скачать книгу бесплатно
– Цо? – навiть вершник подумав, що мовлять до нього.
– Мацо, – буркнув я, хапаючи його за рукав. Спочатку була думка схопити за ногу й пiдважити, щоб гепнувся на той бiк, але, по-перше, я не знав, чи стремена не допоможуть бiдасi втриматись у сiдлi, а по-друге, навiть якщо завалю – то не варто розривати контакт. Завалив – добивай; а тут помiж нами опинився б кiнь, i хтозна, як би вiн на все це вiдреагував. Ще вкусить. Або хвицьне. Воно менi треба?
Кiнь i справдi злякався, скинувся дибки, й цим менi допомiг, а от стремена погано себе показали. Точнiше, вершник погано себе показав, бо гепнувся разом зi мною. Важко гепнувся, аж менi у вухах загуло, а вершнику, мабуть, i зовсiм зацiпило. Кiнь мав на зрiст десь метр сiмдесят, а з такоi висоти, знаете, не всякий i стрибне вдало, не те що ребрами гепнеться.
Ще в падiннi я спостерiг, що Ігорю не так пощастило. Вискочити-бо коневi на спину вiн змiг, але чи то вершник виявився трохи вправнiшим, чи то Ігор погано смикнув, але нiхто нiкуди не впав. Так i продовжували боротись: вершник однiею рукою смикав коня за вуздечку, пiднiмаючи дибки, другою щосили гатив нападника лiктем пiд ребра, а Ігор обхопив його лiвицею за шию, а правицею не давав вихопити пiстоля.
Не було б нас з Альбертом – мали б патову ситуацiю, але й вiд Альберта, чесно кажучи, користi не було – тупцював навколо, як реферi бiля чемпiонiв у надважкiй. І мабуть, так само боявся отримати, тiльки не рукавицею, а копитом.
Що ж, можна його зрозумiти – копита й справдi були розмiром трохи бiльшi за два моi кулаки, разом узятi, та ще й значно, значно твердiшi.
Поки мiй полоняник не прийшов до тями, я так-сяк видер з-пiд нього руку, намацав пiстоль за поясом, вихопив. Голосно затрiщала тканина, й за пiстолем потяглася вiдiрвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…
Натомiсть бити по лобi важезною залiзякою виявилося зручнiше, анiж сучасним менi ТТ. Тiльки я перестарався й замiсть «гуп» почалося «трiсь», причому трiщав, ясна рiч, не метал.
Не робили тодi ще пiстолетiв iз силумiну. Криця. Стара добра криця, мiцна i важка. Значно мiцнiша за лобову кiстку.
Ігор та його супротивник все ще танцювали, я пiдняв закривавлений пiстоль i прицiлився. Балiстику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годi було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцiнив шанси, бо заметушився активнiше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанiкував.
Я пiдняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.
Нiчого не сталося. Анiчогiсiнько. Анi голосного «бабах!», анi навiть короткого та сухого «клац».
Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономiкою…
Якраз на межi тоi зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важiлець, ще й з голiвкою. Я смикнув його до себе, i iй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусiв, аж поки клацнуло!
Погано, значить, у них з ергономiкою. Або ж з пружинною сталлю.
Знову наставив пiстолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло iскрою, як наче iз запальнички… i все.
Розбиратися було нiколи, я перехопив пiстоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залiзяку як бумеранг – просто вершниковi в обличчя.
Той, мабуть, помiтив – бо очi розширилися, але лише в останню мить.
– Ну що ти, не мiг трохи вище поцiлити? – вже чи не втрете запитав мене Ігор.
Дурнуватим було питання, й перший раз я навiть i огризнувся – мовляв, звiсно, що мiг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожнiх зусиль знову повторив те саме. Потiм ще раз; а скiльки разiв подумав – то, мабуть, i сам би не порахував.
Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидiв же у дядька якраз за спиною, мiг би i в’язи скрутити, й очi вичавити, й просто як слiд придушити… втiм, нi. Виявилося, що придушити дядька було не так вже й просто, бо на шиi (й без того дебелiй!) мав ще й щось таке, як нашийник з тонкого, але все-таки залiза.
Виявилось це, звiсно, пiзнiше – коли вже й ми заспокоiлися, й конi не так харчали, й обох трофейних дядькiв вже було розкладено на землi, й Альберт дiловито примiряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.
Мiж нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.
А от з полоняниками було не добряче. «Мiй» так до тями i не прийшов. Дихати – дихав, але очi мав заплющенi, руки та ноги – розслабленi, хоч у вузли зав’язуй, а зiницi на свiтло майже не реагували. Зопалу, не розiбравшись, я вирiшив, що дядько трапився надто хитрий i придурюеться, тож врiзав пару ляпасiв – але стало ще гiрше.
З другим справа була взагалi – повний швах. До тями-то вiн прийшов… але краще б цього не робив. Краще б так i пiшов на той свiт з широко розплющеними очима. Без болю.
Бо, мабуть, таки болiло йому. Дуже болiло. Так болiло, що навiть ми не пропустили момент приходу до тями, й навiть у мене по спинi мурашки затупотiли, а Галя так i взагалi зблiдла як смерть i затулила обличчя руками.
Нi, вiн не кричав. Хотiв би, мабуть, але не мiг, бо поламалась кричалка. Я поламав. І щелепу розтрощив вщент, й у барлак поцiлило, а десь там i голосовi зв’язки. Так що не мiг вiн кричати. Лише вив i стогнав: глухо, натужно, надривно, наче не людина видавала цi звуки, а сама мати-земля, коли дiти перейдуть усякi межi.
І якби ще хоч одноманiтним був той звук, як ревiння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так нi! Щось вiн хотiв сказати, дуже хотiв, й хоч-не-хоч, а усi прислухалися – та хiба ж розбереш?
А сказати вiн хотiв, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, i не вимагайте в мене розповiсти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче. Я теж трохи розумiюся на методологii допиту, але не настiльки.
Мабуть, саме у цей момент я остаточно повiрив, що вони прийшли iз майбутнього. Все можна пiдробити – i панораму стародавнього Киева, й дiвку пiдкласти з дивною вимовою, й млина тихцем вiдреставрувати, й навiть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справдi треба рокiв зо двiстi безперервного розвитку цiеi науки.
Та я хоч вiдiйти мiг – один чорт, з мене користi не було, а от Галi набагато гiрше доводилось. Бо з суцiльного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якiсь окремi слова. Так що довелося iй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, вiдскочила до канави й погодувала тамтешнiх блювотоiдiв.
«Полска!» – здаеться, прозвучало вiд полоняника кiлька разiв. Бiс його зна, що вiн мав на увазi. Чи то мову, чи територiю, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподiваюсь, воно не у бiк перекладачки нашоi полетiло… втiм, яка рiзниця? Гiрше, нiж е, його вже не покараеш. Хай лаеться.
– Аск його про локальнi села! – час вiд часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результатi чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт мае на увазi села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливi слова… але у вiдповiдь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»
От тому я й мовчав, не дорiкав Ігоревi за те, що вiн не скрутив полонянику в’язи. Й собi – за те, що не поцiлив бравому жовнiру трохи вище. Скажiмо, у лоба. Хоча… мабуть, i в цьому випадку вiн би вже нiчого не змiг нам розповiсти.
Звуки почали слабшати, кiнець кiнцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тiй короткiй фразi цiлком прозвучали характерно нiмецькi iнтонацii! живi, значить, нiмцi… – а потiм зробив короткий, майже непомiтний рух правицею бiля скронi полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю влiпили.
Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмiю.
Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блiдий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блiдiсть пiдкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цiкаво: це лише в мене пiсля вбивства такий рефлекс, чи хлопцi теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмiшкою?
Ігор поглянув, Альберт або нi, або зробив це настiльки швидко, що я й не помiтив. А що, з нього станеться. Цiкаво, як вдалося досягти такоi моторностi? Лише тренування й природний еволюцiйний розвиток тiла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалоi дii, ще там до рота запханi; або ще цiкавiше – якiсь iмпланти. Може, нано, може, нi. Може, в нервову систему, аби iмпульси швидше бiгали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навiть у мозок, аби той прудкiше командував. Або навiть хутчiше продумував тi команди.
Заздрю. Їй-богу, заздрю.
З iншого боку – хтозна, як та модернiзацiя вплинула на органiзм та спосiб життя? У технiцi завжди так – там додаси, отам покращиш, аж хрясь! – вага зросла, треба дужчий мотор. Пiдбереш кращий мотор – а йому палива бiльше треба. Збiльшиш баки – крило збiльшиться або заброньований обсяг, ну й вага, вiдповiдно, одразу ж пiдскочить. І, нарештi, якщо вже все так-сяк припасуеш, то раптом виявиться, що цiна машини з початковоi-запланованоi, й без того кусючоi, раптом стала такою, що й подумати страшно, а не те що в серiйне виробництво пускати.
Загризе!
Або загризуть. Хоч конкуренти, щоб свою машину просунути; хоч ворожi агенти впливу у Верховнiй Радi, на кшталт того ж Коновалюка (якщо мова про вiйськову технiку) або Колеснiкова (якщо мова про швидкiсний потяг).
Хтозна, скiльки Альбертового життя вкрали тi нано-модернiзацii. Хто яскравiше палае, той швидше згорить. Звiсно, жеврiти сотню рокiв ледь помiтною вуглинкою теж не хотiлося б, але й спалахнути, як сiрникова голiвка – теж варiант не найкращий.
Галя чи то помiтила нашi погляди, чи то й сама допетрала, що чоловiковi пiсля вбивства потрiбно, бо аж трохи згорбилася.
Ну що тут зробиш? Природа у нас така. Недаремно ж з давнiх-давен, одразу ж пiсля взяття фортецi, вважалося добрим тоном згвалтувати жiнку негайно, iнколи – просто на трупi невдахи, що пробував ii захистити.
Бачили ж, мабуть, фото з розкопок у Киевi? Залишки хижi, ткацький верстат та пiч iз лежанкою. Пiчка цiла, вiд дерев’яних стiн хижi та верстата лише широкi чорнi смуги лишилися. Не згнила хижа – згорiла! На порозi – чоловiчий скелет iз серпом у руцi, а череп розтрощено. За порогом – жiночий скелет у позi святого Андрiя, а щоб жертва не здумала порушити композицiю – то руки зафiксовано двома бронзовими ножами. Так-так, крiзь долонi у землю. Пiсля такоi фiксацii ткацький верстат уже не потрiбен – все одно пальцi не слухатимуться.
Й останнiй штришок. На лежанцi – ще два скелети. Навiть не скелети – скелетики, бо дитячi.
І якщо хтось вважае, що то давно було; коли ще звiрi говорили, а люди недалеко вiд них пiшли, а зараз всi цивiлiзованi – то нехай увiмкне гуглю й набере слово «Немерсдорф». Тiльки бажано при цьому не бути вагiтним, бо можна скинути. Та й взагалi не варто при цьому бути жiночоi статi, бо кошмар гарантований.
А от що варто – то це, вийшовши дев’ятого травня на вулицю, уважнiше придивитися до усмiхнених дiдусiв-ветеранiв. Особливо тих, що з онуками-правнуками гуляють.
А якщо хтось думае, що тепер-то, у цивiлiзованому двадцять першому столiттi, вже точно нiчого схожого неможливо, то нехай зачекае. Цiлком можливо, що буде й на його вулицi свято. І навiть безпосередньо в його будинку. Ось лише коли?…
Утiм, нащо гадати? Я посмiхнувся, згадавши, що маю унiкальну нагоду спитати нащадкiв. Лише треба час пiдiбрати, скажiмо, ввечерi, пiсля вечерi…
Тут я згадав, що принаймнi два таких вечора уже вiдбулося, а я так нiчого й не випитав, й поклав сам собi наступного разу вже точно не вiдвертати уваги на всякi дурницi, а питати, питати й питати…
Як Альберт полоняника?
Дивна рiч – але Галя сприйняла ту посмiшку як пiдбадьорення, й геть несподiвано для мене – та й, мабуть, для себе! – також посмiхнулася.
Перший з «трофеiв» – той самий жовнiр, якого я так невдало приземлив з висоти конячого зросту, тим часом ще дихав, але iнших ознак життя не подавав. Альберт з жалем подивився на нього – з жалем не тому, що людину шкода, а тому, що спитати нiяк! – й зробив такий самий рух.
Дихання урвалося.
– Ну що, – майже спокiйним тоном сказав Ігор. – Тепер всi одягненi, як годиться. І з транспортом трохи покращало. От якби ще двiйко вершникiв трапилося…
Вiн задумливо подивився на розпластанi трупи.
– І все-таки, – задумливо промимрив по деякiй паузi. – Чому вони причепилися? Що ж iм вiд нас треба було?
– Документiв, – раптом сказала Галина. – Тут же кордон.
– Яа-аа-акий кордон? – Ігор аж рота роззявив, та й Альберт зацiкавився. Та i я, чого грiха таiти…
– Ну як це – який? – щиро здивувалася Галя. – Із Польщею. Якраз по Ірпiнцi.
– Гик! – не сказав, а видав звук Ігор. Альберт покрутив головою, а я ледь стримався, щоб не ляснути себе по лобi.
Бо, знаете, пiдручник з iсторii – це одне. А от коли раптом кажуть, що оце тут, оце якраз тут, на територii, яку звик вважати споконвiчно своею – раптом вже чужинська держава – то це iнше. Зовсiм-зовсiм iнше. Вiдрiзняеться приблизно, як ляпас вiд аперкота.
Не Украiна. Не СРСР. Навiть не Росiйська iмперiя.
Польща.
Залишок могутньоi Речi Посполитоi й Великого князiвства Литовського.
У кого як, звiсно, а у мене раптом виникло таке саме враження, як колись у дитинствi. Гралися з iншими пацанами на затишнiй галявинi чи то в жмурки ганяли, чи то в квача, а може, ще у якусь пацанячу гру. Чудова була галявинка, а що бабця якась там козу припинала – то це не страшно, скiльки там тоi кози. Бабця здавалася значно гiршою, бо ганяла малечу й казала, що не можна тут гратися, а чому – не казала, тож ми не дуже звертали увагу.
І я не звертав. Аж поки одного чудового ранку не виявив, що горбок, на якому стою – вiн не просто горбок, а дещо нагадуе. Метрiв зо два в довжину й менш як метр шириною. І навiть квiти якiсь на ньому росли – не ромашки, а щось таке, як бабусi у квiтниках садять. Здичавiлi й занедбанi, бур’янами забитi, поливанi хiба що дощами – а все ж пробиваються. Мабуть, вже не перший десяток рокiв.
І що галявина, на якiй ми й у футбола грали, й у квача, й козу бабусину палицями, бувало, штрикали – здалеку, бо мала роги й паскудний характер; що галявина ця – вона вся, геть уся у таких горбках, тiльки менших. Розпливлися горбки, розлiзлися.
І негайно стало ясно, чому тут не можна гратися.
А от за те, що далi було, менi й досi соромно. Сказав хлопцям, насолодився одностайним: «ух ти!!! не може бути!.. та невже!». День не погралися, два… а потiм все пiшло по-старому. Згодом i бабуся померла, i я пiдрiс. Вже пiдлiтком бувши, проiжджав там велосипедом; вже хлопцем гордовито порикував «Явою»; вже дорослим дядьком забрiв колись – навмисне, бо раптом чомусь страшенно закортiло пройтися мiсцями дитинства – то кожного разу бачив там iнших дiтей. Дiти бiльшали, горбки меншали, а зараз там чималенький смiтник i двi хати наступили картопляними плантацiями вже на самi могили.
Що вдiеш. Дитинство жорстоке, а дорослiсть цинiчна. Нам треба було у квача ганяти, а дорослим – картоплю садити. Чи знають про те, що над кiстками риються й тупотять, а чи волiють не знати – хтозна. Кожен для себе робить цей вибiр сам.
Тiльки зараз, мабуть, ще не народилися люди, якi похованi на тому маленькому цвинтарi.
Я струснув головою, повернув на обличчя байдужий вигляд i знизав плечима.
– Ну Польща – так Польша. А якi нашi подальшi дii?
Допомогло. Й Ігор оговтався, й Альберт схаменувся. Навiть губи трохи розтягнув – чи то у посмiшцi, чи то у незадоволенiй мiнi – чого, мовляв, лiзеш поперед батька в пекло? Хочеш вказiвок? Будуть тобi вказiвки. Кроком руш!
Так i вийшло, хiба що замiсть надто вже нахабного «крокомруша» Альберт кинув бiльш ввiчливе «вперед!».
Вперед – так вперед. І знаете, що я вам скажу? Виявляеться, що наявнiсть у загонi навiть половинного комплекту кiнного транспорту значно пiдвищуе моральний дух. Не менше, анiж наявнiсть БМП у взводi. Всi не помiстяться, а все одно приемно.
Мабуть, таке саме вiдчуття було й у воiнiв Ганнiбала, коли вони перли слонiв через Альпи.
На першого коня всадовили, звiсно, Галину – тут питань не виникало. Щодо другого, то якусь мить постояли, насуплено один на одного поглядаючи, й Альберт, зваживши розклад iнтересiв, кинув Ігорю щось коротке й пов’язане з ченджем.
– Будемо мiнятись, – переклав той, а я подумав, що ще зовсiм трохи – i серед нашоi компанii складеться подоба суржику. Тiльки не украiнсько-росiйського, а украiнсько-украiнсько-украiнсько-украiнського. А якщо додаватимуться ще якiсь члени команди, то й польського. Але нас бiльше, ми iх задавимо!
А може, й не бiльше. Це вже залежить вiд того, наскiльки глибоко падати нам у минуле. Й чи не станеться так, що i ми будемо в меншинi? Або так, що й нас мало, й полякiв не дуже, й литвинiв теж не дуже багато… хто там далi? давнi киеворуси? чи русокияни?
Такi лiнгвiстичнi вправи мене розсмiшили, й Галя (от же ж дiвчата! Все-таки е плюси у вашiй неймовiрнiй уважностi!) те, мабуть, помiтила, бо стала позирати здивовано.
Ще б пак. Іде здоровило (втiм, найменше з наявних здоровил), тiльки-но людину вбило або й двох, залежно вiд того, як рахувати; трупи за руки-ноги до лiсу тягало… – а посмiхаеться. Як наче подобаеться йому ця робота, але хiба так може бути?
Вiдповiдаю. Одразу на два непоставленi запитання.
Перше. Не подобаеться. Не з якихось там моральних мiркувань (яка там мораль на старостi рокiв), а виключно з мiркувань доцiльностi. Треба вбити – вб’ю. Можна обiйтись – нехай кандидат погуляе. Простiше кажучи, ставлення таке, як до важкоi роботи, а часто-густо ще брудноi-бруднющоi.
І друге. Таке бути може. Є люди, яким подобаеться, страшенно подобаеться вбивати. Бачив таких не раз. Як нема можливостi вбити – вони жертву мучитимуть. Як нема як покатувати фiзично – згвалтують морально. Якщо до цього у них ще й IQ вищий за середнiй пунктiв на двадцять – то бути iм генералами або видатними полiтиками, а якщо менший – то можна i президентом стати.
Не дуже розумнi думки, але що тут вдiеш – дорога! Про щось путне тут важко думаеться, бiльшiсть уваги вiдвертае сам процес пересування. Треба слiдкувати й за напрямком, й за тим, щоб у коняче лайно не вступити, й за тим, щоб об камiнчика не спiткнутися. Мiркувати треба або зранку на пляжi, коли сонечко ще низенько, а соньки? ще на пiсочок не повилазили, кожний квадратний сантиметр простирадлами не вкрили, в карти не грають та приймачi не вмикають; або увечерi в лiжку, або у затишному кабiнетi з кондицiонером, довiдниками у шафi та iнтернетом у комп’ютерi…
А так iдеш-бредеш, поглядом навколишнi кущi прочiсуеш, не забуваеш назад озиратися, та ще й в небо поглядати про всяк випадок, хоча останне – цiлковита дурня. Нема тут надзвукових бомбардувальникiв, й дозвукових штурмовикiв також нема. Бiльше того, навiть пропелерних лiтачкiв ще не винайшли, й дирижаблi ще не спускають гондоли з-за хмар, i брати Монгольф’е ще тiльки-тiльки зафiксували свое прiзвище в iсторii авiацii.
Нема цього всього. Чиргикаеш пiшки й прочiсуеш поглядом придорожнi кущi. І небо. Чисто про всяк випадок. Бо звичка.
Що вдiеш, деякi звички лишаються з нами назавжди, як умiння керувати велосипедом. З ровера треба гепнутися з десяток разiв, щоб закрiпити рефлекси, а менi одного-единого разу вистачило.
Знаете, як страшно, коли вiд ланки штурмовикiв, що прямують у своiх чорних справах; десь казна-де прямують, мало не бiля самого обрiю, так от з тiеi геть нестрашноi зграйки раптом вiдокремлюеться один лiтак.
Розвертаеться. Не куди-небудь розвертаеться, а мордою саме до тебе.
Одним махом, за якийсь десяток секунд опиняеться майже над головою.
Й, опинившись, раптом закладае глибоке пiке й падае, падае, падае – вже не майже, а просто на голову!
Дивне вiдчуття. Кажуть, жiнки вiдчувають приблизно те саме пiд час глибоких iстерик, наприклад, коли на руках помирае дитина. Повна безнадiя й депресiя, коли й хочеться щось зробити, але що тут поробиш? Навiть помолитися – й то не встигнеш. Та й не допоможе. Кiлька разiв вже проводили дослiди – одну грядку поливали свяченою водою, iншу – звичайною; над першою молитви читали – а другу, контрольну, лаяли.
Нема рiзницi. Однаковий урожай на обох грядочках.
Не чуе вiн нас.
Все доводиться робити виключно власноруч.
