, вирiшили, хто перший стоiть, хто другий, але результатiв тих переговорiв я вже не чув, бо майже одразу i закуняв.
Хоча нi, не одразу. Щось гостре трапилося помiж гiллям, муляло в ребра й ховатись не збиралось. Я трохи потерпiв, перекинувся на iнший бiк (краще не стало), полiз рукою, намацав ту капость. Думав – сучок, але на дотик сучок був якийсь незвичний.
«Потiм роздивлюсь…» – проскочила сонна думка. Я запхнув знахiдку в сакви й провалився у сон.
Прокинувся вiд того, що Альберт обережно торсав мене за плече – значить, першим стояв таки Ігор.
Я кивнув, позiхнув, звiльнив Альбертовi мiсце, а сам виперся на галявинку. На самому ii краечку, попiд кущами, ще вдень надивився зручну колоду, яка цiлком могла правити за грубий ослiн, а що вона пiд кущами – то це й на краще. Менш помiтно буде, й ззаду нiхто безшумно не пiдкрадеться.
Бо лiс – це все-таки лiс. Це не смiтник, не мiсто й не iндустрiальний пейзаж. Є щось у ньому таке, що заколисуе, заспокоюе, привертае до мирних, хороших, лагiдних, можна сказати, думок… тiльки не серед ночi.
Бо серед ночi лiс ворожий.
Давнiй-прадавнiй, ще з неандертальських часiв iнстинкт пiдказуе, що он за тими кущами лiворуч може ховатися тигр. А на деревi легко може причаiтися леопард. Десь позаду цiлком iмовiрно пiдкрадаеться вовк, та ще й, мабуть, не один; отам, попереду, ну точно бреде назустрiч ведмiдь, i навiть дибки стати лiнуеться, бо не ворог ти йому, а лише слабка беззахисна здобич.
Нерви натягнутi тугiше за канат, що його тягнуть в обидва боки двi команди на змаганнях iз перетягування, зiницi автоматично розширюються до максимуму, хоч зараз до окулiста, вуха так само негайно виходять на режим максимальноi чутливостi, i якщо хтось поруч у долонi плесне – то я пiдскочу, наче вiд пострiлу над самим вухом.
Принаймнi замолоду саме так себе в лiсi серед ночi й почував. А зараз… нi, погана все-таки штука – коефiцiент емоцiйного вигорання. І сила ще в руках е, i розум ще не починае всихати, й очi не бiлi вiд катаракти, й вуха ще не закладенi – а осьдечки вона пiдкрадаеться – байдужiсть i старiсть, i що тут поробиш?
А вже ж поробиш!
Методiв боротьби з емоцiйною старiстю багато, але суть одна – не давати собi збайдужiти. Працювати. Не лише руками, але й головою; навiть бiльше головою, анiж руками. Цiкавитися. Новим, старим, потрiбним, непотрiбним – усiм пiдряд! Аби лише працювали крихiтки-нейрончики в мозку, аби не засинали байдуже, бо потiм хтось з них прокинеться, а хто й нi. Годувати iх треба – новими враженнями, новими вiдчуттями, новими дiями. Бо зупинка – смерть, як писав один мiй знайомий Лев Давидович; i хоча до його народження ще рокiв iз сiмдесят, але мав, гад, рацiю. Принаймнi в цьому питаннi.
Може, й ще в якихось питаннях мав, але Йосип Вiссарiонич мав дещо замашнiше – Меркадера з кригорубом.
Я посмiхнувся. Дивно було думати про розборки людей, у яких навiть дiди ще на народилися, а не те що батьки! А от хто порiвняно близько – так це Тарас наш Григорович. Цiкаво було б познайомитися з батьками, а може, й допомогти чимось…
Шелеснуло, i хоч-не-хоч, а думки миттю вилетiли з голови. Власне, шелестiло й ранiше; хто скаже, що вночi у лiсi тихо – плюньте йому у вiчi, то вiн просто не вмiе слухати! – але цього разу шелеснуло iнакше й з iншого боку.
З гуральнi.
Там начебто були всi своi, але рука суто машинально перевiрила наявнiсть трофейного кинджала за поясом. Обидва були на мiсцi – й кинджал, i пояс. А кому не лежалося? Чи не скелетовi Васi?
Нi. Не йому.
Вiдчинились не рипнувши дверi, й на чорнiм тлi вималювалась ще темнiша постать – трохи нижча за Ігоря й тим паче Альберта, натомiсть круглiша. Та й рухалась значно, значно плавнiше. Жiночнiше.
Галя. Не спиться чомусь.
«Могла б i за мене почергувати, якщо не спиться…» – промайнула дурнувата iдея, й настiльки вона була нерозумною, що я аж головою мотнув.
Жiнка несмiливо ступила крок назовнi, також покрутила головою, чи то мене виглядаючи, чи то просто роззираючись, де тут що.
– Кхе-кхе, – сказав я, навiть не намагаючись iмiтувати кашель. Було б iнакше якось озватися, але побоявся налякати; i якщо вона, скажiмо, до вiтру зiбралася, то хтозна, чи не сталося б це ранiше, анiж було заплановано. Просто на порозi…
Не сталося. Здригнулася, але не вереснула i навiть не зойкнула.
Навпаки, зорiентувалася, мене побачила й рушила назустрiч.
Я мовчки посунувся. Колода була довгенька, i так мiсця б вистачило, але усi нашi взаемодii (людини з людиною маеться на увазi) складаються iз двох частин – iнформативноi та комунiкативноi. З iнформативною все i так ясно – пiди туди, принеси те, подай се, а комунiкативна складнiша й старша. Коли вона складалася, ще не можна було сказати: «Принеси те!» – а про бiльш складнi конструкцii, на кшталт: «Пiслязавтра о 18.30 зганяй за такою адресою, зустрiнь пана такого-то й купи в нього те-то й те-то» – й мови не було, бо таки не було мови у тi часи. Нiякоi. Тiльки набiр згукiв i жести, а найпоширенiший iз них – «роби як я!». І доводилося робити, бо iнакше прийшли б конкуренти з iншого племенi й зробили по-своему. Враховуючи канiбалiзм, те «по-своему» навряд чи сподобалося б. Та й своi б не пожалiли у голоднi часи.
От i доводилося б у кожному жестi, у кожному русi давати спiврозмовнику якийсь знак – я, мовляв, свiй. Не iж мене, а я тебе не iстиму. Принаймнi зараз. На тобi краще гомiлку того ворога, якого ми разом позавчора завалили, пам’ятаеш? Хороший ворог, товстий, смачний… На тобi ще й мiсце бiля вогню, я посунусь…
Кiлькадесят або й кiлькасот тисяч рокiв вбили ту комунiкацiю у такi глибини свiдомостi, що й шiсть тисяч рокiв бiльш-менш налагодженого iнформативного спiлкування не змогли вибити. Ми посуваемося, пригощаемо один одного вечерею або цигарками, цiкавимося здоров’ям, а жiнки ще й торохтять годинами одна однiй, одна одну при тому не чуючи, натомiсть даючи знати – я своя! Я тебе iсти не буду! Принаймнi сьогоднi…
Я посунувся, i Галя присiла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, анiж вмостилася б, якби не посунувся.
– Не спиться, – мовила вона по тривалiй паузi. – Скiльки всього було…
Мабуть, вона хотiла почути щось спiвчутливе, але у мене були iншi плани на залишок ночi, i бовкнулося iнше:
– А скiльки всього ще буде!..
Галя здригнулася – не iнакше, як уявивши, й уявлене iй не сподобалося.
– Стiльки кровi, – стиха пробурмотiла вона. – Стiльки вбивств.
Ми помовчали. Як на мене, то кiлькiсть усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.
– Наскiльки я зрозумiв, – здалеку почав я, – ми маемо трохи повоювати.
І, щоб не лишати питання вiдкритим, пояснив:
– Якщо так, то кровi та вбивств буде бiльше.
– Та, мабуть, що бiльше, – на диво спокiйним тоном вiдповiла Галина. – Але…
Вона труснула головою.
– І знаю, що без цього нiяк. Але все одно…
Замовкла.
– Страшно? – навiщось запитав я, i так знаючи вiдповiдь.
– Страшно, – чесно призналася жiнка. – Не смертi боюся – я вже бачила, чого ви усi вартi, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…
Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божоi – то це одне. Якщо сумлiння – то це зовсiм iнше, й реагувати треба iнакше.
Виявилося, що таки сумлiння. Або щось на кшталт його.
– Ви з такою легкiстю вбиваете, – мовила Галя по досить тривалiй паузi. – Наче людське життя для вас – тьху! Наче й не людей, а комах якихось. Хiба так можна?
Тема була знайома. Мабуть, кожен iз новачкiв через неi проходив. На щастя, засоби протидii були давно виробленi, й вже у моi часи лише iнтелiгентнi теоретики витрачали на сльозливi переживання по кiлька сторiнок, а практики вирiшували питання миттю й назавжди.
– Ну, краще ми iх, анiж вони нас, правда?
Якби було не так темно, то за обличчям Галi було б цiкаво поспостерiгати. У тих випадках, якi я бачив, у пацiентiв, пiдданих такому лiкуванню, можна було помiтити три стадii одужання: подив – мовляв, i як це я сам не додумався; легкий сором з цього ж приводу, i, нарештi, справжне сходження дзену або ж просвiтлення. Якщо бойовi дii все ще тривали, то у цей момент можна було вручати пацiентовi гранату й вiдправляти на ворожий кулемет… втiм, можна було вiдправляти i без гранати.
Деякi вилiковувалися миттю, у певного вiдсотку траплялися рецидиви, але швидко минали, й лише iнколи, рiдко-рiдко, але все ж бувало таке, що через багато-багато рокiв пацiента наздоганяла метастаза у виглядi моторошного сну. Зазвичай у тому снi обiгравався якийсь епiзод, один-единий, часто-густо не найкривавiший… i отут вже словотерапiя не допомагала.
Галине обличчя посвiтлiшало так, що крiзь темряву видно було.
– А й справдi, – сказала вона по паузi. – Вони б щодо нас не забарилися… Поганi були часи.
– Це ще нiчого, – не подумавши, бовкнув я. – Далi мають бути ще гiршi.
