скачать книгу бесплатно
Я не знаю, чого тодi хотiв вiд нас той лiтак. Вiн не стрiляв, не бомбив й навряд чи фотографував. Просто спiкiрував, ревнув над головою форсажем, з пiке виходячи, вертикальною свiчкою угвинтився в байдуже небо й полетiв наздоганяти своiх.
Бiс його зна, чого йому треба було. Може, просто вирiшив налякати. І знаете що? Йому це вдалося. Бачте, досi поглядаю на небо.
Тутешне небо було також байдужим, але сильно вiдрiзнялось за кольором. У спекотних краях воно блiде, а в нас – блакитне. На пiвночi – сине-сине, як справжне море, але там iнша бiда – крижинок на тому морi настiльки багато, що й воду рiдко побачиш, а як побачиш – значить, через кiлька годин ляже на землю холод. А холоди в них такi, що треба пришвидшити крок, якщо е схованка на маршрутi; або плюнути на маршрут, шукати якийсь закапелок й збирати хмиз. Багато хмизу, бо хтозна, скiльки часу повiтря буде скляним вiд морозу, й скiльки замерзлих пташок грудками падатимуть на снiг, коли випадково зачепиш гiлляку.
Не варто там людям жити. Їй-богу, не варто.
Ми йшли багато годин й мiнялися, а нiхто й не думав нас доганяти. Або напрямок нестратегiчний, або не сезон для купцiв, або просто отак пощастило. Чому пощастило, а не навпаки? Справдi, чому? У купцiв же можна й одягом кращим розжитися, й кiньми, а може, й возиком… а тому й вважаю, що пощастило. Бо вози мають колеса, а колiс я з певного часу боюсь. А якщо хтось раптом скаже, що не боiться небезпеки, яка (точно вiдомо!) йому дуже й дуже загрожуе – тримайтесь вiд нього подалi. Вiн дурень. Сам помре й iнших за собою потягне.
От ми й iшли, аж поки не почало сутенiти. І конi почали спотикатися, i ми позiхати, i Галя вiдверто клювала носом.
Першим почав роззиратися на всi боки Альберт. Я вже звик до його манери рухатись надто вже рiзко та швидко. Звик-то звик, та заздрити не перестав, але то вже деталi. Маю пiдозру, що й помiтити нащадок встигав значно бiльше, анiж я, й цiлком можливо, що бiльше, анiж ми з Ігорем, разом узятi. От Галю я в рахунок не взяв, а даремно.
– А он, гляньте, якась стежка! – раптом змахнула вона рукою.
– І що? – сонно вiдгукнувся Ігор без особливого iнтересу. Ясна рiч – його ж черга була на конi iхати. Якби йшов – мабуть, одразу б зрозумiв, що до чого, й зацiкавився би.
– Кемпувати берайт, – майже зрозумiло бовкнув Альберт, й не чекаючи вiдповiдi, розвернувся до стежки.
Вже повертаючи, я дотямив, що Альберт пропонуе пiдготуватися до розбиття табору.
Параноiк у менi почав ремствувати, що краще б табiр обладнувати десь подалi вiд стежок-дорiжок, але я прикинув труднощi продирання з кiньми через неходжений лiс i порадив йому пельку стулити. Тимчасово, звiсно, аж нiяк не назавжди. Бо вiн часом бувае ну ду-ууже корисним!
Стежкою ходили. Нечасто, але регулярно; не давали iй заростати травою або пiдлiском, та й впалi гiлки-дерева також вiдтягали вбiк, а отже, щось по нiй тягали. Чи на плечах, а чи… (я мимохiть напружився й почав придивлятись уважнiше)…а чи й на колесах.
Придивлявсь недаремно. Вже на третьому чи п’ятому десятковi крокiв око зачепилося краем погляду за подряпину на соснi – добрячу так, як в офiсi пiсля транспортування сейфу силами найближчих колег. Весела це справа, я вам скажу. Й працюе як непоганий тiмбiлдiнг. Одне погано – стiни та пiдлоги страждають, iх не шкода, але вони казеннi.
Зарубка була на висотi стегон людини нормального зросту… я поглянув на Альберта й сам собi переклав – десь на метр десять-метр двадцять вiд землi, а трохи далi з-пiд шару глицi виступало корiння, й воно мало два чiткi слiди вiд колiс. Шириною трохи менше за метр, отже, не вiз. Щось таке, як ручний вiзок на дерев’яних колесах, мабуть, ще й залiзом обкутих. Ну, й хто тут возить сейфи лiсами?
А головне, куди?
Стежка звивалася, обходячи сосни; раз по раз траплялося нове й нове корiння, що вилiзло на поверхню, й так само раз по раз виднiлися на ньому слiди колiс. Де свiжi, де трохи зарослi – отже, катали вiзочка тут не один раз, а таки регулярно. Вiзочок мав два колеса, ширину сантиметрiв вiсiмдесят, а висота разом з вантажем була не менше за метр десять, i що то мiг бути за вантаж?
А чорт його зна.
Якщо хтось скаже, нiби були колись такi слiдопити, що могли за слiдами на пiску й тип вантажу розiбрати – не вi…
– …Це до гуральнi стежка, – раптом сказала Галина. – А возять пляшки з вином.
– Яким вином? – вихопилося в мене, бо якось не поедналися в один ланцюжок «гуральня» й «вино». У першiй, по iдеi, мала народжуватись самогонка, а вино тут до чого? Ігор з Альбертом, мабуть, взагалi не зрозумiв, що воно за гуральня така, й дивився на мене начебто й терпляче, але вимогливо.
– Ну яким, яким, – пояснила Галя, як наче дитинi малiй. – Хлiбним, яким же ще!
– Кхе, – виразно сказав Альберт.
Вiн мав рацiю. Незрозумiлу ситуацiю треба доповiсти командиру негайно й розтлумачити, якщо знадобиться. Бо всяке бувае, а раптом гуральня – це вiддiлок полiцii або гнiздо розбiйникiв з малоi дороги, бо на велику цей напрямок явно не тягне?
– Самогонку женуть, – пояснив я Ігоревi, й на самогонцi Галя очима клiпнула – мабуть, ще не в ходу цей термiн.
– Гуч, – коротко передав далi Ігор, й Альберт трохи розслабився – не вiддiлок й не полiцiя, вже непогано! Але тут-таки й спохмурнiв – бо щодо гнiзда розбiйникiв ймовiрнiсть не лише не зменшилася, а навiть i зросла.
Небезпечна була ця справа – самогонку варити, а особливо в умовах сухого закону чи державноi монополii закону.
Але варили, ще й як варили! І навiть дiд мiй, що цi часи лише краечком зачепив, щось запам’ятав i менi розповiдав, але дурний я був, малий та дурний, не слухав.
Шкода.
Бо хтозна, що за люди гуралi, та що вiд них можна очiкувати i яка небезпека може прилетiти з iхнього боку.
По iдеi – особливо тривожитися нема потреби. Гуралi – не розбiйники, з полiцiею та козаками мають переважно домовлятися, а не протистояти, бо iм же й товар треба до мiста возити, й сировину завозити, та й взагалi, не такий кримiнальний це бiзнес, як грабувати перехожих.
З iншого боку – справа ця менш рентабельна, анiж прямiй вiдбiр грошових та матерiальних цiнностей, а отже, працюють у гуральнi поодинцi. Ну, може, вдвох. І якщо в когось з розбiйникiв-грабiжникiв немае грошей, а випити хочеться, то неминуче виникне свiтла iдея пiти й забрати. Залежно вiд IQ того мудреця, свiтла iдея може отримати й логiчне продовження – нащо ж забирати лише натурпродукт, якщо можна забрати й грошi, а свiдкiв зачистити?
Тому гуралi повиннi бути готовi до такого вiзиту.
Істина, як завжди, десь посерединi – на прямий конфлiкт самогонники з власноi iнiцiативи не пiдуть, у разi потреби – захищатимуться. Чи дадуть переночувати – залежить вiд того, наскiльки твердо ми це спитаемо. Тобто краще не питати, а поставити до вiдома.
«Хлопцi, ми тут у вас переночуемо, добре?»
Якось так.
Доводилося сподiватись, що логiка вiрна, й на запитання нахабний гураль не свисне пiдмогу з десятка бандюкiв, що його кришують, й не кивне у наш бiк. Тодi Галина пошкодуе, що не повiсилася.
Не знаю, чи вловив сморiдець Альберт, а моi нiздрi трохи почали вловлювати. Своерiдний такий запашок, добре знайомий усiм, хто хоч куштував або хоча б нюхав брагу, а чи бував у районi заводу шампанських вин. Заводи, ясна рiч, смердять дужче, натомiсть одноманiтно, а от брага рiзна бувае – вiд гидотноi до (я вам скажу) вельми-вельми приемноi. Тiльки обережнiше з нею тре’. Бо я колись у спеку кухлик хильнув. Шипучоi, кусючоi, холодноi – тiльки-но з льоху. Я б, може, здуру й другий хильнув, але хазяiн не дав. Каюсь, одразу подумав, нiби жадюгою виявився господар, але через пiвгодини зрозумiв, що не жадюгою, а гуманiстом – бо йти ще так-сяк вдавалося, мiж деревами маневрувати – то вже практично нi, а щодо такого вищого пiлотажу, як потрапляння у дверi, й мови не могло бути!
Приемний був спогад, трохи смiшний, але приемний, й шкода навiть, що народився у неприемному мiсцi – в кацапському селi на Уралi. Писав колись Маяковський, що для веселощiв наша планета непристосована, то Уралу це вдвiчi стосуеться. Клiмат поганий, земля – пiсок та болото, у мiстах – бруд, за мiстами – лiси, у лiсах клiщi, а у трьох-чотирьох клiщiв з сотнi – енцефалiт, й третина мешканцiв ними кусана.
П’ють, звичайно. Як там не пити…
Хати в тих краях переважно iз дерева, а воно лише на кольоровому фото мае чудовий вигляд, а в життi – то не дуже. Постоiть кiлька рокiв пiд дощами-снiгами, пiдгние-почорнiе, заведуться у ньому жучки-хробачки й навiть ящiрки (сам бачив!), як добудують до хати стайню, корiвник, свинюшник, курник i теплий сортир, то все це разом такий «букетик» дае, що одразу Бабу-Ягу розумiеш, коли вона «русскiй дух» згадуе.
Але брагу вони роблять краще за нас. Вiддаю належне.
Мабуть, Альберт теж вiддав запаховi належне, бо його (Альберта!) хода раптом змiнилася – рiзко, на пiвкроцi, як наче режим перемкнули. Стала пружнiшою й легшою; може б, i тихiшою стала, якби вiн ранiше з шумом ходив, а так – не стала. Це був ще один параметр, за яким дехто з нас йому заздрив, i я смiливо кажу – дехто, бо Ігор теж.
Користi в змiнi режиму не було – бо конi йшли як iшли, копитами тупцяли, нiздрями форкали, та й Галя наша глицею шурхотiла, за гiлки зачiпалася. Але то, мабуть, в Альберта на рiвнi рефлексу було.
Стежка зробила рiзкий поворот, потiм ще один, i моi рефлекси також вискочили на волю, а ми – на галявинку.
Крихiтна була галявинка, Ігорю з кiньми мiсця не вистачило, та й нам було б не вилазити на видноту, але iнакше не вийшло.
Утiм, можна сказати, й виднота була досить умовна, бо в лiсi й так завжди присмерк, а коли поза лiсом вечiр, то в лi-сi нiч.
Темна споруда визирала iз землi на протилежному боцi галявинки. Невисоко визирала – не хатка й не сарайчик, а напiвземлянка. Що ж, з боку гуралiв – хiд розумний. Споруда мае бути – бо пiд дощем або снiгом гнати трохи незручно, але не повинна й займати багато часу на будування, бо рано чи пiзно, а нагодиться якесь непiдкупне рило, дiяльнiсть фiрми призупинить, а товар вилучить як речовий доказ. Так що хату-п’ятистiнку будувати сенсу нема.
З цих самих мiркувань вiдпадае землянка – бо у малiй не розвернешся, а котлован пiд велику так просто не вириеш, та й вiдвал замаскувати нелегко буде.
А от балаганчик-напiвземлянка – якраз те, що треба. Розумний баланс помiж цiною й зручнiстю у використаннi. Цiна в даному випадку складаеться з витрат часу та поту, але це, я вам скажу, такий самий ресурс, як i грошi в кишенi.
І замаскована непогано – поки на галявину не випхаешся, то й не побачиш, а «юнкерсiв», вертольотiв та безпiлотникiв тут нема.
Альберт задер руку – ми негайно завмерли, Ігорю знову не пощастило – ногу опустити не встиг, але чекати довелося недовго. Ватажок тицьнув, пiдняв два пальцi, один опустив, тицьнув рукою лiворуч. Задер другого, тицьнув праворуч.
Система жестiв трохи вiдрiзнялася вiд тих, що були в ходу за моiх часiв, але тут i дурень би зрозумiв.
Лiворуч ковзнув Ігор, передавши коней Галинi, а праворуч обережно покрався я.
Споруда не мала вiкон, натомiсть понад самим дахом iз дранки мала неширокi щiлини, як наче вентиляцiйнi отвори… втiм, чому «наче»? Вентиляцiя i е. Самогонна справа – вона така: вимагае й притоку свiжого повiтря, й вiдтоку смердючого. Не здивуюсь, якщо й димар виведено через мертве дерево, як через пiвтора столiття робили бiйцi УПА в Карпатах. А може, й нi. Може, полiнувалися.
Виявилось, що нi. Не зробили анi хитру витяжку крiзь порожнiй стовбур, анi навiть звичайного димаря з асбестовоi тру… тьху! Звiдкiля тут асбесту взятися?
Може, з цегли? Та й з цеглою хтозна, як тут. І питання транспорту, знову ж таки.
У будь-якому випадку, димаря не було. Лише вентиляцiйнi щiлини, й з жодноi з них не курiлося.
Прокрадаючись навколо хатинки, я краем ока скидав на Ігоря. Той iшов так само тихенько, плавними рухами й так само поглядав на мене – ну просто як дiвчина з Ясем у бiлоруськiй пiснi, тiльки без жита й без конюшини.
Дверi були напiвпрочиненi й дивилися в лiс, але командувати: «Хатинко-хатинко, розвернись до мене передом, а до лiсу задом» чомусь не хотiлося. Розумно збудовано, хай стоiть, як стоiть. Якщо раптом хтось випнеться на галявинку, то крiзь дверi е шанс дременути у лiс.
Здавалося б, цiлком очевидна справа, але бачив я колись один дивний радянський бункер. Досить солiдний. Не пiдземний лабiринт, як у Бiлогородцi, але й не просто бронековпак. Напiвпiдземний, цегляний, з трьома амбразурами, невеличким пiдземним ходом й броньованими дверима… якi дивилися просто на степ, хоча з протилежного боку розташувався чималий ярок й перелiски. Був би конспiрологом – подумав би, що то навмисне зробили, аби червоноармiйцi не могли здатися, але гадаю, що насправдi то просто iнженер-проектувальник дурний трапився. Узяв типовий проект й типово розташував, лiтера в лiтеру по iнструкцii. Бо якщо раптом зробить щось не так, як то вказують керiвнi документи, то хто винен? Вiн. А якщо все так, а вхiд дивиться просто на супротивника, то хто винен? Той, хто складав керiвнi документи. А баби ще понароджують.
Ось вона, мабуть, чи не найзначнiша причина з великого списку пояснень шоку початку вiйни – повнiстю вiдбита iнiцiатива. Зробиш хоч трохи по-своему – вилають, знiмуть або й розстрiляють; зробиш гiрше, але за вказiвкою – або нiчого не буде, або ще й пiдвищать за виконавчу дисциплiну. Тож нащо напружуватись?
Хоча навiть той вихiд супротивниковi назустрiч не завадив хоробрим червоноармiйцям здатися – бо мали дверi того бункера аж двi вибоiни вiд куль, i все. Жодних слiдiв тривалоi оборони.
У вiйну бункер встояв, Микиту Сергiйовича пережив, за Леонiда Іллiча ще так-сяк протримався, а от десь на Костянтинi Устиновичу вкрали з бункера бетоннi перекриття з даху, потiм дверi, а там, мабуть, i цеглу почали роздовбувати, бо народ у нас пiдприемливий. У Вiнницi, там, де «Вольфшанце» було, половина нових хат на солiдних фундаментах iз бетонних уламкiв, i як ви гадаете, звiдки бетон той узявся?
Правильно! З фюрерового лiгва.
І те, що гуральня була побудована виключно з дерева, пояснювалося, мабуть, лише вiдсутнiстю поблизу античного храму або хоча б давньоруськоi церкви з плiнфи.
Як би там не було, але напiввiдчиненi дверi натякали, що всерединi нiкого нема. Дурень би кинувся перевiряти, ми обидва дурнями не були, тому майже одночасно шаснули до глухих стiн i обережно зазирнули у щiлини.
Видно було погано. І ракурс невдалий, i напiвтемрява, тож нiчого в поле зору, окрiм протилежноi стiни, не потрапило. Стiна була як стiна – нерiвна, з необшкурених соснових колод, й щiлини де заткнутi мохом, а де й незаткнутi.
І жодного звуку, жодного руху.
Ми перезирнулися й рушили до входу. Ігорю було на два кроки ближче, тож вiн перший i зазирнув.
Сахнувся.
Не дуже, але все-таки – мабуть, щось несподiване трапило в очi, i я навiть здогадувався, що саме.
Зазирнув через плече – й виявилося, що вгадав.
Із-за протилежноi стiни нам обом назустрiч приязно шкiрився череп у кудлатiй вовнянiй шапцi. На груднiй клiтинi збереглися якiсь клаптi верхнього одягу, а от нi штанiв, нi чобiт вже не було – чи то хтось не погидував вкрасти, чи то мишi погризли. Навряд чи саме згнило – чоботи, а особливо пiдошви, довго тримаються. Інколи по кiлькасот рокiв. От iз штаньми значно гiрше; штани – це перше, що втрачае мертва людина. Не знаю, чому.
Ігор оговтався й ковзнув вперед. Я хотiв був застерегти його, щоб обережнiш ступав – але вчасно прикусив язика. Ну якi тут мiни, звiдки б iм взятися…
Коли ступив крок вiд дверей – перестав затуляти свiтло, й всерединi трохи розвиднилось. Стало помiтно, що череп, попри усю щиро випромiнювану приязнь, мае один недолiк. Великий недолiк, хоч пальця просовуй, та ще й просто посеред лоба. Я не стримався й нахилився поглянути на задню частину, гадаючи, що зовсiм ii не побачу, та помилився. На мiсцi була задня частина. Навiть i виходного отвору в нiй не було. Слабкi тут були пiстолi. Хоч i великокалiбернi, та слабкi. Добре ними в обличчя кидатись; краще, анiж стрiляти.
Утiм, цьому вистачило.
Окрiм скелета, в гуральнi займали мiсце дебелий стiл, лава й щось таке, як грубка з каменюк майже без розчину, бiльш схожа на купу камiння, а не на цивiлiзовану пiчку. В улоговинi валялася купка попелу – отже, нещодавно користувалися; не розвiяло ще його вiтрами-протягами… i як це поеднуеться з давнiм зогнилим небiжчиком?
Скелет весело шкiрився й вiдповiдати явно не планував.
Хтозна. У принципi, лежить вiн у кутку, не на проходi, заважати не заважае, може, нервуе трохи кого… але дуже нервовi люди на такiй роботi довго не втримаються.
Значить, i нам заважати не стане. А стане – викину.
Я вийшов з хатинки й махнув рукою Альберту й Галинi – пiдходьте, мовляв. На фонi лiсу iхнi постатi вже були розпливчастi й чудернацькi – у Галi наче як пишний хвiст вирiс або шлейф вiд бального плаття, а в Альберта правиця стала довша за лiву… я не одразу дотямив, що то не здаеться. Що насправдi то у нього рука непорожня.
Що ж, розумно. Якби раптом ми зайшли в хатинку, а звiдти почулись пострiли, то краще потримати вхiд на мушцi, бо невiдомо, хто звiдти вийде – чи тi, що зайшли, чи тi, хто там ранiше сидiли.
Логiчною була настороженiсть, i дii були логiчними, але все-таки щось неприемно дряпнуло душу – кому ж сподобаеться, якщо його так легко посилають наражати себе на небезпеку, та ще й при тому, що наявна хитра залiзяка в резервi?
Та не було пострiлу, й не знадобилася хитра залiзяка.
– Коней куди? – буденно запитала Галина, й нехитрим тим запитанням примудрилася таки пробити броню самовпевненостi в Альберта. Не назавжди, звiсно, все-таки не простий хлопець, битий жак! Лише на мить блимнули розгубленiстю його очi, а далi вiн вчинив, як завжди вчиняють командири в таких випадках – скинув проблему на широкi плечi пiдлеглих. Пiдлеглого, у даному випадку.
На моi.
Кивнув менi, ворухнув пiдборiддям – розберись, мовляв, а сам рушив командирську справу робити – оглядати примiщення й, напевне ж, вибирати собi найзручнiше мiсце.
Утiм, розпорядження було менi не огидним, а навiть приемним, так що виявляти незадоволення не варто було – бо наступного разу скомандуе те саме Ігоревi. Промайнула думка, що на мiсцi Альберта я б у будь-якому випадку чергував такi завдання. Сьогоднi один пiдлеглий допомагае Галинi, завтра iнший; ще хтось з’явиться – теж стане у чергу. Аби менше шансiв було на утворення романтичних стосункiв.
На жаль чи на щастя, цього разу я командиром не був, отож розвернувся до Галi – з чистою совiстю та певними сподiваннями. Якраз на утворення тих самих стосункiв. Можна навiть без романтики, суто фiзiологiчно.
Галя дивилася на мене з осторогою й надiею водночас. Причина остороги ясна була, а от на що вона сподiваеться – ясно не зовсiм, бо у неi конячий досвiд був явно вищий за мiй.
Мабуть, у моему виглядi щось таке промайнуло, бо вона зiтхнула й почала роззиратися на всi боки в пошуках рiшення.
Але хвилинку. Що таке конi? Теплокровнi тварини родини такоi-то, загону такого-то… до бiса визначення, що вони таке з точки зору юзабiлiтi, маси та габаритiв? Це транспортна технiка висотою близько двох метрiв, довжиною метрiв зо три (беремо iз запасом!) й шириною… а от i нi, не метр, а два з половиною, бо iх таки двiйко. Що виходить? Виходить БМД або УАЗ з великокалiберним кулеметом на шкворнi, який треба замаскувати у лiсi, а це ми вмiемо!
Мiсце стоянки технiки довелося розташувати трохи збоку вiд споруди – так, щоб i не на стежцi вiд дороги, й водночас так, щоб не опинилися на шляху у тих, хто, можливо, буде пiдкрадатися з лiсу. Ясна рiч, що пiдкрадатися могли i якраз з того боку, де я замаскував коней – але це вже як пощастить.
Впале дерево стало цiлком штатним аналогом конов’язi, а наламана в’язанка молодих гiлок зiйшла за пiдстилку. Конi потупцяли-потупцяли, позiтхали, але зрозумiли, що теплоi безпечноi стайнi, вичiсування й торби з вiвсом на морду сьогоднi не буде, стиха поiржали один до одного, не iнакше, як облаявши керiвництво – цебто, мене, та й гепнулися задками об землю.
Не знаю, як правильно тi задки називаються – чи фiле, чи круп. Щодо задкiв – менi бiльш жiночi подобаються, а не конячi, й з цим у Галинки було все гаразд.
Протирати технiку, чистити ii та змащувати ми не стали, бо не було чим, й рушили назад до галявини.
Помилувавшись тим, про що було сказано трохи вище, я обiгнав Галю й взяв за руку. Жiнка одразу напружилася.
– Не злякайся, – неголосно сказав я. – Там у гуральнi скелет лежить.
Рука трохи послабилася – мiй жест iз залицяльного негайно став чисто дружнiм.
