скачать книгу бесплатно
Ми спимо в наметах. О пiв на дванадцяту ночi – тривога: росiяни наближаються до мiста! Схоже, усi наляканi. Я швидко одягнувся i побiг наздоганяти свою чоту. На дорозi вишикувалися пiхотинцi. Гуркочуть гармати. Попереду, в радiусi п’ятисот метрiв, лунае трiск гвинтiвок. Шум автомобiлiв посеред великоi дороги. Свiтло iх карбiдних фар освiтлюе дорогу зi Станiславова на Галич.
Я проходжу виставленi пости, перелажу через живоплiт, минаючи канави. Моя чота чекае на мене, верхи на конях, ми готовi до наступних наказiв.
Удосвiта населення потяглося з мiста. Люди iхали у вiзках, верхи, iшли пiшки. Сподiваються якось урятуватися. Намагаються забрати з собою, що можуть. На обличчях людей – знемога, пил, пiт i панiка, страшне сум’яття, бiль i страждання. Переляканi погляди, боязкi рухи; iх охопив жахливий страх. Немов хмара пилу, що клубочиться за ними, нiяк не вiдчепиться вiд них.
Я лежу без сну бiля дороги i спостерiгаю цей жахливий калейдоскоп. Видно навiть вiйськовi фургони посеред потоку бiженцiв, а на полi помiтнi солдати, якi вiдступають, пiхота в панiцi тiкае, вибухае кавалерiя. Нi в кого немае зброi. Виснажений людський потiк тече через долину. Люди бiжать назад до Станiславова.
Те, що вiн спостерiгав, лежачи бiля дороги, було результатом одного з перших кривавих зiткнень з радянськими вiйськами, якi наступали. Але вiн, як i решта очевидцiв, мав незначне уявлення про те, що вiдбувалося насправдi, i минуть роки, перш нiж окремi враження складуться в розповiдь, названу битвою близ Лемберга. Це виллеться в настiльки ж катастрофiчну, наскiльки несподiвану поразку для австро-угорськоi армii, i щоб зрозумiти це, не потрiбнi жоднi вичерпнi штабнi документи.
8
П’ятниця, 28 серпня 1914 року
Лаура де Турчинович зустрiчае в Сувалках нiмецького вiйськовополоненого
Лаура нiколи не розумiла причин i мети цiеi вiйни, тим паче нiколи не схвалювала ii. Вона була з-помiж тих, для кого те, що трапилося, стало катастрофою, похмурою незбагненною трагедiею, яка раптово з’явилася нiзвiдки й накрила iх усiх.
Але навiть вона помiтила, що первинний страх швидко змiнився незрозумiлою ейфорiею, що охопила ii також. Давня вiйна мiж поляками i росiянами, здавалося, вщухла. Таким був загальний настрiй, i коли одного вечора, на початку серпня, поширилася чутка: вiйни не буде, що Англiя завагалася i що в Санкт-Петербурзi запiдозрили недобре – це викликало лише почуття розчарування.
Сьогоднi Лаурi де Турчинович виповнюеться 36 рокiв. Аж до цього дня ii життя було позначене «печаткою кiнця столiття»: народилася в Канадi, виросла в Нью-Йорку, талановита оперна спiвачка, яка виступала в «Метрополiтен». Вона згодом хотiла вирушити до Європи, щоб «навчатися спiвати… i грати», мала успiх у Байройтi та Мюнхенi (говорила гарно нiмецькою), а також знайшла там собi чоловiка, наймилiшого польського аристократа, iз закрученими догори вусами, що був професором i мав значнi статки. Його звали Станiслав де Турчинович, граф Гоздава. Вони одружилися в австро-угорському Краковi. Саме там народилися iхнi трое дiтей. Формально малята стали пiдданими австро-угорського кайзера, тим часом як ii чоловiк був пiдданим росiйського iмператора, а вона сама – британського короля. Але мало хто замислювався про цi формальностi до серпня. Зате тепер бiльшiсть розмiрковуе саме про це й нi про що iнше.
Вiйна затьмарила все iнше.
Через тиждень пiсля початку вiйни вона прокинулася ще завидна вiд глухого, схожого на гуркiт водоспаду, шуму: це марширували тисячi росiйських пiхотинцiв, частини 2-го корпусу армii Ренненкампфа, якi збиралися зайняти довколишню Схiдну Пруссiю. (Усе маленьке мiстечко було на ногах, незважаючи на раннiй час, i зустрiчало втомлених солдатiв iжею, напоями та iншими подарунками.) Багато сiмей росiйських дворян, з якими спiлкувалися Лаура та ii чоловiк, поiхали додому. Водночас з’явилися першi пораненi з фронту. Сувалки бомбували: самотнiй нiмецький лiтак кiлька днiв тому облетiв усе мiсто i скинув на нього двi дрiбнi бомби, у той час як мiсцевi жителi запекло, але безуспiшно гатили по ньому зi своiх мисливських рушниць. У потягах, що рухалися з фронту, iнодi траплялися вiйськовi трофеi, награбоване у нiмцiв добро.
Незважаючи на це, вiйна залишалася чимось абстрактним i далеким. Принаймнi для Лаури. Сiм’я повернулася в Сувалки, до свого великого маетку бiля дороги, i сама вона продовжувала жити безтурботним життям помiщицi помiж родових скарбiв, зi сповненими смаколиками погребами i повним штатом слуг. Вона допомогла облаштувати невелику приватну лiкарню. Чоловiка ще не призвали.
Сьогоднi ii збудила сестра милосердя з пересувного польового шпиталю. Вони щойно прибули з фронту, запаси iхнi вичерпалися, i персонал стомився. Вони мають у своему розпорядженнi 150 койок, i зазвичай цього було бiльше нiж достатньо для трьох лiкарiв i чотирьох медсестер, але важкi боi останнiх днiв у Схiднiй Пруссii викликали великий приплив поранених: за ii словами, iхня кiлькiсть досягла семисот. Чи не може Лаура допомогти iм?
Лаура прямуе до баракiв, де розташувався польовий шпиталь. У дверях ii зустрiчае тривожний гул голосiв. Вона обходить кiмнату за кiмнатою, оглядае поранених, яким не надано допомогу. Нiчого немае: анi перев’язувального матерiалу, анi засобiв дезiнфекцii.
Оскiльки Лаура говорила нiмецькою, вона зупинилася бiля групи поранених нiмецьких вiйськовополонених, якi сидiли в куточку. Один з них кидався, стогнав i весь час просив води. Лаура заговорила до нього. Солдат попросив ii написати листа дружинi.
Вiн розповiв менi, що працював бухгалтером, що йому виповнилося двадцять шiсть рокiв, що у нього дружина i дiти. Живуть вони всi у власному будинку. Вiн у життi нiкого не скривдив, займався тiльки роботою i сiм’ею. Раптом йому наказують за три години з’явитися в полк, облишивши все. «Панове сваряться, а ми повиннi розплачуватися за це своею кров’ю i кров’ю наших дружин i дiтей».
За деякий час Лаура повернулася i передала шпиталю все необхiдне для поранених, узяте з ii приватноi лiкарнi. Радiсть медсестер здалася iй натягнутою.
Лаура знову обходить польовий госпiталь. І бачить щось невимовне, спочатку навiть не може зрозумiти, що це. Якийсь… «предмет», у лiжку, i на тому мiсцi, де повинна бути голова, видно «кулю з вати i бинтiв, з трьома чорними отворами, нiби це дитина зобразила рот, нiс та очi». І ось iз цього чогось… раптово лунае голос, що говорить хорошою польською мовою. Вона приголомшена. Наiвнiсть Лаури немов не давала iй змоги припустити, що подiбне може трапитися з людьми ii кола. Голос благав ii не йти, принести води. Лаура наближаеться до лiжка. Нове потрясiння. Цiла зграя мух роiться над цим дивним згортком. Руки людини вщент обгорiли. З пов’язки витiкае товстий шар гною, у хворого починаеться гангрена.
Лаура нажахано вiдсахуеться. Їi зараз знудить. Їй потрiбно пiти.
Набравшись мужностi, вона повертаеться до згортка в лiжку. Допомагае натягнути сiтку вiд комах, асистуе медсестрi пiд час перев’язки. Чоловiк розповiдае, що його поранило снарядом, який вибухнув зовсiм поруч, що вiн пролежав на полi бою чотири днi. Вiн запитуе, що з його очима. Чуе у вiдповiдь: «Жодноi надii». Потiм питае, чи буде вiн жити чи помре. І чуе у вiдповiдь: «Помреш». Вiн просить води.
Пiзнiше Лаура дiзнаеться, що той нiмецький вiйськовополонений, з яким вона розмовляла, 26-рiчний бухгалтер, був вiдправлений на вокзал, але помер дорогою.
9
Середа, 2 вересня 1914 року
Андрiй Лобанов-Ростовський спостерiгае сонячне затемнення в Мокотовi
Настала iхня черга. Повiдомлення надходять суперечливi. У Схiднiй Пруссii, схоже, припустилися серйозноi помилки з росiйським наступом. Армiя Ренненкампфа звiсно ж вiдступае, але й армiя Самсонова готуеться до втечi. Хiба так може бути? У Галичинi справи росiян, здаеться, йдуть на краще. Лемберг буде захоплено будь-якоi митi. І хоча пiдкрiплення необхiдно було б спрямувати швидше проти нiмцiв на пiвночi, нiж проти австрiйцiв в Галичинi, стрiлецька бригада Лобанова-Ростовського нацiлена саме на пiвденний фронт. Вона братиме участь у розгромi бiля польського кордону австро-угорських дивiзiй, якi вже вiдступають [16 - Справдi, фронти росiйськоi армii були в той час самостiйними одиницями, зi своiми резервами, потягами, забезпеченням i метою, тому неможливо уявити раптове перекидання ресурсiв, принаймнi до того часу, поки росiйськi генерали не припинять ревно стежити за суворим розмежуванням сфер своiх повноважень.].
Зараз вони перебувають у резервi у Варшавi, отаборилися на великому полi в Мокотовi. Андрiй Лобанов-Ростовський – сапер росiйськоi армii[17 - Щось на кшталт вiйськового iнженера, завданням якого було будiвництво укрiплень, а також мiнування i розмiнування дорiг.] i гвардiйський офiцер, поручик, – чин цей отриманий швидше завдяки походженню, нiж заслужений. Витончений молодий чоловiк двадцяти двох рокiв, вiн читае книги запоем, насамперед французькi романи, але любить також iсторичнi твори. Лобанов-Ростовський добре освiчений (вiн не тiльки вивчав право в Санкт-Петербурзi, але i вчився в Нiццi й Парижi), за характером трохи боязкий, не надто мiцноi статури. (Батько його служив дипломатом.)
Початок вiйни став для нього сильним переживанням. Кожну вiльну хвилину вiн бiгав до мiста i там, в збудженому натовпi, просувався до редакцiй газет, щоб прочитати вивiшенi телеграми. Збудження дiйшло до краю, коли поширилася новина про обстрiл Белграда. Спонтаннi демонстрацii на пiдтримку вiйни прокотилися тими самими вулицями, якими кiлька днiв тому йшли страйкарi. Вiн бачив, як юрба зупиняла трамваi, витягала офiцерiв з вагонiв i з криками «ура» пiдкидала iх у повiтря. Особливо запам’ятав, як пiдпилий робiтник обiйняв офiцера, що проходив повз, i цьомкнув його, так що всi навколо засмiялися. Серпень видався запорошеним, незвично спекотним. Вiн, як i всi офiцери, скакав верхи пiд час усiх цих тривалих маршiв, але, незважаючи на це, мало не втрачав свiдомiсть на межi сонячного удару.
У боях вiн поки ще не брав участi. Найстрашнiше, що йому досi довелося побачити, то це пожежа в маленькому польському мiстечку, де вони були розквартированi. Тодi новобранцi, захопленi шпигуноманiею, убили вiсьмох евреiв, пояснивши це тим, що тi нiбито заважали гасити пожежу[18 - Вони голослiвно стверджували: розправа вiдбулася тому, що пожежа сигналiзувала нiмцям про присутнiсть у мiстечку росiйських вiйськ.]. Атмосфера загострилася до краю.
О другiй годинi бригада вишикувалася на полi, перед безлiччю маленьких наметiв. Настав час богослужiння. Посеред лiтургii вiдбулося щось незвичайне. Сонячне свiтло змеркло. Поглянувши на небо, вони зрозумiли, що це неповне сонячне затемнення. Багато хто вбачали в цьому зловiсний знак. Явище справило «незабутне враження», особливо на бiльш забобонних солдатiв.
Вiдразу ж пiсля богослужiння всi розiйшлися. Частини бригади почали завантаження на потяг, що чекав на них. Як зазвичай, це тривало бiльше часу, нiж планували. Уже настала нiч, коли настала черга Лобанова-Ростовського. Але й пiсля завантаження все вiдбувалося в уповiльненому темпi. Потяг неспiшно котився рейками в нiч, на пiвдень. Це звичне почуття вiд подорожi на потягах 1914 року: повiльнiсть. Вагони, переповненi солдатами, рухалися часом зi швидкiстю велосипедиста[19 - Причина зрозумiла. Армii пересувалися згiдно з ретельно розробленим i неймовiрно складним графiком, де однiею з передумов цих надскладних розрахункiв сотень тисяч вiдправлень та прибуттiв була швидкiсть руху, принципово незмiнна i за необхiдностi мала. Дехто стверджував, що пiд час руху потяга можна було встигнути нарвати квiтiв бiля залiзничного насипу, але це здаеться перебiльшенням. Хоча напевно хтось намагався i нарвати квiтiв також.]. Залiзницi були заповненi потягами, що в цей перiод вiйни часто рухалися в одному й тому самому напрямку i з однiею-единою метою. Уперед. На фронт[20 - У той час Росiя в межах масштабноi програми вiйськовоi модернiзацii облаштовувала дороги i залiзницi. Насамперед будiвництво залiзниць у росiйськiй Польщi дуже налякало нiмецький Генштаб. Що швидше можна зiбрати армiю й висунути ii проти ворога, то бiльше шансiв на перемогу. Це аксiома. Нiмецький план Шлiффена – який узагалi-то i планом не був, а був просто пам’ятною запискою вiд 1905 року, що фiксувала стан справ пiсля розгрому Росii Японiею, – грунтувався на тому, що росiяни не встигнуть почати дiяти, перш нiж будуть переможенi французи. І важливим чинником у цих прогнозах були залiзницi. Ще 1910 року росiйська армiя могла використовувати всього 250 складiв для проведення мобiлiзацii, – для порiвняння можна згадати транспортну мережу в районi Кельна: 700 потягiв на той же перiод часу. Росiйська програма модернiзацii передбачала збiльшення кiлькостi потягiв i перенесення iх розвантаження ближче до нiмецького кордону.].
Лобанов-Ростовський не вперше опинився в полонi залiзницi, де буквально вишикувалися в чергу потяги з вiйськами. Вiдстань у двадцять п’ять кiлометрiв вони долали за добу. Потяг тягнеться незвично повiльно – майже не чути деренчання рейкових стикiв. Значно швидше можна було б пройти маршем, але наказ е наказ.
10
Среда, 9 вересня 1914 року
Володимир Лiттауер бачить, как страждають конi пiд Вiдмiнненом
Усе пiшло шкереберть. Лiттауер розраховував, що це буде «кiлька днiв мирного походу слiдом за пiхотою», але все перетворилося на панiчну рятувальну операцiю. Вони скакали верхи всю нiч. Вони виснаженi.
Зараз ранок. Вони зiбралися бiля перешийка мiж озерами, на схiд вiд мiстечка Вiдмiннен. Вiн зайнятий нiмецькими вiйськами. Росiяни знають, що очiкуеться наступ. Ескадрон Лiттауера стоiть у резервi, i вiн з цiкавiстю спостерiгае за дуеллю мiж росiйськими й нiмецькими гарматами. Його гусари спiшилися i сховалися в укриття.
Навiть у цiй метушнi, за вiдсутностi достовiрноi iнформацii зрозумiло, що росiйське вторгнення в Схiдну Пруссiю зазнало краху. На пiвднi армiю Самсонова вщент розбили нiмецькi дивiзii, що з’явилися казна-звiдки[21 - Пiдраховано, що зi 150 тисяч чоловiк його армii загинуло лише близько 10 тисяч, а особиста доля Самсонова довго залишалася невiдомою, але, швидше за все, вiн наклав на себе руки.]. Їi залишки вiдступили до кордону. І тепер, схоже, нiмцi кинули своi сили проти Ренненкампфа на пiвнiчному сходi. З’еднання Лiттауера разом з пiхотною дивiзiею якимось чином повиннi будуть блокувати нiмецький прорив [22 - Дивiзiя Лiттауера мала приеднатися до новоi 10-i армii, яка прикривала лiвий фланг армii Ренненкампфа, пiсля того як 2-га армiя Самсонова припинила iснування; однак нiмцi виявилися спритнiшими. Вони вже прямували до горезвiсного лiвого флангу, через важкопрохiднi мiсця навколо Мазурських озер, через перешийок близ Вiдмiннена. У самому кiнцi цього лiвого флангу стоiть ескадрон Лiттауера, тому можна сказати, що вiн займае лiвий фланг лiвого флангу Ренненкампфа.].
Артилерiйська дуель усе тривае. Осiнне повiтря сповнене гуркотом гармат. Нiмецький вогонь чомусь зосереджений на маленькiй, порослiй чагарником висотi. Ось ii вже вкривають дим i хмари вiд вибухiв. Ворожа артилерiя лупцюе та лупцюе по нiй, i вкрита зеленню земля не чорнiе вiд воронок снарядiв.
Раптом Лiттауер помiчае вдалинi якийсь рух. Це два нiмецьких кавалерiйських ескадрони мчать уперед розiмкненим строем. Вони не бачать пiших гусарiв. Лiттауер та його товаришi вичiкують до останнього.
А потiм стрiляють. Вiдстань мiж ними настiльки мiзерна, що важко схибити. Лiттауер дивиться, як падають вершники i конi. Тi, хто вцiлiли, мчать назад що е сил.
Незабаром Лiттауер бачить довгi ланцюжки нiмецькоi пiхоти, яка крокуе просто на них. Росiйська артилерiя мовчить вичiкуючи, потiм вiдкривае прицiльний вогонь. Снаряди рвуться ззаду, попереду, просто посеред лав одягнених у сiре солдатiв у загострених касках. Ланцюжки захиталися в диму, зупинилися i… повернули назад.
Шум бою затих.
Просто перед ними лежать убитi та пораненi нiмцi-кавалеристи, убитi та пораненi конi. Мабуть, у ньому самому заговорив коняр, бо споглядання страждань тварин особливо вразило його: «Муки невинних тварин, утягнутих у людськi конфлiкти, е жахливим видовищем».
Наступу бiльше не передбачалося. Уночi ескадрон Лiттауера отримав наказ про вiдступ.
11
Вересень 1914 року
Флоренс Фармборо вперше бачить у Москвi мерця
«Я хотiла його побачити. Я хотiла побачити Смерть». – Так пише вона сама. Нiколи ранiше вона не схилялася над мерцем, а донедавна навiть не стикалася з лежачими хворими, що, напевно, нетипово, – адже iй виповнилося 27 рокiв; але пояснюеться це тим, що до серпня 1914 року вона жила в комфортних умовах. Флоренс Фармборо народилася i виросла в Англii, в селi, в Бакiнгемширi, а з 1908 року жила в Росii. Вона служила гувернанткою в дочок вiдомого кардiохiрурга в Москвi.
Мiжнародна криза, що спалахнула цим чудовим спекотним лiтом 1914 року, оминула ii: у той час вона з усiм сiмейством свого господаря перебувала на iхнiй пiдмосковнiй дачi.
Вона повернулася в Першопрестольну, охоплена «юнацьким ентузiазмом», як i багато iнших. Їi нова батькiвщина, так само як i стара, об’едналися в боротьбi проти спiльного ворога – Нiмеччини, i ця енергiйна, заповзятлива молода жiнка вiдразу почала розмiрковувати, яку користь вона може принести, опинившись на вiйнi. Вiдповiдь знайшлася негайно: вона стане сестрою милосердя. Їi господар, вiдомий хiрург, зумiв умовити керiвництво одного приватного вiйськового шпиталю, розташованого в Москвi, узяти на роботу Флоренс i двох своiх дочок як волонтерiв. «Ми були такi схвильованi, що й словом не сказати. Тепер i ми теж зможемо внести свою дещицю в спiльну справу».
Це були чудовi днi. Через деякий час почали надходити пораненi, по двое-трое чоловiк. Спершу багато що викликало огиду. Вона вiдсахувалася, коли бачила вiдкритi рани. Але поступово звикла й до цього. Крiм того, настрiй був пiднесений. Панувало нове почуття – причетностi та едностi, помiж солдатiв зокрема:
Примiтна атмосфера братерства, що пануе мiж ними: бiлоруси найбiльш доброзичливi до украiнцiв, кавказцi – до народiв Уралу, татари – до козакiв. Переважно це витривалi вольовi люди, вдячнi за догляд i увагу; рiдко або майже нiколи не почуеш вiд них скарги.
Чимало поранених виявляли i нетерплячiсть, бажаючи швидше повернутися на фронт. Оптимiзм панував i серед солдатiв, i серед медперсоналу. Незабаром загояться рани, солдати повернуться на фронт – ми виграемо вiйну. У госпiталь, зазвичай, потрапляли з легкими пораненнями, ось чому вона лише за три тижнi побачила першого померлого.
Того ранку, прийшовши до шпиталю, вона проходила повз нiчну чергову. Флоренс запитала, чому та мае «втомлений i напружений» вигляд, i жiнка мимохiдь вiдповiла: «Рано-вранцi помер Василь». Вiн був одним iз тих, за ким доглядала Флоренс. Будучи вiйськовим, вiн служив усього лиш коноводом при офiцерi, i його рана, за iронiею долi, не була «справжнiм» бойовим пораненням. Василя брикнув у голову неспокiйний кiнь, а коли його оперували, виявилося ще одна непередбачена обставина. У нього знайшли невилiковну пухлину мозку. Три тижнi цей свiтловолосий, тендiтний, маленький чоловiк тихо лежав у своему лiжку, стаючи дедалi тоншим; йому було важко iсти, але весь час хотiлося пити. І тепер вiн помер, без усякоi театральностi, так само тихо, на самотi, як жив.
Флоренс вирiшила, що мае побачити тiло. Вона прослизнула в примiщення, що правило за морг, обережно причинивши за собою дверi. Там на ношах лежав Василь, або те, що було Василем. Вiн був
такий крихкий, змарнiлий, зiщулений, що був схожий радше на дитину, нiж на дорослого чоловiка. Його застигле обличчя було блiдо-сiрим. Нiколи ранiше я не бачила такого дивного кольору обличчя, а щоки провалилися, утворивши двi западини.
На повiках лежали шматочки цукру, прикриваючи очi. Їй стало моторошно, ii налякало не стiльки мертве тiло, скiльки тиша, мовчання. І вона подумала: «Смерть – це щось жахливо нерухоме, мовчазне, вiддалене». Промовивши коротку молитву над покiйним, вона швидко вийшла геть.
12
П’ятниця, вересня 1914 року
Лаура де Турчинович тiкае з Сувалок
Свiтае. Вулички, що пролягають мiж низенькими, незграбними будинками Сувалок, порожнi. Можливо, це помилкова тривога? Багато хто плекають божевiльну надiю, готовi обманювати самi себе, повторюючи: «тiльки не тут», «все мине» або «нас це не стосуеться». Можливо, чутки, що постiйно поширюються, i е наслiдком усiх цих iлюзiй? В останнi тижнi люди теревенили про те, що Кенiгсберг захоплено i що росiйська армiя наближаеться до Берлiна.
Як зазвичай, нiхто не знае, що насправдi вiдбуваеться на фронтi.
Довгi колони кiнних хур проходять мiстом. Маршуе пiдкрiплення. Часом над мiстом кружляе аероплан, скидаючи бомби або пропагандистськi листiвки. Інодi чвалають ланцюжки нiмецьких вiйськовополонених, одягнених у сiре. За останнi днi рух лише посилився. А вчора з’явилися першi ознаки того, що справи недобрi. Спершу – натовпи селян з маленьких сiлець на кордонi зi Схiдною Пруссiею: «Чоловiки, жiнки, дiти, собаки, корови, свинi, конi i вози – все змiшалося в велетенському потоцi». Потiм – новi звуки, що разять слух: рушничний вогонь десь удалинi. Хтось припустив, що це козаки ловлять офiцера-зрадника. Чому б i нi?
Нiч минула спокiйно. Бiженцi з прикордонних сiл потяглися далi.
З вiкон задньоi сторони будинку можна було бачити прекрасний краевид на рiвну долину навколо мiста i на велику дорогу, що вела в Схiдну Пруссiю. Близько шостоi години ранку Лаура побачила безлiч возiв з пораненими. Цi пораненi розповiли, що ворог прорвав лiнiю фронту. Росiйська армiя вiдступае. Що робити? Тiкати з Сувалок чи залишатися?
Одинадцята година дня. Лаура розгублена i збентежена. Вона почуваеться кинутою i самотньою. Чоловiк Станiслав перебувае зараз у Варшавi, у справах служби. Вона звертаеться за порадою до рiзних високопоставлених чинiв. Намагаеться телеграфувати, але лiнiя не працюе. Нарештi вона наважуеться: увечерi потрiбно залишити мiсто.
Час обiдати. Вона сiдае за стiл разом з дiтьми.
Який чарiвний вигляд: вишукана обстановка старовинноi кiмнати, великi вiкна, м’якi тони килимiв, стiл, сервiрований срiблом i склом.
Потiм усе вiдбуваеться дуже швидко. Спершу чутно пострiли, дуже гучнi, просто оглушливi. Потiм лунае гуркiт артилерiйських випалiв. За мить лунае дзвiн столового фарфору. Челядь, готуючись розливати суп, з переляку впускае пiднос, i супова миска розбиваеться. На мить усi застигають. Потiм дiвчинка починае плакати.
Настае хаос. Лаура тiльки встигае вiддавати накази. За чверть години вони мають залишити будинок. Гувернантка пораеться бiля дiтей. Сама Лаура упаковуе цiннi речi: золотi монети, паперовi банкноти в рублях, скриньку з коштовностями. Гуркiт битви наростае. Усi метушаться по дому, щось рвуть, зривають, кричать. Лаура раптом помiчае, що сама бiгае з шовковими панчохами в руцi, розмахуючи ними, немов прапором.
Вони вантажать речi на два селянських вози. На вулицях мiста також пануе хаос. Лаура бачить вiйськовий транспорт. Бачить росiйських солдатiв зi зброею наперевiс. Бачить, як люди кричать, штовхаються, сперечаються. Бачить стару, яка тягне на головi маленьке лiжечко, в той час як iнша людина волочить за собою самовар, що пiдскакуе на брукiвцi. «Усюди пануе хаос: напевно, навiть первiснi люди не тiкали з такою швидкiстю. Усi правила пристойностi забутi, нiби iх i не було».
І ось вони вирушають у дорогу, «в людському вирi, навкруги бiжать люди, навантаженi добром, немов в’ючнi тварини. Стомившись, вони залишають частину вантажу i рухаються далi». Лаура з дiтьми та прислугою iдуть на одному возi, вантаж – в iншому. Вона дивиться на свiй будинок. Знайомий iй пастор закликае iх виiжджати й благословляе навздогiн, осiняючи хресним знаменням.
Вони прямують до вокзалу. Дорогою Лаура зустрiчае друга сiм’i. Вiн здираеться на iнший вiз. Скидае з нього служника. А потiм повертае вiз i iде, прихопивши весь iхнiй багаж з собою. На валiзах стоiть собачка дiтей, бiлий шпiц Даш, i голосно гавкае. Вiз iз собакою зникае в потоцi охоплених панiкою людей.
Стоiть чудовий осiннiй день.
13
Недiля, 20 вересня 1914 року[23 - Це могло статися 21 вересня чи, можливо, 19-го.]
Павел фон Герiх оглядае палац у Руднику
Коли вони прибули до палацового парку, уже стемнiло. Але iхнi очiкування виправдалися, адже iм була обiцяна екскурсiя надзвичайно красивим палацом. Парк теж виявився чудовим, старовинним, доглянутим. Фон Герiх побачив палацову капелу. Безлiч оранжерей. Кiлька великих ставкiв, водною гладдю яких ковзали лебедi, поблискували в променях заходу. Зубчастi вежi й балюстради. Офiцери поскакали просто до палацу, спiшилися.
Настрiй у всiх був щонайкращий.
Частково вони радiли з того, що опинилися за лiнiею фронту, в резервi, i могли перепочити. Уперше вiдтодi, як залишили Петербург, вони нарештi виспалися, впавши в похiднi лiжка, що везли в обозi, але досi так i не розпаковували. Днi минали тепер за сном, iжею, грою в карти, навчаннями, музикою, iграми.
Але головне – вони вiдчули справжне полегшення. На цiй дiлянцi Схiдного фронту все було цiлком сприятливим для них. Австро-угорська армiя продовжувала вiдступати. Учора отримали новину про те, що ще 30 тисяч ворожих солдатiв здалися в полон. Полк перебував в австрiйськiй частинi Галичини. До того ж фон Герiх мав особистi причини вiдчувати полегшення: три тижнi тому вiн отримав бойове хрещення, в бою за село на пiвдень вiд Люблiна. Не можна сказати, щоб його ротi сильно дiсталося: ледь вони почали наступати – на чолi з фон Герiхом, який курив трубку, – як отримали наказ повернутися i негайно ретирувалися. Але випробування вiн витримав – це головне. І навiть потiм, коли на полi, зарослому люпином, його вiдкинуло вибухом важкого снаряда з мортири, вiн не злякався. Це переживання, як i подальша удача в боях, змiцнили в ньому почуття не те щоб невразливостi, але певноi обраностi. Вiн бiльше не хвилювався: «Панове вiйськовi кореспонденти та iншi оповiдачi достатньо розписали всi жахи вiйни, але ж насправдi ми пишалися тим, що ми справжнi мужчини i не боiмося поглянути смертi в обличчя».
Фон Герiх разом з iншими входить до порожнього палацу. Вiн належить польсько-австрiйському графовi зi старовинного роду Тарновських[24 - Його iм’я – Іеронiм Тарновський. Вiн одружився буквально напередоднi вiйни. Фон Герiх пише, що Тарновський, який був офiцером австро-угорськоi кавалерii, загинув, але насправдi вiн вижив.]. Мешканцi палацу втекли, залишивши свое житло. Фон Герiх i його товаришi побачили всерединi таку казкову розкiш, що в них просто подих перехопило. Вони блукали нескiнченним лабiринтом кiмнат з таким дзеркальним паркетом, що бачили в ньому своi вiдображення; пiд стелею, декорованою старовинними плафонним розписами, мiж стiн, прикрашених важкою, дорогою обшивкою, картинами старих майстрiв, «якими мiг би пишатися будь-який музей». В однiй кiмнатi стояв чудовий рояль марки «Блютнер». На кришцi лежали ноти, помiж них – Грiг. Один з офiцерiв сiв до рояля i почав грати.
Лункi зали сповнилися звуками музики, а фон Герiх пiшов далi. Вiн побачив бiблiотеку. Кiмната була без вiкон, уздовж стiн – полицi з книгами, а стеля в нiй була скляною, i крiзь неi виднiли першi зiрки, що засвiтилися в небi. Книжковi томи стояли в суворому порядку, i фон Герiх швидко зрозумiв, що бачить перед собою унiкальну колекцiю: наука, фiлософiя, теологiя, поезiя, iсторiя. Так, iсторiя. Як i багато iнших, фон Герiх уважав себе часткою Чогось Великого, i вигляд пухких томiв надихнув його:
Я мрiю про те, щоб ця вiйна, яка закрутила мене у своему вирi, нiби соломинку, швидко стала б лише спогадом, як i всi колишнi вiйни. І вiд неi залишиться лише книга, на сторiнках якоi перлини страждань, спiвчуття i вiдданостi обов’язку i почуттям засяють ще яскравiше, нiж на пожовклих сторiнках старих фолiантiв.
Вiн iде далi. (Музика Грiга лунае дедалi бiльш глухо в нього за спиною.)
Тепер вiн вступае в ту частину палацу, ящо встигли розграбувати – вiйськовi або цивiльнi. Тут усе розiдране, розбите, сплюндроване. Пiд ногами риплять скалки скла i кришталю. Зникло його вiдображення в дзеркальному паркетi, бо на пiдлозi валяеться розiрваний одяг, розкиданi фотографii, книги, гравюри. Усе буде зруйноване. Пригнiчений, вiн повертае назад.
Йому слiд було б скористатися нагодою, узяти щось собi: усе, що вiн бачив навколо, незабаром зникне з лиця землi[25 - Мешканцi палацу змогли повернутися лише за рiк, у вереснi. Вони знайшли свiй будинок ущент знищеним, навiть дверi були знятi з петель. Крiм незлiченних вiдмiтин вiд кулеметних черг, на фасадi палацу залишилися десять пробоiн вiд снарядiв. Лiс навколо був спалений дотла, а в парку виявилося декiлька масових поховань, i коли iх у груднi розрили, то знайшли там тiла 3600 росiйських i австро-угорських солдатiв.]. Але вiн не мiг зважитися. Утiм, двi надiбочки вiн усе ж прихопив з собою: це буде пiкантним подарунком його коханiй дружинi Ользi Альквiст. Перше – халат власницi замку, у жовтих i синiх барвах. Друге – пара ii шовкових панчiх[26 - Їi iм’я – Ванда Тарновська, i в цей момент вона перебувала у Вiднi як бiженка, куди була евакуйована з Кракова.].
Зовсiм стемнiло, i Павел фон Герiх поскакав геть.
14
Субота, 26 вересня 1914 року
Рiхард Штумпф готуе «Гельголанд» до бою
Цього осiннього ранку вже о четвертiй годинi просурмили пiдйом. Екiпаж корабля схопився i пiвдня гарячково працював. Головне завдання – якнайшвидше вивантажити 300 тонн вугiлля. Офiцери зазвичай нiчого не розповiдають, але за чутками в морi англiйський флот. Однi подейкують, що вiн прямуе до Балтiйського моря. Іншi стверджують, що вiн уже в протоцi Великий Бельт.
Штумпф бачить, що перша i третя ескадри також зайшли в порт. «Щось-то буде».
Штумпф уважае, що вивантаження вугiлля мае позбавити судно вiд зайвоi ваги, для того щоб вони змогли швидше пройти Кiльським каналом[27 - Пiсля того як корабель звiльниться вiд зайвоi ваги, його осiдання стане на пiвметра меншим.].
Вiн занотовуе у своему щоденнику:
Уся команда гарувала в потi чола першу половину дня. До обiду, коли ми вивантажили 120 тонн вугiлля, флагманський корабель ескадри просигналив: «Припинити пiдготовку». Ще одне жахливе розчарування. Клятi англiйцi! Схоже, ми чудово iнформованi про пересування iх флоту.
Вiн додае: «Те, що вiдбувалося в наступнi днi й тижнi, не варто навiть згадувати».
15
