скачать книгу бесплатно
Субота, 6 лютого 1915 року
Вiльям Генрi Докiнз сидить бiля пiрамiд i пише листа матерi
«Люба мамо, – пише вiн, – на жаль, цього тижня пошти не було, оскiльки бракуе поштових кораблiв». Поштовий зв’язок з австралiйськими вiйськами в Єгиптi вкрай ненадiйний. Три тижнi тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мiшкiв iз поштою. Спершу – нiчого, потiм – забагато, важко на все вiдповiсти. Тепер – знову нiчого.
Але Докiнз отримав листа з домашнiми новинами. Вiн знае, що всi живi – здоровi, що мама водила близнючок до дантиста, що квiти, якi вiн вiдправив знайомiй дiвчинi, не надiйшли, що цiни в Австралii зростають. Настрiй у нього гарний. Хоча вiн, як i ранiше, з неприязню ставиться i до самоi ситуацii, i до Єгипту. Тривають нескiнченнi навчання, i ще iх застала перша цього року пiщана буря. Вони, як i ранiше, не знають, що ж буде далi, – чи вiдправлять iх до Європи чи залишать у Єгиптi.
Вiйна поволi наближаеться, але поки ii ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британськi лiтаки-розвiдники виявили османськi вiйськовi з’еднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три днi тому вiдбувся довгоочiкуваний бiй. Два батальйони австралiйськоi пiхоти були посланi як пiдкрiплення в саме пекло – Ісмаiлiю, – i незабаром атаку було вiдбито[67 - Османський наступ на сходi був не единою загрозою для британськоi присутностi в Єгиптi. Аж до кiнця 1915 року угрупування ваххабiтiв з Лiвii, яке заради iсламу боролося проти й французькоi, й iталiйськоi колонiальноi експансii в Пiвнiчнiй Африцi, атакувало захiдний кордон Єгипту, причому ваххабiтiв пiдтримували османськi з’еднання. Цi атаки вдалося зупинити чималими зусиллями британських вiйськ. (Щодо веремii в Пiвнiчнiй Африцi: досi тривали заворушення в Марокко, що розпочалися 1912 року, коли тут було введено французький протекторат.)]. Багато хто, помiж них – Докiнз, трохи заздрили тим, хто вирушив до Суецького каналу, i в листi до матерi простежуеться фiлософiя байки про лисицю i виноград:
Бiля каналу сталася сутичка, але вдома ти, звiсно ж, сама почитаеш повiдомлення про це. Четвер став для нас пам’ятним днем, коли на захист каналу вирушили першi з’еднання. Це були 7-й i 8-й батальйони. Вiльям Гамiльтон[68 - Старий знайомий за вiйськовим коледжем у Дантрунi.] служить у 7-му батальйонi, i ще мiй старий командир, майор МакНiколл. Усi iм заздрили, але я особисто сумнiваюся, що операцiя принесе iм задоволення, – адже так стомлюе чекати цих турок, з яких i солдати зовсiм нiкудишнi.
Сам вiн проводить час, займаючись будiвництвом, розбиранням i транспортуванням понтонних мостiв[69 - У його щоденнику цього перiоду часто зустрiчаеться слово «pontooning».]. Цього дня вони, до речi, вiльнi. Разом з iншим товаришем по службi, офiцером, вiн iде в Мемфiс – поглянути на стародавнi руiни. Найбiльше враження справили на нього двi гiгантськi статуi Рамзеса II. Вiн пише в листi: «Це приголомшливi скульптури. Напевно, потрiбнi десятилiття для iх зведення». Тепер вечiр, i вiн сидить у своему наметi:
Коли ти отримаеш цього листа, лiтня спека у вас уже зменшиться. Сподiваюся, що пiсля збору врожаю можна буде купити борошно й пшеницю дешевше. Почуваюся виснаженим, тому завершую свого листа гарячим вiтанням усiм – вiд Вiллi й до дiвчаток.
34
П’ятниця, 12 лютого 1915 року
Флоренс Фармборо перевiряе в Москвi свiй дорожнiй гардероб
Тепер усе позаду: шiсть мiсяцiв роботи в приватному вiйськовому госпiталi у Москвi; старанне навчання на курсах медсестер (практичнi основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорiею, що викладали важкою росiйською мовою); iспит; урочиста церемонiя в православному храмi (священик неправильно вимовляв ii iм’я – «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпiталь № 10 (цi спроби були успiшними пiсля чергового втручання ii колишнього роботодавця, вiдомого кардiолога).
Фармборо занотовуе у своему щоденнику:
Приготування до вiд’iзду тривають розпалi. Менi кортить виiхати, але потрiбно ще багато зробити, та й сам госпiталь ще не до кiнця укомплектований. Менi вже пошили сестринську форму, фартухи, капюшони, я придбала чорну шкiряну куртку на фланелевiй пiдкладцi. Пiд куртку вдягають товстий жилет з овчини, його носять узимку, i називаеться вiн росiйською «душегрейка». Я чула, що наш госпiталь деякий час розмiщуватиметься на росiйсько-австро-угорському фронтi в Карпатах, доведеться скакати верхи, тож мiй гардероб поповнився високими чобiтьми i чорними шкiряними короткими штанами.
Того самого дня, 12 лютого, польськi Сувалки знову були зайнятi нiмецькими вiйськами. Цього разу Лаура де Турчинович та ii родина не змогли втекти, бо один iз близнят захворiв на тиф. Їй, як нiколи, зараз бракувало ii чоловiка Станiслава. Було холодно й випало багато снiгу. Вона пише:
Раптом я почула галас i побачила мiську голоту, мародерiв: вони шукали собi iжу, билися, кричали один на одного – огидне видовище! Євреi були завжди такими тихими, а тепер запишалися, розпрямилися, щоб здаватися вищими. Менi було важко стриматися вiд того, щоб не залишитися на балконi. Не в змозi зважитися на щось певне, я метушилася мiж балконом i дiтьми.
Об одинадцятiй годинi на вулицях знову запанувала тиша, i я побачила першу гостроверху каску, що з’явилася з-за рогу: нiмець iшов з пiднятою гвинтiвкою в руках, видивляючись снайперiв! За першим невдовзi пiшли й iншi. А потiм з’явився офiцер: обiгнувши рiг, вiн зупинився просто пiд нашими вiкнами.
35
Субота, 13 лютого 1915 року
Софiя Бочарська знову бачить кладовище в Герардово
Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозумiли, що битва вщухла, бо не чути бiльше гуркоту вибухiв i вичерпався потiк поранених. Завершився тиждень безперервноi роботи. Бочарська та iншi сестри милосердя абсолютно виснаженi. Їхнiй керiвник добре розумiе це i вiдсилае кiлькох сестер, зокрема, з iмпровiзованого госпiталю. Їм доручено поiхати в сусiдню 4-ту дивiзiю i роздати солдатам подарунки, що надiйшли поштою з Росii, вiд приватних осiб, але пiд час боiв iх просто складали на купу.
Автомобiль чекае на них. Вони вирушають у дорогу. Заледенiла зимова дорога виводить iх iз маленького мiстечка. Вони проiздять повз вiйськове кладовище, яке Софiя вже бачила, коли вперше приiхала в Герардово. Вона зазначае, що розмiри кладовища збiльшилися втрое, воно перетворилося на «лiс iз дерев’яних хрестiв». Їi це не дивуе.
Минув тиждень, а немов цiле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мiрою, i для самоi Софii. Ранiше вона була незрiлою iдеалiсткою, трохи зарозумiлою панянкою, однiею з багатьох, хто з почуття патрiотизму, у вiйськовiй гарячцi, записався добровольцем на медичну службу. Навiть попри те, що в неi вдома вiйну не зустрiли з радiстю. Софiя пам’ятае, як до них у маеток примчав вiстовий з папером. Пам’ятае, як наступного ранку вiдвели коней в село, щоб обрати з-помiж них найпридатнiших для вiдправлення на фронт. Пам’ятае, як юнаки в недiльних костюмах з пiснями залишали садибу, як iх проводжали матерi i дружини, як жiнки на знак жалоби накривали фартухом голову, як iхне сумне голосiння дзвенiло в осiнньому повiтрi. Вона пам’ятае, як глянула вниз, у долину, на рiчку i далекий лiс, i те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кiньми, возами, – рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безлiч людей, i здаеться, нiби сама земля ожила i почала рухатися».
Бочарська вступила в одне з вiддiлень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася iй розкiшною. Але вона майже нiчого не вмiла. Одного разу iй доручили помити пiдлогу в операцiйнiй. Вона зовсiм розгубилася, адже нiколи в життi не мила пiдлоги. Здебiльшого вона та iншi медсестри перебували час, байдикуючи, – стан тривалого очiкування посилював апатiю. Поки, чотирнадцять днiв тому, не почався нiмецький наступ.
Тодi вперше в життi вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотiло, здригалася пiдлога, дзвенiли шибки, i нiчне небо розтинали спалахи трасуючих снарядiв. Настав iще один тиждень очiкування бiля цiеi глухоi акустичноi кулiси. У холодний полудень ii та ще кiлькох iнших сестер вiдправили в Герардово. Назустрiч iм дорогою тяглися нескiнченнi колони саней iз пораненими. Хтось лежав на соломi, хтось – на строкатих подушках – трофеях вiйни. Погоничi човгали поруч iз саньми. Вони пiдстрибували i тупцювали, щоб хоч якось зiгрiтися в сiчневу холоднечу. Нарештi медсестри дiсталися будiвлi великоi фабрики. Двiр був переповнений саньми i возами. Санiтарна машина, у якiй вони iхали, змушена була зупинитися бiля ворiт.
Здобувши перемогу над росiйськими армiями, якi вторглись у Схiдну Пруссiю, нiмецьке командування робило спроби потрапити на пiвдень, до Варшави та в долини Вiсли. Цi спроби не завжди були успiшними, незважаючи на те, що вперше у свiтовiй iсторii вже були застосованi отруйнi гази[70 - Це сталося майже за три мiсяцi до застосування отруйних газiв на Захiдному фронтi, на Іпрi, у квiтнi 1915 року, що зазвичай вважають першим (у росiйськiй армii вдавалися до единого контрзаходу – дезiнфiкували окопи амiаком). Але подiбний захiд був недостатнiм, оскiльки за морозяноi погоди газ поширювався зовсiм не так, як очiкували.]. Останнiй наступ нiмцiв було швидко зупинено, але росiйська сторона, не задовольнившись досягнутим, провела серiю провальних контрнаступiв.
Втрати росiян були настiльки колосальними, що iхня медслужба просто захлинулася. Бiля будiвлi фабрики лежали ношi з пораненими, для яких не знайшлося мiсця всерединi, якi вмирали вночi вiд переохолодження. У самiй будiвлi пораненi лежали всюди, навiть на сходових майданчиках i мiж верстатами, або на ношах, або на розiдраних тюках з бавовною. Нечисленний медперсонал просто не встигав виносити померлих вiд поранень. Легкий запах гниття долинув до Бочарськоi, коли вона ввiйшла всередину. Дiвчина ледь не знепритомнiла. Навколо було темно. Пiдлогою текла кров. Зусiбiч чулися благальнi голоси. Чиiсь руки хапали ii за спiдницю. Бiльшiсть поранених були молодi, наляканi, приголомшенi; вони плакали, iм було холодно, вони звали ii «матiнкою», хоча вона була одного з ними вiку. Деякi з них марили. У великих залах спалахувало свiтло вiд кишенькових лiхтарiв, схожих на блукаючий погляд.
Так тривало щодня.
З уривчастих розповiдей поранених iй удалося вiдновити сувору картину того, що сталося. Один казав: «Сестро, у мене досi перед очима поле бою. Жодного захисту, жодного деревця. Ми змушенi були перетнути це вiдкрите, рiвне мiсце, i там було казна скiльки нiмецьких кулеметiв». Другий: «Моiх солдатiв посилали просто на це вiдкрите мiсце, без багнетiв – про що вони мiркували?» Третiй: «Щодня окопи поповнювалися новими солдатами, i щодня, до вечора, вiд них залишалася жменька». Четвертий: «Ми не вмiемо застосовувати гранати, як роблять нiмцi. Ми вмiемо тiльки нiвечити людей». Найтяжчi боi точилися навколо великого винно-горiлчаного заводу, i його внутрiшнiй двiр був забитий трупами коней, якi потрапили пiд вогонь.
Автомобiль повертае вбiк. Вона бачить зрiзанi верхiвки дерев. Бачить, як праворуч вiдкриваеться вид на рiвнину. Перед нею – заснiжене поле, зрите снарядами, пiд суцiльним покровом коричневих вирв. Офiцер, який iх супроводжуе, показуе вдалину. Там розташовуеться горезвiсний винно-горiлчаний завод. Вона дивиться в бiнокль. І чуе свист, за яким вiдразу лунае гуркiт. Праворуч вiд автомобiля злiтае фонтан землi. Знову гуркiт. Цього разу лiворуч. Вони швидко iдуть уперед, уздовж алеi, до невеликоi садиби. Входять до будинку, минаючи хол з телефонiстами, заходять до простороi, порожньоi зали, де над масивним столом схилилися двое офiцерiв.
Приносять чай. Софiя сидить поруч iз тим, хто виявився командиром дивiзii, – люб’язним, охайно вдягненим генералом Мiлеантом. Вiн цiлком бадьорий на вигляд i оголошуе бiй «великою перемогою росiйськоi армii». Вiн додае: «Лише моя дивiзiя втратила шiсть тисяч багнетiв». Софiя здригаеться, вона «й уявити не могла рахунок втрат у багнетах, а не в поранених i вбитих». Настрiй дещо полiпшуеться, коли приходить майор артилерii, з дружиною якого Софiя була знайома, – «вона найелегантнiша дама в усьому Петроградi». Чаювання завершуеться в приемнiй атмосферi. Вiдчуваеться загальне полегшення. Кожен iз них причетний до того, що можна назвати успiхом. Софiя Бочарська вiдчувае, що впоралася зi своею роллю. За чаем вони багато смiялися.
36
Вiвторок, 23 лютого 1915 року
Павел фон Герiх поранений i залишае фронт пiд Карвово
Ще одна безсонна нiч. Опiвночi фон Герiха та iнших у цьому неглибокому сирому окопi збудили вiддаленi вибухи снарядiв i пострiли з рушниць. Нова спроба нiмецького наступу. Цього разу вони атакують 9-ту Сибiрську стрiлецьку дивiзiю, яка утримуе позицii лiворуч вiд полку фон Герiха. Тому не довелося тривалий час чекати. Ось вони, свiтловi сигнали його форпостiв: червоне – бiле, червоне – бiле.
Отже, тут також плануеться напад. Вони готовi до цього.
Полк фон Герiха стоiть тут уже п’ять днiв. Незрозумiло, що вiдбуваеться насправдi. Їх спiшно переправили на цю дiлянку фронту, пiд Карвово, за сто п’ятдесят кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд Варшави, просто на кордонi зi Схiдною Пруссiею. Нiмцi перейшли тут у контрнаступ i здобували перемогу. Поширювалися чутки, що багато росiйських частин потрапили в оточення в густих лiсах пiд Августовом, на пiвнiч вiд них.
Погода не радувала. Сильнi морози поступилися мiсцем вiдлизi. Почалися дощi, i снiг зовсiм розтанув: iх нашвидкуруч виритий окоп на дециметр був заповнений водою. Вони постiйно страждали вiд сиростi, дуже мерзли холодними ночами. Харчувалися лише чаем i вареною картоплею. Раз у раз наступала нiмецька пiхота, а обстрiл артилерii був таким потужним, що фон Герiх не бачив ранiше нiчого подiбного. Його солдати – на межi панiки. Одного разу йому вже довелося погрожувати iм револьвером, щоб вiдвернути втечу з передовоi.
До того ж фон Герiха кiлька разiв поранило. Вибухом снаряда його пiдкинуло в повiтря, осколок влучив йому в лiву частину шиi: пiзнiше вiн виколупав гострий шматочок металу за допомогою олiвця. Іншим разом, коли вiн стояв навколiшках край окопу, коригуючи вогонь своеi артилерii, його поранило осколком снаряда в лоб, але цiеi митi фон Герiх повернув голову, тому осколок не потрапив усередину, а лише дуже вдарив його, залишивши велику криваву рану: форма була вся в кровi. Вiдтодi йому дошкуляв головний бiль.
У промiжках мiж боями вони ховали своiх загиблих товаришiв за селом, розташованим просто бiля лiнii фронту. Настрiй у нього ставав дедалi похмурiшим, песимiстичним. Вiн занотовуе у своему щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»
У пiтьмi вiн вiдчував якийсь рух. Темна лiнiя рухалася в iхньому напрямку. Фон Герiх схопив трубку польового телефону i наказав артилерii негайно вiдкрити загороджувальний вогонь. Темна лiнiя наближалася. Ще ближче. Жодного пострiлу або вигуку. Ось над окопом засвистiли картечнi гранати. Вони влучали в цiль, вибухаючи просто поверх темноi лiнii («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнiв осяяв нiчне небо. Фон Герiх наказуе своiм солдатам вiдкрити вогонь. Темна лiнiя перед ними сповiльнила крок, повернула, зникла вдалинi.
Решта ночi минула спокiйно.
Уранцi фон Герiх спробував пiдвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що вiн не вiдчувае свою лiву ногу. А потiм i лiва рука дивним чином онiмiла. Можливо, це психiчна реакцiя, адже кiнцiвки не ушкодженi. Командир батальйону хоче, щоб фон Герiх залишився на своему посту. Але той непохитний. Вiн пiдозрюе, що його паралiзувало через ту саму контузiю[71 - Рана вiд удару або вiд забиття.] в лоб, яку вiн дiстав кiлька днiв тому. Вiн зворушливо попрощався зi своею ротою. Багато хто, i вiн сам, розплакалися, i благословив солдатiв. Потiм його перенесли в штаб частини, де його оглянув лiкар, який пiдтвердив, що вiн потребуе лiкування. Фон Герiх з полегшенням зiтхнув: «Я вирушаю додому зi спокiйною совiстю».
Цього похмурого лютневого дня фон Герiха вiдвезли на хиткому селянському возi у вiйськово-польовий госпiталь у Ломжi. Там на нього чекали неприемностi, хоча i меншого масштабу.
Вiн, звiсно ж, розраховував вiдпочити, але це виявилося неможливим. Пiсля недавнiх боiв госпiталь переповнений пораненими. Лiжок на всiх бракуе. Чимало люду змушенi лежати на соломi. Помiж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять – i помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозумiло, вiн бачив тих, хто помирали на полi бою, бачив страшнi рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу[72 - Крiм того, страх призводить до того, що людина занадто зосереджуеться на своiх переживаннях. Цей феномен особливо помiтний у таких егоцентричних натур, як Павел фон Герiх.]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, вiн не помiчав iхнiх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.
Сутенiе. На соломi неподалiк вiд фон Герiха лежить чоловiк, перевернувшись на живiт. Йому вiдстрелило частину черепноi коробки. У зяючiй ранi видно мозок. Зiщулившись вiд болю, вiн рве руками солому i слабким, жалiбним голосом повторюе одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Герiх приголомшений:
Я завжди був прихильником вiйни, вiйни нещадноi, вiйни, що породжуе справжнiх чоловiкiв, коли вiд кожного окремо i вiд усього народу в цiлому потрiбно найкраще, найблагороднiше, на що тiльки вони здатнi. Але тепер, коли я бачу цього нещасного поруч зi мною, я проклинаю вiйну за всi тi страждання, що вона з собою несе. Чи, можливо, це моя контузiя зробила мене таким чутливим?
Усю нiч безперервно цей чоловiк просив маму принести води.
37
Недiля, 28 лютого 1915 року
Рене Арно на Соммi опановуе логiку написання iсторii
Прохолодний весняний ранок. Сонце ще не зiйшло, але прапорщик Рене Арно вже на ногах. У напiвтемрявi вiн обходить окопи, вiд поста до поста, перевiряе часових, якi змiнюються кожнi двi години, а заразом стежить за ворогом: раптом щось готуеться. Усiм вiдомо, що зараз найкращий час доби для раптового нападу. Хоча на берегах Сомми таке трапляеться не часто.
Це спокiйний район. Загроза нападу невелика. Трапляеться, що поряд просвистить нiмецький снаряд, i той не з найважчих, лише якийсь 77-й, зi своiм характерним «шуууууууу… бум». Зрозумiло, тут е снайпери, якi видивляються роззяв; е й перевiрки ходу сполучення, що пролягае через пагорб i вiдкрите для кулеметного вогню з боку нiмцiв. Саме там i загинув його попередник вiд кулеметноi черги просто в голову. Тодi Арно вперше побачив убитого. Коли повз нього несли на ношах тiло – голова i плечi вкритi шматком брезенту, червонi штани закритi синьою шинеллю, – Арно, незважаючи на свою недосвiдченiсть, не був дуже вражений. «Я був сповнений життя i навiть не мiг уявити себе на його мiсцi – немовби лежу на ношах з тiею байдужiстю, яку завжди поширюють навколо себе мерцi».
Арно належить до тих людей, якi радiли, дiзнавшись про початок вiйни. Йому тодi минув 21 рiк, але на вигляд вiн був не старший за шiстнадцять. Вiн боявся лише одного: як би не завершилася вiйна, перш нiж вiн устигне потрапити на фронт: «Як принизливо не брати участi в головнiй пригодi мого поколiння!»
Остання година темряви, що поволi розсiюеться, може нервувати новачка.
Коли я зупинявся бiля краю окопу i вдивлявся в нiчийну землю, менi iнодi здавалося, що опори в нашому хиткому загородженнi з колючого дроту були силуетами нiмецького патруля, який пригнувся i готовий поспiшати вперед. Я не вiдводив погляду вiд цих опор i бачив, як вони рухаються, чув, як шинелi волочаться по землi, як багнети побрязкують у пiхвах… Тодi я повертався до вартового в окопах, i його присутнiсть заспокоювала мене. Якщо вiн нiчого не бачив, отже, нiчого там i не було, – самi лише моi галюцинацii.
Нарештi минула година, i обрiй прояснився, заспiвали першi птахи, контури ландшафту поступово окреслилися на тлi молочного свiтанку.
Тут вiн почув пострiл. Потiм ще один, два, багато… Менше нiж за хвилину рушничний вогонь уже палахкотiв уздовж окопiв. Арно почав будити сплячих. Бiля входу до притулку вiн зiткнувся з солдатами, якi вже вибiгали з гвинтiвками в руках, намагаючись надiти на себе наплiчники. Вiн побачив, як червона сигнальна ракета злетiла в повiтря з ворожого боку. Вiн розумiв, що це сигнал для нiмецькоi артилерii[73 - У Першу свiтову вiйну червоний, зелений та бiлий кольори були, можна сказати, нiчною iконографiею. Усi армii використовували цi кольори, iхнi комбiнацii означали рiзнi послання. Червоний зазвичай означав: «Ворог наступае!», а зелений – те, що своя артилерiя не дiстае супротивника i потрiбно перемiстити позицii вперед.]. Одразу слiдом за цим пронiсся ураган снарядiв. Вони розривалися навколо французьких окопiв. Край окопу вимальовуеться на тлi вогненних вибухiв. Повiтря сповнюеться «гуркотом, свистом i вибухами». Вiдчуваеться рiзкий запах газу.
Серце шалено калатало. Я, напевно, зблiд, мене охопив страх. Я закурив, iнстинкт пiдказував менi, що сигарета допоможе менi заспокоiтися. Потiм я звернув увагу на солдатiв, якi зiщулилися на днi вузького окопу, закривши голови рюкзаками, чекаючи, коли завершиться обстрiл.
Раптом Арно усвiдомлюе, що нiмцi вже наближаються, що вони на нiчийнiй землi. Вiн перестрибуе через спини солдатiв, поспiшаючи до того мiсця, де з окопiв добре видно ворожу лiнiю. Навколо гуркiт, завивання i шипiння. Там, попереду, вiн зможе спостерiгати за нiмцями: «Думка про те, що менi потрiбно зробити, позбавила мене страху». Вiн вдивляеться в пагорб, що роздiляе нiмецькi та французькi позицii. Нiчого.
Обстрiл поступово стихае. І нарештi зовсiм припиняеться.
Розвiюеться дим. Знову стае тихо. Починають надходити повiдомлення. Двое убитих у сусiднiй частинi, п’ятеро – з роти праворуч.
Поступово Арно вiдтворюе картину подii. Двое засмучених вартових надумали поцiлити в перелiтних птахiв. Напевне, це були кроншнепи, якi летiли до мiсць своiх гнiздувань у Скандинавii. Пострiли ввели в оману iнших вартових, i тi, побоюючись нападу, також почали стрiляти. За мить уздовж окопiв спалахнула перестрiлка. Раптовий вогонь налякав нiмцiв, i вони, чекаючи атаки, вiддали наказ своiй артилерii.
Наступного дня був дописаний офiцiйний епiлог. У повiдомленнi французькоi армii можна було прочитати таке: «Нiмецький наступ бiля Бекура, поблизу Альбера, було повнiстю придушено нашим вогнем». Коментар Арно був такий: «Отак пишеться iсторiя».
Того самого дня, 28 лютого, Вiльям Генрi Докiнз пише своiй матерi:
Цього тижня я отримав твого листа вiд 26 сiчня, i, можливо, вiн виявиться останнiм тут, у Єгиптi, оскiльки ми незабаром вирушаемо в дорогу. Нiхто не знае куди. Вдень до Олександрii вже вирушили 3rd Bde, 3rd Fd Amb, 1st Fd Coy, 4th ASC, i протягом двох тижнiв ми повиннi пiти за ними. Уважаю, пунктом призначення будуть Дарданелли, та, можливо, нас вiдправлять кудись до Францii, Туреччини, Сирii або Чорногорii. Хоч як там е, ми нарештi рухаемося.
38
Вiвторок, 2 березня 1915 року
Володимир Лiттауер оглядае поле бою в лiсi пiд Августовом
З темного неба падае снiг. Вони прямують дорогою, але не впiзнають цих мiсць. Їм трохи не по собi, тим паче, що вони готуються до наступу. Десь там, у снiговiй круговертi, знаходяться нiмцi.
По обiдi снiгопад поступово рiдшае i припиняеться. Горизонт розчистився. І тодi вони побачили, що вiдбуваеться навколо. Майже за два кiлометри вiд них рухаються ворожi кавалеристи. Схоже, вони весь час ганялися одне за одним. Але бiй так i не почався. Нiмцям дозволено вiдступити.
Смеркае. Дерева обступають iх дедалi щiльнiше. Вони в серпневому лiсi. Тут дев’ять днiв тому тривали тяжкi боi, коли нiмцi оточили i знищили вщент XX корпус Булгакова[74 - Оточення i знищення XX корпусу було единим справжнiм успiхом для нiмцiв пiд час iхнього лютневого наступу, однак нiмецька преса тут-таки заволала про iхнi перемоги, не втративши нагоди вдарити в Танненбергський барабан. Звiсно ж росiяни зазнали великих i навiть страшних втрат. Разом з тим утрати нiмцiв були також значними i до того ж майже марними.]. А тепер переможцi ретирувалися, залишивши за собою тихе, безлюдне поле бою. Утiм, не таке вже й безлюдне.
Колона вершникiв рухаеться вперед, i Лiттауер бачить якiсь дивнi стоси, немов уздовж лiсовоi дороги нагромадженi дрова. І все ж щось не сходиться. Це вочевидь не дрова, зважаючи на iх розмiри, i взагалi не схоже на деревину. Один корнет прямуе до них i вiдразу ж повертае назад: нi, це не дрова, це штабелi людських тiл.
Мiсцевi жителi мали поховати загиблих. Але iм поки не вдалося завершити цього ритуалу. Лiс став мiсцем жорстокого кровопролиття. Вiйськовi з’еднання зненацька зiтнулись у страшнiй метушнi. Раз у раз спалахували ближнi боi, цiлком хаотичнi. У той час як оточенi росiйськi частини тiснилися на маленькому п’ятачку, вiдчайдушно намагаючись прорватися. Лiттауер був приголомшений. Вiн нiколи не бачив нiчого подiбного.
Деякi острiвцi полiв i лiсiв були буквально встеленi трупами – i нiмцiв, i росiян. Пiд час минулоi битви в цих мiсцях нiмецькi та росiйськi солдати вочевидь переслiдували одне одного по п’ятах i полягли, нiби шари пирога. Неможливо було з’ясувати, де своi, а де ворог. Невеликi групи обстрiлювалися з найнесподiванiших напрямiв i з близькоi вiдстанi.
Лiттауер прямуе далi, з жахом вдивляючись в моторошнi застиглi картини. Ось вiн бачить батарею: люди й конi застигли в своiх звичайних позах, усi вони мертвi. Вiн бачить пiхотну роту, яка полягла зразковим строем: усю ii скосив кулеметний вогонь, усi мертвi. Бачить пiвдесятка санiтарiв, якi лежать у ряд iз навантаженими ношами, i всi вони також мертвi. Бачить одягнутих у сiре нiмцiв, якi лежать купою: вони марно намагалися сховатися пiд кам’яним мiстком, але всi вони тепер мертвi. Бачить обоз росiйського полку.
Усi конi та всi люди були вбитi пiд час переправи через мiст. Останнiм у цьому ряду виявився вiзок священика. Вiн також загинув, сидячи у своему вiзку.
Вони зупинилися на постiй у селi. Будинки були переповненi тяжко пораненими росiянами, яких нiмцi не чiпали вiдступаючи. У деяких у ранах ворушилися хробаки. Сморiд стояв нестерпний. Лiттауер не змiг ночувати в будинку. Вiн лiг спати у дворi, просто в снiгу.
39
Середа, 3 березня 1915 року
Андрiй Лобанов-Ростовський i заметiль пiд Ломжею
Зима незабаром завершуеться. А разом з нею – i лютневий наступ нiмцiв. В обох випадках йдеться про феномени, абсолютно непередбачуванi, незважаючи на закони метеорологii та плани стратегiв. І коли полк Лобанова-Ростовського готуеться до бою – останнього або передостаннього, невiдомо, – щоб зайняти малесенький горбок на лiнii фронту або знищити ворожу позицiю, або здiйснити iнший задум, що можна роздивитись у всiй повнотi лише на штабних картах масштабу 1:84 000, – починаеться сильна хуртовина.
Цю зиму в пiвнiчно-захiднiй Польщi можна назвати жахливою. Остання атака Гiнденбурга не мала особливого ефекту. Лiнiя фронту росiян у пiвнiчно-захiднiй Польщi пересувалася зовсiм трохи то туди, то сюди, але в цiлому залишалася незмiнною.
Андрiй Лобанов-Ростовський служив у гвардiйськоi дивiзii – тому типi надiйних елiтних з’еднань, що використовували в ролi «пожежних» i яких посилали на найнебезпечнiшi дiлянки. Але вiн знову уник тяжких боiв. Спочатку захворiв у Варшавi, потiм пересiдав з потяга на потяг i iхав то в одному, то в iншому напрямку, поки генерали вирiшували, де ж його дивiзiя найпотрiбнiша: «Те, що вiйськове керiвництво в панiцi не могло ухвалити певного рiшення, свiдчило про те, що ситуацiя змiнювалася щохвилини». Зрештою вони зупинилися в Ломжi. Дивiзiя вирушила на лiнiю фронту, на пiвнiчний захiд вiд мiста, позначеного на картi. «І коли наблизився ворог, ця лiнiя дiйсно стала фронтом».
Завершувалася зима, а з нею – i зимовi боi. Тепер уже йшлося про битву «мiсцевого значення». Заметiль не повинна була перешкодити наступу росiян згiдно з планом. І знову Лобанов-Ростовський е лише глядачем. У цiй ситуацii вiн як сапер не затребуваний. Вiн уважав жахливим, що вiйна або, швидше, генерали не бажають скоритися перед силами природи: «Звуки артпiдготовки i гарматного вогню змiшувались iз завиванням вiтру i заметiллю». Втрати були надзвичайно великими, навiть за мiрками цiеi вiйни, бо багато поранених просто загинули вiд переохолодження. А тi з них, хто вижив у снiговiй бурi та при низьких мiнусових температурах, дiстали обмороження. Госпiталi були переповненими солдатами з ампутованими кiнцiвками.
Андрiй Лобанов-Ростовський почувався кепсько. Його гнiтили бездiяльнiсть i постiйне очiкування. Вiн уважае, що пасивнiсть i вiдсутнiсть дiй «надзвичайно пригнiчують». Монотоннiсть життя порушувалася тiльки тодi, коли нiмецькi аероплани пролiтали над ними, зазвичай удосвiта або пiзно ввечерi, i скидали на них бомби.
40
Недiля, 7 березня 1915 року
Крестен Андресен малюе в Кюi вiслюка
Полковий священик привiтав iх у своiй проповiдi з тим, що всi вони живуть у цей доленосний час. Потiм вони проспiвали «Твердиня наша – вiчний Бог», пропустивши другий вiрш, бо вiн мiг бути розтлумачений як сумнiв у силi зброi [75 - «Вiд вiку грiзного ворога не здолаемо самi…» – вiдомий гiмн Мартiна Лютера. (Прим. перекл.)]. Минуло кiлька дивних мiсяцiв. Боi гримiли десь удалинi, i то рiдко. За весь час перебування на фронтi Андресен зробив лише три пострiли, причому вiн був певен, що кулi полетiли в нiкуди, застрягши в загородженнi перед iх позицiями. Коли панувало затишшя, у нього iнодi виникало вiдчуття нереальностi того, що вiдбуваеться, що рано чи пiзно заволодiе всiма учасниками подiй, яке заважало усвiдомити, що дiйсно тривае вiйна.
Напевно, саме тиша i спокiй змусять його вiдчути – йдеться саме про почуття, – що все в цьому свiтi незбагненним чином наближаеться до свого кiнця. У будь-якому разi вiн мрiяв про мир. Андресену вночi снилися дивнi сни. Як учора: йому наснилося, що вiн гуляе вулицями Лондона, одягнений у свiй кращий костюм, пошитий до конфiрмацii; потiм раптово переноситься у дiм свого дитинства i накривае там на стiл, готуючись обiдати.
Спiв птахiв, спекотне сине небо розкинулося над землею, де з сухого жовто-коричневого починае проростати соковите яскраво-зелене. Весна настала в Пiкардii. Зацвiли крокуси, у лiсi розпустилися фiалка та бiлокрильники, а просто посеред недавнiх руiн Андресен побачив чемерники i пролiски. Зазвичай весна була часом сiвби, але не тут i не зараз. Зрозумiло, Андресен мiг почути звуки паровоi молотарки, що лунали з села. Але зерно, що там перемелювалося, не знадобиться французькому селяниновi, – адже йому навiть заборонили зорати власну землю; причому заборона ця була ще суворiшою з урахуванням того, що вона була запроваджена тодi, коли селяни вже встигли зорати бiльшу частину, – виявилося, зовсiм марно.
Андресену жалiв тих французiв, якi все ще залишались у селах просто за лiнiею фронту.
Їх рацiон вирiзнявся жахливою одноманiтнiстю. Мер роздавав мешканцям по кiлька короваiв, розмiром з колесо тачки, спечених iз пшеницi навпiл iз житом. Зазвичай вони харчувалися всухом’ятку, iнодi з’iдали по маленькому шматочку м’яса або по кiлька печених картоплин. Переважно харчувалися молоком та бобами iз буряком.
Андресен, який сам вирiс у селi, добре розумiв страждання французьких селян, яким тяжко було змиритися з бездумним марнотратством на вiйнi. На початку свого перебування в цих краях солдати щоночi застеляли спальнi мiсця новою, необмолоченою пшеницею з полiв. У розбомбленому Лассiньi деякi вулицi були вистеленi товстим шаром необмолоченого вiвса для того щоб, приглушити шум вiд возiв.
Можливо, та сама сiльська натура заговорила в Андресенi, коли йому полюбився маленький вiслючок на кличку Паптiст, який стояв на одному з обiйсть в Кюi. Любов виявилася нероздiленою: вiслючок сердито кричав, коли до нього наближалися, i готовий був брикнути непроханого гостя. Андресеновi вiслючок здавався надзвичайно комiчним у своiй дуростi та вроджених лiнощах. Цiеi недiлi вiн вирiшив написати його портрет: вiслючок стоiть на галявинi та насолоджуеться весняним теплом. Коли малюнок буде готовий, вiн пошле його своiм, додому.
Вiслючок був не единим його знайомим. У Кюi вiн також потоваришував iз двома француженками, блондинкою i брюнеткою. Вони були бiженками з довколишнього села, що опинилося на нiчийнiй землi. Швидше за все, це знайомство вiдбулося тому, що вiн данець, а не нiмець. Брюнетка мала одинадцятирiчну доньку, Сюзанн, – звали ii Су. Вона називала Андресена «Крестен-датчанин». Брюнетка не бачила свого чоловiка з кiнця серпня. «Вона дуже засмучена».
Днями вони запитали мене, коли знову запануе мир. Але я, як i вони, мало що знав. Я втiшав iх як мiг. Вони плакали над своiм нещасним життям. А взагалi iх рiдко можна було побачити в сльозах, хоча вони мали на це повне право.
Андресен допомiг брюнетцi написати до вiддiлення Червоного Хреста в Женевi, щоб отримати вiдомостi про ii зниклого чоловiка. Ще вiн подарував Су лялечку на iм’я Лотта. Дiвчинка радiсно возила ii, посадивши в порожню коробку з-пiд сигар. Андресен вирiшив змайструвати для ляльки iграшкову карету.
41
