скачать книгу бесплатно
Понедiлок, 28 вересня 1914 року
Крестен Андресен навчаеться перев’язувати вогнепальнi рани у Фленсбурзi
Тепер уже швидко. Ще один день, можливо, два або три. Залишилося недовго чекати, коли вони вирушать у дорогу. І справа тут не в звичному казармовому базiканнi. Повiтря сповнене чутками: натяки сприймають як факти, бажане видають за дiйсне, страхи i побоювання збуваються. Невизначенiсть – така природа вiйни, i непоiнформованiсть – ii медiум.
Утiм, все ж е неспростовнi ознаки. Усi звiльнення скасованi, казарми залишати заборонено. Цього дня було не так багато тренувань i навчання менш корисних речей. Замiсть цього вони вчилися життево необхiдного – як, наприклад, перев’язувати вогнепальнi рани, дiзнавалися, якi правила дiють для недоторканного запасу (так звана залiзна порцiя), як поводитися на залiзницi, що буде з дезертирами (смертна кара). Таке життя солдата, укладене в квадрат: битва, потреби, перемiщення, примус.
Крестен Андресен стривожений, стурбований i переляканий. Думка про фронт не запалюе в ньому жодноi iскри радостi. Вiн належить до тiеi меншостi народiв, якi раптово i незаслужено виявилися втягнутими у велику вiйну, що аж нiяк iх не цiкавила. І ось вони мовчки запитують, чому вони опинилися вiч-на-вiч з чорною енергiею вiйни, iм чужа нацiоналiстична риторика, що провокуе вiйну i вселяе невиправданi надii. У цi днi багато хто готовi гинути i вбивати заради краiни, з якою вони, в сутностi, вiдчували лише умовний зв’язок: ельзасьцi й поляки, русини i кашуби, словенцi й фiни, пiвденнi тiрольцi й трансильванськi сакси, прибалти й боснiйцi, чехи й iрландцi[28 - Слiд також зазначити, що були й такi меншини, якi фактично схвалювали вiйну, вбачаючи у вiдданiй службi спосiб завоювати до себе повагу. Так повелися багато евреiв, особливо тi, хто були найбiльш асимiльованi в Нiмеччинi та Росii, з великим успiхом у першiй краiнi та меншим – у другiй, оскiльки нiмецький антисемiтизм був значно слабшим за росiйський (i за французький). У нiмецьких газетах розповiдали про евреiв Нiмеччини, якi на початку вiйни з великими труднощами повернулися з Палестини додому, щоб записатися добровольцями на фронт.].
Андресен належить саме до такоi меншостi: данець за мовою, пiдданий нiмецького iмператора, проживае на старовинних данських землях на пiвднi Ютландii, якi ось уже понад пiвстолiття знаходяться в межах нiмецькоi держави[29 - Герцогства Шлезвiгг, Гольштейн i Лауенбург, як вiдомо, вiдiйшли до Пруссii пiсля датсько-нiмецькоi вiйни 1864 року (бiльш вiдомоi в нашiй краiнi як «останнiй подих скандинавiзму»). Уже тодi там проживала значна кiлькiсть нiмецькомовного населення.].
У всiх краiнах, де проживали значнi за чисельнiстю нацiональнi меншини, люди свiдомлювали, якi проблеми у них можуть виникнути у военний час. Разом з тим цi проблеми вважалися компетенцiею здебiльшого полiцii. Так уважали i в данськомовних областях Нiмеччини. Ледь на всiх стiнах розвiсили наказ про мобiлiзацiю, як одразу ж були арештованi сотнi данцiв, якi потрапили пiд пiдозру. Одним з тих, кого схопили вночi й вiдвезли в закритому автомобiлi, був батько Андресена[30 - Як i iстеричнi пошуки шпигунiв i зрадникiв, згасла i ця iстерiя, тим паче що насправдi ж данськомовнi пiдданi, на кшталт Андресена, покiрливо стали пiд прапори своеi краiни. Заарештованi, серед яких i його батько, були випущенi на волю. Захопливе i влучне, засноване на особистому досвiдi, зображення цiеi iстерii та шпигуноманii, що панувала в Нiмеччинi в серпнi 1914 року, можна знайти в есе Клари Юхансон «Вiйськовополоненi».]. Такi настроi панували в першi тижнi вiйни: радiсть на межi iстерii, очiкування навпiл зi страхом, переляк, що обернувся агресивнiстю. І звiсно ж чутки, чутки, чутки.
Початок вiйни i для Андресена став сильним переживанням. Вiн щойно завершив свiй рукопис «Книга про весну та юнiсть». Це був розлогий прозаiчний опус про народне життя, природу i кохання (чи, радше, про юнацьке очiкування кохання). І сам рукопис був оформлений у романтичному стилi – у блакитнiй обкладинцi, прикрашений кольоровими вiньетками i рукописними заставками, – все виготовлено ним власноруч. Книга завершувалася словами: «Дзвiн замовкае, за ним другий, третiй; дзвони вiдлунали, iх голос дедалi слабкiший, i ось вони зовсiм замовкли. Смерте, де твоя здобич? Пекло, де твоя перемога?» Тiеi самоi митi, коли вiн дописував останнiй рядок, до кiмнати зайшов батько i повiдомив йому про мобiлiзацiю. Крестен поспiхом додав кiлька слiв у самому низу останньоi бiлоснiжноi сторiнки рукопису: «Господи, помилуй нас, хто знае, коли ми повернемося!»
Тепер Андресен уже сьомий тиждень ходить у нiмецькiй формi. Коли його поселили в переповненiй казармi Фленсбурга, вiн дiзнався, що iх спершу навчатимуть, а за чотири тижнi пошлють до Францii. Тiеi ж ночi вiн почув, як маршируе озброений батальйон, спiваючи «Варту на Рейнi». Потiм тривали днi нескiнченних тренувань пiд палючими променями сонця; погода стояла слiпуча. Андресену все вдавалося кращим, нiж вiн мiг припускати. Звiсно, в його ротi мало данцiв, але все ж вiн не почувався вигнанцем. І, зрозумiло, в рядах молодшого командного складу iснувала дiдiвщина, але офiцери суворо припиняли подiбнi явища. Найважче Андресену було звикнути до того, що навiть у вiльний час всi тiльки те й робили, що говорили «про вiйну та про вiйну», – i вiн уже почав звикати до думки про те, що попереду на них чекае тiльки вiйна, хоча глибоко в душi йому все ж хотiлося б ii уникнути. Стрiляе вiн влучно. З першоi ж спроби вибив двi десятки i одну сiмку.
Тим часом багато частин уже вирушали в похiд, з пiснями, назустрiч невiдомiй долi. Те, що Андресен досi перебувае в казармi, пояснювалося таким банальним явищем, як брак солдатського спорядження, а також тим, що першими посилали добровольцiв. Оскiльки хотiв ухилитися, вiн не належав до цiеi категорii. Коли рота вишикувалася, завершивши навчання, солдатам було поставлено це питання безпосередньо. На фронт потрiбно термiново послати новий контингент. Хто хоче бути добровольцем?
Усi пiдвели руки, крiм трьох. Одним з цих трьох був Андресен. Потiм його запитали, чому вiн ухиляеться вiд вiдправлення на фронт, але незабаром залишили в спокоi. Разом з iншим данцем вiн побував у гостях у друга, i вони «з великим благоговiнням» з’iли курку, що прислала мати Андресена. Увечерi вiн занотуе в своему щоденнику:
Люди такi заслiпленi, що спокiйно дають утягнути себе у вiйну, не зронивши анi сльозинки, не вiдчуваючи страху, та все ж ми знаемо, що на нас чекае справжнiсiньке пекло. Однак у вiйськовiй формi серце б’еться не так, як воно хоче. Людина не схожа на себе, вона навряд чи залишаеться людиною, вона тепер – добре налагоджений автомат, що дiе, не розмiрковуючи. О Боже, тiльки б людина знову змогла стати людиною!
Погiдне, тепле бабине лiто, якому радiли на початку вiйни, змiнилося осiннiми вiтрами. Рiзкий, холодний норд-вест дув над Фленсбургом. Шарудiло опале листя. Вiтер i дощ зривали каштани з дерев.
16
Недiля, 4 жовтня 1914 року
Андрiй Лобанов-Ростовський бере участь у боях при Опатовi
Ледь зазорiв туманний свiтанок, артилерiя знову вiдкрила вогонь. Андрiй Лобанов-Ростовський негайно прокинувся вiд цього розкотистого гуркоту; його зморила втома, вiн спав усього зо двi години. Похитуючись, вiн пiдвiвся. З висоти, на якiй вони розбили вночi табiр, вiн побачив, як удалинi клубочиться бiла хмара вiд розривiв снарядiв, як цi клуби заволiкують низькi пагорби на пiвднi й заходi. Бачив, як клуби диму спалахують i повзуть далi, немов потiк лави. Як миготливий вогонь наближаеться до мiста, як вiн дiстаеться його. Цивiльне населення в панiцi рухаеться вулицями. Нарештi, весь Опатов поглинений димом вiд розривiв снарядiв i палаючих будинкiв. І тiльки церковна дзвiниця ще виднiе з клубiв диму.
Артилерiйський вогонь дедалi ближчий i щiльнiший. Гуркiт хвилями накочуе з обох сторiн: гримлять вибухи снарядiв, лунають ляски вiд пострiлiв з гвинтiвок, чутко трiск кулеметiв. Вони не все бачать i не беруть участь у бою, але за звуками розрiзняють, що вiн кипить «за пiвкола вiд нас». Рота як i ранiше займае свою висоту, вiдповiдно до наказу: «Залишатися на мiсцi в очiкуваннi подальших iнструкцiй». Об 11:00 надiйшли новi розпорядження. Слiд готуватися до вiдступу.
За пiвгодини Лобанов-Ростовський обертаеться. У жовтневому небi вiн бачить велетенський димний плюмаж. Полум’я пожирае Опатов. І не тiльки його: всi села по обидва боки вiд мiста також охопленi вогнем. Вiйськовим дедалi важче продиратися крiзь натовп переляканих чоловiкiв, жiнок i дiтей, якi в панiцi кидаються в рiзнi боки, коли до них наближаються звуки бою. Десь на пiвдорозi рота зупиняеться.
Що, власне, вiдбуваеться? Росiйська армiя, яка вiдтiсняла австрiйцiв на пiвдень вiд Кракова, припинила переслiдування супротивника. Причинами тому стали осiння сльота, труднощi з постачанням (звiсно ж саме цими причинами завжди пояснювали, чому раптом блискавичний i ефектний наступ призупинявся), а також неочiкувана поява нiмецьких вiйськ[31 - Фiрма «Гiнденбург i Людендорф», зокрема, зумiла ще раз виконати подiбну стратегiчну рокiровку iз залiзничними потягами, про що росiйське командування i не мрiяло: нiмцi миттево перекинули своi сили з безпечного району (Схiдна Пруссiя) в той, що зазнав поразки (Пiвденна Польща). Але не йшлося про новий Танненберг. Обидвi воюючi сторони здiйснювали своi пересування дещо хаотично, або не знаходячи супротивника, або не пiдозрюючи, де вiн. І зараз сталося так, що обидвi сторони наткнулися одна на одну в околицях Опатово, нiмцi – активно атакуючи, а росiяни – пасивно вiдступаючи. Ця битва не матиме особливого значення в ходi вiйни. А обидвi сторони згодом будуть змальовувати цю подiю як успiх.].
Близько дванадцятоi рота Лобанова-Ростовського була оточена «кiльцем вогню». Нiхто не знав, що вiдбувалося насправдi. Судячи з чутних звукiв, бiй тривав ще й позаду них, на дорозi до Сандомира. Вони як i ранiше не брали участь у бою, але розриви снарядiв лунали дедалi ближче. Повз них проiхала якась вiйськова частина, конi тягли за собою кулемети. Пiсля короткоi наради з незнайомим штабним офiцером Лобанов-Ростовський отримав наказ узяти 20 бiдок своеi роти, навантажених вибухiвкою та iншою зброею, i прямувати за кулеметним вiддiленням, прориваючись з оточення. На пiдкрiплення вiн отримав 20 солдатiв. Сама рота поки залишалася на мiсцi.
Так Лобанов-Ростовський i вирушив у дорогу: верхи на конi, його люди – по одному в двадцяти одноколках, а ще (оце вже дивина) корова, яка призначалася iм на обiд, але отримала коротке вiдрочення у зв’язку з непередбаченим розвитком подiй. Лобанов-Ростовський був дуже стривожений, бо кулеметники спритно просувалися вперед, i вiн швидко вiдстав вiд них. Пiзнiше вiн розповiдатиме: «Я не мав карти i не уявляв про те, де я знаходжуся». Бiля мосту, де сходились три дороги, вони потрапили в страшенний затор з бiженцiв, свiйськоi худоби, коней, санiтарних возiв з пораненими. Мiст був блокований возом з бiженцями, два колеса його повисли над водою. Доки солдати намагалися зрушити воза, над iхнiми головами засвистiла картеч[32 - На початку вiйни картечна граната у всiх армiях без винятку була найпоширенiшим типом снаряда польовоi артилерii. Типовий приклад озброення, придуманого в тишi кабiнетiв. Кожна картечними граната мiстила сотню свинцевих куль, що розлiталися пiсля вибуху невеликого порохового заряду на днi гранати. Це дiяло на кшталт пострiлу з величезного дробовика. Зрештою снаряд за допомогою спецiальноi дистанцiйнiй трубки вибухав у повiтрi просто перед намiченою метою, – операцiя досить непроста! Ляск просто над головою означав, що кулi пролетiли повз. Крiм того, було важливо, щоб цiль знаходилася над землею. З цiеi причини цей тип зброi практично втратив свое значення з появою окопiв, у яких ховалися учасники бою. Чорний порох спричиняв бiлi та трохи поверненi вниз хмари вибуху, характернi для картечi.]:
Переполох помiж селян був невимовний. Жiнки i дiти кричали вiд жаху, чоловiки намагалися утримати коней, якi билися в панiцi, а одна жiнка в iстерицi вчепилася в мого коня i кричала: «Пане офiцер, на якiй дорозi безпечнiше?» Зi зрозумiлих причин я не мiг вiдповiсти i лише невизначено махнув рукою. Якийсь селянин штовхав поперед себе трьох корiв, якi впиралися; нарештi йому вдалося вивести iх на об’iзну дорогу, але й там розривалися картечнi гранати. Вiн повернув назад, його знову наздогнав вогонь, i вiн, геть збожеволiвши, помчав назад до палаючого села.
Перейшовши зрештою через мiст, Лобанов-Ростовський побачив, що дорога заповнена селянами, якi бiгли, iхнiми возами, i рушив разом зi своею маленькою групою солдат просто полями. Кулеметники вже зникли вдалинi. А Лобанов-Ростовський знову намагався зрозумiти, де саме вiн знаходиться. Вiн хотiв зорiентуватися за шумом бою. Раз у раз навколо них розривалися гранати, чулася кулеметна черга. Вiн навмання скакав уперед.
Коли вони дiсталися ще одного моста, просто над ними розiрвалися кiлька картечних гранат. Солдат на чолi колони взявся хльоскати свого коня, i вiзок помчав униз iз крутого пагорба, що вiв до мосту. Щоб запобiгти панiцi, Лобанов-Ростовський нагнав солдата i зробив те, чого нiколи ранiше не робив, навiть не думав робити: вiн ударив переляканого солдата батогом. Порядок був вiдновлений, iм удалося переправитися через мiст, i вони продовжили свiй шлях уздовж крутого обриву.
Пiд кручею панував хаос. Кiлька артилеристiв намагалися врятувати три застряглi гармати. Пораненi потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин цi пораненi. Люди, якi спливали кров’ю, були надто розгубленi й спантеличенi, щоб дати йому зрозумiлу вiдповiдь. Повз них галопом промчав офiцер, рятуючи полковий прапор, – вiн лежав у нього в сiдлi; атавiзм 1914 року: не тiльки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов’язок – не дозволити вороговi захопити свiй прапор. Офiцера зустрiчали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабiч обриву вибухали снаряди. У повiтрi клубочився пил, пахло димом вiд пожеж i кордiтом.
Проiхавши ще деяку вiдстань уздовж обриву, з компасом у руцi, в супроводi не лише свого вiддiлення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помiтив, що вони опинилися в полонi. Безсумнiвно, шлях уздовж урвища вiв iх до великоi дороги у напрямку до Сандомира. Бiда полягала в тому, що артилерiйська батарея нiмцiв перебувала зовсiм поблизу. І тiеi самоi митi почала обстрiлювати росiян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський i решта вiдсахнулися назад. Удалинi, праворуч вiд великоi дороги, виднiли iншi нiмецькi батареi. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.
І тодi вiдбулося дещо примiтне, хоча i не надзвичайне.
Нiмецькi гармати, найближчi до загону Лобанова-Ростовського, були обстрiлянi своiми ж, з iншого боку дороги, якi вважали iх росiянами. Нiмецькi батареi вели одна з одною лютий артилерiйський двобiй. За цей час росiянам удалося сховатися. Звiсно, нiмцi незабаром з’ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великiй дорозi до Сандомира, на безпечнiй вiдстанi вiд нiмецькоi артилерii. З усiх навколишнiх дорiг i стежок до них стiкалися частини, якi вiдступали. Тепер вони були часткою «единоi, довгоi, чорноi стрiчки з возiв, навантажених пораненими, розбитих артилерiйських батарей, солдатiв з iнших вiйськ».
А ось ще один атавiзм: кавалерiйський полк, готовий до бою, скаче по дорозi – мальовнича картина епохи Наполеонiвських воен. Нiмцi? Нi, росiйськi гусари! Їхнi спокiйнi усмiшки разюче контрастують iз плутаниною i страхом, що панують серед тих, хто вiдступають. Здаеться, що кавалерiя належить до зовсiм iншого корпусу, вона не мае уявлення, що сталося i що зараз вiдбуваеться.
Коли Лобанов-Ростовський зi своею маленькою колоною в сутiнках пiд’iжджав до Сандомира, здавалося, що найгiрше вже позаду. Стрiлецька дивiзiя, що тiльки-но прибула й вiдпочила, обкопувалася обабiч дороги. Виявивши, що мiськi вулицi занадто вузькi й на них тiсниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив своi 20 одноколок на в’iздi в мiсто. Вiн помiтив, що корова все ще перебувае з ними. Схоже, вона з честю витримала всi випробування. Небо було затягнуло хмарами.
У строкатому потоцi вiйськових частин вiн побачив знайомих. Той самий пiхотний полк, з яким вiн зустрiвся минулоi ночi: солдати спали тодi просто неба на вулицях Опатова, – нерухоме спляче скопище голiв, рук, нiг, тулубiв бiлiло в мiсячному свiтлi. Ще вранцi iх налiчувалося чотири тисячi. Залишилися живими триста, i ще шестеро офiцерiв. Полк майже знищений, але не переможений. Вони несуть прапори. І в iхнiх лавах пануе порядок.
До вечора почався дощ. І лишень тепер Лобанов-Ростовський згадав, що не iв увесь день. Голод притлумили тривога й неспокiй. Близько одинадцятоi з’явилися iншi солдати роти, пошарпанi, але вцiлiлi. А з ними, на щастя, – польова кухня. Тепер усiх погодують. Удалинi вщухае гарматний гуркiт. Стае зовсiм тихо. Те, що назвуть битвою при Опатово, завершилося.
Дощило. Настала пiвнiч.
Лобанов-Ростовський разом з iншими залiз пiд вози, щоб поспати. Спершу вдалося заснути, але потiм струменi дощу просочилися i до них. Залишок ночi вiн зi своiми солдатами провiв, сидячи бiля дороги, мовчки, без сну, у якомусь тваринно-терплячому очiкуваннi, коли нарештi настане свiтанок.
17
Субота, 10 жовтня 1914 року[33 - Кур зазначае дату 11 жовтня, але це, зважаючи на все, помилка: описанi подii вiдбулися 10 жовтня, а крiм того, нiмецькi дiти не вiдвiдували школу в недiлю.]
Ельфрiда Кур слухае iсторii про вiйну за чашкою кави в Шнайдемюлi
Осiннi барви. Жовтневе небо. Холодне повiтря. Учитель принiс з собою на урок зведення з фронту i зачитуе iх: два днi тому захоплено Антверпен, а тепер капiтулював останнiй форт, отже, тривала облога знята i нiмецький наступ по всьому узбережжю, на Фландрiю, може тривати. Останнi слова повiдомлення Ельфрiда вже не розчула, iх заглушили радiснi крики дiтей.
Це стало ритуалом в ii школi – захопленi вигуки, коли надходили повiдомлення про перемоги Нiмеччини. Ельфрiда вважала, що багато хто кричав вiд захоплення, сподiваючись отримати вихiдний день на честь перемоги. Або сподiваючись, що директор школи, суворий, високий пан в пенсне, з сивою, гострою борiдкою, буде такий захоплений iхнiм юнацьким патрiотизмом, що вiдпустить iх хоча б з останнiх урокiв. (Коли в школi було оголошено про початок вiйни, директор так розхвилювався, що заплакав, йому було важко говорити. Саме вiн заборонив вживати в школi iноземнi слова. Порушники сплачували штраф в п’ять пфенiгiв. Потрiбно говорити «Mutter», а не «Мата», «Auf Wiedersehen», а не «Adieu», «Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» i так далi.) Сама Ельфрiда також закричала вiд радостi, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподiвалася вихiдного, а просто вiд усiеi душi: «Я думаю, що це так чудесно – кричати на честь iнших там, де завжди слiд дотримувати тишi». У класi в них висiла карта, i всi перемоги нiмецькоi армii ретельно вiдзначали маленькими чорно-бiло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школi та в Нiмеччинi в цiлому агресивна. Модними були шовiнiстичнi гасла, всi – вiд дiтей до дорослих – налаштованi на перемогу.
Пiсля школи дiвчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфрiди розлученi. Вона не спiлкуеться зi своiм батьком, ii мати працюе, у неi – невелика музична школа в Берлiнi. Тому Ельфрiда з братом живуть у бабусi в Шнайдемюлi.
Усi розмови, як i зазвичай, про вiйну. Хтось бачив на вокзалi ще один потяг з росiйськими вiйськовополоненими. Ранiше вони викликали iнтерес «своiми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них нiхто й уваги не звертае. У мiру того як нiмцi продовжують наступати, газети наводять новi цифри захоплених у полон, – це нагадуе бiржовий курс вiйни, де сьогоднiшня позначка – 27 тисяч полонених пiд Сувалками i 5800 – на захiд вiд Івангорода. (Не кажучи вже про iншi, бiльш практичнi ознаки перемоги: газети писали того мiсяця, що було потрiбно 1630 залiзничних вагонiв для транспортування полонених, захоплених пiсля великоi перемоги бiля Танненберга.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незамiжня вчителька середнiх рокiв, з твердими переконаннями, круглими щiчками i ретельно звитими кучерями, знала вiдповiдь: «Розстрiляти iх усiх, та й по всьому». Іншi вважали цю iдею жахливою[34 - У той час з вiйськовополоненими на Схiдному фронтi, як свiдчив Алон Рахамiмов, поводилися значно краще, нiж у Другу свiтову вiйну, коли воюючi сторони були винними в численних злочинах i систематично поганому поводженнi iз захопленими в полон. У перiод Першоi свiтовоi вiйни ставлення до них було досить гуманним, i близько 90 вiдсоткiв полонених змогли повернутися пiсля вiйни додому. (Найгiрше доводилося нiмецьким i австро-угорським вiйськовополоненим у росiйських таборах через тиф i брак iжi.)].
Дорослi розповiдають одне одному iсторii про вiйну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловiка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жiночiй сукнi на велосипедi. Дiти згадують iсторiю, що iм прислала iхня мама з Берлiна.
Один нiмецький ефрейтор-резервiст, що був у мирний час професором романських мов у Геттiнгенi, супроводжував групу французьких вiйськовополонених з Мобежа до Нiмеччини. Удалинi гуркотiли гармати. Раптом лейтенант, який був при виконаннi обов’язкiв, помiтив, що його пiдлеглий свариться з французом. Полонений обурено розмахував руками, а молодший капрал сердито виблискував очима з-за окулярiв. Лейтенант поскакав у iхнiй бiк, побоюючись, що почнеться бiйка. Його втручання зупинило сперечальникiв. Тодi розлючений ефрейтор пояснив, що полонений француз, у драних черевиках, перев’язаних мотузкою, був професором Сорбонни. І обидва пани засперечалися через свою незгоду щодо кон’юнктива в раннiй провансальськiй поезii.
Усi розсмiялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навiть вдавилася шматочком шоколаду з горiхами. А бабуся запитала у Ельфрiди та ii брата: «Дiти, хiба не стид i сором, що двое професорiв змушенi стрiляти один в одного? Солдатам потрiбно залишити своi гвинтiвки i заявити, що вони не хочуть бiльше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А що ж наш кайзер? А честь Нiмеччини? А слава нiмецьких солдатiв?» Але бабуся вiдповiла: «Усiм матерям слiд було б пiти до кайзера i сказати: „Хай буде мир!“».
Ельфрiда була спантеличена. Вона знала, що бабуся з жалем вiдреагувала на звiстку про мобiлiзацiю. Це була третя вiйна в ii життi: спершу з данцями 1864 року, потiм – з французами 1870-го. І навiть якщо бабуся, як i решта, i цього разу не мала сумнiвiв у швидкiй перемозi Нiмеччини, вона все ж не могла схвалювати вiйськовi дii. І все ж говорити про це ось так? Нiчого подiбного Ельфрiда ранiше не чула.
18
Вiвторок, 13 жовтня 1914 року
Пал Келемен проводить нiч в ущелинi бiля Лужни
Уперед, назад i знову вперед. Спочатку, першого мiсяця вiйни, стрiмкий прорив до Галичини, назустрiч наступу росiян, кривавi битви, що точилися там («битва за Лемберг» чи, можливо, «битва пiд Лембергом»), потiм – вiдступ, безладна втеча вiд рiчки до рiчки, поки вони раптово не опинилися близ Карпат i угорського кордону – нечувано! Потiм – пауза, тиша, нiчого. А потiм – наказ про новий наступ, про вихiд з карпатських ущелин та спуск у долини на пiвнiчному сходi, до обложеного Перемишля. Втрати були небаченими[35 - Досi нiхто не знае точну кiлькiсть загиблих, але йдеться про приблизно 400 тисяч людей. І це менш нiж за один мiсяць. Історик Норман Стоун пише: «Визначилася модель вiйни: мертва точка на заходi, майже перманентна австро-угорська криза на сходi».].
Зима настала незвично рано. Вона почалася з рясних снiгопадiв, усi дороги заразом стали непроiжджими. Австро-угорськi вiйська не могли рушити анi вперед, анi назад. Дивiзiя Пала Келемена застрягла в однiй iз замерзлих ущелин. Навколо коней намело замети. Змерзлi солдати сидiли навпочiпки, бiля багать, що ледь розгоралися, або просто топталися, розмахуючи руками, щоб зiгрiтися. Усi мовчали.
Пал Келемен занотовуе в щоденнику:
В ущелинi вцiлiло тiльки одне – маленький шинок на кордонi[36 - Маеться на увазi кордон мiж Галичиною та Угорщиною.]. В однiй кiмнатi обладнали вiйськово-польовий телеграф, в iншiй – були розквартированi штабнi офiцери кавалерiйського корпусу. Я прибув туди об одинадцятiй годинi вечора i вiдправив у штаб-квартиру повiдомлення про те, що зараз виступ неможливий. Пiсля цього я лiг у кутку, на матрацi, i вкрився ковдрою.
Вiтер з виттям стрясав старий дах, пiд його поривами деренчали шибки. Зовнi – непроглядна темрява. У всьому будинку свiтло лише вiд трiпотливого язичка полум’я однiеi-единоi стеариновоi свiчки. Телеграф працюе без зупинки, передаючи накази перед завтрашнiм наступом. У передпокоi та на горищi покотом лежать люди, не в змозi рухатися далi, – знесиленi, хворi, легко пораненi; завтра iм доведеться повернути назад.
Я лежу в напiвдрiмотi, виснажений; кiлька офiцерiв навколо мене сплять на копицях соломи. Люди, якi тремтять вiд холоду зовнi, розпалили багаття, вiддерши дошки вiд стiн стайнi, i полум’я, що горить у ночi, привертае до себе iнших солдатiв.
Входить унтер-офiцер, просить дозволу привести погрiтися свого товариша; той майже непритомний i, без сумнiву, помре на морозi. Його кладуть на оберемок соломи бiля дверей. Вiн зiщулюеться, видно бiлки його очей, потилиця ледь стирчить з плечей. Плащ у декiлькох мiсцях продiрявлений кулями, а край обгорiв пiд час якоiсь ночiвлi бiля багаття. Руки заклякли вiд морозу, виснажене, страдницьке обличчя вкривае розпатлана, неохайна борода.
Сон долае мене, сигнали телеграфу – «тiтi-тата» – здаються вiддаленим шумом.
Удосвiта мене будять: усi готуються до наступу. Сонний, розправляючи затерплi кiнцiвки, я оглядаю це вбоге житло. Крiзь низькi вiконця, укритi крижаними вiзерунками, просочуеться сiре рiденьке свiтло, i в цьому тьмяному освiтленнi став помiтний кожен куточок. У кiмнатi лежав тiльки солдат, якого привели напередоднi; вiн сховав обличчя, повернувшись спиною. Дверi до внутрiшньоi кiмнати розчинилися, i з’явився один з ад’ютантiв, князь Шенау-Грацфельд, чисто поголений, в пiжамi: затхле повiтря вiдразу сповнився димом вiд його вузького, довгого турецького чубука.
Помiтивши нерухомого солдата в кутку, князь ступив був до нього, але з жахом вiдсахнувся. Обурено вiн наказав прибрати подалi тiло цiеi людини, яка, швидше за все, померла вiд холери. Потiм з ображеною пикою князь пiшов до своеi кiмнати. Двое рядових втягли до нього похiдну гумову ванну, прикрашену дворянським гербом i наповнену гарячою водою.
19
Субота, 24 жовтня 1914 року
Лаура де Турчинович повертаеться до Сувалок
Тривала подорож стомила ii. Останнiй вiдрiзок шляху з Олiти Лаура примудрилася проiхати не в телячому вагонi, зате потяг виявився неопалюваним. За останню добу вони раз у раз зупинялися, незрозумiло з якоi причини. Частину залiзничного полотна ремонтували, i на цих дiлянках вагони погойдувалися, «немов корабель у морi».
О шостiй годинi ранку вони нарештi прибули на вокзал у Сувалках.
Разом з однiею знайомою, дружиною лiкаря, вона пiшки вирушила до будинку, у вогкiй осiннiй темрявi. Вони насилу продиралися зруйнованою дорогою. Поступово свiтало. Вона побачила росiйських солдатiв, деякi були п’яними. Побачила розгромленi будинки. Поваленi паркани.
Дiти й челядь залишалися у Вiтебську, де вони знайшли тимчасовий притулок. Чоловiк Станiслав був призваний до росiйськоi армii та очолював тепер санiтарну службу у щойно захопленому Лемберзi. Але перш нiж туди вирушити, вiн устиг навiдатися у звiльненi Сувалки, повернувся звiдти з двома валiзами одягу i звiсткою про те, що iхнiй будинок уцiлiв. Однак вiн не хотiв удаватися до подробиць i лише додав, що хай краще вона побачить усе на власнi очi.
Що вона i хотiла тепер зробити. Звiсно iй хотiлося повернутися додому разом з дiтьми, адже нiмцiв витiснили назад у Схiдну Пруссiю.
Дiставшись будинку лiкаря, Лаура погодилася зайти i трохи вiдпочити. Вона боялася того, що iй належало побачити: проживши частину життя в Нью-Йорку, вона звiсно ж не була готовою до подiбних ситуацiй. Випивши чашечку кави, вона о пiв на восьму знову вирушила в дорогу.
Нарештi вона дiсталася свого будинку.
Увiйшовши всередину, Лаура ледь повiрила своiм очам.
Усе навколо було зруйноване, розгромлене, розiрване, розбите, розкидане, перевернуте, забруднене. Ящики висунутi, шафи спустошенi. Перед нею постала безладна купа речей, що колись називалися ii будинком. У кiмнатах стояв огидний запах. Лаура кинулася до вiкон, вiдчинила iх, одне за iншим, глибоко вдихаючи свiже повiтря. Бiблiотека була остаточно розграбована. Полицi спорожнiли. Пiдлогу встеляли купи розiрваних книг i паперу, всюди було розкидано документи й гравюри.
У iдальнi досi валялися скалки суповоi миски, а ще товстий шар битого скла, брудного посуду, скатертин. Усе це було затоптане грубими солдатськими черевиками. Нiмецькi солдати й офiцери жили тут кiлька тижнiв тому, i таке враження, що вони, поiвши, кидали тарiлки i склянки просто на пiдлогу, а потiм брали новi i, використавши, знову кидали.
Лаура ввiйшла в одну з комор. Там стояли ранiше акуратнi ряди скляних банок, у яких зберiгалися варення, джем, мед, консервованi овочi. Тепер же вмiст зник, i банки були наповненi лайном.
Вона звелiла ключниковi Якобу з його дружиною i дочкою почати прибирати у будинку. А сама вирiшила скласти перелiк зниклих речей i пiти з ним до полiцii.
20
Недiля, 25 жовтня 1914 року[37 - Дата умовна. Щоденники Корде 1914–1918 рокiв досить своерiднi: записи велися в хронологiчному порядку, але не завжди зрозумiло, де починаеться наступна дата. Його вiдвiдування родини в Сент-Аманi датувалися мiж 22 i 26 жовтня. Оскiльки уо буднi вiн був зайнятий на службi, логiчнiше припустити, що поiздка датувалася вихiдними днями, 24–25 жовтня.]
Мiшель Корде повертаеться потягом до Бордо
Часом вiн рухався серед людей, нiби ступав iншою планетою, i його оточували абсурднi, незбагненнi явища. Чи справдi це його свiт? У сутностi, нi. Мiшелю Корде виповнилося 45 рокiв. Вiн давно працюе чиновником у мiнiстерствi торгiвлi та пошти, вiн також соцiалiст, пацифiст i лiтератор. Пише лiтературно-критичнi та полiтичнi статтi в газетах i журналах, видав багато романiв – деякi з них стали вельми популярними. (Колись вiн був вiйськовим, тому в бiльшостi своiх творiв змалював свое минуле: «Intйrieurs d’officiers», 1894, або «Cжurs de soldats», 1897, – тим часом як в iнших йшлося про бiди суспiльства або серцевi страждання.)
Цей потайливий i стриманий чоловiк з вусами був певною мiрою типовим iнтелектуалом межi столiть, що вiв подвiйне життя: не в змозi прогодуватися пером, заробляв на життя службою в мiнiстерствi. «Мiшель Корде» попервах був його лiтературним псевдонiмом[38 - Псевдонiм «Корде» виник з тiеi причини, що його сiм’я була спорiднена з Шарлоттою Корде, жiнкою, яка вбила 1793 року революцiонера Марата. Це дiяння було вiдображене для нащадкiв Давидом. Цiкаво, що переконаний республiканець Мiшель Корде взяв собi iм’я контрреволюцiйно налаштованоi Шарлотти Корде. Це свiдчить про певну частку марнославства або ж просто прагнення облагородити свое минуле.], хоча дистанцiя мiж двома способами життя була не настiльки величезною: вiн змiнив прiзвище, але його «чиновницьке я» також звалося Корде. Усi знали, що вiн пише романи. І вiн – друг Анатоля Франса.
У першi днi вересня, коли здавалося, що нiмцiв не зупинити, уряд залишив Париж, а з ним поiхали i чиновники мiнiстерств. Автомобiлями вони виiжджали з мiста, охопленого панiкою: «Бiженцi штовхалися на вокзалi, немов залишали охоплений пожежею театр», – чиновники iхали в Бордо.
Мiнiстерство, де служив Корде, знайшло притулок в установi для глухонiмих, на вулицi Сен-Сернен. І тепер, через мiсяць пiсля того, як нiмцiв зупинили бiля Марни, усi почали говорити, що час уряду й мiнiстерствам повертатися. Родину Корде евакуювали в Сент-Аман. І сьогоднi ввечерi вiн, вiдвiдавши близьких, повертаеться в Бордо.
Вiйну Корде вважав ганьбою i смертю. Вiн досi не примирився з ii початком. Вiн захворiв i поiхав на морський курорт. Усi новини доходили до нього через газети або телефоннi розмови. Так поступово формувалася картина того, що вiдбуваеться. Вiн намагався розрадитися читанням книг, але марно. «Кожна думка, кожен учинок, пов’язанi з початком вiйни, перетворювалися на жорстокий, смертельний удар по моему превеликому переконанню, що я берiг в глибинi душi: я свято вiрив у iдею стiйкого прогресу, успiшного руху вперед. Я навiть не думав, що подiбне може трапитися. Тепер моя вiра зруйнована. Початок вiйни став для мене пробудженням вiд сну, у якому я перебував з тих самих пiр, як почав мiркувати». Дiти на березi гралися у вiйну: дiвчатка удавали медсестер, хлопчики – поранених. Зi свого вiкна Корде бачив артилеристiв: вони спiвали, вирушаючи в дорогу, – i вiн розридався.
З трiумфу i сум’яття спекотних серпневих днiв воiстину народжувався iнший, чужий свiт.
Зовнiшнi змiни: жiнки припинили користуватися косметикою з «патрiотичних мiркувань»; всi переодяглися в унiформу – вiйськова форма увiйшла в моду; люди шикувалися в черги до церкви на месу i на сповiдь; потоки бiженцiв, навантажених вузлами з пожитками; мiськi вулицi без освiтлення, що лежать у пiтьмi; всi цi шлагбауми, фанатичнi, войовничi ополченцi; всi цi потяги з вiйськами, що везуть цiлих i неушкоджених на фронт i поранених калiк – назад з фронту.
Внутрiшнi змiни: постiйне вживання патрiотичних формулювань, пишномовних i обов’язкових; нова безкомпромiснiсть – «дружелюбнiсть, гуманнiсть – усе це зайве»; iстеричнi iнтонацii – як у пропагандi, так i в приватних розмовах (одна жiнка сказала йому, що не можна оплакувати тих, хто iде на фронт, що жалiсть викликають саме чоловiки, нездатнi битися); химерна сумiш шляхетностi та егоiзму; раптова втрата здатностi сприймати нюанси: «Нiхто не наважуеться засуджувати вiйну. Вiйна стала божеством». Корде виконував свiй обов’язок чиновника.
Його потяг облягали жiнки, якi пропонували всiм, одягненим у вiйськову форму, фрукти, молоко, каву, бутерброди, шоколад, цигарки. У мiстi Корде бачив хлопчикiв у полiцейських касках, якi несли ношi. На вокзалi нiде курцi клюнути – всi зали очiкування перетворенi на тимчасовi госпiталi для поранених або склади вiйськового спорядження. Дорогою назад, десь мiж Сен-П’ером i Туром, вiн пiдслухав розмову двох родин: «Вони говорили про своiх загиблих родичiв з жахливою покiрнiстю, немов тi стали жертвами стихiйного лиха».
В Ангулемi на потяг завантажили чоловiка на ношах, i вiн опинився в сусiдньому з Корде купе. Його поранило в спину осколком гранати. Тепер вiн лежав паралiзований. Його супроводжувала сестра милосердя, i ще бiлява дама, яку Корде вважав за його дружину або коханку. Вiн чув, як та говорила медсестрi: «Вiн вiдмовляеться вiрити, що я як i ранiше його кохаю». Коли сестра, обробивши його рану, вийшла помити руки, блондинка i паралiзований почали пристрасно цiлуватися. Повернувшись, медсестра удала, що нiчого не помiчае, i вдивлялася в темряву за вiкном.
Разом з Корде в купе сидить миршавий унтер-офiцер, який щойно повернувся з фронту. Вони мирно розмовляють одне з одним. О четвертiй годинi ранку потяг зупиняеться на станцii, i унтер-офiцер виходить. На перонi до нього на шию кидаеться дiвчина. Корде мiркуе: «Лишень уявити, що таке кохання, любов усiх цих матерiв, сестер, дружин i наречених виявилися безсилою перед усiею цiею ненавистю».
На станцiях, що пролiтали повз, можна було помiтити кiоски з рiзнокольоровими картинками в газетах, проте всi цi видання датувалися першими числами серпня. З того часу вони бiльше не виходили. Немовби почалося iнше лiточислення.
Того самого дня, 25 жовтня, Лаура де Турчинович разом зi своiм знайомим шукае покинутих або осиротiлих дiтей в Августовському лiсi. (Багатьох вони вже знайшли, помiж яких чотирирiчна дитина, яка несла шестимiсячне немовля: бiдолахи, вкрай голоднi, почали iсти землю.) Вона зустрiла людину, яка розповiла iй, що ii лiтня вiлла розграбована нiмцями, i яка знайшла Даша, бiлого песика ii дiтей. Вона пише:
Усi будинки згорiли вщент: жахливий злочин. Ми постiйно бачили мерцiв. Я дивувалася, як ми врятувалися, коли загинуло стiльки люду. У сутiнках у лiсi ми чули дитячий плач, але не могли зрозумiти, звiдки вiн долинае. Доки ми шукали, просто на нас через пiдлiсок помчав поранений кiнь. Вiн пiдбiг так близько, що я могла торкнутися його. З переляку я вчепилася за дерево.
У цей же час, наприкiнцi жовтня, Володимир Лiттауер чуе розмови про обмiн телеграмами мiж своiм керiвництвом i командувачем армii. Усi дощенту виснаженi пiсля всiх цих маршiв, контрмаршiв, наступiв i вiдступiв. Конi зовсiм знесилiли. Командир дивiзii поставив командувачевi коротке запитання: «Коли ми зможемо перепочити?» Вiдповiдь командувача була також короткою: «Коли завершиться вiйна».
21
Середа, 4 листопада 1914 року
Пала Келемена поранено на пiвнiч вiд Турки
Чудова нiч, мiсячна, холодна, зорi сяють на небi. Його кiнь знехотя залишае теплу стайню й опиняеться на крижаному вiтрi. Армiя знову вiдступае: уперед, назад, вперед i знову назад. Вони отримали наказ стежити за тим, щоб з’еднання, що вiдступають, не вiдставали. Створюеться нова лiнiя оборони. До другоi години ночi вона повинна бути готова. Свiжа пiхота поспiшае до ущелини як пiдкрiплення. Наказ, отриманий Келеменом i його гусарами, практично нездiйсненний, бо в темрявi важко орiентуватися. На дорозi вже коiться щось неймовiрне. І вони повiльно iдуть верхи, пробиваючись крiзь зустрiчнiй потiк виснажених людей, коней, возiв, гармат, возiв iз боеприпасами, в’ючних ослiв.
У мiсячному свiтлi вiн розрiзняе щось чорне на бiлому снiгу, схоже на довгi смуги, – це щойно виритi окопи. Потiм до нього долинають звуки пострiлiв спереду – росiяни починають тiснити iх. Вiн вiдзначае подумки, що потiк тих, хто вiдступають, починае рiдшати, хоча як i ранiше зустрiчаються окремi купки втiкачiв. Келемен i його люди вказують iм дорогу. Вона вкрита льодом, слизька мов скло. Їм доводиться спiшитися i вести коней за собою. Келемен занотовуе у своему щоденнику:
Тим часом росiйська артилерiя вiдкрила вогонь по всiй лiнii фронту. Я скочив у сiдло i поскакав назустрiч гуркоту гармат. Мiсяць був на збитку, стояла крижана холоднеча, небо затягло хмарами. А пiд хмарами плив важкий дим вiд розривiв гранат i картечi.
Кiлька кинутих возiв стояли на дорозi: анi людей, анi коней. Ми вже було минули iх, але тут я вiдчув сильний удар у лiве колiно i побачив, що кiнь злякався. Я подумав, що вдарився об щось у темрявi. Торкнувшись колiна, я iнстинктивно пiднiс руку до обличчя. Вона була гарячою i вологою, i я вiдчув рiзкий, пульсуючий бiль.
Поруч зi мною скакав Могор. Я сказав йому, що, здаеться, поранений. Пiд’iхавши ближче, вiн з’ясував, що мого коня також поранило. Але обидва ми продовжували свiй шлях. Усе одно тут нiде було зупинитися. Поблизу не було видно жодного перев’язувального пункту. А дiстатися санчастини пiхоти на самiй лiнii фронту, пiд ураганним вогнем, було значно небезпечнiше, нiж скакати назад.
