скачать книгу бесплатно
Нi пуху нi луски! Анекдоти про мисливцiв i рибалок
Олексiй Кононенко
Антологiя украiнського анекдота «Украiнська веселка»
«Автор цих анекдотiв – народ» – не втомлюеться повторювати Олексiй Кононенко у своiй семибарвнiй-семиструннiй серii iз 7 книг «Антологiя украiнського анекдота «Украiнська веселка». Вiн не один рiк збирав, упорядковував i супроводжував авторськими текстами цi збiрники i веселих, i сатиричних iсторiй та примовок.
Украiнський народний гумор мае вiковiчне корiння, на якому виростае та рясно родить i сучасний смiхограй. Тут е i так званi «мандрiвнi» сюжети, i дружнi «позички» з гумору iнших народiв, е посилання на конкретних спiвтворцiв деяких гуморинок i тематичнi варiанти анекдотiв.
Книги цiеi серii мають яскравi своерiднi теми, i кожну iз них адресовано широкому колу читачiв.
Смiйтеся на здоров’я!
Украiнський народний гумор
Нi пуху нi луски!
Анекдоти про мисливцiв i рибалок
Не довiряй рушницю дружинi та тещi. А вудку… теж!
Слово до читачiв
Мисливцi та рибалки.
Замрiянi душi, залюбленi у Природу серця.
Скiльки лiсiв, степiв, болiт ними сходжено, скiльки вiдкрито заповiдних озерець, заплав, ставочкiв.
А скiльки було придумано i переказано цiкавих, майже фантастичних iсторiй бiля вечiрнiх та нiчних багать.
Якi тiльки смачнющi страви були сотворенi руками мисливцiв та рибалок.
Скiлькох, вражених у самiсiньке серце житейськими негараздами, рятували Матiнка Природа, повертали до життя мисливський гурт чи рибальська компанiя.
Рибалки та мисливцi.
Каста.
Феномен.
Не дослiджений.
Може, навiть, не дослiджуваний.
А може, i не треба дослiджувати?
З давнiх давен людина ходила на лови, на полювання, дiставала з води рибу.
Тим харчувалася, з того одягалася.
Вже у пiзнiшi часи полювання та риболовля стали захопленням, вiдпочинком-задоволенням.
Захоплюйтеся!
Вiдпочивайте!
Задовольняйтеся!
Хай усмiшка тiшить вашi вуста!
Удачi Вам!
Здоров’я!
Довгого вiку!
Добрих приятелiв!
Веселих днiв!
Добре, що склалося. Тобто, добре, що сталося. Як планувалося. Як хотiлося-гадалося. Книга зiбрана, пiдготовлена до друку, намальована, змакетована, видана. Читай, читачу!
Дякуемо всiм, хто допомагав у роботi над цiею книгою, пiдносив набоi, годував, поiв, просто був поруч: нашим рiдним, приятелям, друзям-киянам-житомирянам-прикарпатцям-кiровоградцям!
Олексiй Кононенко
Нi пуху нi луски!
(Суперечка на заклад)
Це ж як добре! Випало таке гарнезне лiто, i я змiг вирватися до матусi майже на два тижнi! Скiльки роботи перероблю! А ще – утiха iз утiх – риболовля! Ранесенько (увечерi не вдасться, роботи дiйсно багато), отож, ранесенько з вудочками в очеретi… Карасики срiбнi, спритнi… Поплавочок – хить i злiг… Або – тьоп, тьоп, тьоп – пiд очерет… А коропчуки! Пiдсiк, а вiн же поповодить! Такий бува, що й на кiло. Невеликий, кажете? То для вас невеликий. А менi – бiльшого й не треба. Хоч… Як там, у знаного усiма рибалками Остапа Вишнi:
«…Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживiть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще.
…В руках у вас вудочка. Лiска у вас крiпка, гачок у вас сталевий, загартований, мiцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме раз. Ви дивитесь на поплавок так, як навiть, коли були женихом, не дивилися в голубi великi-великi очi своеi коханоi… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок – сiп! А у вас серце – штрик! Ще раз – сiп! Ще раз – штрик! І ось поплавок почав iхати-iхати-iхати, у вас iз-пiд серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваете, що оте холодне вдарило вам у п'яти i вашим п'ятам холодно. Ви за вудку – р-р-раз! – пiдсiкли! І почуваете, що в руках у вас щось трiпоче! І бачите, що лiска ваша натяглася, як струна, а вудлище – дугою й тремтить! Єсть! Вiн – короп! Ви ведете його до берега… Вудлище з лiскою – ходить по водi сюди, ходить воно i туди… Ось короп уже бiля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Вiн рветься, вигинаеться, б'е хвостом, скручуеться бубликом, вириваеться… Але ви його не попускаете, ведете… Ще крок – i вiн на березi… Серце у вас колотиться, дихаете ви глибоко й прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – р-р-раз! лясь! – ви – смик! – гачок порожнiй, а короп, на мить отетерiлий, ще стоiть перед вами… Якi хвилини!…
Взагалi коропа в даному разi у вас нема: зiрвався…
…Так… скажiть, прошу вас: варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакi хвилюючi моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зiрвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
І ви закусюете та й розповiдаете:
– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…
Ну, закусюйте собi на здоров’я!»
Це оповiдання великого майстра слова так i називаеться «Короп». Колись майже напам'ять знав…
І що б ви думали?! Першого ж вечора моеi такоi жаданоi вiдпустки, коли я пiдлампiчував своi старенькi бамбуковi вудочки, до двору причимчикував кум Григорiй! Давнiй товариш, однокласник, чи не единий з того далекого часу дитинства i юностi.
– Добре дiло карасi: не поiси, так продаси! – крiзь дим сигарети пробасив Григорiй.
– Привiт, куме! Рибак рибака бачить здалека: хоч воно й не риба, а хвiст видно!
Потиснули один одному руки, кум пiдсунув ногою стiлець, присiв поруч.
– Це тобi: що у водi – то риба, а менi: що в пiр'ях та в шерстi – то м'ясо.
Кум Григорiй був запеклим мисливцем, на рибалок дивився хоч i по-дружньому, але зверхньо, i на риболовлю ходив тiльки горiлки випити та в карти пограти. Кожного разу в нас iз цього приводу виникали веселi суперечки, я боронив команду рибалок, а кум вступався за касту мисливцiв.
– Е-е-е, Григорiю, Сам Бог з рибалок Апостоли вчинив.
– Ага… Вудка мокне, а рибалка сохне! Інше дiло полювання – чоловiк стрiляе, а Сам архангел Михаiл кулi носить!
– Так, так, куме… Тiльки чув я частенько вiд мисливцiв пiсля полювання – хотiлося лося, та не вдалося!
– Годi вже вам! – вступила у двiр моя матуся з вiдром парного молока. – Доброго вечора, Гришо. Ходiмо вечеряти.
– Та ми тут, у дворi, i повечеряемо, мамо!
– Надовго вирвався? – запитав Григорiй.
– Зо два тижнi маю. Бо давно вже не був…
– Отож:… Багато було випито не нами!… Картопля, огiрки, помiдори, цибулька, смажена риба, пляшка домашньоi горiлки.
– Смачного! – усмiхнулась матуся. – Та не сидiть до ранку! Ще матимете час погомонiти…
– Ну, що, – кум Григорiй пiдняв чарку, – за красу наших лiсiв i болiт! – виголосив свiй незмiнний перший тост…
Тепла лiтня нiч непомiтно проковтнула вечiр i всiлася, нi – вляглася затишно по всiх закуточках. Мiсячно, зоряно, тихо. Добре. Поговорили з кумом про його сiльськi та про моi мiськi новини, про вибори:
– Вибори – це немов полювання: е загоничi, е закуска – лише iз звiриною щораз гiрше, – Григорiй умiв усе зiставити зi своею улюбленою забавкою.
Про полiтику:
– Риба гние з голови, а чистять з хвоста…
Про жiнок:
– Або риба клюе, або дiвка дае.
– Отож, – кажу я кумовi, наливаючи, задираючи дно пляшки у нiчне небо, – давай вип'емо за чоловiкiв! Без них жiнки, як риба без води! Звичайно, жiнка може прожити без чоловiка хоч усе життя! Але я про свiжу рибу!
Випили. Хекнули.
– Із пляшки багато не наллеш… – задумливо проказав Григорiй i дiстав з кишенi чвертку. – Якщо кинути пити, вiдразу хочеться iсти… – виправдав своi дii.
– Може годi, куме… – несмiло вступив я. – Випити пляшку горiлки не штука, важко утримати ii в собi…
– Кожен чоловiк мае право на свiй похмурий ранок… – перекрив тему Григорiй. Випорпав з тарiлки гарненького карасика… – Усi знають, що карась любить, щоб його смажили в сметанi. Чи хто-небудь коли-небудь чув, що думае з цього приводу сам карась? – Дiстав шмат хлiба. – Рибка без хлiба бридка…Слухай-но, я тобi мисливську байку розкажу.
Приiхали з мiста мисливцi на полювання. Мiсцевий дiд повiв iх. Ідуть, а iм так смердить.
– Дiду, – каже один, – що це так смердить?
– Сiдайте, покуримо, розкажу… Жила колись у цих краях одна сiм’я. Батько був видний мисливець. Якось раз на полюваннi бачить вiн – бiжить олень, а копита – срiбнi. Прицiлився, вистрiлив… Не вцiлив! А олень пiдбiг, ударив його копитом в лоба – той на мiсцi помер! Пiшла тодi його дружина вiдомстити за чоловiка. Вийшла на оленя, але й вистрiлити не встигла. Убив i ii копитом олень. Залишилися син i доня, сироти. Син довго ходив за оленем по слiду. Вистежив. Але олень перестрибнув через хлопця, ударив його в летi копитом i вбив. Поклялася доня, що вiдомстить. Рiк жила в лiсi. Здичавiла. Усi мiсця виходила, де олень бував. Зачаiлася в засiдцi. Пiдпустила близько. Вистрiлила i поцiлила оленю iз срiбними копитами в око. Упав звiр. Пiдiйшла дiвчина ближче, аж олень у конвульсiях ударив ii копитом в чоло i вбив!…
– А смердить вiд чого, дiду?! – не витримав один мисливець.
– А кат його знае, може, лисиця здохла…
– Нi, – кажу, – Григорiю, це ви, мисливцi, з рибальськоi перешили. Не так було… Ось, послухай.
Приiхав переселенець на нове мiсце. Облаштувався. Прийшла зима, пiшов ловити рибу. А на рiчцi бiля ополонки вже сидить один мiсцевий. Дивиться приiжджий, а в ополонцi кiзяк плавае.
– Що це?
– О, це давня iсторiя!… Почалася вона ще в кiнцi минулого столiття. Бачиш, там, над яром, руiни палацу? Так от, у ньому жив дуже багатий чоловiк i була у нього донька. Та така красуня! Прийшов час вiддавати дочку замiж, довго шукав батько жениха. А вона взяла та й закохалася в пастуха. Розлютився батько, зачинив ii у баштi, а пастуха прогнав. Але кохання виявилося сильнiшим. Пастух чекав ii на кризi, вистрибнула донька багатiя, упiймав ii пастух… Але крига не витримала, провалилася пiд ними i вони потонули. Отака iсторiя…
– Не зрозумiв. А при чому тут кiзяк?
– Хто його знае… Мабуть хтось кiньми iхав…
– Це ще хто у кого вкрав. Я тобi скажу, що мисливських байок та анекдотiв бiльше, нiж рибальських!
– Овва! Чому ж так? Впевнений, що рибальських бiльше!
– А давай закладатися! На ящик пива! Ти будеш розказувати рибальськi анекдоти, чи байки, чи бувалицi, а я – мисливськi. Хто перший зiскочить – той програв… Побачиш, мисливських – бiльше!
Григорiй з усмiшкою вирячив на мене своi чорнi очi, наперед будучи певним у своiй перемозi. Те, що вiн оповiдати мастак i пам’ятае усiляких придибенцiй до лиха, я знав. Але ж i сам був не останнiм у цьому дiлi.
– Ой, куме, не вари юшку з тiеi риби, яка ще в рiчцi! – Простягнув йому руку над столом. – Закладаймося. На ящик пива. Мiсяць i зорi – свiдки. Але давай записувати, бо зiб'емося або забудемо. А коли виникне суперечка – важко буде все згадати.
– Це я до тебе iз зошитком ходитиму, як у школу? Ти хочеш, щоб iз мене смiялися, бодай тебе рак урачив! Нi, куме! Давай кожен з нас записуватиме опiсля, сам собi. А потiм, як треба буде, – звiримо. Ми ж не брехуни якiсь! Коли ми один одного дурили?
– Добре! Язикатого видно по слову, а рибалку по улову. – Руки зiйшлися, стиснулися, аж хитнули чвертку.
Григорiй налив чарки по вiнця, пiдняв обережно, що й не схлюпнув:
– Ну, щоб не рикошетило! Починай, куме!
Так почалися нашi з кумом змагання. Звичайно, не всi анекдоти та iншi придибенцii ми знаемо. Є люди по свiтах, що знають бiльше. Але ж цiкаво було, хто насамкiнець поставить на стiл у затишному дворi моеi матусi ящик пива!…
І я розпочав…
День перший
