скачать книгу бесплатно
Темна синя вода. Ручай
Радiй Володимирович Радутний
Темна синя вода #2
Радiй Радутний (нар. 1969 р.) – вiдомий украiнський письменник, автор фантастичних творiв та бойовикiв, пiсля деякоi творчоi паузи виступив з монументальним циклом.
В iсторико-фантастичному циклi «Темна синя вода» плануеться не менше трьох книг. Перший роман – «Темна синя вода. Джерело» – вийшов у видавництвi «Фолiо» в 2016 роцi й одразу зажив широкоi популярностi серед читачiв.
«Темна синя вода. Ручай» – це другий роман iз серii подорожей в минуле Украiни, де всi подробицi тогочасного життя виписанi автором зi знанням тих реалiй, чого б вони не стосувалися – побуту, масштабних вiкопомних подiй у нашiй iсторii чи вiдомих постатей.
Химерна доля зiбрала кiлькох героiв у Киевi ХVIII столiття, де ще зовсiм немае таких знайомих нам орiентирiв, де все – iнакше. Трое чоловiкiв й одна молода жiнка. Кожен несе в собi якусь моторошну таемницю. Один – наш сучасник, що побував у бувальцях, знае вiйну не з переказiв. Іншi, схоже, iз майбутнього, десь так через пару столiть. Вони вимушенi гуртуватися, бо на кожному кроцi на них чекае смертельна небезпека, вона – скрiзь…
Радiй Володимирович Радутний
Темна синя вода. Ручай
Роздiл 1
Виробнича нарада
І рiчка була та сама, i пагорб той, i навiть якийсь натяк на дорогу протоптали-проiздили понад нею – а от усе iнше зникло. Анi натяку на млин, на греблю, на мiст. Зникло урвище, де, вочевидь, брали глину для хат – бо не виднiлося й хат; зник ставок – бо який же ставок без греблi?
Натомiсть лiсу побiльшало.
Може, й справдi Землi було б краще без людей? Принаймнi лiсам точно краще. Хоч i насаджували iх у моi часи, та рубали все-таки бiльше. У часи, коли моя мама була школяркою, то iх виганяли саджати гаi та лiсосмуги; батько трохи старший, i в його часи пробували навiть з лiтакiв насiння розкидати – але дерев усе одно стае все менше та менше.
А шкода.
І пагорби меншають, а деякi – то й зовсiм зникають, i рiки мiлiшають, а про звiрiв я й взагалi мовчу.
Так що були своi плюси в тому, щоб опинитися на високому пагорбi, укритому лiсом, а що в лiсi водилася звiрина – то про це жодних сумнiвiв. Ще коли пiднiмались – то налякали зайця, Галя мало не вступила у купку оленячого лайна кульками, а Ігор очима показав менi слiд. Чималий слiд, з пiв моеi долонi завбiльшки, тiльки пальцiв лише чотири, натомiсть iз кiгтями.
Або вовк, або дуже-дуже великий собака. Якого тут бути не може за визначенням, отже, все-таки вовк.
Розпалили багаття. Сiрникiв, ясна рiч, не було, а хоч би й були – один чорт, бо й мене, й Ігоря, й Галю варто було б викрутити перед тим, як сушити; а в Альберта, що зустрiв нас пiсля вивалювання з вiкна – й тим бiльше. Взагалi не певен, що були в його часи сiрники, та й не потяг би вiн iх iз собою.
Багаття вiн розпалив хитрою залiзякою – тою самою, що наставляв i на мене.
Недаремно наставляв, слiд сказати – бо течiя заперла мене на грузьке, i продирався б я крiзь грязюку довго та марудно… якби не цвьохнула залiзяка тоненьким тросиком iз кiльцем на кiнцi, й Альберт не скомандував хапати його й тримати мiцно.
Якось хитро скомандував, незнайомими термiнами, але якi тут можуть бути розбiжностi? Дають – бери, б’ють – тiкай, утiк – розвернися й придивись, чи нема можливостi подякувати тим самим.
Я взяв.
Залiзяка коротко запищала – й раптом сiпнула мене з багнюки, протягла до самого берега, потiм так само коротко вереснула, й настав час вiдпустити кiльце.
Чоловiк, що тримав хитрий пристрiй, навiть не поточився – це при тому, що тiльки-но витягнув з болота суттево бiльше центнера м’яса, трохи кiсток, й приблизно з наперсток мозку.
Саме так. З наперсток, а може, й ще менше.
Бо як, як пояснити iнакше те, що я бачити – бачив, чути – чув, на доторк також вiдчував, а зробити висновок так i не спромiгся!
Навiть близько пiдходив, з самого початку пiдозрював в Ігорi виконавця, а не iнiцiатора всього цього заходу! Припускав же! А от зробити наступний крок – кеби не вистачило.
– Знайомтеся, – сказав Ігор, тiльки-но я зiп’явся на рiвнi. – Це Альберт, командир нашого… е-е-е… загону. Вiн з трохи дальшого майбутнього, наскiльки я зрозумiв – аж iз двадцять третього столiття. Мова сильно змiнилася, я його так-сяк розумiю, й так-сяк розумiю тебе, а Галю вже не кожного разу. Так що я перекладатиму Альберта, а ти вже передавай далi.
– А якщо з’явиться iще хтось, то далi перекладатиму я? – миттю зорiентувалась Галина.
Молодець! Бо менi на такий самий висновок знадобилося на секунду бiльше.
– Сом так, – кивнув Альберт i сховав залiзяку кудись пiд пахву. – Тепер гоу на хiл, там вармiше, там i поспiкаемо.
У принципi, було зрозумiло й без Ігоревого перекладу, але якщо мова пiде про бiльш складнi матерii, то е шанс заплутатись.
Галя секунди зо двi полупала очима (вийшло досить привабливо), але Альберт ще й рукою показав, i питання знялося.
Чому на хiлi було «вармiше», стало ясно вже за хвилину. Альберт, мабуть, чекав нас ще звечора – бо дрiв наготував, i зародок багаттячка побудував – тiльки вогонь пiднеси, й навiть товстеньку колоду притяг до галявини – щоб зручнiше сидiлося.
А потiм, як вже було сказано, знову витяг свою залiзяку, клацнув – й багаттячко зайнялося. Одразу. Як наче не запальничку, а вогнемет задiяли.
Ми з Ігорем негайно скинули пiджаки, сорочки… й лише потiм здогадалися поглянути на Галину.
Ясна рiч – стояла, як кам’яний стовп, тремтiла – бо таки прохолодно було; й навiть гудзика не розстебнула.
Альберт знизав плечима – вийшло схоже на те, як бугай головою крутить; стягнув iз себе щось таке, як каптан, штани-шаровари, довгу сорочку й кинув усе те Галi.
– Гайс, зробiть голови овер.
І показав пальцем, як саме.
Чесно скажу – коли Галя шелестiла тканиною, обернутися хотiлося, наче в п’ятнадцять рокiв. Маю пiдозру, що не лише менi.
– Усе, можна, – пролунало з-за спин через двi хвилини.
Виявилося, що каптан мае велике декольте, мало не до сонячного сплетiння; але, на щастя, вузьке. Якщо дуже не кутатися, то улоговинку помiж грудьми добре видно, а на самi груди лише натяк. У нашi часи таке не соромилися одягати навiть дикторки в телевiзорi, але Галя куталася.
– Де взяв? – запитав Ігор i додав ще якесь слово, незрозумiле.
– Майже, – вперше посмiхнувся Альберт. – Фарували тут двiйко мiсцевих…
Вiн потицяв пальцем за кущi, Ігор гмукнув, сходив i повернувся ще з одним оберемком якогось одягу. Вiн був зiбганий жужмом, але криваву пляму на сорочцi було й так помiтно.
– Як змiг, – перехопив мiй зацiкавлений погляд Альберт, трохи напружився, наче згадуючи, й раптом видав:
– «Маемо те, сшо маемо».
Я пошкодував, що мiсцевi фарували не втрьох. Сидiти у мокрих штанах не хотiлося, але лякати Галю не хотiлося дужче.
– А грошi були? – запитав Ігор. – Ну, у тих двох, що… е-е-е… фарували?
Альберт мовчки упхнув руку до кишенi та витяг кiлька монеток. Не золотих. Та й на срiбло також не схожих. Отже, мiдяки-дрiбняки.
– А документи? – не вгавав Ігор.
Альберт так само мовчки похитав головою. Мабуть, тi перехожi були не з багатих.
Багаття розгорiлося, й хвиля приемного тепла швидко пiдсушила спочатку тiло, а там i мокрi штани – спочатку спереду (там важливiше); потiм я став крутитися, пiдставляючи то лiвий бiк, то правий, то, так би мовити, тилову частину. Стояв близько до вогню, й зi штанiв пiднiмалася пара.
– Гарячий ти хлопець, – раптом посмiхнулась Галина, i я трохи здивувався. Не така вже вона й полохлива, виявляеться, може й пожартувати на делiкатну тему. Заусмiхався, а потiм допер – навколо багаття зависла неприемна мовчанка, й вона розрядила ii традицiйним жiночим способом.
– Зараз ще пiдгарячiшаемо! – змовницьки пiдморгнув Альберт й витяг з-за колоди квадратну пляшку. Обсягу вона була якогось нестандартного – менша за пiвлiтра, але явно бiльша за нуль-сiм, та й вмiст вино не нагадував, а був схожим на дуже розбавлене молоко.
Що воно – я не зрозумiв, Ігор теж, а Галя, бач, дотямила.
– Самогонка? – Вона скривилась, але вiдмовлятись не стала.
– Теж мiсцева? – поцiкавився Ігор, застiбаючи на грудях трофейний каптан, чи як його там.
– Ну а яка ж, – буркнув Альберт.
Мабуть, запасливi були тi двое, що мали нещастя iхати лiсом.
Виявилось, я маю рацiю, бо везли ще й клунок з харчами.
Сало не вiдрiзнялося вiд пробуваного мною в дев’ятнадцятому столiттi й у двадцятому теж; цибуля була майже така сама, як у нас, а от хлiб iнакший. Чорний, глевкий, аж волохатий вiд остюкiв, вiн ще й пах надто рiзко… ну, не казати ж про хлiб «смердiв»? З дитинства привчили. Застав я ще майже побожне ставлення до хлiба, дотягло воно аж до другоi половини двадцятого столiття. А якщо враховувати й традицiйний хлiб-сiль почесним гостям, то й перетягло.
Щоправда, вже у моi часи мало хто знав, що робити з поданим короваем, та ще й iз сiльницею.
Натомiсть, що робити з хлiбом, салом, цибулею та самогонкою – знали всi, i ми теж, i навiть Галя не вiдцуралася – а хто б вiдмовився опiсля погонi зi стрiляниною, купелi, стресу, та опинившись у незнайомому мiсцi з трьома незнайомими (ну, хай майже незнайомими) чоловiками, скажiмо так, явно не гламурного роду занять?
– Шкода, що келишкiв не везли, – зiтхнула вона, ще раз поглянувши у бiк кущiв, звiдки Ігор притяг закривавлений клунок.
Горло у пляшки було мало того, що широке, так ще й з грибочком-розширенням. Не знаю, нащо його робили. Може, щоб зручнiше було пляшку за горло тримати, а на пиття з того горла й не розраховували?
Самогонка виявилась гидотною на смак (а якою ж iй iще бути?), але свою справу зробила – i пiдiгрiла, i стрес зняла. А Галi, здаеться, ще й додала смiливостi, бо вона приклалася ще раз, сьорбнула, покрутила головою – еч, зараза, як уставляе! – й раптом видала те, що у нас всiх було на язицi, але кожен кивав на iншого. Подумки.
– Ну що? Коли будуть подробицi? Куди iдемо, що робимо?
Ми з Ігорем перезирнулися, i я негайно набув сильноi певностi, що анекдот про «ну що?» дожив i до його часiв. А може, навiть i до Альбертових.
«Ну що? – хрипко каже перший з компанii, продираючи на ранок очi й тримаючись за голову. – Хто вчора перший сказав «ну що?» (якщо раптом хто не в курсi).
Альберт помовчав i раптом видав довгу тираду, зрозумiти яку менi не вдалося. Мова була схожою на украiнську, i кожне слово окремо начебто зрозумiле, але загалом – уловлювалися лише окремi фрагменти. Так пересiчний украiнець розумiе польську чи болгарську – окремi слова та загальний змiст, якщо тема нескладна. Росiянин, до речi, не розумiе.
На жаль, у нашому випадку тема була складна навiть для мене, а як для Галi – то й взагалi. Щось про труднощi спiлкування, термiнологiю та загальний дискурс.
Бiдолашна Галя аж рота роззявила.
– Альберт каже, – влiз Ігор, – що детально пояснити буде досить важко. І не лише тому, що в його часи мова сильно змiнилася, але й тому, що змiнився… е-е-е… спосiб мислення. Прямий переклад неможливий, так що вiн буде пояснювати, а я переказувати своiми словами.
«А якщо ти збрешеш?» – подумав я, але не сказав.
– Якщо раптом у когось виникне думка, що я збрешу, – сказав Ігор i глипнув на мене. – Взагалi-то, це менi нi до чого. В одному човнi пливемо. Але помилитися з якимись дрiбничками можу. Тому уважнiше прислухайтесь до слiв Альберта. Все не зрозумiете, але загальний змiст розiбрати так-сяк зможете.
Вiн помовчав й додав упiвголоса – не для того, щоб Альберт не почув – яка тут конспiрацiя, якщо всi поруч сидимо, одне бiля одного, а так, наче засоромився трохи.
– Якщо чесно, то я i сам не все розумiю. Дуже вже швидко мова змiнилася. Не так, як у нашi часи. Юрко, ти ж мене нормально розумiеш?
– Ну, майже завжди, – трохи ухильно вiдповiв я.
– А ти, Галинко?
– Теж майже. Але здаеться, що мое «майже» бiльше за Юркове, – посмiхнулася Галя.
– Так отож…
Альберт нетерпляче ворухнув плечем й видав ще одну фразу. Як на мене, можна було не перекладати, але Ігор, мабуть, вирiшив постаратись для Галi й таки переклав.
– Вiн пропонуе взятися ближче до справи.
Гадаю, будь-який професiйний перекладач за таку трансляцiю Ігорю по головi влупив яким-небудь товстим словником, але, як навмисне, жодного перекладача поблизу не бiгало. Та й словника теж.
Але так чи сяк, але мав Альберт рацiю i ми «стали до справи».
Альберт стрiляв фразами – то короткими, на одне-два куцих речення, то довгими чергами – речень на п’ять або шiсть, Ігор ловив i перенаправляв до нас. Вже на другiй Галя пiдсiла ближче до мене й перепитала: «А що таке еверетика?» Хлопцi узяли паузу, а я так-сяк, наводячи аналогiю з нитками у клубочку, розповiв.
Сподiваюсь, коли я говорив про веретено, Альберту було так само незрозумiло, як менi про деформацiю суперструн.
Загалом картина поступово малювалась така. По-перше, Альберт був не першим. До нього теж хтось пристрибав зi ще бiльш далекого майбуття й надав методичну допомогу в органiзацii мандрiвки у часi. Що пiсля того сталося з мандрiвником – Ігор сказав, що розумiе, але не до кiнця, я не зрозумiв узагалi, а Галя, мабуть, ще менше. Але маю певнiсть, що «диспруптизацiею» щось хороше навряд чи назвуть.
Завербувати Альберта також виявилось неважко – над ним теж висiла якась загроза. Ігор переклав ii, як «утрату частини громадськоi особистостi». Що воно таке – я не зрозумiв, тому Галi сказав, що Альберту зiбралися щось вiдтяти. Галя чмихнула, i я зрозумiв, про що вона встигла подумати.
– Альберт нарив у громадських… е-е-е… – Ігор, почухавши потилицю, обiзвав те «хмаробазами», я подумав i переклав як бiблiотеки, – …вiдомостi про Ігоря, про мене й про Галю. Про Ігоря багато, про мене трохи менше, про тебе, Галю, майже нiчого, окрiм сумноi подii, завдяки якiй вона й втрапила колись на газетнi шпальти.
Галя здригнулася.
Звiсно, на кожен час було по кiлька кандидатiв. Зокрема, Альберт вербонув десять штук в Ігоревому столiттi, але до моiх часiв дiстався лише один – власне Ігор. Вiн, у свою чергу, вербонув трьох, але iсторiю одного мого, так би мовити, «колеги» виклав ранiше. Того самого, що загинув у Днiпрi, ага. З другим було приблизно так само. Може б, Ігор продовжив дiяльнiсть, але певнi обставини змусили евакуюватися з того часу ранiше, кхе-кхе…
На «певних обставинах» я зробив вигляд, нiби засоромився.
З бiльш раннiх часiв докладних вiдомостей було ще менше. Зокрема, у тисяча сiмсот вiсiмдесят п’ятому, у тому самому, де ми випали з вiкна просто в рiчку, вiн знав лише одного основного кандидата i декiлька запасних, точне число вiн не скаже з мiркувань конспiрацii, але все, що вiн про них знае, – це власне дати на могильних каменях i…
Цей момент Ігор тричi перепитав, потiм знизав плечима й сказав менi, що, мабуть, мова йде про розмiр людини. Я двiчi перепитав, про який саме розмiр, Ігор поторочив ще трохи з Альбертом i сказав, що не певен, але, мабуть, про зрiст. Але, може, й нi. Може, Альберт мае на увазi не довжину тiла, а… Ігор знову почухав потилицю i припустив, що мова про видатнi здiбностi. Але скорiш за все, мова таки про зрiст.
Весь час, поки тривали переговори, Галя аж пiдстрибувала на мiсцi й так само перепитала мене, до чого тут зрiст. Менi лишалося хiба що плечима знизати й кивнути на Альберта – до нього, мовляв, усi питання.
Зi слiв Альберта також виходило, що iдеальнi кандидати мали бути чоловiками вiком тридцяти-сорока рокiв – або трохи за, або трохи недо; а також жiнками трохи за двадцять – причому ближче до двадцяти, а не до наступного ювiлею. Але були винятки. Чорт його зна, молодшi чи старшi.
З’ясувалося також, що Альберт очiкував певного опору з боку Континiуму. Альберт вирiшив, що я не зрозумiю, й переклав це: «мiжчасових лiнiй», i вирiшив, що для Галi це трохи заскладно, й переклав ще простiше – з боку долi. Проте Альберт був неприемно здивований, коли опiр виявився значно потужнiшим, й з десяти кандидатiв уцiлiв лише один, а в двадцятому столiттi один з трьох, та й то дивом, i при цьому вербувальники також наражалися на небезпеку. Це означае, що й у цiй iтерацii (Ігор iз сумнiвом поглянув на мене, але я кивнув – мовляв, розумiю; а Галi переклав, як «на цьому кроцi») слiд очiкувати труднощiв та бути готовим до небезпеки.
