скачать книгу бесплатно
Бо так наче й нiхто не пiдштовхував, у шию не гнав, пiд зад копняками не прискорював, але увесь набiр iнстинктiв, рефлексiв та втокмачених замолоду навичок так i волав: «Геть!»
Геть звiдси!
Подалi, подалi вiд мiсця подii. І що з того, що гайдуки-переслiдувачi лишилися бозна-де, а тут вони ще навiть i народжуватися не думали? Це ж iнстинкт, йому хiба поясниш! Та й взагалi, час уже…
Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посмiхнувся, а за ним й Ігор.
– Що, – поблажливо кинув вiн. – Несподiвано, га?
Тон менi не сподобався, але ж i справдi було несподiвано. Судячи з вiдчуттiв «внутрiшнього годинника», сонце мало б пiдкочуватися до зенiту. Воно й справдi висiло майже в серединi дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.
Одне з двох: або в цьому часi i сонце ходило iнакше – iз заходу на схiд; або ж годинник нахабно бреше, й насправдi зараз далеко за полудень.
Ну, звiсно ж. Хто сказав, що, мандруючи в часi, потрапиш рiвно у ту ж годину того ж дня, тiльки на сто чотирнадцять рокiв ранiше? І це ще добре, як день той самий. Бо могли б прилетiти i в зиму. В пiджачках, ага. На кригу, i добре ще, якщо лiд товстий, бо так би й шубовснули.
Галя також задерла голову, подивилася в небо, перевела погляд на мене, знову поглянула вгору. Мабуть, дiйшло, але рота не роззявляла, а навпаки, посмiхнулась.
Розумна.
– Тодi вирушаймо, – пiднявся Альберт. – Якщо, звiсно, нiхто не хоче в лiсi заночувати.
На мою думку, заночувати в лiсi було значно краще, анiж набиратися блощиць у селянськiй хатi, але харчi все одно кiнчалися, так що вибору не було.
Одяг i справдi непогано пiдсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зi спини гiрше. Краще було б навпаки, але маемо те, що маемо.
Галя закинула свiй комплект на плече й рушила за ялини.
– Далеко не вiдходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лiсi.
І я теж хотiв гукнути, й майже те саме, але вiн, негiдник, першим устиг.
Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жiночому – вислухала й зробила наперекiр.
Даремно.
Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялиновоi стiни долинуло вiдчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».
Так i побiг: з однiею штаниною на нозi й з другою у руцi.
Звiсно, вiдстав. І вiд Альберта вiдстав, i навiть вiд Ігоря.
Чому «навiть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рiвних, а чи майже на рiвних, то до Альберта, хоч як гiрко це визнавалося, менi було рости-рости й нiколи не вирости. Як у прямому сенсi – сантиметрiв на десять; так i в переносному.
Перед тим «Аа-ааа!» вiн розслаблено сидiв на колодi, ще й паличкою копирсав вугiлля в багаттi, а одразу пiсля – зник. Ну майже як у мультфiльмах – тiльки-но стояв кiт Леопольд, i нема; а наступний кадр показуе його вже за сто метрiв. Сто – не сто, але метрiв десять вiн пролетiв ще до того, як дехто з нас узагалi дотямив, що то Галина кричить.
Так i прибiгли – спочатку Альберт з тлiючою на кiнцi хворостиною, потiм Ігор, а потiм i я дострибав, наче одноногий горобчик.
Галя мала на собi спiдницю та чоботи, а верхню частину тiла затулила кофтиною. Спереду. Але там було на що i збоку спини поглянути…
От подобаються менi спинки жiночi! Жiночнi, звiсно. Втiм, це мало не едине мiсце, яке не позбавлене жiночностi навiть у культуристок. Квадрати на пузi мають зовсiм не сексуальний вигляд (дiвчата, не вiрте фiтнес-тренерам, iм за цi кубики грошi платять, власне кажучи, ви ж i платите!), а от неглибокий рельеф на спинi досить привабливий. Особливо коли дама, скажiмо так, або сильно нахилена вперед, або взагалi стоiть у вiдомiй позицii…
Галя стояла не так, але подивитися було все одно приемно.
І ще одне – мабуть, я виграв цi перегони. Бо, опинившись в хвостi, я натомiсть замилувався на Галину спину й талiю, а Ігор з Альбертом з лiнивою цiкавiстю роздивлялися притиснуту до землi коротку яскраву змiйку. Бiльш того – вже навiть устигли мiж собою порадитися й виявити iстотнi прогалини в освiтi. Зокрема, в природничих науках.
Бiдолашна змiйка розпачливо смикалась i при кожному русi блискала червонуватою лускою.
– Не знаеш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третiй учасник перегонiв також бiля фiнiшу.
– Мiдянка! – злостиво пробурчав я й нарештi просунув ногу в другу штанину.
– А вона отруйна?
– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злiсно рикнув я вiдповiдь й, сам того не хотiвши, долю змiючки вирiшив.
Коротко хряснуло – це пiдбор Альберта неймовiрно швидко опустився на шию змiйки – одразу за патиком, що притискав ii до землi.
Ігор зачекав ще кiлька секунд – поки тiльце смикалося, а потiм прибрав патика геть. Змiйка ще не завмерла, але конвульсii були слабенькi, геть не страшнi.
Та й сама вона бiльше скидалася на поламану iграшку, а не потенцiйно небезпечний природний об’ект.
– Я мав на увазi, що е рiзнi версii, – навiщось менi захотiлося уточнити. – У довiднику написано було, що взагалi неотруйна, а люди казали, нiби пару годин пiсля укусу погано буде…
Тим же патиком Ігор пiдчепив все ще ворухливе тiльце й пожбурив геть. Невдало пожбурив – далеко мертва змiя не вiдлетiла, повисла на колючках. Можливо, ще навiть щось i вiдчула, бо смикнулася ще дужче.
– Хлопцi, – по деякiй паузi промовила Галя. – Ви той… вiдвернiться, чи що. Тiльки далеко не вiдходьте.
Ми вiдвернулися, й з хвилину, поки за спинами шелестiла тканина, я думав: а може, я зовсiм i не виграв? Може, тi, хто першими прибiгли, бiльше й побачили?
Думка була дурна-дурнюща, i я ii гнав, але вона опиралася, й досить успiшно.
Одяг був вогкий i пожмаканий, нiби його навiть не якась там одна корова, а цiла череда пожувала, проте це не мало значення. Красуватися нi перед ким, а щодо привертання уваги – то i так приверне. Навряд чи хтось у кiнцi вiсiмнадцятого столiття розгулював у прикидi кiнця дев’ятнадцятого. Навiть у нашi часи, коли пiджак та краватка – близько ста рокiв вважаються стандартною офiсною унiформою, е купа дрiбничок, що видають. Причому одразу видають, з першого погляду, й не мае значення, чи розбираешся ти на шмотках, а чи зовсiм до них байдужий. Приверне увагу якась дрiбничка, придивишся – й з першого погляду визначаеш: це комплект iз сiмдесятих, а це взагалi з кiнця сорокових або початку п’ятдесятих затесався.
Не знаю, як це працюе.
Мова не про такi iстотнi деталi, як стоячi комiрцi або запонки – таке запросто можуть i в нашi часи начепити, а все одно буде помiтно, де сучасне фото, а де, скажiмо, з тридцятих.
І шапки. Якось лише тепер я осягнув той факт, що у дев’ятнадцятому столiттi всi, буквально всi чоловiки, й аристократи (принаймнi тi, кого вдалося побачити на вулицi), й пролетарi, й бомжi-прочани – усi в шапках або капелюхах. А тут ще на сто рокiв ранiше?
Тi двое нещасних, що трапились на дорозi Альберту, мали шапки на кшталт радянських «боярок», модних наприкiнцi шiстдесятих, тiльки з якимось вiдростком зверху. Вiдросток був, мабуть, радше для шику, анiж для користi, принаймнi я йому жодного використання не бачив. Ну та гаразд, висить собi – й нехай висить, заважае не дуже.
Що ж до усього iншого… ну так, чоботи мало змiнилися. А усе iнше…
Я мав пiдозру, що й жупани-каптани, чи як там воно називаеться, хлопцi носять не так, й замалi вони iм, закороткуватi, але яка рiзниця? Трiйка велетнiв так чи сяк приверне увагу.
Так що можна було й не роздягати тих двох.
Роздiл 2
Користь стратегiчного планування
– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани вiд глицi. Кiлька разiв вже обтрушував, та налипло, здаеться, ще бiльше, анiж вдалося струсити, й вiдпадати голки не бажали категорично. Кiлька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знiмати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотiлося.
– Туди, – небагатослiвно вiдповiв Альберт, на щастя, супроводжуючи вiдповiдь пальцем. Вказiвним, а не середнiм, й не вгору, а у бiк, з якого ми приiхали. Здаеться.
– А точнiше? – Ігор виявився на моему боцi.
– Спочатку на Киiв. Потiм на… – Альберт замислився, вiдшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою. – Ще в одно мiсце. А потiм на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселi.
З вiдповiдi я винiс одразу двi речi – що аналога цвинтарiв та кладовищ в Альбертовому майбуттi нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципi, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчае) й що Форсель (наш Ворзель) зберiгся. Щоправда, невiдомо, в якому виглядi. Цiлком можливо, що не у виглядi селища або мiста – бо сказав би «у Форселi», а, скорiш, одного з районiв Киева-мегаполiса, на кшталт Святошина, Троещини або Борщагiвки.
Не певен, що менi б сподобався тамтешнiй варiант Киева. Хоча подивитися, звiсно, не вiдмовився би.
– Далеко… – задумливо промовила Галя.
Ігор озирнувся, за ним i я. Все-таки швидше за мене, гад, рухаеться. Альберт озиратись не став.
Край дороги годi було розiбрати – чи то розчинялася вона серед степовоi трави, чи то ховалася в маревi, але в будь-якому випадку жодноi маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полi зору не трапилося.
А хто б сумнiвався! Вже що-що, а цi правила дiють, мабуть, у всi часи серед усiх народiв – полiцiя тут як тут, коли дуже не хочеться ii бачити; пiдвезти пропонують тодi, коли до мети лишаеться метрiв сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.
Так що коли через десяток крокiв Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там i Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу. Якийсь з варiантiв бутерброда – старанно намащеного, може, навiть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на пiдлозi, або ще в польотi, але поза межами досягання рук. Хрiн пiдхопиш.
Чи то на обрii, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людськi постатi, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно менi не подобалося.
Слiдом за озиранням настав час перезирання, i теж суворо за iерархiею: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, i Галинка теж. Щоправда, ми, чоловiки, перезиралися мiж собою трохи iнакше. Ми – так, наче узгоджували подальшi дii, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаете, що робити, правда?
А звiсно ж, що знали. Що тут узгоджувати!
Хiба що конкретнi дii скоординувати: мовляв, я беру того, ти цього, а ти проконтролюй, щоб он той далеко не втiк.
Утiм, контролювати потреби не виникло – вершникiв було лише двiйко.
Наздоганяли вони нас нiби й непоспiхом, але непоспiх у коня – це приблизно як досить великий поспiх у людини. Ми – сотню крокiв, а вони пiвтисячi. Ми ще сотню – а вони вже з тисячу, бо наддали. Нам озиратися, й на кожному озираннi хоча б частку секунди, але втрачати, а iм – дивитися просто перед собою i не втрачати.
Ненавиджу тiкати. Не кажу, що нiколи не доводилося – як же без цього, але все одно ненавиджу. Й переслiдувачiв теж ненавиджу, заздалегiдь! Ще за кiлометр, а що вже за сотню метрiв – так i взагалi б руками на клоччя рвав!
Хоч таких хрiн порвеш.
Коней було двiйко – чорний, аж вугiльний, й свiтло-брунатний. Не знаю, як правильно тi кольори називаються. Мабуть, взагалi не кольори, а мастi, але було не до лiнгвiстики.
Вершникiв було, звiсно, двiйко, не вдесятьох же iм на двох конях iздити. Є, однак, такi двiйки, що вартi десятка; так от – у нас мав мiсце якраз такий випадок. Двiйко немолодих, бувалих, досвiдчених. Не керiвникiв вищоi ланки, що вмiють лише накази один одному роздавати, а щось на кшталт сержантiв – тiльки не радянських, яким лички пiд дембель видали, а ворожих, американських – яких солдати бояться навiть бiльше, анiж генералiв.
Генерал – вiн десь там, а сержант – осьдечки.
І вершники також були осьдечки. В чоботях зi справжнiми шпорами, верхньому одязi, ще й розшитому хоч i потьмянiлим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пiстолi на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називаеться.
Паси, до речi, не мотузки якiсь – а широкi, з вiзерунком, та ще й з китицями на кiнцях. Стiни можна фарбувати такими китицями.
А от морди в обох були – хоч зараз у картотеку.
По-перше, обвiтренi. Чимало, мабуть, проводили часу не на полiтзаняттях, а в полi, пiд вiтрами й дощами, сонцем та завiрюхами. Грубiе шкiра, зморшками йде. Некорисне сонце та свiже повiтря для морди.
Дурницю робитимуть панянки часiв моеi вже молодостi, коли годинами на сонцi вилежуватимуться. Панянки часiв моеi зрiлостi вже трохи порозумнiшали, й у сорок рокiв матимуть такий вигляд, наче iм тридцять, та й чоловiки почали мазатися-кремитися, також багатьом одразу треба рокiв десять накидати. Вiку я маю на увазi, не термiну. Втiм, багатьом i термiн би не завадив.
І цим двом вершникам також. Нi, вiдкидати десять рокiв не варто було – навпаки, цi обидва, що мали вигляд на сорок, навряд чи вiдсвяткували й тридцять п’ять, а от у в’язницю чи армiю кожен ну просто-таки просився. Розбiйницькi пики. І рухи розбiйницькi, й звички також.
Принаймнi розiгнали вони коней так, наче й зовсiм спинятися не хотiли. Не знаю, як Альберт з Ігорем, а я вже думав: доведеться стрибати вбiк.
Не довелося. Зупинили, падлюки, майже пiд самим носом, а лiвий, з бiльш довгими вусами, ще й дибки коня пiдняв, аж копито в Альберта бiля скронi майнуло.
Слiд вiддати належне – не сахнувся. Зуби, мабуть, зчепив, або на щоках аж бугри виступили, але не вiдскочив, i навiть головою не смикнув.
Хорошi нерви. Подивимось, як щодо усього iншого.
Правий – коротковусий – викобенюватись не став, може, тому, що на вигляд був трохи старший, натомiсть кинув нам, коротко й зверхньо, аж навiть презирливо:
– Kim jestes?
Можна було обiйтись без перекладу. І так зрозумiло – запитують, хто такi.
Хоч не хоч, а я знову перезирнувся з Ігорем. Той, у свою чергу, зиркнув на командира, але вiдповiдi не отримав. Натомiсть вершнику Альберт вiдповiв.
Дивна то була вiдповiдь, я вам скажу.
До Альбертовоi говiрки я вже хоч трохи, а звик, i знайомi слова навчився вихоплювати, мiсцями навiть розумiв без перекладу. А зараз – чимось вiн таким вистрелив, що й Ігор зачудувався. Як наче нiмецькою – але ж я знаю нiмецьку, а не зрозумiв нi… ну, взагалi нiчого не зрозумiв. Колись при менi два швейцарцi поговорили ретороманською – от приблизно такий же ефект.
Приблизно так нашi росiйськi брати очима лупають, коли хтось при них на лiтературну украiнську чи бiлоруську переходить – i слова наче схожi, й кожне окремо взяте спiймати можна, а все разом – хрiн! Якщо, звiсно, фраза хоч трохи складнiша на «пiшов ти нах…!».
Утiм, за часiв моеi зрiлостi лiтературноi бiлоруськоi я вже не чув. Цiкаво, як там iз нею хоча в Ігоревому майбуттi?… Було б спитати, коли мав час та нагоду, бо зараз було вже якось не зовсiм до того.
Пiсля Альбертовоi промови всi трохи отетерiли – й ми, й переслiдувачi; Альберт постояв, задоволено посмiхаючись, а тодi коротко кивнув Галi:
– Перекладати.
Саме так – не перекладай, а перекладати. Яйкi, млеко, масло.
Галя зробила очi бiльшi за мiсцевий пiстолетний калiбр, потiм, видно, згадала старанно розробленi пiсля вимушеного купання плани, й, трохи затинаючись, але почала:
– Ми… е… мандрiвники зi Швецii…
Все-таки репетицii – велика рiч! Хоч як пояснюй акторовi роль – але поки кiлька разiв сам не повторить, поки тупо не стане в цьому кутку, щоб проказати цю фразу, а потiм у протилежному, щоб проказати наступну – не буде кiна. Поки сам десятки разiв магазин з автомата не витягнеш – будеш тицяти пальцем мимо застiбки, хоча здавалося б, де там помилятися? Там же палець iнакше просто нема куди пхнути. Поки прийом, хай навiть найпримiтивнiший, десять разiв сам собi у руки-ноги не вкладеш – так i будеш тупцяти навпроти супротивника, а про удар я й взагалi мовчу.
Повторювати, повторювати й повторювати. І з легендою, яку слiд проказати зустрiчному патрулю – так само. Бо iнструктуй-не iнструктуй, все одно отримаеш… оце, що ми зараз отримали.
Вершники перезирнулись. Ми теж. На вiдмiну вiд попередньоi, ситуацiя була розписана в сотнях книжок, вiдпрацьована мною на численних заняттях, та й Ігорем, мабуть, теж, бо вiн зiтхнув i кинув менi: недбало, наче мова йшла про цигарку, а не про людину:
– Лiвого…
