скачать книгу бесплатно
– Так от. Вибирали, скажiмо так, при активнiй пiдтримцi Катерини Другоi та росiйських вiйськ. Ясна рiч, результати виборiв можна було легко передбачити. А от погодитися з ними декому було важче, й дворяни виступили за децентралiзацiю та федеративний устрiй, а потiм взагалi створили маленьку окрему республiку. Юрiю, тобi це нiчого не нагадуе?
Менi нагадувало. Можна було й не тицяти носом.
– Потiм одна сусiдня держава пiдняла гарну тему про вiротерпимiсть i толерантнiсть до релiгiйних меншин. Мовляв, утискують iх, дискримiнують… Галю, дискримiнують – це один чорт, що утискують, тiльки по-науковому. Релiгiйнi меншини зрадiли й викотили список претензiй. Здаеться, навiть маршем пройшли, чи то пак, хресним ходом. Поляки, як усi нормальнi люди, почали розбиратися мiж собою – хто за терпимiсть, хто проти, й поки вони розбиралися, сусiднi держави по шматочку собi вiдхапали. По великому такому шматочку. Отака вийшла толерантнiсть.
– Як це – вiдхапали? – не зрозумiв я. – Як можна в держави вiдхапати? Це ж вiйна. Мали б опиратись.
– Опирались, аякже, – закивав Ігор. – Гарнiзони фортець опирались. Кожна окремо.
– А мiжнародна спiльнота як?
– Англiя та Францiя висловили глибоке занепокоення…
– Тьху, чорт…
Галя, мабуть, не зрозумiла, чому я вилаявся, та пояснювати довго було. Хоча, звiсно, приемно було знати, що у вiсiмнадцятому столiттi Росiя наступала на Польщу, а у двадцять першому вже значно схiднiше – на Украiну. Цiкаво, як там у двадцять третьому? На Кубань чи на Республiку Уралiю? Треба буде спитати.
– Тим часом росiяни захопили Варшаву, копняками зiгнали сенаторiв на сейм й висунули пропозицiю пiдписати угоду про новi кордони.
– І що, – знову не втерпiв я. – Пiдписали?
І, здогадуючись про вiдповiдь, коротко охарактеризував пiдписантiв.
– Ну, не одразу, – заступився за братiв-полякiв Ігор. – Подискутували трохи. Був там один палкий дiяч, чудив, як мiг. Спочатку вихопив жезл спiкера, кричав: «Я тут спiкер!». Його побили, жезл вiдiбрали. Один тамтешнiй зрадник запропонував йому хабаря, щоб припинив. Вiн запропонував вдвiчi бiльшого хабаря, аби зрадник не зраджував. Закликав протестувати проти окупацii. Не послухали, проголосували, встали та пiшли. Тодi вiн спробував заблокувати…
– Трибуну?
– Нi, ще цiкавiше. Дверi. Лiг i кричав: «Топчiть мене, не топчiть державу!»
– І як?
– Ну, як, як… потоптали й пройшли.
– І що, стерпiв? Нiкого на герць шляхетський не викликав? Щось нехарактерна поведiнка, як для поляка.
– Вiн був не поляк, – раптом озвалась Галя. – Литвин вiн був. Рейтан на прiзвище, чи якось так.
– Е-е-е… литовець?
– Бiлорус, – переклав Ігор. – Галю, звiдки знаеш?
– Та, – махнула вона рукою. – Десь чула.
Явно збрехала, але з тим я вирiшив розiбратися потiм, бо iсторiя ставала все цiкавiшою й цiкавiшою. І зовсiм не схожою на ту, що менi розповiдали в радянськiй школi.
Хай йому чорт, таке я б запам’ятав!
Таке варто було вивчати в молодших класах, повторювати у середнiх, ще раз повторювати у випускних, пару разiв на семестр згадувати у вишах, i хоча б раз на каденцiю розповiдати депутатам Верховноi Ради! Щоб знали, чим кiнчаються палкi дебати, якщо ворог бiля ворiт.
– А чим скiнчилось? – запитав я, трохи вгамувавши емоцii.
– Для Польщi? Ну, чим, чим? Того разу втратила майже третину територii. Скоро ще шматок втратить, а потiм там вискочать палкi енергiйнi борцi з корупцiею, захочуть покiнчити з окупантами одним рiшучим ударом… i все. Польща зникне.
– Та нi! – я нетерпляче смикнув щокою. – З тим Рейтаном, що пробував зiрвати голосування. Посадили, мабуть?
– Гiрше. Оголосили божевiльним й зачистили.
– Як? Чи не полонiем нагодували?
Я пожартував i лише потiм допетрав, що жарт вийшов з подвiйним дном. Нагодувати поляка полонiем – це справдi було б ефектно. Втiм, Галя нiчого не знала нi про колишнього феесбешника Литвиненка, нi про його отруення, нi про саме ФСБ, так що оцiнити жарт не могла. Та й полонiй, здаеться, в ii часи ще не вiдкрили.
