скачать книгу бесплатно
П’ятниця, 12 березня 1915 року
Рафаель де Ногалес прибувае до гарнiзону Ерзурума
Пiд час тривалого та виснажливого походу через заснiженi гори найбiльше враження на нього справило те, що нiде не було видно дерев. І немае жодних птахiв. А вiн думав, що зустрiне хоча б воронiв або грифiв, а можливо, iнших якихось птахiв, що харчуються падлом, бо в кiнцi шляху вiн мiг бачити наслiдки великоi катастрофи бiля Сари-комиша, – тисячi задубiлих трупiв коней i верблюдiв. «Воiстину це нещасна краiна, якщо навiть хижi птахи залишили ii».
Однак у ньому не було помiтно жодноi тiнi каяття. Вiн дiстав те, що хотiв.
Коли в серпнi почалася вiйна, багато хто виявив бажання взяти в нiй участь, довгими i важкими шляхами дiстаючись до Європи. Мабуть, шлях Рафаеля де Ногалеса виявився одним iз найдовших. І вже напевне найтяжчим. Якщо хтось i заслужив титул «мiжнародного авантюриста», то це вiн. Народився Рафаель у Венесуелi, у старовиннiй родинi конкiстадорiв та корсарiв (його дiд воював за незалежнiсть краiни), вирiс i здобув освiту в Нiмеччинi. Його завжди вабили пригоди.
Рафаель Інчоспе де Ногалес Мендес не був захоплений iдеями нестримного нацiоналiзму або утопiчними енергiями, що рухали мiльйонами людей. Не мав намiру вiн на той час i доводити щось собi або iншим. Безстрашний, нетерплячий, безтурботний, вiн давно був готовий до життя в невпинному русi. Так, вiн воював в iспано-американськiй вiйнi 1898 року, брав участь (не на тому боцi) у переворотi 1902 року у Венесуелi, за що був змушений емiгрувати з краiни; бився добровольцем в росiйсько-японськiй вiйнi 1904 року (де був поранений); промивав золото на Алясцi (уважаеться одним iз засновникiв мiста Фербенкса), був ковбоем в Арiзонi. Нинi Рафаелю де Ногалесу 36 рокiв. Вiн енергiйний, привабливий, гордий, загартований, освiчений, темноволосий i невисокий на зрiст, капловухий, з овальним обличчям i глибоко посадженими очима. Своiм зовнiшнiм виглядом де Ногалес дуже нагадуе Еркюля Пуаро: прекрасно одягнений i мае невеликi, гарно пiдстриженi вуса.
Ледь почувши про початок вiйни, вiн сiв на поштовий пароплав, що йшов до Європи, твердо вирiшивши брати участь у битвах. Судно називалося «Кайенна». Коли ж вiн звивистими шляхами дiстався нарештi Кале, перед ним постала трагiчна картина. Вулицi мiста були заповненi бiженцями, здебiльшого жiнками i дiтьми. Вони несли «жалюгiднi залишки» свого майна, що вдалося врятувати. Час вiд часу вулицями марширували солдати або гуркотiла артилерiйська батарея, i перехожi тулилися до стiн будинкiв. Назустрiч iхали машини, заповненi пораненими в найрiзноманiтнiшiй вiйськовiй формi: «Схоже, десь точилися боi, але бозна-де». Особливо вiн запам’ятав два звуки. По-перше, загрозливе гуркотiння аеропланiв, що кружляли у них над головами. Вони «вилискували сталлю i були схожi на орлiв». По-друге, безперервне тупотiння тисяч людей у дерев’яних черевиках по брукiвцi. Усi готелi були переповненi. Уперше де Ногалесу довелося ночувати в крiслi.
Через свое виховання вiн був схильний завжди приставати на бiк великих держав, однак новина про те, що нiмецькi вiйська розтоптали одну зi своiх маленьких краiн – сусiдiв, змусила його «пожертвувати особистими симпатiями i запропонувати своi послуги маленькiй, але героiчноi Бельгii». Виявилося, що це легше сказати, нiж зробити. Тому що маленька, але героiчна Бельгiя ввiчливо вiдмовилася вiд пропозицii. Тодi вiн звернувся до французькоi влади, але й тут вiдмовилися прийняти його на службу до армii. Пiсля чого вiн, розсерджений i ображений, дiстав пораду спробувати звернутися… до Чорногорii. Завершилося тим, що його заарештували в горах як шпигуна. Сербська i росiйська влада також вiдхилила його пропозицiю, звiсно, у найввiчливiшiй формi. Росiйський дипломат, якого вiн зустрiв у Болгарii, натякнув, що, можливо, йому варто спробувати в Японii, «можливо, вони…». Обурення i вiдчай де Ногалеса були такими великими, що вiн мало не знепритомнiв просто в розкiшно обставлений залi росiйського посольства в Софii.
Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому вiн не хотiв. Але не мiг вiн «i нiчого не робити, адже це означало б загибель якщо не вiд голоду, то вже напевне вiд туги». Випадкова зустрiч iз турецьким послом у Софii вирiшила справу: де Ногалес завербувався в армiю супротивника. На початку сiчня вiн записався на службу до турецькоi армii, а за три тижнi залишив Константинополь[76 - Навiть турки в цей час називали мiсто саме так – Konstantiniye.] i вирушив на фронт на Кавказ.
Залишивши позаду бiлi гори, вони скачуть повз маленькi форти, що е зовнiшньою частиною фортецi. Над ними сiре небо. Воно накрило «цю Богом забуту землю немов свинцевою кришкою». То там, то тут вони бачать щойно виритi окопи, – а можливо, це братськi могили? Йому трапляються задубiлi трупи. Вiн бачить, як iх гризуть собаки. (Пiзнiше вони дiзнаються про епiдемiю тифу.) Нарештi вони вступають до Ерзурума. Мiсто мае невибагливий вигляд: вузькi вулички, заваленi снiгом. Але, незважаючи на мороз, в Ерзурумi вируе життя: на базарi рядами сидять купцi в шубах, схрестивши ноги, i курять «свiй вiчний кальян». У гарнiзонi – безперервний рух: вiйськовi частини, посильнi, каравани з вантажем зброi. Тут розташована штаб-квартира Третьоi армii або того, що вiд неi залишилося.
Пiсля обiду де Ногалес прибувае до коменданта фортецi, полковника.
Военнi дii припиненi через мороз i глибокий снiг. Нiхто не наважиться почати ще одну зимову кампанiю пiсля катастрофи початку року, коли 150 тисяч солдатiв вирушили в похiд i лише 18 тисяч повернулися назад. Навiть росiяни, якi пишалися такою великою i несподiваною перемогою, вичiкували в неприступних горах просто навпроти мiста Кепрюкей.
Час вiд часу чутно далекий гуркiт росiйськоi артилерii. Вiн луною вiддаеться мiж гiр, i зверху, з Арарату, iнодi сходять лавини: «Велетенськi бiлi крижанi маси повзуть униз i падають з гребеня на гребiнь, зi скелi на скелю, поки з неймовiрним гуркотом не обрушуються на тихi береги Араксу».
42
Четвер, 18 березня 1915 року
Пал Келемен озираеться в порожньому шкiльному класi в Карпатах
Рана, яку вiн отримав тiеi ночi в ущелинi, виявилася незначною. І тепер вiн знову на фронтi, пiсля того як пiдлiкувався в госпiталi в Будапештi та пройшов реабiлiтацiю, займаючись закупiвлею коней для армii[77 - Кiнський ремонт – так називалися конi, якими замiнювали поранених або убитих тварин.] в угорському прикордонному мiстi Маргiта. Там, до речi, встиг закрутити роман iз дiвчиною з буржуазноi сiм’i, суворих правил, приголомшливо стрункою i високою, – утiм, роман так нiчим i не увiнчався.
Блукання карпатськими ущелинами i перевалами стомлювали монотоннiстю та вiдсутнiстю конкретних результатiв. За останнi мiсяцi обидвi сторони вiдвоювали собi якiсь шматочки територiй, втративши значну кiлькiсть людей, насамперед через морози, хвороби i брак iжi[78 - Вiд початку року австро-угорська армiя втратила близько 800 тисяч чоловiк убитими й пораненими, але насамперед – померлими вiд хвороб та обмороження. Цi цифри стали вiдомi лише пiсля 1918 року. Усi держави засекречують своi втрати. Розголошення кiлькостi жертв уважають мало не державною зрадою.]. Келемен i сам вiдчував запах, що ширився навкруги: старi трупи вiдтавали на весняному сонечку, а до них додавалися новi. Мало хто говорив тепер про швидке завершення вiйни.
Вiйськова частина Келемена знаходиться зараз за лiнiею фронту i виконуе здебiльшого полiцейськi функцii, охороняючи довгi, звивистi колони обозiв з iжею, що постiйно повзуть цими сльотавими дорогами. Це було легким заняттям. І безпечним. Вiн зовсiм не поспiшав на передову. Зi своiми гусарами вiн часто зупинявся на постiй у порожнiх школах угорських сiл. Так було i сьогоднi. Пал Келемен занотовуе у своему щоденнику:
У зруйнованих шкiльних класах, завалених соломою i перетворених на бруднi стiйла, парти стоять як перелякане стадо тварин, розгублених, загнаних, що розбрелися хто куди, а чорнильницi нагадують вiдiрванi вiд одягу гудзики i лежать нiби смiття по кутках i вiконних нiшах.
На стiнi висять текст нацiонального гiмну з музикою, карта Європи. Чорна дошка перекинута на вчительську кафедру. На книжковiй полицi зiбрано зошити, хрестоматii, олiвцi й крейду. Усе це дрiбницi, але вельми красномовнi, принаймнi для мене, адже я годинами вдихав саму лише гидь. Коли в цих шкiльних книжках я прочитав простi слова – земля, вода, повiтря, Угорщина, прикметник, iменник, Бог, – я знайшов подобу душевноi рiвноваги, без якоi так довго метався хвилями, наче пiратський корабель, без керма i вiтрил.
43
Субота, 3 квiтня 1915 року
Харвi Кушинг складае перелiк цiкавих випадкiв у паризькому вiйськовому госпiталi
Сiре, чорне, червоне. Цi три кольори весь час впадали йому в око, коли вiн разом з iншими два днi тому iхав в автобусi вiд Орлеанського вокзалу, через рiчку, повз площу Згоди, i далi просто до госпiталю в Нейi. З жадiбною цiкавiстю дивився вiн на вулицi мiста. Весь вiйськовий транспорт був сiрого кольору: штабнi автомобiлi, санiтарнi машини, броньовики. У чорне вдягалися всi, хто носив траур: «Схоже, кожен, хто не у вiйськовiй формi, одягнений у чорне». Червоного кольору були брюки вiйськових, хрести санiтарних машин i госпiталiв. Його звуть Харвi Кушинг. Вiн американець, лiкар iз Бостона, приiхав до Францii вивчати военно-польову хiрургiю. За кiлька днiв йому виповниться 46 рокiв.
Цього дня Кушинг перебувае в Лiцеi Пастера у Парижi, або, як це тепер називалось, – Американський госпiталь (Ambulance Americaine)[79 - Словом «ambulance» французи називали в той час вiйськовий шпиталь.]. Це приватний вiйськовий госпiталь, вiдкритий на початку вiйни заповзятливими американцями, якi живуть у Парижi, i фiнансований з рiзних джерел. Працювали тут переважно американцi з медичних факультетiв рiзних унiверситетiв, добровольцi, якi проходили тримiсячну службу. Деякi приiжджали з цiкавостi, iншi, як Кушинг, вбачали професiйну мету. Адже тут можна побачити поранення, яких нiколи не зустрiнеш у нейтральних i далеких вiд свiтовоi полiтики США. Оскiльки Харвi Кушинг був нейрохiрургом, i до того ж дуже майстерним[80 - Кушинг навчався в Єльському та Гарвардському унiверситетах. Уже в тi часи здобув авторитет у професiйних колах. Як справжнiй вундеркiнд, вiн усього лише в 32-рiчному вiцi став професором хiрургii в Унiверситетi Джона Хопкiнса. Вiн – один з провiдних у свiтi фахiвцiв з головного мозку.], вiн, звiсно ж, сподiвався багато чого навчитися у Францii, що воювала. Власне кажучи, вiн ще не визначив свого ставлення до вiйни. Як розумна i освiчена людина, вiн iронiчно сприймав численнi яскравi, багатi на деталi, страшнi iсторii про те, що нiмцi зробили i продовжують робити. Вiн уважав, що бачить наскрiзь увесь цей брехливий пафос. Харвi Кушинг свiтловолосий, худорлявий, невисокий. Погляд пильний, очi примруженi, губи стиснутi. Вiн справляв враження людини, яка звикла досягати свого.
Учора, у Страсну п’ятницю, минув його перший робочий день у госпiталi. Кушинг уже почав уявляти, у чому полягатиме його робота. Вiн бачив поранених. Це були найчастiше терплячi, мовчазнi люди iз рваним, покрученим тiлом, з iнфiкованими ранами, якi потрiбно було тривалий час лiкувати. З iхнiх ран витягали не тiльки кулi та осколки гранат, а ще й те, що професiйною мовою називали побiчними снарядами: шматки одягу, каменi, деревинки, гiльзи, залишки спорядження, фрагменти тiл iнших людей. Вiн уже зрозумiв, у чому полягають найсерйознiшi проблеми. По-перше, багато солдатiв iз хворими, синiми, вiдмороженими i майже не дiючими ногами внаслiдок того, що вони день i нiч стояли у крижанiй сльотавiй водi (термiну «окопнi ноги» ще не iснувало). По-друге, багато симулянтiв i тих, хто з сорому чи марнославства перебiльшуе своi проблеми. Нарештi, е «сувенiрна хiрургiя», коли проводять досить ризиковану операцiю, хоча насправдi снаряд мiг би i залишитись у тiлi пораненого. Пiсля такоi операцii пацiент гордо показуе всiм витягнуту з нього кулю або осколок гранати, немов бойовий трофей. Кушинг хитае головою.
Сьогоднi переддень Великодня. Холодна, але ясна весняна погода змiнилася дощем.
Зранку Кушинг обходить напiвпорожнi палати та укладае перелiк найцiкавiших з точки зору неврологii випадкiв. Поранених iз тяжкими черепно-мозковими травмами зовсiм не багато, тому вiн фiксуе рiзнi типи уражень нервовоi системи. Пораненi надходять майже винятково з пiвденно-схiдних частин фронту. Бiльшiсть iз них французи, е також чорнi солдати з колонiй[81 - Йому розповiдали, що нiмцi не беруть чорношкiрих у полон, але вiн сумнiвався у правдивостi цього твердження.] i кiлька англiйцiв. (Останнiх, зазвичай, спрямовували в лiкарнi ближче до Ла-Манша або додому.) Поступово перелiк був складений. У ньому було зазначено таке:
Одинадцять випадкiв ураження нервiв верхнiх кiнцiвок, починаючи вiд ран брахiального плексусу до дрiбних ушкоджень руки; п’ять iз них – паралiч спинних м’язiв зi складними переломами.
Два випадки болючих уражень нервiв стегна; Тауер прооперував зi спайкою.
Три випадки лицьового паралiчу. В одного пацiента у щоцi застряг ип morceau d’obus[82 - Осколок гранати або, точнiше, шматок гранати (фр.).] розмiром з долоню, який вiн iз гордiстю всiм показував, – усе-таки осколок гранати!
У пацiента, простреленого у вiдкритий рот, – цервiкальний паралiч симпатичноi нервовоi системи.
Двое пацiентiв з переломом хребта – один помирае, другий – вiдновлюеться.
Балка, що пiдпирала сховище, впала на нього, коли снаряд, що приземлився поруч, вибухнув в окопi, де саме перебував цей солдат.
Одна справдi серйозна черепно-мозкова травма: якийсь чоловiк на iм’я Жан Понiсiнь, поранений п’ять днiв тому у Вогезах i навiщось привезений на санiтарнiй машинi саме до нас.
За обiдом один санiтар розповiв Кушингу, як вiн днями бачив безногого ветерана вiйни 1870–1871 рокiв i як той, похитуючись, витягнувся на своiх милицях, вiддаючи честь солдатовi рокiв на 45 молодшому за нього, жертвi нинiшньоi вiйни, що також залишився без нiг. Пiсля обiду Кушинг вiдвiдав вiддiлення щелепно-лицьовоi хiрургii. Його дуже зацiкавили новi ефективнi методи лiкування. «Унiкальна робота – вмiння вправляти зуби i щелепу бiдоласi, у якого вiдстрелена бiльша частина обличчя».
44
П’ятниця, 9 квiтня 1915 року
Ангус Б’юкенен чекае потяг на вокзалi Ватерлоо
Ще один дощовий день. У сутiнках Лондон здаеться надзвичайно сiрим i вогким. Вiн чекае на перонi номер сiм iз шостоi години вечора. Їх потяга немае. Навколо повно люду. Увесь перон заповнений людьми – тут не лише чоловiки у формi кольору хакi, а й багато цивiльних: родичi, друзi приiхали на вокзал Ватерлоо проводжати солдатiв на фронт. І хоча погода похмура, настрiй у тих, хто чекають, пiднесений. Вони юрмляться, розмовляють одне з одним. Якщо хтось i невдоволений запiзненням потяга, вiн цього не виказуе.
Присутнi на перонi служитимуть у добровiльному батальйонi – 25-му Королiвському фузiлерному, який вирушае в тривалу подорож до Схiдноi Африки. Вiдомо, що европейським вiйськовим нелегко доводиться в цiй частинi Африки, але бiльшiсть людей у формi вже побували в жаркому клiматi або встигли побачити дику природу. Цей «Прикордонний легiон» набирали з жителiв Гонконгу, Китаю, Цейлону, Малакки, Індii, Новоi Зеландii, Австралii, Пiвденноi Африки та Єгипту; тут були i колишнi полярники, i ковбоi. Сам Б’юкенен на початку вiйни перебував далеко на пiвночi, в канадськiй глушинi, колекцiонував арктичну флору i фауну, а тому дiзнався про те, що сталося, лише наприкiнцi жовтня. І не гаючи часу, вирушив на пiвдень. До першого великого поселення вiн устиг дiстатися до Рiздва, а потiм продовжив свiй шлях, маючи намiр завербуватися в армiю.
Ротою Б’юкенена керував досвiдчений мисливець на велику дичину, Фредерiк Кортнi Селус, автор двох популярних книг про Африку[83 - «A Hunter’s Wandering in Africa» i «Travel and Adventure in South-East Africa». Автор зажив слави, коли вiн, за прикладом багатьох iнших мандрiвникiв, здiйснив турне з лекцiями про своi пригоди. Вiн залишився в iсторii першим, хто разом з вiдомим Сесилем Родсом указав на високогiрне плато в Родезii як на мiсце, придатне для проживання британцiв i для ведення сiльського господарства. Іронiя долi полягае в тому, що сам вiн згодом випробуе на собi всi труднощi ведення сiльського господарства в цих мiсцях, – труднощi, про якi знае кожен, хто читав африканськi романи i новели Дорiс Лессiнг. Селус у своему колонiальному завзяттi просто недооцiнив iх.]. Вiн утiлював типового вiкторiанського мандрiвника-першовiдкривача: безстрашний, оптимiстично налаштований, безсоромний, безневинний, загартований i допитливий. Цей 64-рiчний чоловiк з короткою сивою борiдкою рухався з легкiстю тридцятирiчного. (Вiкова межа в батальйонi становила 48 рокiв, але багато з новобранцiв були значно старшими i вiдверто неправдиво повiдомляли про свiй вiк – настiльки велике було прагнення потрапити на вiйну[84 - Командир батальйону був iнiцiатором його формування – це полковник Данiель Патрiк Дрiсколл, який пiд час англо-бурськоi вiйни командував iррегулярним з’еднанням, вiдомим як «Скаути Дрiсколла». Передбачалося, що батальйон буде чимось подiбним.].)
Батальйон вiд самого початку набув слави елiтного з’еднання, де зiбралися обранi смiливцi. Але помiж тих, хто чекали на перонi, були й такi, хто фактично дезертирував з iнших вiйськових частин, щоб потрапити в цей батальйон. Вiн був единим з’еднанням у всьому Британському експедицiйному корпусi, що не пройшло хоч якогось вiйськового навчання. Уважалося, що цi люди великодосвiдченi та всiляке навчання зайве, навiть образливе для таких gentlemen adventurers. Нiчого дивного в тому, що цього вечора в повiтрi линув «a spirit of romance»[85 - Складний для перекладу вислiв, бо мiстять багато значень. Напевне, вiн найкраще вiдображае поеднання мрii про пригоди i поетичного настрою.].
Бiльшiсть з них не знали одне одного. Для цих закоренiлих iндивiдуалiстiв було незвичним раптово побачити себе у вiйськовiй формi – адже вона приховувала iхню неповторну своерiднiсть! Потрiбно було ще познайомитися. 28-рiчний Ангус Б’юкенен – натуралiст, ботанiк i зоолог. Особливо його цiкавлять птахи. Якщо мае вiльний час, намiрений зiбрати екземпляри схiдноафриканськоi флори i фауни.
Час спливае. Гамiр голосiв наростае, в гуртках присутнiх лунае смiх. До одинадцятоi вечора друзi та родичi починають вiдчувати втому вiд довгого очiкування i поступово залишають перон, по двое-трое осiб. До першоi години ночi тут залишаються лише люди в формi. Наближаеться потяг, вони сiдають у нього. Перед самим вiдправленням з’являються полiцейськi. Вони перевiряють вагони в пошуках дезертирiв. Але тi вже попередженi й швидко ховаються, перечiкуючи, поки не пiде полiцiя.
О другiй годинi ночi потяг вiдходить вiд вокзалу Ватерлоо. Вiн прямуе до Плiмута. Там на них чекае пароплав HMTS «Нойралiя». На ньому вони i попливуть до Схiдноi Африки.
45
Середина квiтня 1915 року
Лаура де Турчинович бачить, як солдат iсть апельсин в Сувалках
Епiзод з апельсином вразив ii. Можливо, ii реакцiя викликае подив, адже Лаура встигла побачити так багато страшного. Але швидше за все справа саме в тому, що за останнi мiсяцi вона пережила забагато: кожна людина мае свiй лiмiт сил. Вона невтомно працювала то над одним, то над iншим – не лише зi щирого бажання допомогти. Нi, вона усвiдомлено так спиняла демонiв у власнiй душi: «Я була зайнята щохвилини, iнакше я збожеволiла б!»
Минуло майже два мiсяцi вiдтодi, як нiмцi вдруге вступили в Сувалки. Лаура де Турчинович та ii дiти опинилися не по той бiк фронту без можливостi виiхати.
Найжахливiшим був, звiсно, тиф. Через хворобу одного з п’ятирiчних близнюкiв вони змушенi були залишитися на мiсцi, замiсть того щоб утiкати вiд ворога, який наступав. А потiм i другий хлопчик захворiв на тиф. Вона мало не втратила iх.
Я перетворилася на машину: всi ночi безперервно чергувала бiля лiжка хворих: як шкода було на них дивитися! Крихiтнi сiрi тiнi моiх дорогих хлопчикiв! Вони безупинно марили, тiльки голоси iх лунали дедалi слабше. Кожна нiч означала битву зi смертю.
В один з таких довгих днiв неспання i тривоги Лаура помiтила «дикувату, блiду, дивну жiнку» i лише згодом зрозумiла, що бачить власне вiдображення в дзеркалi. А коли хлопчики нарештi, усупереч всiм очiкуванням, почали одужувати, пiсля тритижневоi боротьби за життя, захворiла шестирiчна донька. І тривога, виснажливий бiль – усе почалося знову. Тим часом зiйшов снiг. Настала весна.
Нестача iжi стала вiчним прокляттям. Запаси, зробленi на початку вiйни, були з’iденi. Багато чого було вкрадено нiмецькими солдатами чи конфiсковано iх керiвництвом. Залишалися ще борошно, варення, макарони, великi й жорсткi, i чай, а також прихована картопля, якоi було небагато. (Нiмцям не вдалося знайти одну з ii схованок: усерединi дивана). На щастя, у неi ще були грошi, але i вона, i ii слуги не завжди могли щось на них придбати. Інодi iй удавалося прикупити чорного хлiба, iнодi – нi. (Інодi купували дрова: адже будинок стояв увесь вимерзлий). Картоплю та яйця продавали за нечуваними цiнами.
Як радiсно було, коли вона купила п’ять живих курей! Їх замкнули в колишнiй бiблiотецi, i вони сидiли на засмiчених книжкових полицях, рилися на пiдлозi в пошуках iжi, гидили на книги, але все це ii не турбувало: книжковi томи втратили для неi будь-яке значення. Вони немов належали iншому свiту, що поринув у минуле в серпнi минулого року.
Усi цi страждання були пов’язанi для Лаури з двома iншими злощасними подiями: вiйною в цiлому й окупацiею зокрема. Вони жили в умовах постiйного надзвичайного стану, коли була обмежена не тiльки iх свобода пересування, але й приватне життя взагалi. Будь-якоi митi до них могли ввiрватися нiмецькi солдати, вимагаючи чогось, поводячись загрозливо, або владно, або i те, й iнше водночас. Будинок у них великий, iмпозантний. Вiн мов магнiт притягував нiмецьких офiцерiв, якi охоче спинялися тут або ж влаштовували тут своi гулянки. В одному з флiгелiв розташувалася iмпровiзована лiкарня для тифозних, але iншу частину будiвлi використовували насамперед вищими чинами нiмецькоi армii[86 - Навiть вiдомий нiмецький фельдмаршал Пауль фон Гiнденбург зупинявся в цьому домi, коли був проiздом у Сувалках. Лаура характеризуе його i як галантного кавалера, i як егоiстичного ненажеру. І той факт, що вiн був головнокомандувачем цього фронту i тому вiдповiдав за всi нещастя, робило його вiдразливим в ii очах.]. Лаура з дiтьми i прислуга тулилися в кiлькох кiмнатках. Їм суворо забороняли заходити в тi частини будинку, де нiмцi органiзували телефонний зв’язок i телеграф: з будiвлi тяглися сплутанi телефоннi дроти, а з даху звисала висока антена.
Усе мiсто змiнилося. Воно втратило свiй чистий, охайний вигляд. Усюди валялися купи смiття i бруд. На вулицях стояли залишенi господарями меблi та iншi речi. Фронт був так близько, що до них долинав гуркiт канонади. Мiстом безупинно снували нiмецькi вагони з припасами, автомобiлi, iнодi крокувала нiмецька пiхота. Солдати майже завжди спiвали. Вона просто ненавидiла цi звуки.
Лаура не могла не ненавидiти нiмцiв. Вони були ii ворогами. Вони окупували ii рiдне мiсто, перетворили ii життя на суцiльну муку. Але не всi нiмцi однаковi. Деякi з них ставилися з розумiнням i спiвчуттям, але багато iнших трималися гордовито, зверхньо, iнодi грубо. Вона часто бачила, як вони б’ють росiйських вiйськовополонених. Нiмецька пропаганда, що волала про позбавлення вiд росiйського ярма, не мала великого успiху: ii слухали, можливо, мiсцевi евреi, якi вбачали в окупацii можливiсть звiльнитися вiд свавiлля колишньоi влади i вiд застарiлого антисемiтизму[87 - Звинувачення у спiвпрацi з нiмцями також роздмухували старий росiйсько-польський антисемiтизм. Лаура i сама з пiдозрою ставилася до багатьох евреiв у мiстi.]. Дика сумiш послужливостi та брутальностi з боку нiмецьких окупантiв була своерiдним вiддзеркаленням офiцiйноi полiтики. У тому хаосi, що породила вiйна i який бiльшiсть нiмцiв уважали вродженою рисою Схiдноi Європи, з ii пiстрявою сумiшшю народiв i мов, нiмецьке командування на Схiдному фронтi почало здiйснювати амбiтну й широку програму, маючи намiр повнiстю контролювати захопленi територii та iхнi ресурси, а також урятувати окуповане населення вiд нього самого, насадивши тут нiмецьку дисциплiну, нiмецький порядок, нiмецьку культуру.
Удалинi гуркочуть гармати, i Лаура разом з усiма як i ранiше сподiваеться на те, що росiйська армiя зробить прорив i звiльнить iх. (Для них стало звичним прислухатися, чи не росiйська артилерiя там стрiляе – росiйськi батареi давали залпи в особливому ритмi: раз – два – три – чотири, пауза, раз – два – три – чотири, пауза.) Вона часто мрiяла про те, що ii чоловiк Станiслав знаходиться десь у росiян, зовсiм поруч, можливо, в десятьох кiлометрах звiдси, i щойно нiмецьку лiнiю фронту буде прорвано, вони побачаться. Але найчастiше ii охоплювало почуття повноi iзольованостi, ув’язнення разом зi своiми дiтьми в абсурдному i безнадiйному iснуваннi. Нью-Йорк був дуже далеко. І дiти гралися лише з бiлою собачкою Дашем.
Мабуть, абсурднiсть самоi обстановки змусила ii так зреагувати на апельсин. На вулицi вона побачила простого солдата, який тримав у руках апельсин: вiн пiднiс золотавий плiд до рота i надкусив його. Вона з обуренням дивилася на нього. Вона вiддала б усе на свiтi за один цей апельсин, за те, щоб принести його додому дiтям. Але вона знала, що цього не буде. Їi надзвичайно обурило те, як поводився цей солдат, як вiн недбало поiдав апельсин. Вiн вiдкушував вiд цього красивого, круглого, екзотичного, сяючого плода, «немов цими фруктами в Сувалках харчувалися щодня».
Коли iз заходу дув вiтер, Лаура вiдчувала нудотний запах. Це смердiли трупи загиблих узимку. Їх закопували абияк. Подейкували, що там iх лежать десятки тисяч[88 - Узимку найхоробрiшi дiти з Сувалок грали в таку гру: блукали полями за мiстом i паличкою тикали в снiг, шукаючи вбитих.].
46
П’ятниця, 16 квiтня 1915 року
Вiльям Генрi Докiнз пише листа матерi в порту Лемноса
Нарештi в дорогу. І остаточно вiдомий пункт призначення – Дарданелли. Чутки про операцiю поширювалися з лютого. Тодi вони дiзналися, що кораблi союзникiв без особливого успiху атакували османськi артилерiйськi батареi, якi блокували протоку, i що атака повторилася минулого мiсяця, але була так само безуспiшною[89 - Метою цiеi наспiх спланованоi та хвацькоi операцii було прокласти за допомогою флоту шлях спершу через Дарданелли, потiм – через Босфор, щоб постачити вiйськову технiку росiянам, що зазнали поразки, але ще й допомогти iм на Кавказi, де грiзний османське наступ, утiм, уже загруз у морозах, снiгу та хаосi. Сподiвалися також взагалi вивести Османську iмперiю з вiйни. Точилися нескiнченнi дискусii мiж так званими «захiдниками» й «схiдняками», у яких першi, переважно вiйськовi, закликали вiддати прiоритет Захiдному фронту, тодi як останнi, переважно полiтики, хотiли вести бойовi дii на слабких флангах противника, насамперед на Балканах i в пiвденному Середземномор’i. Операцiя в Дарданеллах була значною мiрою витiвкою молодого, хитромудрого i суперечливого Першого лорда Адмiралтейства Великоi Британii Вiнстона С. Черчилля. Ще 1907 року в британських вiйськово-морських силах вивчили це питання i дiйшли висновку, що лише наступом флоту не можна домогтися успiху, але впертi факти не вражали авантюрно налаштованого Черчилля.]. Уже наприкiнцi березня бiльшiсть бригади Докiнза вирушила через Середземне море до острова Лемнос, у пiвнiчнiй частинi Егейського моря. Сам же вiн залишався у великому таборi пiд Каiром. Тим часом вiн чудово розумiв, що починаеться щось серйозне. У минулому листi додому вiн писав: «Кажуть, ми станемо частиною гiгантськоi армii – французькоi, росiйськоi, балканськоi (!) i британськоi – i спершу пiдкоримо Туреччину, а потiм рушимо до Австрii» [90 - Це не позбавлений домислiв, але й не зовсiм помилковий опис того, що планувалося. Вiйська потрiбнi тодi, коли на гiркому досвiдi з’ясувалося, що кораблi союзникiв не здатнi самостiйно форсувати Дарданелли. Сухопутнi з’еднання повиннi, в першу чергу, знищити батареi береговоi артилерii, що завдавали стiльки клопоту союзницькому флоту i прицiльно стрiляли навiть у мiннi тральщики, що йшли попереду кораблiв.].
Змiни були дуже доречними. Мiсяцi бездiяльностi – не зважаючи на навчання – отруювали бойовий дух i послаблювали дисциплiну. Австралiйцi виявляли дедалi бiльше неповаги до британських офiцерiв, а солдати рiзних нацiональностей дедалi бiльше ганебно поводилися в Каiрi. Кульмiнацiею стали подii двотижневоi давностi, що припали на Страсну п’ятницю, коли в кварталi розважальних закладiв спалахнули заворушення. Каiр уважаеться одним з найбiльш грiховних мiст свiту, у ньому е безлiч борделiв, гральних будинкiв, де охочi до розваг можуть спробувати все – вiд наркотикiв до стриптизу. За непорушним законом «попит народжуе пропозицiю». Усе це розквiтло пишним цвiтом, коли сюди приплинули десятки тисяч молодих солдат з грошима в кишенях. Дисциплiна похитнулася, невдоволення мiсцевого населення вiйськовими посилилося[91 - У своему листi Докiнз зiзнаеться в неприязнi до египтян. Зокрема, вiн називае iх «нiкчемними».].
Отже, у Страсну п’ятницю сотнi солдатiв, здебiльшого австралiйцiв i новозеландцiв, почали бешкетувати в одному з розважальних кварталiв Каiра. Вони, лютуючи, громили бари та борделi, викидали меблi на вулицю i пiдпалювали iх. Буяючи, натовп прибував, оскiльки до мiсця поспiшали iншi солдати. Втрутитися спробувала вiйськова полiцiя; у вiдповiдь в неi полетiли пляшки, четверо солдатiв були пораненi. Викликанi на пiдмогу британськi вiйськовi з багнетами були одразу ж роззброенi, iхнi гвинтiвки кинули у вогонь. Невдачею завершилися i спроби втихомирити натовп за допомогою кавалерii. Поступово все заспокоiлося само собою. Докiнз також був там i охороняв шлагбаум на однiй з вулиць. У наступнi днi озлобленi солдати спалили в таборi буфет i кiнотеатр.
Близько тижня тому вiйськова частина Докiнза з полегшенням залишила Єгипет. Тодi в порту Олександрii стояло багато вiйськових кораблiв. За два днi вони пiдiйшли до берега Лемноса. Острiв був крихiтний, усi вмiститися на ньому не змогли, тому багато солдатiв просто залишилися на кораблях. Зараз Вiльям Генрi Докiнз сидить на борту корабля «Машобара» в порту Лемноса i пише листа матерi.
Тут е кумеднi старовиннi вiтрянi млини, на яких мелють зерно. Це великi кам’янi споруди з величезними крилами з парусини. Острiв дуже чистий, i люди тут охайнi, – слава богу, який контраст з Єгиптом! Усюди росте зелена трава, поля дуже красивi, укритi квiтучими червоними маками i ромашками. Учора ми зiйшли на берег, щоб рота трохи розiм’ятися й оглянула пам’ятки острова. Мiсцеве населення тут, як i скрiзь, прагне побiльше заробити на солдатах. Великих крамниць тут немае, тому ми просто прогулялися островом i подивилися на людей. В одного – круглий сир пiд пахвою, в другого – зв’язка iнжиру, у третього повна кишеня горiхiв, у четвертого – мiшечок сухарiв… усi навколо намагаються щось продати. Ми приемно провели час.
Докiнз знае: вони незабаром попрямують далi. Вiн знае, яке завдання йому i його ротi належить виконувати у майбутньому: вони мають вiдповiдати за забезпечення бригади водою. На борту «Машобари» безлiч насосiв, труб, буровi установки i, крiм того, землерийне обладнання та iнструменти. Та й сам корабель уже перетворюеться на судно спецiального призначення: на носi вiдкрили величезнi двостулковi «дверi» для висаджування. Вони отримали карти мiсця, де повиннi будуть висадитися. Воно називаеться Галлiполi. Це вузький, довгий пiвострiв, що замикае вхiд у Мармурове море. Але про це в листi вiн нiчого не пише. Вiн завершуе такими рядками:
Бiльше розповiдати нема чого, отже, я завершую. Передавай усiм вiтання вiд мене з великою любов’ю. Твiй люблячий син Вiллi. Вiтання дiвчаткам.
47
Недiля, 25 квiтня 1915 року
Рафаель де Ногалес став свiдком знищення двох найбiльших святинь Вана
Свiтае. Вiн прокидаеться на пуховiй перинi, на зелених шовках. Обстановка кiмнати пасуе до його розкiшного ложа: на стелi висить арабська бронзова люстра з рiзнокольоровими кришталевими вставками, на пiдлозi лежать килими ручноi роботи i стоiть пiдставка з декоративною зброею з дамаськоi сталi. На нiй е коштовнi статуетки iз севрськоi порцеляни. Ранiше ця кiмната належала жiнцi. Вiн здогадався про це за олiвцями для фарбування очей i помадою малинового кольору, що лежали на маленькому столику.
Удалинi пробуджуеться турецька артилерiя. Батареi, одна за одною, вiдкривають вогонь. Вони додають свiй рiзкий трiск до наростаючого гуркоту, доки все не зазвучить як завжди: гуркiт, трiск, шум падiння, ляскання, гомiн, пострiли, зойки.
Незабаром вiн вирушае в дорогу верхи. Сьогоднi вранцi вiн мае проiнспектувати схiдний сектор.
Рафаель де Ногалес перебувае на околицi старовинного вiрменського мiста Вана, в пiвнiчно-схiднiй провiнцii Османськоi iмперii, поблизу вiд Персii та Росii – до кордону всього лиш 150 кiлометрiв просто на пiвнiч. У мiстi заколот. Ногалес служить в одному з пiдроздiлiв, якi прибули для придушення заколоту.
Ситуацiя складна. Вiрменськi заколотники засiли в старiй частинi мiста, за фортечною стiною, i в кварталi Айгестан. Вiйська турецького губернатора контролюють фортецю на горi, над мiстом, та iншi квартали. А десь на пiвночi розташований росiйський армiйський корпус: вiн поки ще не подолав важкодоступний гiрський перевал Котур-Тепе, але теоретично можливо дiстатися сюди за один день. Обабiч фронту настрiй у учасникiв вiйни змiнюеться вiд надii до розпачу, вiд страху – до впевненостi. У вiрмен-християн немае iншого вибору. Вони знають, що мають протриматися до прибуття росiйського корпусу. Їхнi вороги-мусульмани розумiють, що повиннi перемогти, перше нiж росiяни з’являться на горизонтi. Тодi учасники й заручники облоги помiняються ролями.
Це пояснюе надзвичайну жорстокiсть боiв. Жодна сторона не бере полонених. За весь час свого перебування у Ванi де Ногалес побачить лише трьох живих вiрмен: офiцiанта, перекладача i чоловiка, знайденого в колодязi, де вiн просидiв дев’ять днiв, утiкши з якихось причин вiд своiх, – останнього допитали i погодували, щоб вiн отямився, пiсля чого розстрiляли «без усяких церемонiй». Жорстокi розправи вiдбувалися ще й тому, що бiльшiсть тут були партизани, ентузiасти, добровольцi – цивiльнi особи, якi раптово отримали зброю i безмежну можливiсть помститися за минулi образи – справжнi чи уявнi, або припинити майбутнi несправедливостi – також справжнi чи уявнi. Пiд керiвництвом у де Ногалеса е войовничi курди, мiсцевi жандарми, турецькi офiцери-резервiсти, черкеськi аширети i цiлi банди[92 - Масову рiзанину християн практикували i ранiше. Це був давнiй конфлiкт мiж вiрменами й османською владою, але в останнi десятилiття вiн поглибився. Велика вiйна призвела до раптового, непередбаченого i вкрай болючого загострення. Багатьох туркiв охопив страх за свое майбутне. Коли влада Константинополя в жовтнi 1914 року вирiшили пристати на бiк Центральних держав, Османська iмперiя щойно програла ще одну вiйну (так звану Балканську вiйну 1912–1913 рокiв, у якiй об’еднаними силами перемогли Сербiя, Грецiя, Болгарiя i Румунiя). Окремi частини iмперii населяли здебiльшого християни. Іншi територii – Єгипет, Лiван – насправдi перебували пiд владою захiдних держав. Чи триватиме тепер ерозiя, що роз’iдае Османську iмперiю? До старого зiлля додався новий iнгредiент, до того ж фатальний, – сучасний нацiоналiзм. У константинопольськоi влади ще до жовтня 1914 року народилася iдея великого переселення народiв з метою створити етнiчно гомогенну державу або принаймнi очистити головнi провiнцii iмперii вiд немусульманськоi «зарази». Помiж дедалi бiльш гноблених нацiональних меншин, зокрема вiрмен, нацiоналiзм породжував мрii про сепаратизм, надiю на власну державу.].
Вiйна виправдовуе очiкування, поширюе чутки, заперечуе новини, спрощуе мислення, узаконюе насильство. На боцi росiян б’ються п’ять дружин вiрменських добровольцiв; агiтують з метою пiдняти повстання проти османського правлiння. Дрiбнi озброенi групи вiрменських активiстiв здiйснюють вилазки i органiзують саботаж. І вже з кiнця 1914 постiйно вбивають беззбройних вiрмен: це були масовi репресii, рiзанина у вiдповiдь на дii активiстiв як попередження iншим вiрменам або як помста за поразки на фронтi[93 - «Поразки» саме у множинi: невдачею завершився не лише наступ на Кавказi. Османське вторгнення до незалежноi Персii також завершилося поразкою. У вiйськових операцiях здобуде перемогу росiйський корпус, який перебував зараз у Котур-Тепе.]. Або ж просто тому, що можна було переслiдувати вiрменiв. У вiдповiдь на останнi, грубi й цинiчнi, репресii мiсцевий турецький военачальник отримав масовий заколот, що тепер i планували погасити черговою рiзаниною.
Рафаель де Ногалес чув всi цi чутки, знав про побоювання, бачив слiди скоеного (бiженцiв, спаленi церкви, наваленi одне на одного трупи вiрмен бiля узбiччя дороги). Так, у маленькому мiстечку на шляху у Ван вiн особисто бачив, як юрба за пiвтори години забила насмерть мiсцевих вiрменiв – усiх, окрiм сiмох, яких вiн зумiв урятувати, витягнувши пiстолета[94 - Вiн передав сiмох вiрменiв мiсцевому чиновниковi, який обiцяв захистити iх. Згодом де Ногалес дiзнався, що чиновник тiеi самоi ночi наказав задушити бранцiв.]. Цей випадок справив на нього тяжке враження. У Ванi ситуацiя iнша, простiша. Вiн офiцер османськоi армii, мае придушити збройний заколот. Причому швидко, перш нiж прорве греблю близ Котур-Тепе. Крiм того, де Ногалес не любив вiрмен. Звiсно, вiн захоплювався iхньою прихильнiстю своiй християнськiй вiрi, але в цiлому вважав iх за хитрих, жадiбних i невдячних. (Утiм, вiн так само прохолодно ставився до евреiв i арабiв. І навпаки, любив туркiв: «Джентльмени Сходу!». Курдiв вiн поважав, хоча i вважав iх людьми ненадiйними. Вiн називав iх «молодою i енергiйною нацiею».)
Завдання пiдкорення Вана була не з простих. Вiрмени оборонялися з несамовитою, запеклою мужнiстю людей, якi знають, що поразка для них дорiвнюе смертi. Багато добровольцiв де Ногалеса були недисциплiнованими, недосвiдченими, примхливими i почасти непридатними до справжнiх боiв. До всього старий Ван був справжнiсiньким лабiринтом з базарiв, вузьких провулкiв i глинобитних будинкiв, – у ньому важко було орiентуватися. Тому взяття мiста було довiрене переважно османськiй артилерii. Правда, бiльшiсть гармат були музейними експонатами[95 - Згодом будуть використовувати ще й кiлька п’ятсотлiтнiх мортир, також зi значним ефектом, хоча i з таким самим ризиком для артилеристiв.], але де Ногалес виявив, що гарматнi ядра значно бiльше руйнують будинки, нiж гранати, якi просто пробивають одну глиняну стiну i вилiтають крiзь iншу.
Таким чином i пробивалися через плетиво вуличок i провулкiв Вана, квартал за кварталом, будинок за будинком, – «обливаючись потом, з чорними вiд пороху обличчями, оглухнувши вiд кулеметного трiскоту i близьких пострiлiв з гвинтiвок». Коли будинок перетворювався на руiни, а його захисники – на трупи, усе це спалювали, щоб не дати вiрменам повернутися сюди пiд покровом ночi. Удень i вночi над мiстом висiв густий дим вiд пожеж.
Пiд час своеi iнспекцii верхи схiдним сектором де Ногалес помiтив польову гармату, поховану пiд руiнами будинку. Вiн зiскочив з коня. Зi зброею в руках, наражаючись на смертельну небезпеку, вiн зумiв надiйно сховати гармату. Його капрал, який перебував поруч, був убитий пострiлом в обличчя.
За годину де Ногалес знаходився нагорi, на брустверi фортецi. Звiдти вiн спостерiгав у бiнокль за штурмом укрiпленого вiрменського села, поблизу мiста. Поруч з ним стояв губернатор провiнцii, Джевдед-бей, рокiв сорока, який охоче розмiрковував про лiтературу, вдягався за останньою паризькою модою, вечорами вбирався в костюм, з бiлоснiжною краваткою i свiжою бутоньеркою в петлицi, насолоджувався вечерею. Можемо зробити висновок, що витончений пан.
Разом з тим вiн, з усiма своiми зв’язками в Константинополi та своею безцеремоннiстю, став головним архiтектором трагедii, що розiгрувалася. Насправдi вiн був новим типом у бестiарii нового столiття: красномовний i переконаний у своiй iдеологii масовий вбивця у вiдпрасованому одязi, який керував рiзаниною з-за письмового столу.
Де Ногалес стоiть поруч з губернатором i стежить за штурмом села. Вiн бачить, як три сотнi кiнних курдiв перекривають вiрменам шлях до втечi. Бачить, як курди ножами добивають тих, хто залишилися живими. Раптово повз де Ногалеса i губернатора просвистiли кулi. Стрiляють вiрмени, здершись на високий собор Святого Павла у старiй частинi Вана. До цих пiр обидвi ворогуючi сторони ставилися з повагою до прадавньоi святинi, але тепер губернатор вiддав наказ зруйнувати собор. Наказ приймають до виконання. Пiсля двогодинного обстрiлу з гармат високий старовинний собор руйнуеться, здiймаючи куряву пилу. Тодi вiрменськi снайпери перелазять на мiнарет високоi мечетi. Цього разу губернатор вагаеться, чи вiддавати наказ про обстрiл. Але де Ногалес твердо каже йому: «На вiйнi як на вiйнi».
«Таким чином, – розповiдае де Ногалес, – за один день були зруйнованi два головних храми Вана, що протягом дев’яти столiть були найвiдомiшими iсторичними пам’ятками мiста».
Того самого дня Вiльям Генрi Докiнз сходить на берег бiля Галлiполi.
Вiн прокинувся о пiв на четверту ранку i прийняв гарячу ванну. Корабель iз погашеними вогнями тримав курс на пiвнiчний схiд. Коли над горизонтом зiйшло сонце, вони кинули якiр: навколо – тiнi iнших кораблiв, попереду – Галлiполiйський пiвострiв, витягнутий, легкий силует, нiби на акварелi. Потiм були снiданок i пiдготовка до висадження на берег. А тим часом загуркотiли корабельнi гармати. Докiнз i його люди спершу пересiли на ескадрений мiноносець, що доставив iх ближче до берега. З мiноносця вони пересiли на великi дерев’янi шлюпки, iх узяли на буксир катери.
Хвилi. Свiтанкове небо. Гучнi розриви снарядiв. Вiн уперше бачить пораненого. Бачить, як картеч вiд гранати свердлить поверхню води, пiднiмаючи безлiч фонтанчикiв. Бачить, що берег дедалi ближче. Вистрибуе зi шлюпки. Вода доходить йому до стегон. Вiн чуе пострiли з гвинтiвок з крутого обриву на березi. Берег кам’янистий.
О восьмiй годинi його люди вишикувалися бiля води. З багнетами напереваги. Докiнз занотовуе у щоденнику:
Ми чекали близько години, стоячи на березi. Генерал[96 - Тобто командир 1-i австралiйськоi дивiзii Вiльям Брiджес, якого добре знав Докiнз, коли той був керiвником вiйськового коледжу в Дантрунi.] i його штаб проiхали повз нас. Схоже, сам генерал перебував у чудовому настроi, а це гарний знак. Нiхто напевне не знае, що вiдбуваеться. Решта солдатiв нашоi роти висаджуються на берег. Потiм ми разом з дозором пробиваемося вздовж берега на пiвдень, у пошуках води. Знаходимо водойму поряд з турецькою хатиною: усюди розкидано речi ii мешканцiв. Ми пiднiмаемося на гребiнь i спускаемося у глибоку ущелину. Позаду нас кричать солдати з пiхоти, тому ми змушенi повернути. Надсилаемо групу для риття колодязя бiля хатини, другу – щоб пробурити свердловину в ущелинi, i третю – щоб змiцнити невелике джерело на березi. В ущелинi, неподалiк вiд хатини, летить цiлий рiй куль, але вони випущенi занадто високо i не влучають у цiль. Пiхотнi на пагорбi кричать нам, що ми пiд обстрiлом.
Так i е.
Обстрiл тривае. Докiнз i його солдати також продовжують, ухиляючись вiд картечi, рити i свердлити, вони тягнуть водопровiд. Двое пораненi: один в лiкоть, iнший в плече. Пiдривник вiд картечноi гранати влучив Докiнзу в черевик, але не поранив його. Близько десятоi години вечора вiн чуе звуки перестрiлки, «звуки, що зачаровують», з пагорбiв одразу за берегом. Це турецький контрнаступ[97 - Османська пiхота, що обороняла в цi днi Галлiполi, билася хоробро, але поступалася за чисельнiстю супротивниковi, була погано озброена. Їi використовували як гарматне м’ясо. Цей факт вiдомий за горезвiсним висловом тодiшнього командира 19-i османськоi дивiзii, знаменитого пiдполковника Мустафи Кемаля. Коли вiн у критичний момент, саме в той день пiд Арiбурну, повiв у бiй свiй полк, що залишився майже без боеприпасiв, щоб зупинити небезпечний прорив АНЗАКа (Australian and New Zealand Army Corps – Австралiйського i новозеландського армiйського корпусу), вiн крикнув солдатам: «Я не очiкую, що ви переможете, я наказую вам померти». Це з’еднання, 57-й полк, було повнiстю знищене. Q.E.D.]. З крутого схилу постiйно тече маленький, але невичерпний потiк поранених. Вiн бачить розгубленого полковника, – його, вочевидь, оглушило снарядом, i вiн вiддае наказ про обстрiл пагорбiв, утримуваних своiми вiйськами. Докiнз допомагае розвантажувати баржу з боеприпасами.
Близько дев’ятоi години вчора вiн iде спати, «смертельно втомлений». Години за пiвтори його будить майор i повiдомляе йому, що ситуацiя критична. Решту ночi Докiнз допомагае пiдвозити боеприпаси на лiнiю вогню для розбитоi пiхоти, яку вiдтiсняють. Усю нiч тривае перестрiлка. Докiнз лягае спати близько четвертоi ранку.
48
