скачать книгу бесплатно
– Роздiлятись не будемо? – з надiею запитала Галя, й запитання пробiгло зворотним маршрутом перекладу. На кiнцевому етапi прозвучало щось таке, як «сепаративно». Ой, щось не подобаеться менi напрям, куди змiнилася мова!..
Рiч у тiм, що не лише мова визначае буття, але й навпаки. В ескiмосiв кiлькадесят термiнiв для позначення снiгу й жодного для лiтака, а в нас ситуацiя протилежна. Щоб краще розiбратися, про що мова, варто пiрнути в глибину столiть трохи далi, коли народи дiлилися не рiвнем споживання попкорну, не за кольором шкiри або формою черепа, а за бiльш фундаментальною ознакою. Я про розподiл на кочовий та осiдлий спосiб господарювання (якщо хто ще не зрозумiв).
У кочовика кругозiр бiльш широкий – це очевидно. Починаючи вiд того, що в межах свого району кочiв’я вiн бiльше бачить, i аж до того, що на кордонах району вiн стикаеться з iншими народами та культурами. Осiдлий хлiбороб знае про тi культури лише з чуток, донесених, мiж iншим, тими ж кочовиками. Натомiсть бiля свого села вiн знае в обличчя мало не кожне деревце, може розповiсти, хто й коли його посадив, а чи саме виросло, i якi подii вiдбувалися пiд цим деревцем цiеi весни, минулоi й позапозапоза… минулоi теж. А якщо дерево – дуб, то про нього починають розповiдати, нiби посадив його не якийсь там хрiн з бугра чи забудькувата гава, що сховала жолудь за зиму, а сам пан-отаман Який-небудь. Хто зараз усмiхнувся – нехай жене ту посмiшку геть, бо одна справа, коли розповiдають, що був колись князь Святослав, а зовсiм iнша – коли показують мiсце, де вiн загинув. Якщо вiн тут жив – подумае той, кому це розповiдають. То це ж що означае? Що вiн, можливо, стояв на тому самому мiсцi, де я стою? Йшов тiею стежкою, де я ходжу? Цiлував дiвчину на тому ж мiсцi, де я сподiваюсь Дарку-стельмахiвну поцiлувати? А якщо вiн сiмсот рокiв тому не лише поцiлував, але й той, то, може… а чи не нащадок я славетного князя?
І це, я вам скажу, надихае!
А для кочiвника це не дуб Залiзняка вiком сiмсот з чимось рокiв, а просто дуб, а про Залiзняка вiн i взагалi не чув.
Хто скаже, що все це справа давно минулих часiв, того я зараз носом натицяю. Якраз у сучасних кочовикiв, i яка рiзниця, що iх тепер не печенiгами називають, а заробiтчанами? Перекотиполе. – Також можна по-науковому обiзвати, волошка розлога (чи як воно там), але хiба воно пiсля того гiрше котитиметься?
Так от. Якщо заробiтчан багато (а iх немало), й спiлкуватися з батькiвщиною вони будуть зрiдка, то посиляться аналiтичнi тенденцii – буде iноземно-мiсцевий суржик. Якщо зв’язок лишиться мiцним, то батькiвськi риси залишаться. Суржик теж, звiсно, буде; мови не каменi, на мiсцi не лежать i в часi не консервуються, але суржику буде менше, й вiн буде iнший.
І цi варiанти можна розрiзнити.
Якщо мiгранти лишаться у нашому мовному середовищi, то слiд чекати бiльшоi кiлькостi лексики. Як емiгранти в Канадi: будуть казати «кара» замiсть автомобiля, «трин» замiсть потяга, «шузи» замiсть вiдомо чого i так далi. Якщо ж змiнилась фонетика – вiдмiнки, часи, змiнювання дiеслiв тощо… о, це тривожна ознака. Це означае, що аборигени потрапили у вплив iншого мовного середовища, й мова гине.
Я не професiйний фiлолог, але для такого висновку знання не потрiбнi, вистачить логiки.
Єдино, що порадувало – що суржик був не росiйсько-украiнський, як у моi часи, а украiнсько-англiйський. Пережили, знацця, росiйську навалу. Не знаю, чи з утратами, а чи без, та пережили.
– Не будемо, – майже по-нашому, лише з сильним акцентом, промовив Альберт, i менi трохи полегшало.
Вiн знову заторохтiв по-своему, Ігор переклав менi, я пояснив Галинi, й з того трикрокового перекладу хитрий план став бiльш-менш зрозумiлим.
А роздiлятися i справдi не варто було. Мобiл нема, рацiй нема, годинникiв теж уже нема – як потiм зустрiтись, якщо трапиться хоч якась нестиковка? А вона ж трапиться. Не бувае так, щоб не трапилася.
Утiм, назвати план хитрим – це я трiшечки поспiшив. Не було в ньому нiчого хитрого. Шукаемо кандидатiв за списком. Намагаемося завербувати. Якщо вдалося – беремо з собою й шукаемо наступного. Не вдалося – не беремо з собою й шукаемо наступного. Видаемо себе за групу… Альберт сказав якесь хитре слово, пiдозрiло схоже на «блогер», Ігор переклав як «туристiв», я передав Галi як «мандрiвникiв», але вона тут-таки замотала головою.
– Не годиться!
Перекладати у зворотному напрямку не довелось – iнтонацiю й так усi зрозумiли.
– Чому? – пiсля деякоi паузи сказав тепер уже новий ватажок.
– Тому що домандруемо до першого кордону, – пояснила Галина, й, дочекавшись, поки ланцюжок перекладу добiжить Альберта, продовжила: – Документiв нема. Подумають – шпигуни або розбiйники.
Якусь мить я розмiрковував, через який кордон ми зiбралися перебиратися, потiм допер, що маеться на увазi контрольно-пропускний пункт.
– Блокпост? – перепитав Ігор.
– Чек-пойнт? – дiйшло й до Альберта.
Не певен, що Галя все зрозумiла, але кивнула.
– Гаразд, – кивнув ватажок i тут-таки перекинув гарячу картоплину назад. – А як краще?
Прийом був трохи нечесним. Не знаю, чи був професiоналом Альберт, але судячи з того, що ми з Ігорем трохи розумiлися на питаннi, то мав бути не згiршим, а, мабуть, що й кращим; й перекидати складне завдання на слабкi жiночi плечi не мав. Утiм, i плечi були не дуже слабкi, й Альберт цiлком мiг не завдання перекидати, а лише запропонувати висловити думку. Так у морякiв колись питали спочатку юнгу, потiм найостаннiшого з матросiв, потiм не найостаннiшого, i так далi, через боцмана та старпома аж до капiтана. Хоча вирiшував усе одно капiтан.
Якщо, звiсно, мова не йшла про те, кого першим з’iсти, бо харчiв нема; або кого з офiцерiв висадити на безлюдний острiв, кого скинути за борт, а кого й прибити кишкою до щогли й змусити нарiзати бiля неi з десяток кiл. Такi питання демократiя не вирiшуе. Такi питання краще вирiшуе шабля або пiстолет.
– Не знаю, – розгубилася Галя, й всi погляди схрестилися на менi.
Ну, звiсно. Спитали юнгу, той вiдмовчався, тепер питають найостаннiшого з матросiв.
Що ж, подивимося, хто тут з нас за кого останнiший.
– А що, Альберте, – я зайшов здалеку. – Скiльки у списку жiнок?
– Халфина, звичайно, – без перекладу зрозумiв той, але Ігор все ж уточнив – «половина». «Звичайно» – викинув, а даремно. Воно теж про дещо сказало.
Така пiдкреслена гендерна рiвнiсть менi також не дуже сподобалася. Нiчого не маю проти рiвностi, але якщо ii треба пiдкреслювати, то це вже не рiвнiсть, а чортзна-що.
– Пропоную завербувати спочатку жiнок, у них детальнiше розпитати про тутешнi порядки й, можливо, за iхньоi допомогою вербувати чоловiкiв.
Галя незадоволено фиркнула, але я не звернув уваги й продовжив:
– А тим часом видавати себе за прочан.
– Теж не дуже годиться, – скривився Ігор. – Ти на морди нашi подивись. Схожi на богомольцiв?
Альберт мовчав, але прислухався. Мабуть, теж розумiв через слово. Галя з сумнiвом подивилася на обох.
– Зi Скандинавii? – докинув я аргумент. – Там люди в середньому вищi.
– Не настiльки ж, – здвигнув плечима Альберт. – І звiдки тутешнiм людям знати, що там вищi? «Інету» нема.
Лише через кiлька секунд я зрозумiв, що мова про iнтернет, але за той же час вигадав й контраргумент:
– Ну так раз нема iнету – значить, i не знають, наскiльки вищi. А ми скажемо, що настiльки.
– Нi, – влiз, нарештi, й Альберт, i це було едине, що я зрозумiв у наступнiй тирадi. Довелося слухати переклад у виконаннi Ігоря. Суть його полягала в тому, що ми трапили якраз у той перiод, коли певна iнформацiя про чужинцiв вже е, i нiхто не повiрить анi в песиголовцiв, анi в кентаврiв, анi в те, що там, за морем, усi люди бiльшi за мiсцевих, бiльше анiж на голову. Бо й купцi iздять, й Карл Дванадцятий не так уже й давно був.
Я глипнув на Галю, але та похитала головою – мовляв, не треба перекладати, i так ясно. Натомiсть Ігор раптом проголосив:
– Але я з Альбертом не згоден.
Тут вже не лише Галя подивилася спантеличено. Але якщо здивування Галини було зацiкавленим, мовляв: «А чому?», то Альберт поглянув незадоволено: мовляв, що це ще за бунт на кораблi? Пояснюй!
Ігор не забарився.
На його думку, iнформацii було якраз стiльки, щоб знати – десь там е така Швецiя, що рокiв сiмдесят тому приходила з вiйною, скiнчилось погано, й вояки там були наче вищi за мiсцевих. А може, насправдi й не були, але легенди з тих часiв точно лишилися, й могутнiсть ворогiв там збiльшено. Чому? Бо це лише пiд час вiйни пропагандi вигiдно усiх ворогiв виставляти у карикатурному виглядi – маленького бiснуватого Гiтлера, тонконогого лобатого Муссолiнi, немiчного старенького Маннергейма… А пiсля вiйни, навпаки: вiдбуваеться iнферналiзацiя ворога й роздуття його через соломинку до розмiрiв маленького антихриста. Або й немаленького. Якщо взяти радянськi фiльми, то в них «Тигри» почали ганятися за самотнiми червоноармiйцями за рiк до того, як стали на конвеер; у небi аж чорнiло вiд «юнкерсiв»; шмайсерами були озброенi не два-три вояки у вiддiленнi, а всi пiдряд. І iздило те вiддiлення не на велосипедах та кониках, як насправдi, а виключно бронетранспортерами.
Конкретно з бронетранспортерами я б не погодився – бо у пiслявоенному СРСР, коли тi фiльми поставили на потiк, легше було знайти цiльнопиляний з нiмецькоi конструкцii БТР-152, анiж коника, та загалом певна логiка у словах Ігоря вiдчувалася.
Але була й помилка, причому досить велика.
– Не згоден, – дочекавшись кiнця тиради, вставив i я.
Галя перевела погляд на мене, Альберт стомлено кивнув – ну гаразд, мовляв, тепер ти пояснюй.
– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повiрять, що ми з тамтешнiх краiв, але все одно привернемо увагу. Пiдозру викличемо. Недоброзичливу таку пiдозру або й ворожiсть. Воно нам треба?
Судячи з погляду Галi, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло менi в голову геть несподiване.
– Хоча… – я потер долонею пiдборiддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повноi вiдсутностi електрики та, скажiмо так, дуже морочних способiв отримання гарячоi води – не хотiлося й думати. Але й носити на мордi лiгво для блiх також не хотiлося.
– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до пiдборiддя та стримавшись в останнiй момент. – З iншого боку… а якщо видати себе за нащадкiв? Мовляв, дiди загинули пiд Полтавою, а ми приiхали вiдшукати могилки?
– Гм, – сказав Ігор. – А це iдея. Так у дев’яностих…
Вiн подивився на мене й уточнив:
– Юрко, у твоiх дев’яностих! Таким чином багато нiмецьких шпигунiв до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправдi… деякi потiм мемуари лишили. Тобi корисно було б ознайомитись.
Знав, гад, чим врiзати.
Щось таке я пiдозрював про тих, що понаiхали iсторикiв, але з доказами було негусто, та й часи були, скажiмо так, цiкавi. Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.
Нiчого, про його часи теж хтось мемуари напише.
Галя дивилася з цiкавiстю, але не на мене, а по черзi – як наче секундна стрiлка на циферблатi.
– Гм, – сказав Альберт. – А документи?
Перекладати не довелось.
– Для початку напишемо, – Ігор посмiхнувся й пiдморгнув – так, наче усiм одразу, але бiльша частина явно дiсталася Галi. – Шведською мовою?
– Вмiеш? – здивувався Альберт. – А в твоему досье…
– Не вмiю, – чесно признався Ігор. – Але маю пiдозру, що й десять з десяти тутешнiх полiцмейстерiв, урядникiв, чи хто тут за порядком слiдкуе, також не вмiють. Так що напишу сучасною нiмецькою, зiйде за шведську.
Озирнувся на мене й уточнив:
– Сучасною менi нiмецькою. Втiм, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозумiлiше стало.
Першою засмiялася Галя – ввiчливо й трохи навiть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посмiхнувся й Альберт, а там i я вже не втримався.
Наче й не сказав нiчого смiшного, а розвеселив. Мабуть, оточення вплинуло.
Справдi, кому ще доводилось грiтися бiля вогнища за сотню, двi й три сотнi рокiв до власного ж народження? Ну як тут не посмiятись!
А що було в цьому смiху трохи iстерики – ну так це вже дрiбницi.
Не знаю, чи менi першому сягнула в голову ця думка, а чи всiм одночасно, та припинили ми смiятися, починаючи з мене.
– Не повiрять, – раптом сказала Галина. – Ну хто iхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадiда?
Отакоi.
На мене наче вiдерце холодноi води лийнули. А чого, рiчка поруч, води там багато. Вiдерця, щоправда, нема…
– Треба щось практичнiше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоемцi? Скажiмо, умова отримання спадку – знайти могилу дiда. Бо iнакше нотар заповiт не вiддасть.
– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?
Запала мовчанка, й порушив ii знову я.
– Щось привезти. Скажiмо, родовий медальйон. Був у прадiда на шиi.
– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.
– А що? – Ідея менi все бiльше та бiльше подобалася. – Чудова легенда. Дивiться – й пояснюе, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливiсть вештатися селами, людей розпитувати.
– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоемцiв багатого прадiда. Але е нюанс.
Вiн помовчав i додав:
– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у мiстах. Прайм у Киевi. А там айдi точно аскнуть.
Менi було зрозумiло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.
– Паспорт запитають.
– А який вiн тут вигляд мае, той айдi? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевiв стрiлки на Галю.
– Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, вiд чого старанно запнуте декольте трохи розiйшлося, i те видовище мене зацiкавило. На жаль, мiй погляд зацiкавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя iнтерес засiкла й негайно вжила заходи щодо маскування об’екта.
– Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особi Ігоря. На диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляцiя вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослiдним екземпляром – хтозна!
– Не знаю, – вiдрубала Галина. – Ви багато знаете про документи сторiчноi давностi?
Я трохи знав, але лише тому, що трохи цiкавився. Зовсiм трохи. Паспорт вiд жовтого квитка так-сяк вiдрiзнив би, але намалювати справжнього анi того, анi iншого втяти б не змiг. Хоча нащо це самостiйно робити? В усiх народiв в усi часи були майстри фальшиводокументальноi справи, мабуть, i тут е. Вiднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим бiльше, в Киевi. Не Одеса, звiсно, але й не Арзамас-16.
От цiкаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Історикiв, iсторикiв було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять i рiк заснування Одеси, i який на вигляд був паспорт, i як одягти каптан, так щоб декольте не свiтилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвiтилося знову…
Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Історикiв тут не треба. Історик би двох комплектiв одягу так швидко не роздобув. З iсторика тут би з самого останню сорочку здерли.
– А що, у тих двох перехожих паспортiв не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеiв комплекти, – на Альберта, маеться на увазi. Той анi здригнувся, анi погляду не вiдвiв. Мабуть, не перший трофей, й сподiваеться, що не останнiй.
– Не було, – пролунала коротка вiдповiдь.
Значить, не погребував, перевiрив.
Правильно зробив. Я на його мiсцi вчинив би те саме. Хiба, може, допитав би ретельнiше, перед тим як… – але то вже не лише вiд мене, але й вiд обставин залежить. Вiд поспiху, наприклад, або наявностi небажаних свiдкiв…
Поки ми iли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розумiеться на документах сторiчноi давностi, а хто нi, розвiшаний бiля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсiм висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нiчого, весь день попереду, сонце вище пiднiметься, висушить.
