скачать книгу бесплатно
Вiвторок, 4 серпня 1914 року
Ельфрiда Кур спостерiгае, як 149-й пiхотний полк залишае Шнайдемюль
Лiтнiй вечiр. Тепло. Звiдкись здалеку долинають звуки музики. Ельфрiда з братом сидять удома, на Альте-Банхофштрассе, 17, але музику вони чують. Музика стае дедалi голоснiшою, i вони розумiють, у чому рiч. Вони вибiгають надвiр i мчать до жовтого вокзалу, що нагадуе фортецю. На площi перед будiвлею юрмляться люди, горить електричне освiтлення. Ельфрiдi здаеться, що в цьому бiлому, тьмяному свiтлi листя каштанiв нiбито вирiзане з паперу.
Дiвчинка здираеться на залiзну огорожу, що вiдокремлюе будiвлю вокзалу вiд люду на площi. Музика наближаеться. Вона бачить товарний потяг, вiн стоiть на третьому перонi. Бачить, що над паротягом здiймаеться пара. Вона помiчае вiдчиненi дверi вагонiв, у яких миготять одягненi в цивiльне резервiсти, якi вирушають до мiсця призначення. Чоловiки визирають iз вагонiв, махають i смiються. Музику чутно дедалi ближче, тепер вона лине у повiтрi лiтнього вечора. Їi брат кричить: «Вони йдуть! Це 149-й полк!»
Усi чекають саме на нього: 149-й пiхотний полк, розквартирований мiстом. Тепер вiн прямуе на Захiдний фронт. Так, новий вираз – «Захiдний фронт». Досьогоднi дня Ельфрiда нiчого подiбного i не чула. Вiйна – справа рук росiян – це всi знають. Нiмецька армiя здiйснюе мобiлiзацiю, щоб вiдповiсти росiянам, якi готують напад, як усiм вiдомо[3 - Це абсолютно правильно. Мiсяць не завершиться, а двi росiйськi армii вже перебуватимуть на нiмецькiй територii.].
Особливо тим, хто живе тут, у Померанii. Усi розмiрковують про загрозу зi сходу, i Шнайдемюль не е винятком. Росiйський кордон розташований менше нiж за 150 кiлометрiв звiдси, i через мiсто проходить головна траса Берлiн – Кенiгсберг, а отже, це абсолютно очевидна мiшень для могутнього ворога на сходi.
Мешканцi Шнайдемюля, так само, утiм, як i тi полiтики i генерали, незграбнi, неповороткi та некомпетентнi, якi балансуючи призвели Європу до вiйни, отримували iнформацiю, майже завжди неповну або застарiлу. Брак фактiв доповнювали здогадками, припущеннями, надiями, побоюваннями, нав’язливими iдеями, теорiями змови, мрiями, кошмарами, чутками. У Шнайдемюлi, як i в десятках тисяч мiст i сiл на всьому континентi, картина свiту вибудовували в цi днi саме з хиткого матерiалу здебiльшого з чуток. Ельфрiдi Кур виповнилося дванадцять рокiв. Вона непосидюча розумна дiвчинка з рудуватим кiсками i зеленими очима. Вона чула розмови про те, що французька авiацiя бомбувала Нюрнберг; що атакували залiзничний мiст бiля Айхенрида; що росiйськi вiйська просуваються до Йоганнiсбурга; що росiйськi агенти намагалися вбити кронпринца в Берлiнi; що один росiйський шпигун ледь не пiдiрвав авiацiйний завод на околицi мiста; що iнший росiйський шпигун мав на метi заразити холерою воду у водопроводi; що французький агент хотiв пiдiрвати мости через Кюддов.
Усе це були лише чутки, але правду дiзнаються згодом. Сьогоднi люди готовi повiрити у будь-що, навiть у найнеймовiрнiше.
Жителi Шнайдемюля, як i бiльшiсть нiмцiв, уважають цю вiйну оборонною, – вiйною, яку iм нав’язали, не залишивши iншого вибору. Нiмцi, як i всi жителi мiст i сiл Сербii, Австро-Угорщини, Росii, Францii, Бельгii та Великоi Британii, сповненi страху i надii, водночас переконанi у своiй правотi, бо iм належить битися iз силами зла. Потужна емоцiйна хвиля прокотилася Шнайдемюлем, Нiмеччиною та Європою, накривши собою всiх i вся. Те, що для нас пiтьма, для них – свiтло.
Ельфрiда чуе вигуки брата й одразу бачить усе сама. Ось вони йдуть, шеренги солдат у сiрiй унiформi, коротких чоботях зi свiтлоi, невичиненоi шкiри, з великими наплiчниками, у загострених касках з сiрими тканинними чохлами. Попереду крокуе вiйськовий оркестр. Коли вiн наближаеться до вокзалу i натовпу на площi, то звуки знайомоi всiм мелодii захоплюють людей. Солдати спiвають, i натовп пiдхоплюе за ними приспiв. Пiсня лунае бравурно цього серпневого вечора:
Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Lieb’Vaterland, magst ruhig sein,
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein!
Fest steht und treu die Wacht, die Wacht am Rhein![4 - «Спокiйний будь, край отчий наш / твердий, надiйний страж, на Рейнi страж!» – приблизно так звучить пiсня у вiльному перекладi з нiмецькоi. Пiсня «Стражi на Рейнi» з середини XIX столiття була неофiцiйним гiмном Нiмеччини.]
Повiтря дрижить вiд барабанного бою, тупоту чобiт, спiву i крикiв «ура».
Ельфрiда запише в своему щоденнику:
149-й пройшов тодi плiч-о-плiч, розтiкаючись пероном як сiра хвиля припливу. У всiх солдатiв були на шиi довгi вiнки з квiтiв або ж просто квiтки на грудях. З гвинтiвок стирчали айстри, левкоi та троянди, немов мали намiр обстрiлювати ворогiв квiтами. Обличчя солдатiв були серйозними. А я ж уважала, що вони смiятимуться i радiтимуть.
Ельфрiда все ж бачить одного усмiхненого солдата, лейтенанта, й вiдразу впiзнае його. Його звати Шен, i вона дивиться, як вiн прощаеться з родичами i потiм продираеться крiзь натовп. Як iншi ляскають його по спинi, обiймають, цiлують. Їй хочеться крикнути: «Привiт, лейтенанте Шен!» Але вона не наважуеться.
Грае музика, над натовпом здiймаються капелюхи i носовi хусточки, потяг з одягненими в цивiльне резервiстами гуде i рушае з мiсця. Усi люди махають i кричать «ура». Незабаром вирушить у дорогу i 149-й. Ельфрiда злазить з огорожi, ii поглинае натовп. Вона вiдчувае, що ii ось-ось розчавлять, задушать. Дiвчинка бачить лiтню жiнку з червоними вiд слiз очима. Вона несамовито кричить: «Пауль! Де мiй малюк Пауль? Дайте менi побачити мого сина!» Ельфрiда не знае, хто такий Пауль, вона стоiть, стиснута з усiх бокiв спинами, руками, животами, ногами iнших людей. Вражена або, можливо, вдячна за те, що iй удалося помiтити хоч щось у цьому безладному, плутаному, гiгантському клубку образiв, звукiв i вiдчуттiв. Ельфрiда, затиснута в натовпi, промовляе коротку молитву: «Боже милосердний, збережи цього Пауля! Поверни його цiй жiнцi! Молю Тебе, благаю, молю!»
Вона бачить, як повз неi марширують солдати, а поруч з’являеться маленький хлопчина. Просунувши ручку крiзь холоднi залiзнi прути огорожi, вiн кричить: «До побачення, солдате!» Один з них, одягнений у сiру форму, бере простягнуту ручку i потискае ii: «До побачення, малюче!» Усi смiються, оркестр грае «Deutschland, Deutschland, ьber alles». Дехто пiдспiвуе. Довгий, прикрашений квiтами потяг зупиняеться бiля першоi платформи. Лунае звук горна, i солдати зразу ж залазять всередину. Лайки, жарти, накази. Солдат, який вiдстав, поспiшае до потяга, пробiгаючи зовсiм поруч iз Ельфрiдою, яка стоiть за огорожею. Вона смiливо простягае йому руку i нiяково бурмоче: «Хай щастить!» Вiн дивиться на неi, посмiхаеться i на ходу потискае iй руку: «До побачення, дiвчинко!»
Ельфрiда проводжае його поглядом. Бачить, як вiн здираеться в один iз товарних вагонiв. Бачить, як вiн обертаеться i дивиться в ii бiк. Потяг рушае з мiсця, спершу – зовсiм повiльно i неохоче, потiм – набираючи швидкiсть.
Крики «ура» лунали в повiтрi, обличчя солдатiв виднiлися у вiдчинених дверях вагонiв, люди кидали квiти слiдом за потягом. Якось одразу багато з тих, хто залишився, заплакали.
До побачення! Чекаемо вас додому!
Не бiйтеся! Ми незабаром повернемося!
Ми вiдсвяткуемо Рiздво вдома з мамою!
Так, так, так, швидше повертайтеся додому!
З потяга, що вiдходить, лунае гучний спiв. Дiвчинцi вдалося розчути тiльки частину приспiву: «In der Heimat, in der Heimat, da gibt’s ein Wiedersehen!» [5 - «Вдома, вдома ми побачимося знов!»]
А потiм потяг зникае в нiч. Лiто. Тепло.
Ельфрiда схвильована. Стримуючи сльози, вона повертаеться додому. Дорогою вона тримае перед собою руку, яку iй потиснув солдат, наче та тепер особливо цiнна i дуже крихка. Пiднiмаючись погано освiтленими сходами на Альтi-Банхофштрассе, 17, вона крадькома цiлуе цю руку.
3
Середа, 12 серпня 1914 року
Володимир Лiттауер бачить загибель Маргграбови
І це вiйна? Лiтне сонце з’являеться над сiльською iдилiею. Вiн бачить доглянутi селянськi двори, складенi з каменю, ошатнi села. Бачить широкi поля, копицi сiна, невеликi гайки. Бачить блискучу гладь озер i м’якi обриси пагорбiв. Вони повiльно iдуть верхи вздовж вузькоi, звивистоi дороги, посипаноi гравiем. Над колоною майорять червонi, жовтi та блакитнi флюгери.
Романтична картина: «Гусари на тлi пасторального пейзажу». Лиш одне дивно. Нiде не видно жодноi живоi душi. Але поки нiчого й не вiдбуваеться, принаймнi нiчого серйозного. Ще не зовсiм розвиднiло, i в сутiнках пiхотинцi, якi йдуть поруч з ними, натрапили на когось, кого вони помилково вважали нiмецькими солдатами. Почулася стрiлянина, i знову все стихло.
За кiлька годин ескадрон гусарiв, у якому служив Володимир Лiттауер, опинився у Схiднiй Пруссii. Кордоном тут була лише мiлка канава, де можна було побачити стовп з нiмецьким гербом, що лежав у травi. Метою операцii було невелике нiмецьке мiстечко Маргграбова. Вони з цiкавiстю розглядали будинки, повз якi проiжджали. Вони порожнi. У деяких з них був накритий снiданок, його облишили, не доiвши. Їжа була ще гарячою.
Володимир Станiславович Лiттауер – корнет росiйського гусарського полку, 1-го Сумського. Вiн народився на Уралi, вирiс у Санкт-Петербурзi, батько його був заможним заводчиком. Тривае другий рiк його служби в армii. Вiн самовпевнений, зарозумiлий, розумний, i досi його життя було безжурним. (Єдине, через що вiн переймався, так це те, що вiн виглядае значно молодше у своi двадцять два роки.) Багато в чому Лiттауер справдi iдеальний гусар, принаймнi за гусарськими мiрками: гарний наiзник, елегантний, добре одягнений, добре вихований, дотримуе етикету, пиячить, б’еться на дуелях, мае коханок, танцюе на балах, усерйоз його турбуе вигляд його вощених вусiв i вiдпрасованоi форми.
Для нього, як i для його товаришiв-офiцерiв, вiйськова служба була не стiльки покликанням, скiльки способом життя. (А полк – iхня родина[6 - Так, наприклад, офiцер не мав права одружуватися без схвалення не тiльки командира полку, але i всiх своiх товаришiв по зброi. Це схвалення було не надто легко отримати, i багато хто з його товаришiв по службi все ще залишалися неодруженими. Вочевидь, що вони вiдвiдували борделi або дiлили яку-небудь виховану, елегантну даму свого кола, яка формально не була повiею.].) Було заведено байдуже ставитися до рiзних вiйськових iнновацiй. Їхнi манери та поведiнка свiдчили про те, що вiн зi своiми товаришами жив на початку XIX столiття. Що за вигадки всi цi виснажливi маневри i нуднi уроки тактики або артилерii? Єдине, що мае значення, – особиста хоробрiсть i вмiння триматися в сiдлi. Так вони вважали. Ескадрони могли виконувати витонченi за своею складнiстю маневри з точнiстю циркачiв. Бiльшiсть солдатiв не вмiли читати i писати. Багато хто походив з росiйськоi частини Польщi. Конi у них були чудовими. Перед парадом iх фарбували, щоб усе виглядало одноманiтно.
Але ось щось вiдбуваеться. Лунають пострiли. Колона зупиняеться. Свiтае. Командир ескадрону наказуе Лiттауеру за допомогою своiх людей вiдтiснити нiмцiв, якi перешкоджають просуванню колони. Лiттауер наказуе своiй чотi спiшитися. Вони починають просуватися через невеликий гайок, до того мiсця, звiдки почулися пострiли. У повiтрi лунае якийсь свист, час вiд часу чутно звуки дивних ударiв, немовби вiд стовбурiв дерев. Капрал, який бiжить поруч iз ним, запитуе: «Що це, ваше благородiе?» Лiттауер вiдповiдае йому дещо невпевнено i розгублено: «Гадаю, що це кулi».
Вони дiстаються того мiсця, звiдки лунали пострiли. Там нiкого немае. Нiкого з його солдатiв не поранено. Вони сiдають на коней, i ескадрон знову мчить вперед.
До сьомоi години ранку вони вже досягли мети: ось вiн, великий селянський двiр на пагорбi. Там вони i зупиняться. З височини бачать прекрасний краевид бiля мiстечка Маргграбове. Лiттауер помiчае скупчення мiських дахiв, церковнi шпилi, просто бiля блискучого озера. Вiн звертае увагу i на едину в мiстi площу. На деяких, найбiльших будинках висять прапори Червоного Хреста. Вiн бачить, як вiдбуваеться наступ. Ця картина вражае його:
Багато що з того, що я побачив з пагорба, за своiм драматизмом нагадувало живописнi полотна дев’ятнадцятого столiття. Гусари, спiшившись, марширують просто мов на плацу; двi гармати нашоi батареi висуваються вперед, щоб зайняти позицii у вiдкритому полi, саме на лiнii вогню; гуркоче артилерiя; розриваеться шрапнель; гармати випльовують снаряди; гусари просуваються вперед. Нам здавалося, що ми бачимо iграшкову вiйну. Вона швидше вiдчувалася як захопливе видовище i не жахала. Ми немов не розумiли i не вiдчували, що е свiдками братовбивства.
Прискакав верхи вiстовий з наказом вiд командира полку. Вiн харкае кров’ю. Хтось запитуе його, що трапилося, той вiдповiдае, що поранений, i це викликае подив, просто обурення. Вiстовий додае, що багато офiцерiв полку також пораненi, що корнет i капiтан убитi. Усi враженi, i разом з ними Лiттауер: «Тiльки коли ми дiсталися кордону, я повнiстю усвiдомив, що опинився на вiйнi».
За кiлька годин вони отримують наказ про вiдступ.
Офiцерiв i солдатiв охоплюе збентеження, навiть розчарування. Адже iм вiдомо, що наступ був успiшним, що мiстечко захоплене. Так у чому рiч? Що трапилося?[7 - Значно пiзнiше Лiттауер дiзнався, що наступ був насправдi розвiдкою боем i що вони не мали намiру залишатися на нiмецькiй територii. Головною метою операцii були мiська пошта i телеграф, де перехопили всi повiдомлення, що були цiкавими для вiйськових.]
Чота Лiттауера скаче на правому фланзi ескадрону. Мало залишилося вiд колишньоi пасторальноi iдилii. Усюди здiймаються стовпи диму. «Вигляд прикордонноi нiмецькоi територii жахав. Усюди палають хутори, палахкотять копицi сiна, комори». Виникають пiдозри, що обстрiл, якого вони зазнали вiд нiмцiв, – справа рук цивiльних. Вони мають наказ – у таких випадках палити будинки цих цивiльних. Зважаючи на розмах пожеж, наказ був або помилково витлумачений, або спричинив масовий вандалiзм[8 - Керiвник дивiзii Василь Гурко намагався згодом виправдати своi дii тим, що пiдпали влаштовували самi нiмцi, що це були умовнi сигнали, але Лiттауер особисто бачив, як росiйськi вiйська пiдпалювали будинки. Можливо, цей наказ спотворювався, навiть навмисно. Це пiдтверджуе виконання iншого, схожого наказу того часу, зокрема: дозволяли стрiляти в нiмецьких пiдлiткiв на велосипедах, якi шпигували для ворожоi армii. На практицi наказ швидко перетворився на мандат на те, щоб байдуже розстрiлювати всiх нiмцiв на велосипедах. Багато росiйських офiцерiв були обуреними та протестували проти наказу, але незрозумiло, чи був цей наказ переглянутий або скасований.]. Це i е вiйна?
Потiм чота Лiттауера також потрапила пiд обстрiл. Повз них просвистiли кулi, i, озирнувшись, вони помiтили бiля селянського двору кiлька фiгур, якi перебiгали вiд хати до хати. Лiттауер i його люди спiшилися. Пригинаючись до рiвчака, вони вбiгли на подвiр’я. Але пострiли вiдразу ж припинилися. Обстеживши будинки, вони так нiкого i не виявили, але наказ е наказ, тому вони пiдпалили всi будiвлi.
Тiльки наступного дня Лiттауер жахнувся, зрозумiвши, що вiн пiдпалив двiр на росiйському боцi кордону.
4
Недiля, 16 серпня 1914 року
Павел фон Герiх прямуе до Пскова, в дiючу армiю
Купе освiтлено променями ранкового сонця. Чудова лiтня погода. Потяг трясеться, погойдуеться, деренчить. Фон Герiх прокидаеться. Пiдводиться. Бачить, що простирадло збилася в грудку. Так, слово «прокидаеться» зараз недоцiльне: майже всю нiч вiн ледь дрiмав, його не полишав неспокiй; вiн то прокидавася, то провалювався в сон, «охоплений кошмарами i передчуттями». Вiн iде на вiйну. На нього чекають випробування: «Опинившись перед безоднею, чи зможу я вистояти, з усiею моею хвальною холоднокровнiстю i презирством до смертi, з вiрою i фаталiзмом, що я культивував у собi все свое життя?»
Рiвнинний ландшафт починае змiнюватися. За вiкном промайнули ряди будинкiв. Потяг наближаеться до Пскова. Вiн поспiшае, бажаючи вiдправити кiлька поштових листiвок.
Його звати Павел фон Герiх. Вiн невисокий, з поголеною головою, з доглянутими вусами. Йому 41 рiк, i вiн командуе ротою лейб-гвардii Єгерського полку. Певною мiрою вiн – типовий представник строкатих за нацiональним складом iмперiй, що зiткнулися на сходi: росiйський пiдданий, з родини старовинних (i збiднiлих) балтiйсько-нiмецьких дворян, народився i вирiс у Гельсiнгфорсi, у вищих прошарках фiнляндських шведiв. Вiн також типовий представник тих, хто тепер мiльйонами потрапляють на Схiдний i Захiдний фронти. Вiн, хоча й прослужив у армii майже двадцять рокiв, досi не бачив вiйни, нiколи не бував у бою. Його знання про вiйну е суто теоретичними. Павел фон Герiх енергiйний, розумний, честолюбний. Вiн написав низку статутiв та iнструкцiй. Його зараховували до так званих младотуркiв, групи молодих, амбiтних офiцерiв, якi з перемiнним успiхом намагалися модернiзувати консервативну росiйську армiю[9 - Це не було для нього перевагою, тим паче в його власнiй престижнiй лейб-гвардii, де офiцерами ставали тiльки дворяни i де служба була насамперед соцiальною функцiею, манерою одягатися, а бiльш глибокi знання у вiйськовiй справi вважали чимось марним, не сказати – пiдозрiлим. (До того ж платня була настiльки мiзерною, що передбачався чималий особистий статок.) Офiцер лейб-гвардii мав умiти триматися i витончено сидiти в сiдлi, а бiльшiсть свого часу проводити на балах, за картярським столом, у любовних iнтрижках, на дуелях, за пляшкою вина. На цивiльних вони поглядали з безмежною зарозумiлiстю. Як зазначав Ларс Вестерлунд у своiй солiднiй роботi, успiхи Павела фон Герiха на вiйськовому полi були досить посереднiми.]. Фон Герiх за характером веселий, вимогливий, товариський, саркастичний. Вiн щасливий у шлюбi, бездiтний, вiрний царевi й порядку, що iснуе, а також дуже цiкавиться астрологiею. Праворуч на грудях вiн носить срiбного двоголового орла з лавровим вiнком. Це означае, що вiн закiнчив академiю Генерального штабу.
Цього дня Павел фон Герiх був охоплений страхом i передчуттями. Водночас вiн вiдчувае полегшення. При звiстцi про початок вiйни в офiцерському клубi застрiляли корки вiд шампанського. Тiльки вчора вони залишили Петербург, провiвши за два тижнi мобiлiзацiю, – як завжди, пiд звуки «ура», благословень i побажань. «Вiдсвяткуемо Рiздво в Берлiнi!» «Вiльгельма на острiв Святоi Єлени!» Його охопили сумнiви: а раптом вiн не впораеться, раптом не зумiе, незважаючи на всi своi амбiцii. Але зовнi вiн залишався таким, як завжди: веселим i безтурботним.
Як i багато iнших.
Коли потяг прибув до Пскова, усi – i офiцери, й солдати – вийшли на перон, стрибали, галасували, загалом, поводилися, як дiти. «Нiхто навiть i не згадував, що iде на вiйну, що вона можливо виявитися найкривавiшою у свiтовiй iсторii».
Засвистiв паротяг, усi швидко розсiлися по вагонах, i потяг знову рушив.
Офiцери, якi iхали, звiсно, окремо, знову загомонiли, почали грати в карти й пити чай. Фон Герiх, уславлений як невичерпний жартiвник, удавав спiвачку i, до загальноi радостi, виконав кiлька кумедних пiсеньок. З вагонiв, де iхали солдати, також долинав спiв. Одна мелодiя повторювалася знову i знову – мiнорна народна пiсня про ворона:
Чёрный ворон, чёрный ворон,
Что ты вьёшься надо мной?
Ты добычи не дождёшься,
Чёрный ворон, я не твой!
5
Четвер, 10 серпня 1914 року
Рiхард Штумпф, який перебувае на борту дредноута «Гельголанд», переписуе вiрш
Вiн обурений украй. Ще одна краiна оголосила вiйну, ще одна держава – ворог Нiмеччини. Цього разу – Японiя. Влада в Токiо першою поповнила список яструбiв, якi хочуть скористатися нестабiльною, хиткою ситуацiею i вiдхопити собi що-небудь, а найкраще – шматок територii. Японiя передала ультиматум Мiнiстерству закордонних справ у Берлiнi, вимагаючи, щоб усi нiмецькi кораблi залишили Азiю i щоб нiмецька колонiя Циндао[10 - Циндао знаходиться на пiвостровi бiля узбережжя провiнцii Шаньдун. Нiмецька спадщина вiдчуваеться тут лише у виробництвi найкращого в усьому Китаi пива. Мiсто було передане Нiмеччинi наприкiнцi XIX столiття як компенсацiя за вбивство кiлькох нiмецьких мiсiонерiв. Імперськi амбiцii Японii в Азii вже призвели до вiйни як з Росiею, так i з Китаем, тому японцi плекали подальшi експансiонiстськi плани, нехай i пiд прикриттям союзу з Великою Британiею 1902 року. З середини серпня, тобто за тиждень до оголошеного ультиматуму, японськi вiйська були готовими атакувати Циндао.] була передана iм, японцям.
Штумпфа переповнюе лють. Вiн лаеться з расистським вiдгоном: «Ще не вистачало, щоб цi жовтi косоокi азiати вироювалися зi своiми поганськими вимогами!» Утiм, вiн не сумнiваеться, що нiмецькi вiйська в Азii зададуть доброго прочухана цим «злодiйкуватим жовтим мавпам».
Рiхард Штумпф – двадцятидворiчний матрос нiмецького Флоту вiдкритого моря, виходець з пролетарського середовища. Перш нiж вступити на службу у флот два роки тому, вiн працював бляхарем. Водночас вiн – переконаний католик, член християнськоi профспiлки i затятий нацiоналiст. Як i багато iнших, вiн сп’янiв радiстю вiд того, що почалася вiйна: адже це означае, що можна буде нарештi поквитатися зi зрадниками-англiйцями. Справжня причина, з якоi Велика Британiя долучилася до вiйни, на його думку, полягае в «заздростi до наших економiчних успiхiв». «Gott strafe England!» («Господи, покарай Англiю!») – промовляли люди у формi замiсть привiтання i у вiдповiдь неодмiнно чули: «Er strafe es!» («Вiн ii покарае!»).
Штумпф розумний, схильний до шовiнiстичних настроiв, допитливий i забобонний. Вiн любить музику, багато читае. На фотографii зображений темноволосий серйозний молодий чоловiк з овальним обличчям, близько посадженими очима i невеликим вольовим ротом. Цього дня Штумпф знаходиться в гирлi Ельби, на борту дредноута Флоту Його Величностi «Гельголанд». На ньому матрос служить уже два роки[11 - Спущений на воду в Кiлi 1909 року, цей корабель утiлював передвоенну гонку озброень. Вiн був вiдповiддю на британський лiнiйний корабель «Дредноут» – на той час найбiльший i найпотужнiший у всьому свiтi. Британський корабель, зi своiми паровими турбiнами, бронею i важким озброенням, – це цiла епоха. За одну нiч вiн зробив решту кораблiв застарiлими, а флотських стратегiв усього свiту змусив засумнiватися в своiх бюджетних можливостях. Озброення «Гельголанда» було того самого класу, що й на «Дредноутi», а броня завтовшки у нього навiть була бiльшою. (Це було пов’язано з тим, що нiмецькi лiнiйнi кораблi мали iнший охват порiвняно з британськими, i тому частину того, що було зекономлено на вугiльному вантажi, можна замiсть цього використовувати для захисту.) Зi своiми дванадцятьма 305-мiлiметровими гарматами головного калiбру корабель був найсучаснiшим з-помiж усього нiмецького океанського флоту: на нього i на його трьох сестер – «Схiдну Фрiсландiю», «Тюрiнгiю», «Ольденбург» – покладали значнi надii нiмецьке суспiльство, адмiрали, iх власнi екiпажi й кайзер Вiльгельм. Усi знали, що дорогий (i безглуздий) Флот вiдкритого моря був одним з улюблених дiтищ кайзера. Його будiвництво напередоднi вiйни посварило Нiмеччину i Велику Британiю.]. На ньому вiн перебувае i на початку вiйни.
Рiхард згадуе, який пригнiчений настрiй панував, коли iхнi кораблi ввiйшли в порт. Перед тим вони тривалий час перебували в морi, тривожнi звiстки до них не доходили, i люди навколо нарiкали, що хтось роздмухуе «багато галасу нi з чого». Однак iм забороняли сходити зiйти на берег; замiсть цього вони вантажили боеприпаси i позбавлялися вiд «баласту». Близько пiв на шосту пролунала команда: «Усi нагору!» – i всi вишикувалися. Потiм один з офiцерiв, тримаючи аркуш паперу в руках, повiдомив, що армiя i флот цiеi ночi мають бути мобiлiзованими: «Ви знаете, що це означае – вiйна». Оркестр корабля заграв патрiотичну мелодiю, усi з ентузiазмом заспiвали. «Нашi радiсть i збудження були безмежними, ми не могли заспокоiтися всю нiч».
У всiх цих криках «ура» вже позначилася суттева асиметрiя. Вiдпущена на волю колосальна енергiя, здавалося, усе руйнуе на своему шляху. Штумпф, до речi, не без задоволення вiдзначае, що багато радикальних письменникiв, вiдомих своею жорсткою критикою кайзерiвского суспiльства, тепер писали ультрапатрiотичнi твори. Тим часом питання про те, чому потрiбно битися, потонуло у потоцi емоцiй. Багато хто, як i Штумпф, уважали, що знають, що вiдбуваеться, гадали, що розумiють «справжню причину», але й «насправдi», i «справжня причина» вже вийшли з ужитку через сам факт початку вiйни. Схоже, сама вiйна i е метою. Мало хто згадував тепер про Сараево.
Пропаганда, спрямована проти недругiв, яких ставало дедалi бiльше, як уважае сам Штумпф, у деяких випадках вульгарна. На кшталт тiеi поштовоi листiвки, побаченоi ним у магазинi, що зображае нiмецького солдата, який тримае на колiнах представника ворожоi армii, маючи намiр надерти йому дупу. Нiмець говорить iншим ворогам, якi очiкують своеi черги: «Не налягайте! Кожен отримае прочуханку, дотримуйте порядку». Або щось на кшталт популярного тодi вiршика, який вигукували вуличнi хлопчаки i який був надряпаний крейдою на вагонах з солдатами, якi вирушали на фронт: «Jeder Schuss ein Russ, Jeder Stoss ein Franzos, Jeder Tritt ein Вritt».[12 - «Кожен пострiл – один росiянин, кожен удар багнета – один француз, кожен копняк – один англiець». Тими днями до вiршика додали ще один рядок: «Jeder Klaps ein Japs» – «Одним махом – одного японця». Було придумано безлiч подiбних вiршикiв.]
Інше хвилювало його, зокрема той вiрш вiдомого письменника Отто Ернста, опублiкований у нацiоналiстичнiй газетi «Der Tag» щоб нагадати, що Нiмеччина перебувае в станi вiйни з сiмома краiнами. Штумпфа настiльки розхвилював цей вiрш, що вiн переписав його собi в щоденник. Ось двi строфи з нього:
О mein Deutschland wie musst du stark sein
Wie gesund bis ins innerste Mark sein
Dass sich’ keiner allein getraut
Und nach Sechsen um Hilfe schaut.
Deutschland wie musst du vom Herzen echt sein
О wie strahlend hell muss dein Recht sein
Dass der mдchtigste Heuchler dich hasst
Dass der Brite von Wut erblasst[13 - О моя Нiмеччина, якою сильною ти маеш бути,Якою здоровою в самiй своiй глибинi,Коли один, не наважуючись напасти, шукае допомоги у шести iнших.Нiмеччина, серце твое мае сповнитися честi,Чистотою сяяти мае твоя правота,Щоб могутнiй з лицемiрiв незлюбив тебеІ щоб британцi зблiдли вiд лютi.].
І останнi рядки:
Morde den Teufel und hol dir vom Himmel
Sieben Kranze des Menschentums
Sieben Sonnen unsterblichen Ruhms[14 - Убий диявола i вiзьми з висоти небесСiм переможних вiнкiв людства,Сiм сонць вiчноi слави.].
Гарячкова риторика i напружений тон пропаганди зовсiм не були ознаками того, що багато поставлено на карту, швидше навпаки. Звiсно ж назрiли конфлiкти, але жоден з них не був настiльки нерозв’язним, що потрiбне було б оголошувати вiйну; жоден не був настiльки гострим, що вiйна була б неминучою. Неминучою ця вiйна стала лише тiеi митi, коли ii визнали неминучою. Коли привiд i мета незрозумiлi, потрiбна та енергiя, що наповнить собою смачнi, апетитнi слова.
Рiхард Штумпф вдихав у себе цi слова, п’янiючи вiд них. А пiд його ногами погойдувався на водi сiрий «Гельголанд», неймовiрно важкий, в очiкуваннi свого часу. Поки ще ворог невидимий. І люди на борту нетерпляче чекають на вирiшальну мить.
Того самого дня, 20 серпня, Володимир Лiттауер прибувае до Гумбiннена, де пiсля важких боiв було зупинено нiмецький наступ.
Коли ми прибули на мiсце, нiмцi вже вiдступали, i на полi бою стало тихо. Полем тинялися представники Червоного Хреста, збираючи тiла вбитих як росiян, так i нiмцiв. Усе було буквально встелене вбитими й пораненими. Менi розповiдали, що солдати стояли впритул одне до одного i годинами тривав артобстрiл, що росiяни тiснили нiмцiв, просуваючись уперед, i що обидвi сторони, зiмкнувши ряди, йшли в атаку з музикою i прапорами, що майорiли.
6
Середа, 23 Серпня 1914 року
Володимир Лiттауер займае Ангербург
Це був короткий бiй, – так, усього лиш сутичка. Два ескадрони кiнних гусарiв увiрвалися в маленьке мiстечко Ангербург у Схiднiй Пруссii. Нiмецькi кавалеристи, якi обороняли його, пiсля нетривалоi перестрiлки ретирувалися на протилежний кiнець мiста. Тепер тут спокiйно. Але багато хто з гусарiв схвильований i навiть лютуе. Схоже, що деякi мiстяни також брали учать у бою, а це вже суперечить загальному уявленню про те, що таке вiйна – це справа професiоналiв. А розлютилися гусари насамперед тому, що хтось вистрiлив одному з них просто в обличчя з дробовика, з близькоi вiдстанi. Гусар залишився живий, але поранення його виглядае жахливо. Деякi з його товаришiв розлютилися, i перш нiж офiцерам удалося iх утихомирити i вiдновити порядок, вони встигли убити кiлькох нiмцiв з цивiльного населення.
Минулого разу, коли вони перетнули нiмецький кордон, iшлося лише про розвiдку боем. Але тепер усе значно серйознiше. Полк Лiттауера е частиною 1-i армii Ренненкампфа, яка широким фронтом, повiльно рухаеться зi сходу на Схiдну Пруссiю. Кордон залишився майже за п’ятдесят кiлометрiв за спиною у Лiттауера i його товаришiв, а попереду – близько дев’яноста кiлометрiв до Кенiгсберга. Одночасно в Схiдну Пруссiю з пiвденного сходу входить 2-а армiя Самсонова. Потужнi клiщi. Принаймнi, так це виглядае на картi.
Завдання дивiзii Лiттауера – гарантувати безпеку лiвого флангу Ренненкампфа i пiдтримувати зв’язок з Самсоновим. Але все ж було вiдчуття якогось вакууму. На цей момент нiхто напевне не знав, де знаходяться одна чи iнша армii[15 - Росiйська армiя в попереднi роки провела серйозну модернiзацiю i багато в чому випередила iнших, наприклад, у використаннi аеропланiв, дирижаблiв i броньовикiв. Але ii служба зв’язку залишалася слабкою i недосвiдченою. Телефонiв було обмаль, тому командувач армiею Самсонов змушений носити з собою власний. Це означало, що зв’язок переривався, щойно вiн перемiщувався. Цiлими днями не надходили накази i вiдомостi. Звiсно, на рiвнi армii та корпусу було бездротове радiо, але його використовували не завжди, а коли все-таки використовували, то часто-густо передавали важливi накази еп clair, навiть не зашифровуючи iх. Цим негайно скористалася нiмецька радiорозвiдка в Кенiгсберзi, якою, до речi, керував доцент класичноi фiлологii.]. Здогадки i надii заповнили вакуум за вiдсутностi фактiв. Утiм, не надто турбувалися, бо все виглядало досить перспективно.
Захопимо Кенiгсберг, а що потiм? Берлiн?
Мiсто майже спорожнiло. У ньому залишилися лише старi. Решта повтiкали. Бiля крамнички скупчилися гусари. Пiдчас появи командира полку вони миттево розпорошуються навсiбiч сторони. Дверi до крамнички зламанi, усерединi пануе безлад. Командир полку чуе голоси, якi лунають з льоху. Вiн роздратовано пiдходить до сходiв, лае тих, хто внизу, i вимагае, щоб вони негайно пiднялися. Першим, хто вилiз з льоху, виявився командир бригади. Лiттауер пише:
Як i будь-яка iнша армiя, ми руйнували i мародерствували, а потiм вiдмовлялися зiзнаватися у скоеному. Одного разу в маленькому нiмецькому мiстечку, бiля входу до порожнього будинку, я побачив гусара з моеi чоти, який видирав клавiшi з пiанiно. Справа це було нелегка, потребувала зусиль, i гусар iх не шкодував. Я гукнув його. Вiн схопився, витягнувшись по стiйцi «струнко». «Навiщо ви ламаете пiанiно?» Вiн поглянув на мене з подивом, немов я поставив безглузде запитання. «Адже воно нiмецьке» – така була його вiдповiдь. А мiй друг, корнет Соколов, став свiдком того, як один солдат розбивав грамофоннi платiвки, пояснюючи своi дii тим, що iх усе одно не можна програвати, адже немае голок.
7
Вiвторок, 25 серпня 1914 року
Пал Келемен опиняеться на фронтi пiд Галичем
Спочатку вiн нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що це просто навчання. Усе почалося в Будапештi. Пал пам’ятав, як люди витрiщалися на нього, поки вiн вантажив свiй багаж на дроги, i як потiм вiн, у гусарськiй формi – червонi рейтузи, синя «атiлла», розшита шнурами блакитна гусарська угорка i високi шкiрянi чоботи, – пропихався крiзь велетенський натовп на Схiдному вокзалi, скочив у потяг i поiхав, стоячи в коридорi. Вiн пам’ятав плач жiнок: одна з них упала б, якби не пiдхопив ii якийсь незнайомець. Останне, що вiн побачив, коли потяг повiльно котився вздовж перону, – це лiтнiй чоловiк, який бiг, сподiваючись ще раз поглянути на свого сина.
Пiсля задушливоi, але в цiлому приемноi поiздки потягом Пал прибув до гусарського полку в Германштадтi, як i належало. Пiд час зустрiчi на нього навiть не поглянули, лише пояснили, куди йому прямувати. Пiзнiше, того самого вечора, Келемен пiд палючим серпневим сонцем поiхав до мiсця мобiлiзацii, в Ерфалу, де був спрямований на постiй до селянина, – усе як належить.
Далi все вiдбувалося як завжди: вiн отримав спорядження, включно з конем i сiдлом; йому вручили платню; нестерпно довго вiн навчався в задушливому примiщеннi, де люди непритомнiли, але потiк слiв усе не вичерпувався.
А потiм картина почала спотворюватися.
Спершу цей нiчний марш-кидок до мiсця, де на них чекав потяг. Потiм тривала подорож, пiсля якоi на вокзалi iх зустрiчала захоплена юрба, «музика, факели, вино, депутацii, прапори, радiсть: „Ура армii!“, „Ура, ура!“». Потiм вони вивантажилися i вирушили в перший похiд. Певних ознак вiйни – гуркоту гармат та iншого – поки ще не було. Мабуть, це просто навчання. Жарке сине небо, запах кiнських кiзякiв, пiт, сiно.
Палу Келемену двадцять рокiв. Вiн походить iз Будапешта, де вiдвiдував класичну гiмназiю та грав на скрипцi пiд керiвництвом диригента Фрiца Райнера, який згодом став знаменитим. Келемен переважно е типовим продуктом мiського життя Центральноi Європи початку XX столiття: вiн багато подорожував, начитаний, аристократичний, iронiчний, витончений, вiдсторонений, охочий на жiнок. Вiн навчався в унiверситетах Будапешта, Мюнхена i Парижа i ненадовго опинився навiть в Оксфордi. Коли гусари в’iжджали до Станiславова – столицi австрiйськоi Галичини (вiн був юним, елегантним лейтенантом; чи може хтось бути елегантнiшим нiж угорський гусар-лейтенант?), Пал Келемен розмiрковував не про вiйну, а насамперед про жiнок. Вiн уважав, що за iхнiм виглядом одразу можна визначити, що вони живуть у провiнцiйному мiстi: «У них бiла шкiра, а в очах виблискуе вогонь». (На противагу жителям великих мiст, чий погляд затуманений i видае втому. Вiн на цьому розумiеться!)
Лише коли дивiзiя дiсталася Галича, iлюзiя про звичайнi маневри розбилася вщент.
Дорогою назустрiч гусарам рухалися селяни та евреi, якi рятувалися втечею. У самому мiстi панували тривога i хаос. Десь зовсiм поруч, як говорили, були росiяни. Келемен занотовуе у своему щоденнику:
