скачать книгу бесплатно
Ашикайдин
У мiфологii туркменiв i узбекiв хорезмськоi оази покровитель спiвакiв i музик. Ашикайдин (Ашiкайдин) надiляе також шаманським даром, але може i позбавити людину розуму. Можливо, образ Ашикайдина сформувався пiд впливом мiфiв про першого шамана i спiвця Коркута. Вважали, що той, хто хоче надбати дар музиканта, мае здiйснити паломництво до могили Ашикайдина i провести там нiч, граючи на дутарi i наспiвуючи пiснi. Ашикайдин явиться паломниковi i благословить його на заняття музикою та спiвом. У народнiй поемi «Неджеб Оглан» Ашикайдин, благословляючи свого учня, музиканта i спiвака, даруе йому чудесний дутар. Ашикайдин – один iз персонажiв епосу про Кер-огли, в якому вiн допомагае друговi Кер-огли синовi коваля Керему одружитися на богатиршi Харман-Дялi. Богатирка перемагала всiх женихiв (у т. ч. i самих Кер-огли та Керема) у музичних i спiвочих змаганнях. Харман-Дялi врештi-решт переможена Ашикайдином, який, щоб бути невидимим, сховався в могилу. Ашикайдин поступаеться Керему своiм правом одружитися з нею. Ця оповiдь аналогiчна одному з мiфiв про Коркута, в якому той допомагае герою здобути наречену, перемiгши ii безумного брата, який убивав усiх сватiв.
Залишки Мервськоi фортецi
Туркмени
«Святий Ашикайдин – покровитель музик i спiвакiв, поетiв i шаманiв у пiвнiчному Туркменiстанi (Хорезмська оаза) i на захiд вiд Кизил-Арвату. Музики i спiваки спiвали i грали бiля його могили, що знаходиться на околицi Хорезмськоi оази. Розповiдають, що до паломника, який заночуе бiля його могили, вiн приходить увi снi i надiляе мистецтвом бути бахшi, поетом чи шаманом. Щоб сподобатися «пiровi», стати його симпатиком, паломник мае бути чистим душею i тiлом. В основi образу цього святого лежить шаманське божество».
В. Басiлов
«Історiя культури туркменського народу знае 72 музичних iнструменти, якi у рiзнi часи користувалися широкою популярнiстю. Деякi з них дiйшли до наших днiв, iншi поступово вийшли з вжитку. За свiдченнями iсторикiв, в армii Огуз-хана Туркмена передня частина вiйська, що йшло в бiй, називалася «передовий загiн», а замикаючi його ряди – «веселий загiн». Цей загiн складався з музик, закличними звуками надихаючих воiнiв на ратний подвиг.
Головними iнструментами «веселих» рядiв були туйдук (рiзновид сопiлки) i депрек (бубон), iхнi звуки були настiльки пронизливi i сильнi, що подавляли дух ворогiв i устрашали iхню кiнноту. «Психологiчний» внесок «веселих» у перемогу часто бував значним. Ратний музичний спадок предкiв – важлива частина культури туркменського народу».
Овез Гундогдиев
* * *
Музичнi iнструменти туркменiв
Овезмурат Гандимов
Уд (барбад). П'ятиструнний музичний iнструмент без ладiв. Музика виконуеться за допомогою кiрiшкакара (плектром). У середнi вiки уд був широко розповсюджений на Сходi, у тому числi у середньоазiйських народiв. Ученi середньовiчного Сходу, починаючи з аль Фарабi, у своiх наукових трактатах, присвячених теорii музики, згадують уд. Науковi джерела свiдчать, що спочатку назва цього музичного iнструмента була «барбад», а вже починаючи з VIII–IX ст. вiн почав називатися удом. Слова «уд» i «барбад» – арабського походження i означають у перекладi «лебедина шия». Про те, що обидва слова означають один i той же музичний iнструмент, говориться в роботах аль Хорезмi, в словнику Махмута Кашгарi. Творцем музичного iнструмента барбад е уславлений на всьому Сходi мервський музика Барбад Мервезi, який служив керiвником музичного салону при дворi царя (590–628) Хисрова Первезi. Уд – музичний iнструмент, що звучав на туркменськiй землi з давнiх часiв i до XVIII ст. Є свiдчення, що на ньому були закрiпленi шовковi струни. У наукових джерелах аль Фарабi називають людиною, яка прикрiпила до уда п'яту струну для розширення його музичних можливостей. Уд регулярно згадуеться в туркменськiй класичнiй лiтературi.
Танбур. Узбецький учений Ф. Караманов, який присвятив себе вивченню середньоазiйськоi музичноi культури, справедливо вiдзначае, що танбур е музичним iнструментом багатьох народiв Сходу i Середньоi Азii. На туркменськiй землi вiн використовувався до XVII–XVIII ст. Цей музичний iнструмент з маленькою голiвкою i довгим грифом, що чимось нагадуе дутар, виготовляеться з тутового, абрикосового чи горiхового дерева. Танбур мае три струни, а його лади складаються з 16–19 зв'язаних шовкових струн. Гра на танбурi здiйснюеться при допомозi спецiального срiбного чи металевого кiрiшкакара, який одягаеться на вказiвний палець. Свiдчення про використання танбура туркменами можна зустрiти в епосi «Герогли» та iнших творах туркменськоi класичноi лiтератури.
Чен. Про те, що чен був нацiональним музичним iнструментом туркменiв, е в епосi «Герогли», а також у творах класикiв туркменськоi лiтератури, великих Сейдi i Махтумкулi. Коли у 1941 роцi створювався Туркменський державний оркестр народних iнструментiв, чен входив в його iнструментальний ансамбль. Та через деякий час через вiдсутнiсть виконавцiв був виключений.
Канун. Старовинний музичний iнструмент, широко розповсюджений серед схiдних народiв. У давнi часи канун бiльше використовували араби i турки, та поступово про нього дiзналися в Іранi, Афганiстанi, на Кавказi, а також у Середнiй Азii. Починаючи з IX–X ст. i по XVIII ст. на туркменськiй землi канун використовувався пiд час свят. У наукових джерелах е свiдчення про те, що Мухаммет Фарабi був вiртуозом гри на канунi. Згадуеться про iнструмент у творах поета-класика Андалiба. Нинi канун знову у вжитку.
Ікiдiллi. Турецький музикознавець Газил-шал у своiй книзi «Ікiдiллi в азiйських та анатолiйських туркменiв» (1958 р.) вiдзначае, що на цьому iнструментi, як i на гiджаку, грають при допомозi смичка, що його в цих краях iнколи називають «окли гопуз». У виданiй в Москвi у 1973 р. книзi «Музика народiв Азii i Африки» говориться, що музичний iнструмент анатолiйських туркменiв iкiдiллi i iнструмент iкiлi у тюркських народiв Алтайського краю мають велику схожiсть. В iсторii туркменського народу iснував музичний iнструмент iкiдiллi, який нагадував раннi зразки гiджака, будучи разом iз тим зразком смичкового гопуза. «Баглама, саз, тамбур, iкiдiллi, бозук – цi музичнi iнструменти беруть свiй початок вiд гопуза…» (турецький музикознавець Темел Гарахан, «Турецька баглама», Стамбул, 1999).
Базук. Музичний iнструмент туркменiв, гра на якому здiйснюеться за допомогою кiрiшкака-ра, його назва походить вiд туркменських слiв «боз-ок». Зараз пiд цiею назвою використовують музичний iнструмент турки, греки, болгари, евреi. Важко сказати, як виглядав базук спочатку. Протягом довгих вiкiв вiн розвивався i вдосконалювався рiзними народами. Коренями своiми iсторiя цього iнструмента проростае в туркменську землю.
Дiллi туйдук. За визначенням музикознавцiв, дiллi туйдук вважаеться прабатьком усiх духових музичних iнструментiв. Вiн е майже у всiх народiв пiд рiзними назвами. Вiдомий як пастуший рiжок. Туркменам вiн вiдомий з дуже давнiх часiв, будучи не тiльки втiхою для чабанiв у пiсках, але й прикрасою туркменських тоiв. Серед виконавцiв на ньому зустрiчалися справжнi вiртуози. В народi дiллi туйдук широко використовувався у виступах фольклорних груп. Один iз зразкiв дiллi туйдука, вiк якого понад сто рокiв, нинi зберiгаеться у Центральному музеi музичноi культури iм. М. Глiнки в Москвi.
Гоша дiллi туйдук. Серед музичних iнструментiв туркменського народу були вiдомi i спаренi моделi дiллi туйдука. Грати на ньому значно важче, нiж на звичайному дiллi туйдуку. Тi, хто бачив i чув гоша дiллi туйдук, свiдчать: це була гра вiртуозiв, якi умiли видувати звуки зразу з обох дудок, потiм переходили на звуки кожноi дудки окремо, пiсля чого знову зливали звуки воедино, видаючи неповторну двоголосу мелодiю. Необмеженi звуковi можливостi гоша дiллi туйдука ставлять його в ряд особливих музичних iнструментiв.
Гамиш баламан. Зовнi гамиш баламан схожий на дiллi туйдук. У той же час це бiльш вдосконалена модель. Ось чому в народi iх використовували як самостiйнi музичнi iнструменти. Якщо дiллi туйдук був усерединi полим вiд початку до кiнця, то у гамиш баламана наконечник з очерету у тому мiсцi, куди музика дув, залишався закритим. Це полегшувало добування звукiв з дудки. У порiвняннi з дiллi туйдуком у гамиш баламана бiльше ладових отворiв, що значно розширюе i збагачуе виконавськi можливостi iнструмента. Гамиш баламан був найбiльш розповсюджений в околицях Каракала, ще рокiв 50–60 тому назад на ньому грали на святах.
Агач баламан. Бiльш досконала модель гамиш баламана. Його виточували з тутових чи абрикосових дерев, прикрашали рiзьбою. У агач баламана вiсiм ладових отворiв, причому сiм з них – на лицьовому боцi дудки, а одний – на зворотньому. В духовий отвiр агач баламана вставлено очеретяний мундштук. Донинi баламан вважаеться зниклим музичним iнструментом. Та, на щастя, два екземпляри агач баламана збереглися в Санкт-Петербурзькому iнститутi музики, театру i кiнематографii.
Гарги туйдук. Вiдомий задовго до нашоi ери. Будучи широко розповсюдженим у схiдних народiв, гарги туйдук з глибини вiкiв дiйшов до наших днiв у своему первiсному виглядi. Гарги туйдук вирiзаеться з тростини. На ньому розмiщено 5–6 ладових отворiв. Це духовий iнструмент. Не всi екземпляри одинаковi за розмiрами. Однi використовуються тiльки для сольноi гри, iншi – при акомпанементi. Їхнi розмiри залежать вiд голосових особливостей бахшi.
Най. З'явився внаслiдок розвитку i вдосконалення гарги туйдука. Най випилюеться з абрикосового чи горiхового дерева. У ная, на вiдмiну вiд гарги туйдука, один кiнець закритий, але на ньому зробленi надрiзи. Це нововведення значно розширило можливостi iнструмента. Придворний музика XVII ст. Девiш Алi у своему «Трактатi про музику» приводить легенду, пов'язану з iсторiею виникнення ная: «Повернувшись з неба, пророк Мухаммет про все побачене там розповiдае Алi. Та вiн утримався вiд повiдомлення про свою зустрiч з Всевишнiм, хоч йому дуже хотiлося з ким-небудь подiлитися своею радiстю. І тут вiн чуе наказ згори: «Йди в пустелю, знайди там покинутий колодязь, нахились над ним i видай свою таемницю». Пророк так i вчинив. Пiсля цього з колодязя почала рости тростина. Якийсь пастух зрiзав ii i зробив дудку. Коли вiн почав дути в неi, звiдти полились божественнi звуки, якi заворожили усiх звiрiв i птиць, i навiть гадюки були зачарованi музикою». Згадка про цей музичний iнструмент е в «Трактатi про музику» Мухаммета Фарабi, а також у творах класикiв туркменськоi лiтератури Джелалетдiна Румi, Махтумкулi Фрагi, Кетiбi та iнших поетiв. Коли у 1941 р. створювався Туркменський державний оркестр народних iнструментiв, най був уведений у нього як нацiональний iнструмент. Пiзнiше його виключили з оркестру. Деякi вченi вважають, що най походить вiд гарги туйдука i широко вiдомий у схiдних народiв з часiв Середньовiччя. В свою чергу, вiн поклав початок европейськiй флейтi.
Сурнай. Доведений до досконалостi багатьма поколiннями музик, цей прекрасний iнструмент отримав широке розповсюдження у всiх народiв Сходу i Кавказу. Сурнай (зурна) виточувався головним чином з твердих порiд дерева, таких, як горiх, абрикос. Його особливiсть у наявностi витонченого накiнечника для видування звукiв. Є думка, що саме вiд сурная ведуть свое походження европейськi духовi iнструменти. «Європейськi духовi музичнi iнструменти гобойного типу беруть свiй початок вiд схiдного сурная» (iсторик духових iнструментiв народiв свiту С. Левiн). Сурнай досить часто згадуеться у вiршах туркменських поетiв Кетiбi, Молланепеса, Сейдi та iнших. Зразок сурная, вiк якого приблизно 100–150 рокiв, було недавно знайдено при археологiчних розкопках поблизу Байрамалi. Інструмент, який пролежав стiльки часу пiд землею, практично не пiддався тлiнню, i пiсля реставрацii на ньому можна грати.
Шатлик. В епосi «Горкут Ата» часто зустрiчаеться такий рядок: «Прийшов дедем Горкут, грав на шатлику». У рiзних куточках краiни знайдено декiлька зразкiв цього давнього iнструмента, яким понад сто рокiв. У народi iнструмент вiдомий пiд назвою «шатлик», «шадиян». Шатлик майстрували з тута, абрикоса, горiха, видовбуючи дерев'янi бруски зсередини, а на поверхнi iнструмента наносили рiзьбу. На його верхньому боцi розмiщено п'ять ладових отворiв. Один – знизу. Наконечник шатлика, в який дують, зроблений у виглядi мундштука, як у дiллi туйдука. Ось чому звуки цього музичного iнструмента чимось нагадують звучання дiллi туйдука, тiльки резонанс шатлика значно ширший. На шатлику грали, в основному, народи Прихазар'я пiд час скачок, щоб надати iм бiльших урочистостей, а також на весiллях та iнших знаменних подiях.
Борi. Старовинний туркменський музичний духовий iнструмент, виготовлений з бронзи у виглядi вигнутого рога. За часiв Горкут Ати борi використовувався у вiйськових цiлях: його звук означав заклик до бою. Вiн був i вiсником перемоги. Дехто з учених вважае, що слово «борi» походить вiд «берi» – вовк, тому, що цей iнструмент за необхiдностi може видавати грiзнi виючi звуки, здатнi налякати ворожих коней. Деякi дослiдники вважають, що борi започаткував европейську валторну. На жаль, на сьогоднi цей старовинний музичний iнструмент не знайдено. У ходi дослiджень було встановлено, що у iндiйцiв зберiгся музичний iнструмент берi, який зовнi дуже нагадуе туркменський.
Джул-джули (свистики). В минулому у туркменiв було багато дитячих духових музичних iнструментiв з керамiки у виглядi усiляких тварин та iнших фiгурок. І хоч у побутi вони не збереглися, iх зразки були знайденi пiд час археологiчних розкопок. Деякi з них знаходяться в археологiчному музеi Інституту iсторii при Кабiнетi Мiнiстрiв Туркменii, у шкiльних музеях, у приватних колекцiях. Декотрi свистики мають ладовi отвори, в iнших iх немае. Всi вони володiють одинаково м'якими вiдкритими звуками. Дослiди довели, що цi дудочки здатнi видавати як найпростiшi мелодii, так i iмiтувати складний пташиний спiв. Цi музичнi iнструменти вважалися дитячими iграшками. Вiдомо, що й дiти виконували на них рiзноманiтнi мелодii. Так що джул-джули мають бути визнанi справжнiми музичними iнструментами. Вiдомi приклади, коли у свiтовiй музичнiй культурi подiбнi дитячi свистики вдосконалювалися i використовувалися у великих оркестрах.
Гопуз. За давнiх часiв дуже популярний у туркменських жiнок музичний iнструмент. Традицiя туркменських жiнок збиратися, грати на гопузi i наспiвувати «Ляле» описана у давнiй легендi «Узуклар». Не зважаючи на те, що гопуз давно вже виготовляеться з металу, найдавнiшi зразки були зробленi з дерева i навiть костi. Умiлi виконавицi на гопузi, використовуючи ритмiчнi змiни в об'емi 5–6 голосiв, зумiли створити кiлька народних мелодiй для цього iнструмента.
Музики
Карнай. Вважаеться, що цей старовинний музичний iнструмент, часто згадуваний в туркменському епосi «Герогли», а також у народних дестанах, дiйшов до наших днiв у первiсному виглядi. Довжина карная сягае майже двох метрiв. Вiн зроблений у виглядi труби iз залiза чи бронзи i у такому виглядi й понинi iснуе у багатьох середньоазiйських та схiдних народiв. Карнай не використовувався для самостiйноi гри. Вiн, в основному, супроводжував вiйськовi походи, попереджав про атаку, своiми звуками сповiщав про перемоги, радiснi подii. Цей музичний iнструмент згадуеться у вiршах поета Кятiбi.
Тебiл. Старовиннi зразки тебiла являли собою мiдну чи бронзову чашу, на неi натягувалася вовча шкура. Тебiл використовувався на весiллях i святах в ансамблi з гопузом, сурнаем, шатликом, удом, кануном, вiн надавав ритмiчностi танцювальним мелодiям. Цей музичний iнструмент брали з собою пiд час вiйськових походiв, застосовували на полюваннi. Тебiл прикрiпляли до сiдла коня i безперервно били по ньому. Могутнi звуки лякали тварин, викликали у них панiку. Звуками тебiла вiдкликали i випущену на лови птицю. Хоч тебiл був практично втрачений, останнiм часом вiн знову з'явився на туркменськiй естрадi. Цей музичний iнструмент почав нове життя в мистецтвi туркменського народу.
* * *
Текiнець з караваном
Бахаветдiн
Святий Бахаветдiн (Бахауддiн) – дух-покровитель верблюдiв. За туркменськими оповiдями, валун поблизу усипальницi Шiвлан-баба бiля мiста Кара-Кали був верблюдом святого.
Бахауддiн – реальна iсторична особа, засновник дервiшського ордену «Накшбандiя» (XIV ст.). Вважався покровителем гончарного ремесла в Хорезмi.
«Скульптурнi зображення голови верблюда неодноразово зустрiчалися пiд час розкопок пам'ятки епохи бронзи Алтин-депе. Знайдена навiть мiнiатюрна глиняна повозка з головою верблюда (давнiй художник зобразив запряженого верблюда). Найбiльш раннi кiстянi останки цiеi тварини також зустрiчаються вже в епоху ранньоi бронзи, 5 тис. рокiв потому, значно ранiше, нiж з'являеться в Туркменiстанi кiнь. У сучасний перiод на територii Туркменiстану розводять одногорбих верблюдiв. Археологiчнi знахiдки свiдчать, що давне населення розводило не одногорбих, а двогорбих верблюдiв (глиняна фiгурка, знайдена в Алтин-депе).
За зовнiшнiм виглядом дикi двогорбi верблюди значно вiдрiзняються вiд домашнiх. Вони вiдносно легшi, мають високi ноги i маленькi горби. Двогорбi верблюди мешкають у сухих, але прохолодних регiонах, тодi як одногорбi верблюди – мешканцi спекотних засушливих зон. Одногорбий верблюд економiчно вигiднiший, тому що швидший вiд двогорбого у ходi i мае бiльшу молочну продуктивнiсть. Одногорбий верблюд з'являеться на теренах Туркменiстану значно пiзнiше двогорбого».
Н. М. Єрмолова
* * *
Син Бахаветдiна-Верблюда
Туркменська казка
Було це, чи не було, а в минулi часи жив чоловiк на прiзвисько Бахаветдiн-Верблюд, i не було у нього дiтей. Одного дня порадився вiн з дружиною, i вони вирiшили продати всю худобу i пiти до Кааби. Увечерi лягли вони спати, а коли перейшло за пiвнiч, якийсь чоловiк раптом промовив:
– Хук хак,[8 - «Хук хак!» (араб. букв, «вiн бог», «вiн iстина») – вигук дервiшiв.] гей, Бахаветдiне, чому ти сумуеш?
Тодi Бахаветдiн вiдповiв:
– Немае у мене дiтей, тому й сумую.
– Бог дасть тобi сина, а ти назови його Маммедджаном, – сказав той чоловiк i зник.
Рiвно через дев'ять мiсяцiв i десять днiв народився у Бахаветдiна син, i його назвали Маммедджаном.
Бахаветдiн, не маючи коштiв, подався пасти верблюдiв,[9 - Пастухи Туркменii, якi займалися вiдгiнним скотарством, бiльшу частину часу були вiдiрванi вiд своiх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках i куренях, подовгу буваючи пiд вiдкритим небом i страждаючи вiд спеки, дощiв та морозу) i небезпечною (постiйно доводилося захищатися вiд хижих звiрiв та грабiжникiв).] а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синовi пiшов восьмий рiк, почав вiн гратися з iншими хлопчиками, а тi й кажуть йому:
– Був би ти хороший, хiба допустив би ти, щоб твiй батько пас верблюдiв?
Маммедджан прийшов додому i запитав:
– Матiнко, у мене ж батько е?
– Є, вiн пасе верблюдiв, – вiдповiдала мати.
Взяв тодi Маммедджан у руку палицю, захопив iз собою перепiчку i вирушив на пошуки свого батька. Ішов вiн три днi i нарештi пiдiйшов до стада верблюдiв. Запитав вiн пастуха:
– Чиi це верблюди?
– Бахаветдiна-Верблюда, – вiдповiдав пастух.
Пiшов Маммедджан далi, i знову натрапив на стадо. Дивиться вiн – збоку бiля стада сидить якийсь старий i годуе борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Пiдiйшов до нього Маммедджан, привiтався, i старий йому вiдповiв. От сiли вони, i старий почав запитувати хлопчика:
– Звiдки ти i куди йдеш?
– Мiй батько пiшов пасти верблюдiв, i я йду до нього, – вiдповiдав хлопчик.
– Хто ж твiй батько? – знову запитав старий.
– Мiй батько Бахаветдiн-Верблюд, а мати – Бiбi, – вiдповiдав хлопчик.
Тодi Бахаветдiн-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцiлував його i сказав:
– Ах, синку, що тобi тут робити? Іди живи в поселеннi. Поклади в одну кишеню золото, в iншу – срiбло i розкидай навколо себе.
А син йому вiдповiдав:
– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдiв, а я – жити в поселеннi?
Батько схвалив слова сина i вирiшив повернутися додому. Почали вони збирати речi. Ось батько доручае синовi:
– Синку, продавай верблюдiв – самцiв i самок, усiх верблюдiв продавай, але тiльки не вiддавай оцю стару верблюдицю.
Пiшов батько у поселення, а до хлопчика приiхав якийсь вершник i запитав:
– Чи не продаси худобу?
А Маммедджан йому вiдповiв:
– Не продам.
– Якщо не хочеш продавати всiх верблюдiв, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.
– Добре, – вiдповiв Маммедджан.
Вершник покрутився в стадi i зловив стару верблюдицю.
Тодi Маммедджан йому сказав:
– Батько не велiв менi продавати цю верблюдицю, i я ii не продам. Вiзьми будь-якого iншого верблюда.
Вершник знову покрутився у стадi i знову схопив ту ж верблюдицю. Тодi Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю вiн вiддасть менi коня, що пiд ним, i хурджин[10 - Хурджин – перекидна сумка iз шкiри чи килимноi тканини, верблюдиця була матiр'ю усiх верблюдiв у стадi.] золота, то я – хай буде що буде – продам цю верблюдицю».
– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти вiддаси менi свого коня, я продам тобi цю верблюдицю.
Вершник погодився, зiйшов з коня, вiддав його, взяв стару верблюдицю i подався собi. А слiдом за старою верблюдицею кинулися бiгти i всi iншi. Хлопчик верхи на конi намагався завернути то одного, то другого верблюда, та нiчого з того не вийшло. Кiнь пiд ним захропiв, роздув боки i упав мертвим. Так верблюди й утекли, тому що та стара Маммедджан залишився пiшим серед пустельного степу. Вiн подумав: «Як же я тепер прийду до батька i що я йому скажу?»
І пiшов Маммедджан свiт заочi. Несподiвано перед ним виникло мiсто. Серед ночi у безмiсячнiй темрявi увiйшов Маммедджан у ворота мiста. А дочка хана цього мiста призначила бiля мiських ворiт побачення юнаковi на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленiсть i не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан пiдiйшов до мiських ворiт, хтось сказав:
– Маммед-джан,[11 - Маммед-джан – букв, «дорогий Маммед», тут лагiдне звертання. З iменем юнака Маммедджан утворюе гру слiв.] ось вiзьми.
Маммедджан пiдiйшов, i у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся вiн i побачив двох коней. Маммедджан миттю прив'язав хурджин на спину одного коня. Тут iз ворiт вийшла дочка хана, вони сiли на коней i вирушили в дорогу. По дорозi Маммедджан не говорив нi слова, i дiвчина подумала: «Чому це Маммед нiчого на каже менi?» А коли нарештi зiйшло сонце, вона побачила, що це зовсiм iнший юнак. От приiхали вони в якесь мiсто i оселилися в ньому.
Якось Маммедджан вийшов на вулицю i знайшов намисто. Вiн повернувся додому, показав його дружинi, а та й говорить:
– Такого намиста немае нi у хана, нi у падишаха.
– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я пiднесу його в дарунок хановi цього мiста i познайомлюся з ним.
Вiн поклав на тацю багато рiзних речей, а зверху – намисто i вирушив до хана. Хан вiдразу ж вийшов йому назустрiч.
– Мiй новий нукер Маммедджан принiс менi в дарунок небаченi у нас, рiдкiснi речi, – сказав хан, посадив Маммедджана на краще мiсце i подарував гарний халат.
Маммедджан з дружиною зажили тихо i мирно. У тому мiстi у Маммедджана був друг, якого вiн дуже любив. Якось, коли пiшов дощ, Маммедджан сказав дружинi:
– Напни серпик.
Коли дружина Маммедджана вийшла надвiр, щоб напнути серпик, ii випадково побачив хан. Вiн вiдразу ж втратив свiдомiсть. Потiм, коли прийшов до тями, хан сказав:
– Я бачив жiнку. Неодмiнно вiдшукайте ii менi, iнакше я вас усiх скараю на смерть.
Поки думали, чия то може бути дружина, друг Маммедджана сказав:
– Я знаю, це дружина Маммедджана.
– Негайно приведiть ii до мене! – наказав хан.
– Хан-ага, – почали говорити люди, – не можна насильно вiдбирати чужу дружину. Треба придумати якийсь привiд.
Тодi хан сказав:
– Моi двi дочки нiяк не помиряться через те намисто. Покличте Маммедджана.
Осавул покликав Маммедджана. Не встиг вiн увiйти в дверi, як хан каже йому:
– Маммедджане, ти пiднiс менi намисто, через яке моi дочки нiяк не можуть помиритися. Треба, щоб ти дiстав ще таке саме.
