скачать книгу бесплатно
Без козиря (збiрник)
Петро Панч
Історiя Украiни в романах
Петро Панч (1891—1978) (справжне iм'я Петро Йосипович Панченко) – вiдомий украiнський новелiст, романiст, автор казок для дiтей. У роки громадянськоi вiйни вiн спочатку воював на боцi петлюрiвцiв (цей факт не афiшувався за радянських часiв), а потiм перейшов до лав червоноармiйцiв.
Темi громадянськоi вiйни присвячений перший роман Петра Панча «Облога ночi». Гордiй Байда, шахтар з Донбасу, все свое життя довбав вугiлля в забоi i не цiкавився полiтикою. Але настали тяжкi часи: в рiднiй Калинiвцi хазяйнують нiмцi, а на владу претендують також бiльшовики, петлюрiвцi, гетьманiвцi. Як жити далi? Тим паче, що сини Гордiя обрали рiзнi шляхи: старший, Клим, червоноармiець, а молодший, Ілько, анархiст.
До книжки також включено повiстi: «Без козиря», в якiй описаний Брусиловський наступ росiйськоi армii, та «Голубi ешелони», що розповiдае про трагедiю петлюрiвського офiцера Лец-Отаманова, який боровся за самостiйну Украiну, що мала стати за сестру всiй Європi i Росii, але, як завжди, ii намагаються вiддати на поталу iноземним загарбникам.
Петро Панч
Без козиря (збiрник)
Облога ночi
Роман
Частина перша
Чорнi хмари
На свiтанку землянка здригнулася вiд вибухiв. Гордiй Байда прокинувся. Охоплений тривогою, вiн почав прислухатись. Залишки сну ще туманили голову, i Байда не мiг зразу навiть зрозумiти, що за день мав настати. Із стелi на обличчя сипалася глиняна луска. Так здригалася землянка тiльки вiд гарматних пострiлiв, але останнiй раз червоногвардiйськi загони пройшли з батареею через Калинiвку, як тiльки зiйшов снiг. Вони йшли по болоту назустрiч нiмцям i гайдамакам, що наступали з Катеринослава.
Згадка розвередила неприемнi спогади, якi ще й досi викликали досаду. Червоногвардiйцiв була жменька. Вимученi, в старих шинелях, а то i в куцих пiджаках, пiдперезанi кулеметними стрiчками, з гвинтiвками рiзних систем, вони ставали супроти регулярноi нiмецькоi армii, озброеноi до зубiв.
Гордiй Байда, як колишнiй унтер-офiцер, розумiвся на вiйськовiй справi, i коли Клим, його старший син, несподiвано сказав, що й вiн iде з червоногвардiйцями, це вже зовсiм роздратувало батька. Іти на певну загибель! І вiн, насупившись, буркнув:
– Життя тобi набридло? Сиди й не рипайся!
Але Клим, мабуть, вирiшив цю справу для себе остаточно, тому й вiдповiв:
– Нiмцi прийдуть, так i ви не всидите.
– Ото вони, мабуть, тiльки про Калинiвку й думають. Та й де ще тi нiмцi!
– А ви будете чекати, доки над вухом стрельнуть?
Калинiвка лежала при широкiй дорозi. Могло трапитись, що якiсь вiйськовi частини заскочать i до селища, з цим про себе погодився Байда. А коли прийдуть нiмцi, то неминуче спитають за сина. Потерпаючи вже за можливi утиски i все ще не втрачаючи надii умовити Клима, спитав уже лагiднiше:
– А тут такi люди й не потрiбнi?
Клим, може, й розумiв, що боротися з нiмцями буде важко, але що ж, так покiрно й лiзти до них у ярмо? Про його настрiй свiдчили роздратованi рухи i скупi слова.
– Скiльки треба – залишать.
– Ну, ото ти й залишишся.
– То вже не вам це вирiшувати. Є люди, якi не тiльки за свою шкуру тремтять. Читали, що в «Голосе солдата» пишуть?
– А хто ж буде вирiшувати про моiх дiтей – «Голос солдата»? А батькiв голос уже нiчого й не значить?
– Розумнi батьки вже за рушницi взялися, щоб краще дiтям жилося.
Це вже що? Яйця курей учать! Гордiй Байда аж остовпiв. Мало йому, що морочать голову рiзнi Мостовi! Очi, захованi пiд острiшками брiв, почали наливатися кров'ю. Дiти вже починають йому перечити, наче вiн ще змалку не привчав iх до послуху. Але Клим мав уже власний розум i кулаки не меншi за батьковi. Дорiкнувши батьковi, вiн тiльки на мить спалахнув i почав збиратися в дорогу. Вогка торбинка була порожня.
– Дайте, мамо, чисту сорочку.
Затуркана мати, висхла на роботi, знала чоловiкiв норов.
– Послухайся, синку, батька, – сказала вона благально. – Там i сорочки нiкому буде випрати. Не йди!
– Куди там вiн пiде! – крикнув батько, все ще певний своеi сили.
– До Червоноi гвардii, тату! – пояснив простодушно Ілько, менший син. Заздрi вогники в очах видавали його настрiй.
– І ти б, може, пiшов? – клiпнув на нього батько. – Розпаскудилися як, тiльки б байдики бити!
Клим укинув до торбинки вищерблену дерев'яну ложку, пару онуч, закинув за плечi рушницю на мотузцi й надiв шапку. У матерi в запалих, вицвiлих очах проступили сльози.
– Так ви сорочки не дасте? – Клим придушено зiтхнув. – Ну, якось i так обiйдусь.
Мати уткнулась у сухi долонi i почовгала до скринi.
– Ти чув, що я тобi сказав? – запитав батько, вже закипаючи вiд образи. – Чув, питаю?
– Чув, тату. А от ви, мабуть, не чули, що революцiю хочуть задушити.
– А ти що, комiсар? Роздягайся! – І вiн смикнув його за рукав.
Клим мав батькову вдачу. Густа кров ударила йому в обличчя. Вiн повiльно обернувся i вiд рукава звiв на батька очi. Вони блищали холодною сталлю, а м'язисте смугляве обличчя вiбрувало вiд стриманого гнiву.
– Може, й комiсар!
Таким Клима батько ще не бачив нiколи i мимоволi вiдступив. Його вразив цей опiр. Два роки вiн працював з сином у одному вибоi i вперше оце побачив його таким. Оскаженiлий вiд думки, що вiн уже поступаеться перед дiтьми, i вiд страху перед неминучими клопотами, Гордiй Байда стиснув кулаки, схожi на довбнi, i кинувся на сина. Клим напружився, схопив батьковi кулаки i з досадою вiдкинув iх вiд себе, як грудки вугiлля з вибою.
– Не чiпайте мене, тату! – Груди важко заходили пiд шинеллю.
Ілько, блiдий вiд недокрiв'я, з гострими плечима, забiгав по маленькiй кiмнатi i злякано закричав:
– Перестаньте, перестаньте!
Клим, готовий до захисту, стояв з витягнутою вперед головою. На крутих в'язах випиналися жили.
– Не чiпайте, кажу! Краще нехай буржуi спробують моiх кулакiв. – Нахилився, поцiлував у сиву голову матiр, а братовi кинув: – Щоб ти допомагав батькам, а коли треба буде, то й бiльшовикам. Прощавайте! – i вийшов з хати.
Гордiй Байда розгублено подивився вслiд. Його збентежило кинуте Климом: «Може, й комiсар!» Вiн почав пригадувати попереднi розмови з сином, передумувати сьогоднiшню суперечку й вiдчув у Климових словах правоту. Але ж образа туманила розум. Батько, виходить, уже дурний! Тiсна землянка, злиднi, невiдомiсть здавили враз його, як петля, накинута на шию. Розкидаючи важкими чобiтьми стiльцi, вiн люто зиркав на дружину – хоч би писнула, хоч би на нiй зiгнати злiсть! Але переполошена Харита чорною мушкою прилипла до стiни в темному кутку й там нiби занiмiла.
Байда насунув на очi шапку й вийшов на вулицю. Майже з кожноi землянки виходили шахтарi з торбинками за плечима й простували до кам'яного будинку, в якому мiстилася селищна Рада депутатiв i бiля якого стояли вже пiдводи. З кожним iз цих шахтарiв Байда працював не один рiк пiд землею, i сум лягав йому на серце. Ідуть i прощай не кажуть! Розгнiваний, розгублений, Байда проводив iх злими очима й машинально бубонiв:
– Ідiть, iдiть! Ми вже свое вiдходили.
Того ж вечора червоногвардiйський загiн з новим поповненням покинув селище. Хтось високим тенором почав було пiсню, але, не пiдтриманий iншими, стих, змовк.
Коли вiд будинку опустiлоi Ради депутатiв вiд'iхала остання пiдвода, а з нею i голова Ради Федiр Гливкий, у селищi враз запала глибока тиша. Заплаканi жiнки й принишклi дiти сумно дивилися в степ, де вже маячили тiльки поодинокi темнi цятки. Кожна попрощалася чи з сином, чи з чоловiком, а то й з коханим, i нiхто не знав, яка iх спiткае доля.
Все, що було молодого, завзятого й сильного, пiшло степовими дорогами назустрiч тривожним дням. У селищi залишилися або немiчнi, або старi. Вони заздрими очима дивилися вслiд своiм друзям i глибоко зiтхали. Залишилися й боягузи, якi вже наперед напускали на себе байдужий вигляд. Гордiй Байда озирнувся довкола i вiдчув себе спустошеним.
Тi, що чекали на завтрашнiй день, як чекають у морi на рятувальний пароплав, все ще ховалися в iнженерськiй колонii. Їхнi постатi з'явилися в бузкових сутiнках тiльки тодi, коли нарештi затих тривожний гомiн i спорожнiв майдан. Вони намагалися поки що не виявляти свого настрою, але вже й не крилися з ним, як ранiше. Досi почуваючи себе як собака на човнi, вони тепер ходили, ледве не танцюючи, навiть зодягайся вже в чистенькi тужурки, що iх з пiвроку переховували в гардеробах.
Гордiй Байда стояв бiля своеi землянки. На голому майданi висвистував холодний вiтер, стрибала ще дiтвора верхи на палицях та де-не-де жiнка, повертаючись в осиротiлу землянку, витирала рукавом сльози. Казарма нежонатих дивилася на майдан проваллями вже мертвих вiкон. Сiре, одноманiтне селище, в якому Гордiй Байда прожив останнi п'ятнадцять рокiв, стало враз чужим, холодним i непривiтним. Байдi знову стисла серце образа, але вже не тiльки на Клима, а й на всiх шахтарiв, що покинули його в опустiлому селищi.
Проте сумлiння не давалось на облуду. Воно вже горiло iдким докором на його колючих щоках. Щоб виправдатися перед своiм сумлiнням, Байда почав пригадувати, як на одному мiтингу слюсар Максим Мостовий називав адмiнiстрацiю шахти кровопивцями, посiпаками. І Федiр Гливкий туди ж. «Що вони посiпаки, то правда, – говорив до себе Байда, – але мiж ними е й гарнi люди. Хоч би iнженер Григорiй Петрович, завжди тобi «здрастуй» скаже, слова поганого вiд нього не почуеш. Або вiзьмемо й конторника Погоду – i за бiльшовикiв, i до бiльшовикiв однаковий: за шахтарем руку тягне. А Мостовий – «посiпаки»! Директора Едуарда Едуардовича довели до того, що мусив уночi втiкати. Хто ж таки з них погодиться, щоб якiсь там шахтарi лiчили хазяйськi прибутки? Ранiше при ньому й писнути нiхто не смiв, таке цабе, а тут звичайний слюсар просто у вiчi – «кровопивця»! І не бояться, клятi хлопцi! А Гливкий ще й припечатае».
Табельник Федiр Гливкий, ставши головою селищноi Ради, хутко зрозумiв, до чого хилила адмiнiстрацiя шахти. Щоденнi аварii пiд землею були справою саботажникiв, i Гливкий, розмовляючи з iнженерами, не намагався пiдшукувати ввiчливi слова. «Думав, як партiйний, – бубонiв Байда, – так може всiм уже верховодити. Ну, й показали нам дулю. А стоiть шахта – шахтаревi смерть. От про що треба було подумати».
Вишукуючи для себе виправдання, Гордiй Байда прийшов до висновку, що вiн не сходиться з бiльшовицькою тактикою: «Програма у них швидка: усе зразу хочуть. А як на мене, то краще – тихше iдеш, далi будеш. От яка моя програма!»
Прийшовши до такого висновку, вiн зiтхнув так, нiби скинув з плечей важкий мiшок, i пiшов до хати.
У розпорядженнi шахтарiв червоногвардiйцi залишили тiльки двi берданки, але адмiнiстрацiя шахти, знову вiдчувши себе повноправним хазяiном, взялася сама нести охорону. У технiка Сивокоза на плечi висiв новенький карабiн, бухгалтер Пантелеймон Петрович вийшов з мисливською рушницею, а штейгер Варивода з браунiнгом, так, наче й не було наказу вiд ревкому здати всiм вогнепальну зброю.
Самоохорона тинялася тiльки в iнженерськiй колонii. До Собачiiвки[1 - Так називалися найубогiшi околицi селищ, заселенi шахтарями.] вона обачно не наверталась, бо шахтарi знову почали збиратися гуртками перед землянками. Вони вже чули про поводження нiмцiв з робiтниками i не могли перебороти в собi бажання погомонiти з ким-небудь про те, що чекае на них завтра. До одного такого гурту пiдiйшов слюсар Максим Мостовий з берданкою за плечима. Вiн був ще молодий, високий i плечистий, бiлявий з лиця i з сердитими очима. Нещодавно Мостовий прийшов iз фронту, де служив у саперах i був поранений у руку. Ще й досi вiн носив потерту шкiряну куртку й такий же шкiряний картуз. Максим Мостовий виступав на всiх мiтингах з гострими i дотепними промовами, i за це його любили шахтарi.
– Чого зажурились? – спитав Мостовий.
– А то, скажеш, нема чого?
– Залежить вiд того, як дивитися на справу. Коли на рiчцi скресне крига, такого не бувало, щоб ii затримав якийсь мiсток. Отак я дивлюсь i на спробу Центральноi Ради та й нiмцiв затримати революцiю. Не вийде, люди добрi! І ви, доки не пiдпишуть з нами колективноi угоди, на роботу не ставайте!
– А ти хiба залишаешся?
– Я iнвалiд, – ухильно вiдказав Мостовий.
– Ну, так i не базiкай тут, – сказав крiпильник Задоя. – Минулася ваша влада.
– Ваша теж не повернеться.
У цей час повз гурт шахтарiв проходив молодий iнженер. На його плечах була все ще робоча шахтарка.
– Куди це ви простуете? – запитав Мостовий.
– Хочу десь пiдводу найняти.
– Тiкаете?
– Не тiкаю, а не хочу працювати на нiмцiв.
– Правильно робите, Григорiю Петровичу, я вам допоможу з пiдводою.
Майже опiвночi на селище повернувся червоногвардiйський роз'iзд. Вiв його Клим Байда, який сидiв у сiдлi, як справжнiй командир. Люди все ще не розходились.
– Не було ще? – спитав Клим на гурт.
Всi знали, про кого йде мова, але, уникаючи цього слова, глухо вiдповiли:
– Не було.
Роз'iзд виiхав за селище, покрутився пiд мiсяцем у полi i знову через Калинiвку поскакав на схiд. Шахтарi почали розходитись. Самоохорона, побачивши знову червоногвардiйцiв, теж зникла. Тепер до самого ранку тишу будило тiльки ритмiчне чохкання паровика, що висмоктував iз шахти воду.
О десятiй годинi ранку в степу показався нiмецький роз'iзд iз списами. Чорний прапорець летiв над вершниками, як ворон. Просто на Калинiвку скакали тi, що протягом чотирьох рокiв сповнювали сльозами серця i очi мiльйонiв, вiд кого в багатьох ще болiли рани. Скакали тi, яких i в полi, i на заводах зустрiчали прокльонами, тi, на яких чекала з надiею бiльшiсть iнженерськоi колонii.
Сяючи новими гудзиками i значками, адмiнiстрацiя шахти ще спозаранку топталася з родинами на вулицi. Хто все ще не покладався на чутки i носив своi значки в кишенях, тепер вiдбiгав кудись у закапелок i хутко начiплював iх на кашкет.
– Кажуть, Григорiй Петрович утiк уночi.
– А ви хiба були iншоi думки про нього? Вiрою i правдою служив комiтетам, на що ж вiн може тепер розраховувати, крiм заслуженоi розплати?
– І штейгера Зеленого не видно, i конторника…
– Мабуть, усе ще не вiрять, що кiнець Радам. Завтра полiзуть у шахту як миленькi. Якi можуть бути сумнiви? Нiмецький командир щойно запитував по телефону Ігоря Болеславовича: «З боем чи без бою брати Калинiвку?»
– Справдi? І що вiн вiдповiв? Ігорю Болеславовичу, що ви вiдповiли нiмецькому командировi? Хто це запитував, генерал?
– Ну, звичайно, генерал! – вiдказав iнженер Дзiковський, завiдувач шахти, обдаровуючи всiх золотою посмiшкою. Вiн був знову тут хазяiн. – А що ще можна було сказати? Просимо ласкаво, сказав. Бiтте, гер генерал!
– Хто б наважився з ними битися?
– А Федiр Гливкий! – Вiд смiху iнженер Дзiковський аж почервонiв.
Хвилюючись од наближення зустрiчi, мешканцi колонii скупчилися перед конторою на майданчику, посиланому жовтим пiсочком. Пiд весняним сонцем блискавками мерехтiли списи, а конi викрешували iз брукiвки iскри. На головах вершникiв сидiли круглi зеленi каски. Гордiй Байда навiть здалеку бачив, якою радiстю сяяли обличчя мешканцiв колонii, i в нього стислося серце.
– Іч, якi рiднi стали. А на ворога й супостата давно посилали людей?
Роз'iзд зупинився перед конторою. Командира загону поштиво обступили iнженери i один поперед одного почали показувати в степ, куди вiдiйшли червонi. Дехто вже без опаски тикав пальцем i на Собачiiвку, де купками стояли шахтарi i спiдлоба дивилися на непрошених гостей.
– Чого ж ти не радiеш? – Байда зняв з плеча чиюсь важку руку й озирнувся. За ним стояв Гнат Убогий з бiльмом на оцi. Вугiлля так в'iлося йому в тiло i в одежу, що й сам вiн був схожий на колючу грудку вугiлля. Байда був певний, що Гнат пiшов з червоними, i, побачивши його, зрадiв, що не сам залишився, але глузливi нотки його роздратували: такого ще не бувало, щоб Убогий, якого вiн привчав до роботи у вибоi, дозволяв собi глузувати з нього. І щоб досадити Гнатовi, буркнув, киваючи на сiрi френчi:
– Цi наведуть порядок.
– Не те що совдепи.
– Цих ти послухаеш.
«Звiдки в нього ця задерикуватiсть взялася? – здивувався Гордiй Байда. – Слова, бувало, не витягнеш з нього».
– А ти що, залишився, може, ораторствувати?
Убогий тiльки роздратовано пiдсмикнув штани. Пiдiйшов Семен Сухий, теж вибiйник. У протилежнiсть Убогому, вiн був бiлявий, нiби вимитий, яснi очi дивилися завжди лагiдно, вуса звисали, як пучки соломи. У Сухого син теж пiшов з червоними.
