скачать книгу бесплатно
Царiвна
Ольга Юлiанiвна Кобилянська
Рiдне
Ольга Кобилянська (1863–1942) – вiдома украiнська письменниця демократичного напряму. Однiею з проблем, якi глибоко ii хвилювали, була доля жiнки, ii право на освiту, працю, на громадське життя. Цiй проблемi й присвячено повiсть письменницi «Царiвна» (1895), про яку свого часу Леся Украiнка писала: «Краса цiеi повiстi не так в ii iдеях, як у глибокiй, тонкiй, логiчнiй психологii героiнi Наталки. Читаючи iсторiю думки Наталчиноi, я немов бачила перед собою iсторiю цiлого нещасливого нашого iнтелiгентного жiноцтва».
Ольга Кобылянская
Царiвна
Повiсть
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
Своiй матерi Марii
з Вернерiв Кобилянськiй
посвячуе авторка
I
Я родилася 29 падолиста…
Старi люди i сонники кажуть, що цей день – день недолi. Може. Однак менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кожнiй речi до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися – адже кожна проява мае своi причини й наслiдки, все пiдлягае строгим законам, лише ми не дуже на це зважаемо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що далися би не раз змiнити на добре… Нi! Ми кажемо, що все мае свое призначення i так мусить бути!..
Але чого я, властиво, тут доторкнулася! Моi погляди менi звiснi, а хто iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодоi дiвочоi душi, довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно пережовувати, – це i томить, i не доводить нi до чого.
Не маю нiкого, кого би моi думки й чуття в який-небудь спосiб могли зайняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишне? Чи жiноче духовне життя менше цiкаве, як ii органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? Та ба! Чого захотiлось!
Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцять рокiв. Вуйко Іванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена нiмкеня), при котрих тепер живу, то… та нi! Лучче не згадувати. Очi мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне, i годi буде дальше писати…
Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з тоi хвилини, в котрiй лише зачала думати. Мое довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице мое iм «закрейдяне», а очi? Боже! Наче я тому винна, що вони для них завеликi?
– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? – загомонить, бувало, на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинуся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб’еться скорiше… Я боялася на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише на свiт ясний, широкий…
– Наталка ходить так, як би в неi було нечисте сумлiння! – глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим людям в очi!
Чи не мае це мене болiти?
Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менi такi великi очi… А одного разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в нього… Двое великих синяво-сiрих… нi, зелених очей вп’ялилося сполохано в мене… i аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. І я вiд тоi пори не дивилася майже нiколи бiльше в дзеркало; а коли й кинула часом в нього оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала!
– Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тiм, i великi тяжкi сльози затемнювали ii вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потiшаючим голосом. – Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вiчно iсти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, i втирала сльози з очей.
– Бабуню! – питала я раз, – чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид накидуеться на силу думка, буцiмто я до терпiння вродилася; i що, коли я родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! Терпiти – значить то, як когось щось дуже болить? Так, наприклад, коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне врем’я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!
Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.
– Не зважай на моi слова, дитинко, – вiдповiла, усмiхаючись якось сумно. – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже нi пам’ятi доброi, нi думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!
– Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я ii, притискаючи ii руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися…
Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ii очима, й дивилася нерухомо на ii долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожно тремтiла…
* * *
Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно, довго. Аж лячно ставало.
А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в ту сторону, куди iх вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами вкритих гiр, щоби вкiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або вiдлетiти кудись у безвiсть… Коли слiджу за iх льотом, здаеться менi, що мушу отворити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…
На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж до мене в свiтлицю долiтае iх стогiн i шум. Але то дзвенить для мене – як пiсня, завсiди мила пiсня. Я ii любила ще малою. Не раз пролежувала годинами пiд старезними смереками i iх лагiдне шепотiння впливало успокоююче на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогоi бабунi така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким моiм свiтом i притулком…
Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене «лiнюхуючою химерницею».
Що то значить: «химерувати»?
Коли я он там, на вершку гори або в глибинi лiсу, спинюся нерухомо, то менi здаеться, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i оживае. Там я i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як вiн далеко лiсом лунае – i нiби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобiдно!
Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.
Нi одно словечко не перехоплюеться через уста моi, що я там бачила, що пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи своi сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору, спочивала опiсля в м’якiм моху, глядiла в небеса; а там хмари, прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко… далеко…
– Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мовби у гробi лежала! – крикне, бувало, тiтка терпко й змiрить мене проникливо своiми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б’ють. Мовчу. Що ж iй i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!
* * *
Домашнi роботи сповняю спiльно з «сестрами», однак менi нiколи не можна вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ii хоч чим-тим. І це зле, i того не вдала, i цього не зрозумiла… Менi лише страх жаль стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!
– Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi не всмiхнешся i ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тiтка насмiшливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом, так i почую зараз: «Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?»
– То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi чуття, – пояснюе Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне головою.
– Справдi, – чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до смертi не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрiм турботи о будучнiсть власних дiтей, маемо ще клопiт з Наталкою. Чудний це обов’язок, Мiлечку! І звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiди лише накиненою чуженицею, хоч у моiй грудi б’еться тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоеi сестри, не виходить, щоби ти кривдив своi дiти, бо то, що я видаю на неi, могла би лучче видати на своi дiти. Врем’я, нехай би вже там до лиха i виростала собi, коли мала який грiш, а то – нiчого! Що ж бо значать тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих лахiв, що осталися iй по твоiй матерi i ii родичах? Окрiм того, Мiлечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моiх синiв! Я знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то вчепиться одноi з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ii терпiти. Ти гадаеш, що нi?
– Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не вважаеш, Павлинко, вона гарна…
– Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неi уста такi червонi – це хороблива червонiсть; зате в неi в лицi нема нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я була в ii вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як «Марiя-Тереза»? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом, незносне сотворiння! Іритуе[1 - Іритувати – сердити, нервувати.] й дразнить мене на кожнiм кроцi. Придивись, наприклад, скiльки вона по вечiрках гуляе, i чи який молодий хлопець сяде бiля неi балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло неi.
– Це правда, – вiдповiв вуйко сумовито. – Вона подобаеться бiльше старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: «У вас дуже iнтересна сестрiнниця!»
– Видиш? В нiй есть щось, що вiдпихае молодiж. Дивись, як наша Леночка розмовляе з молодiжжю, як ii хлопцi роем обступають; а дивись на неi. Ах, мене не раз аж розпука обгортае, що вона зветься моею своячкою. Оногди[2 - Оногди – одного разу, якось.] я говорила iй, щоб була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. Вiдстрашуеш, – кажу iй, – i найглупiшого дансера[3 - Дансер – танцюрист, компаньйон в танцi.] вiд себе! А вона, Мiлечку, – Матiнко Божа! – витрiщила тотi своi очиська на мене, кров бухнула iй в лице… з лютостi, розумiеться… устами лише так по-своему згiрдливо рушила й не вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмiе й годинами дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я книжку пiд ii подушкою в постелi. Ну, почула вона вже свое! Тобi, Мiлечку, я все прощу, але що ти позволив iй книжки читати, того не прощу тобi нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!
– Годi, душко, годi. Чого iритуватися? – втихомирював вуйко спокiйно, як це було в нього в звичаю. – Я iй в день ангела не хотiв нiчого вiдмовити, так як i своiм дiтям, а вона й не просила бiльше, як лише того, щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла читати.
– Коли мае вiльну хвилю, то най гаптуе або шие. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi вигiдно, дивися вперед себе i вважай, щоби замiсть одноi картки не обернути нараз двох. Боже мiй, Боже, з тоi дiвчини не вийде нiколи щось порядне, хоч би я й не знати скiльки неустанноi працi й науки завдавала собi з нею!
– Ну, ну, нехай уже… не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я… видиш… я ii… люблю, Павлинко. Менi здаеться що вона добра дитина. Впрочiм… все ж таки вона донька моеi однiськоi сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дiвча…
– Аякже, дiвча, – гомонiла тiтка, – а то камiнь дому. Коби хоч що то, кажу, були iй родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кожний крейцар, що заробили, проiдали!
– Та де проiдали, Павлинко! Парохiя була худа. А потому вiн… обертав кожний феник на книжки, на те дрантя, що осталось iй опiсля. Бог його знае, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось-то вiн був менi раз споминав, що мусить дещо для своеi Наталки скласти. Та не вмiв, бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох, i на тiм скiнчилося.
Замовкли.
– Павлинко!
– Що, Мiлечку?
– Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни[4 - Легумiни – ласощi (остання страва на обiдi).] не ситять мене нiколи!..
– Я досить чула.
На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст…
І мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.
Пощо писати, що в моiм серцi дiялося?
– Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! – кликала я там в розпуцi раз по раз… – Бабуню, бабуню… я камiнь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя!.. – І, ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева, обнiмаючи iх, нiби бабуню…
Округ мене шелестiли, шамрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала.
– З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!..
Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!
– Я непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! – виривалось з розпукою з моiх уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю… – Бабусенько моя золота!..
Але то все минулося, i я стала «спокiйна».
Не плачу бiльше при таких нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кожнiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами… Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожне слiвце, що тiтка промовить до мене, звучить болюче в моiй душi. А вуйко… о, вiн добрий, але чому вiн криеться iз своею любов’ю до мене? Чи мене не вiльно любити?
* * *
Завтра кiнчу двадцятий рiк.
Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi, безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi. В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово, що лишило майже кривавi слiди в моiм серцi. Нi, нi, окрiм моеi дорогоi бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!
Понура, ненаситна туга володiе мною, i дух мiй утомлений, хоч не сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй свiт обведений. Я хотiла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кожнiй дрiбнiй роботi цiлою душею… Ах! Я хотiла би чогось!
Та ба!
Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова моеi рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiтае душу, вузькогляднiсть, самолюбство – оце свiт, в котрiм я засуджена жити!
Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя! Що це таке?
Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить моя провина, що моiм думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск якоiсь сили, та що з того! Їi зацитькае та груба сила, що пануе довкола мене всевладно…
* * *
Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з родичами, який завiд вибрати собi на цiле життя.
– Я буду професором, як батько! – казав молодший. – Вiзьму навiть тi самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк мае собi добрий дохiд, не залежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацii, а «перша»[5 - «Перша» – найвища оцiнка в школi.], – смiявся хитро, – мае також своi добрi сторони, коли який багатий татуньо хоче ii бачити в свiдоцтвi свого синка.
– Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й по-хiнськи![6 - По-хiнськи – по-китайськи.] – обiзвався Муньо, старший, – а я рiшився пiти на медицину, i на тiм кiнець!
– На медицину? Нi, Мунечку! – запротестував вуйко флегматично. – Медицина – задорога наука. Ти маеш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня потребуе ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину посилати.
– А Наталка, татку? І Наталка ще е! – вмiшалася нараз мала семилiтня Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.
Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо несказаннi муки моему серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову глибше над шитвом i шила пильно.
– Наталка? – обiзвався Муньо. – Для неi не потребуе нiхто капiталiв складати. Вона мае своiх двадцять рокiв i нехай оглядаеться за яким мужем. Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми, молодi, розумiемо це неабияк!
Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi, поглянув визиваюче на мене.
Я видержала той погляд спокiйно.
– Авжеж, Муню, для сирiт не складае нiхто капiталiв. Я належу до тих, над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, – вiдповiла я.
– Добре вiдповiла, Наталко! – замiтив вiн злосливо. – Я знав, що моi слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з неi вийде колись неябияка красуня!
– Який ти мудрий для себе! – обiзвалася Лена люто. – Я вийшла би вже найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за неi! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене… ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!
– Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, – обiзвався знов вуйко. – Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але й дiвчата моi дiти. Не правда, Павлинко?
– Чому не правда, Мiлечку? – вiдповiла жiнка своiм звичайним коротким, енергiчним тоном. – Розумiеться, що дiвчата також нашi дiти. Але в мене е одна думка… Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов на медицину, хоч, розумiеться, не нашим коштом.
– Ну, так i що ж за думка в тебе, Павлинко?
– В мене така думка, Мiлечку…
– Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! – перебив ii, смiючись, Муньо. – В вас е та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
– Так, мiй сину! – вiдповiла тiтка. – Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле?
– Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов’язками. Я в романтику й iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та – багатство. Все проче для мене рiч побiчна.
– Навiть i ми, твоi сестри, Муню? – вмiшалася знову Лена, промовивши голосом, що аж тремтiв з якоiсь внутрiшньоi лютостi.
– Не впадай в трагедiю! – вiдповiв вiн згiрдливо. – Я мушу пiти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм… гм… – Вiн усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. І вона всмiхнулася. Вiн був ii любимцем i згоджувався з нею пiд кожним зглядом знаменито.
– Вгадайте, мамочко!
– Не маю часу на здогади, мiй сину.
