скачать книгу бесплатно
За усними генеалогiчними сказаннями, зафiксованими у письмових пам'ятках рiзних часiв, огузькi племена вели свое походження вiд легендарного родоначальника Огуз-кагана (Огузхана). У Огуз-хана, за переказом, було шiсть синiв, якi носили мiфологiчнi iмена: Сонце (Кюн), Мiсяць (Ай), Зiрка (Юлдуз), Небо (Кок), Гора (Гаг), Море (Тангiз). Кожен iз них мав по чотири сини. За iменами цих 24 онукiв Огуз-хана називалися огузькi племена, що пiшли вiд них. Подiл цей, що став без сумнiву результатом пiзнiшоi штучноi класифiкацii реальних племiнних груп, зафiксований досить рано – вже у «Словнику тюркських мов» прекрасного середньовiчного мовознавця i фiлолога Махмуда Кашгарського (1073 p.). Кожне плем'я мало свою священну (тотемну) тварину – птицю (онгон), свою тамгу (клеймо для худоби, тобто свiй «герб») i на бенкетi отримувало визначену йому частину м'яса жертовного барана (улуш).
Огузькi племена роздiлялися на два крила – праве i лiве, якi носили (за давньою етнонiмiчною легендою) назви «уч ок» («три стрiли») i «боз ок» («зламанi стрiли»). Старшим у правому крилi було плем'я Кайi, що вело себе вiд однойменного первiстка Кюна, старшого з синiв Огуз-хана; у лiвому крилi старшинство належало племенi Баюндур, що походило вiд первiстка старшого у другiй групi сина Кока. З роду Кайi, за переказом, iз самого початку обиралися хани народу огузiв.
«Засновник держави Великих Моголiв в Індii Бабур (1483–1530) залучав на свiй бiк туркменську кiнноту. В дружинi його сина – принца Хумаюна був Мухаммед Байрам (помер у 1561 р.) – майбутнiй великий полководець цiеi краiни. Байрам-хан Туркмен став рятiвником iмперii, за що удостоiвся високого титулу «хан ханан» (хан ханiв). У 1555 р. Байрам-хан очолив iмператорську армiю i пiд Мачхiварою розбив 80-тисячне вiйсько пенджабського правителя Іскандера. Хумаюн призначив Байрам-хана аталиком (опiкуном) свого сина Акбара. У 1556 р. iмператор Хумаюн помер, i малолiтнього Акбара було проголошено правителем. З 1556 по 1560 р. Байрам-хан, будучи регентом, правив державою Великих Моголiв. Пiсля смертi туркменського полiтичного i военного дiяча усi його високi титули були переданi Акбаром його синовi Абдур-Рахiму, за яким стояла велика сила – чисельна туркменська кавалерiя.
Не стало виключенням i XIXcm. Як справедливо вiдзначае росiйський етнограф Ю. Ботяков, iснування туркменського етносу iз часiв його появи на iсторичнiй аренi i аж до початку XXcm. проходило у складнiй полiтичнiй обстановцi. Територiя його часто була об'ектом одночасних зазiхань Персii, Афганiстану, Хiви, Бухари. У таких випадках туркменам доводилось вiдчувати на собi страшну дiю подвiйних ударiв. Боротьба за полiтичну самостiйнiсть, що продовжувалася довгi десятирiччя, сприяла формуванню спiльноти, яка змогла протистояти ударам зовнi. Вiйна стала постiйним фактором у життi багатьох поколiнь туркменiв. І агресорам доводилось враховувати цей фактор. Не випадково iранськi шахи, бухарськi емiри i хiвинськi хани утримували постiйнi туркменськi кiннi загони.
У кiнцi XVI – на початку XVII cm. окремi туркменськi племена переселились на степовi простори пiвдня Росii. Вiд самого початку перебування на новихземлях туркмени несли тут прикордонну службу. Щорiчно 500 вершникiв iз своiм провiантом, кiньми i фуражем поступали в розпорядження Астраханського козачого вiйська.
Ставропольськi туркмени брали участь не тiльки в операцiях на Пiвнiчному i Центральному Кавказi, а й у вiйнах з Наполеоном. Зокрема, вiдомо, що 200 джигiтiв на чолi зi старшиною Ураком билися в Європi у складi корпусу генерала Савельева у 1804–1807 рр. У 1812 р. туркмени утворили окремий полк.
В 50-х pp. XIX ст. масштабнi военнi – и досить успiшнi – дii розгорталися i безпосередньо на туркменських землях. Укiнцi 1854 року туркмени на чолi з Говшут-ханом нанесли хiвинцям пiд Серахсом таку вiдчутну поразку, що Хiва назавжди вiдмовилася вiд посягань на туркменськi територii.
У 1858 р. об'еднанi загони текiнцiв, йомудiв i гекленiв ущент розбили регулярну перську армiю пiд Гарригала, а у 1861 р. в Мервi знищили 35-тисячне перське вiйсько на чолi з Хамзи Мiрзи.
Навiть при поразцi, як, наприклад, при взяттi iмператорськими вiйськами фортецi Геоктепе у 1881 p., туркменськi воiни заслуговували захоплюючих слiв за доблесть i умiння битися до останку… Генерал М. І. Гродекову 1883 р. вiдзначав: «Не було гiршого злочину, як зрадити своiх, i тому нiхто не мав сумнiву, щоб хто-небудь з них мiг бути зрадником. І дiйсно, пiд час вiйни з текiнцями ми не мали жодного вивiдача з iхнього середовища…» Багатовiкова iсторiя у цiлому демонструе, що туркмени, як правило, раз i назавжди залишалися вiрнi воiнськiй клятвi.
Тому не дивно, що у подальшому бойовий досвiд туркменських кiнних формувань було використано повною мiрою. У 1885 р. було створено загiн туркменськоi кiнноi мiлiцii (з 1911 р. – Туркменський кiнний дивiзiон). Коли ж почалася Перша свiтова вiйна, на базi дивiзiону було сформовано добровольчий полк, за що iмператор Микола II власноручно написав: «Сердечна подяка туркменам».
З перших же мiсяцiв вiйни росiйська преса почала писати про героiзм туркменiв. 23 листопада 1914 р. вони розметали германську пiхоту пiд Дуплiце-Дуже. Один з полонених германських офiцерiв назвав туркменських джигiтiв «дияволами», якi чинять те, «що поза можливостями людських зусиль». Лише за два з половиною мiсяцi участi у бойових дiях на германському фронтi в полку, де було 627 вершникiв, 67 чоловiк було нагороджено Георгiiвськими хрестами, понад 70 чоловiк – медалями «За вiдвагу», орденами Святого Станiслава i Святоi Анни рiзних ступенiв. Туркменський кiнний полк завоював славу непереможного. 31 березня 1916 р. Микола II повелiв йому «iменуватися Текiнським кiнним полком», оскiльки в ньому були, в основному, текiнцi з Ахала i Мерва.
28 травня 1916 р. вiдбулася велика Доброноуцька битва, коли 9 армiя Пiвденно-Захiдного фронту вщент розбила величезнi сили супротивника. Але росiйське командування не зумiло правильно розпорядитися кавалерiею. Могутнiй кiнний корпус армii був не використаний. І кинутий у бiй Текiнський полк було приречено на загибель у далекiй Австро-Угорщинi. Та джигiти, яких очолив командир 1-го ескадрону Ораз Сердар, не знеславили туркменськоi зброi. Архiвнi матерiали свiдчать: полку 600 шабель знищив 2000 i взяв у полон понад 3000 австрiйцiв, захопив велику кiлькiсть артилерiйських гармат, кулеметiв, гвинтiвок, боеприпасiв, коней тощо.
У роки Другоi свiтовоi вiйни десятки тисяч туркменiв вiдважно билися проти германських фашистiв. За героiзм, проявлений на фронтах Великоi Вiтчизняноi вiйни, понад 70 тисяч воiнiв-туркменiстанцiв нагородженi бойовими орденами i медалями, 78 чоловiк удостоенi звання Героя Радянського Союзу».
Овез Гундогдиев
Етимологiя слова «туркмени»
«У туркменах сила антропологiчних ознак iрансько-перських…»
Агатангел Кримський
«…тюркмени, якi жили в Персii, на запитання персiв про походження говорили «тюрк-мен», що означае – «я тюрк», вiд чого ця назва i залишилася за ними».
Ф. А. Михайлов. «Туземцы Закаспийской области и их жизнь»
«Є припущення, що назва туркмен виникла з двох слiв турк-i-команi (тюркоман, тюркман).
Це слово складаеться з власного iменi Тюрк i суфiкса – мен, що вiдповiдае англiйському суфiксу ship, dom; воно прикладаеться до цiлоi раси i означае, що номади називають себе турками за перевагою».
А. Вамбери.
«Путешествие по Средней Азии»
«Давнiй переказ самоназви туркмен веде вiд власного iменi Туркмен, яке носив родоначальник туркменського народу».
Боде.
«Очерки туркменской земли»
«Туркаме означае мандрiвник. Турки i комани народ змiшаний, що рiвно може служити коренем походження, хоч дуже вiддаленим».
А. Борне.
«Путешествие в Бухару»
«Давня традицiя пояснюе закiнчення – таеп (в словi turkman) як похiдне вiд iранського кореня manand «подiбний». Найменування tuerkmaen з'являеться в китайських джерелах, а нарiвнi i в мусульманських, починаючи з того моменту, коли захiднi тюрки увiйшли в контакт з iранцями, спочатку в Туркестанi, потiм в Персii. Туркмени нинi могли би бути прямими нащадками давнiх тюргешiв».
В. Котвiч
(W. Kotwicz «Contributions a l'histoire de lAsie Centrale»)
«Слово «тюркмен» можна вiрогiднiше всього пояснити як «тюркман», де «ман» е варiантом афiкса суфiкса "мат" – "плем'я", "люди"».
А. А. Росляков
«К вопросу об этногенезе туркмен»
«Вперше назва туркмен зустрiчаеться у географа Макдiсi (друга половина X ст. н. е.). За Макдiсi, що пiдтверджуе i Махмуд Кашгарський, термiном «туркмени» називалися огузи i карлуки. Потiм назва туркмен закрiпилася за одним з наймогутнiших племiнних об'еднань – за огузами; пiд час переселення на Захiд слово «туркмен» поступово замiнило старий термiн "огуз"».
В. В. Бартольд
Термiн «туркмени», за Рашiд-ад-дiном i Абу-л-Газi, з'являеться пiсля приходу тюркiв (огузiв) у Мавераннахр.
* * *
Подорож до Середньоi Азii
Армiнiй Вамберi (Герман Бамбергер), 1832–1913, угорський сходознавець, мандрiвник, полiглот
У серединi XIX ст., пiд час подорожi А. Вамберi, землi низин Амудар'i, частини Приаралля та Пiвнiчного Прикаспiю входили до складу Хiвинського ханства, населеного в основному узбеками. Нащадки колишнiх кочових узбекiв – кунграти, наймани, кипчаки та iншi племена – розселялися вздовж великих зрошувальних каналiв. Пiдвладнi Хiвi туркмени мешкали на пiвнiчно-захiдних кордонах ханства, а також у нинiшнiй Ташаузькiй областi Туркменiстану. Узбеки i частина туркменiв населяли чисельнi мiста, де жило i чимало сартiв – потюрчених мовно нащадкiв давнiх хорезмiйцiв. Хiвинськими пiдданими вважались i каракалпаки дельти Амудар'i, що переселилися сюди у XVIII – на початку XIX ст. Хiвинська держава переживала в серединi XIX ст. нелегку пору своеi iсторii, яка характеризувалася безперервними народними збуреннями та мiжусобицями. Узбецькi, туркменськi, каракалпакськi племiннi вождi i знать намагалися захопити полiтичну владу i встановити свое панування над ханством. Зростання великих землеволодiнь, нещадна експлуатацiя в Хiвi селян i ремiсникiв викликали чисельнi протести, що переростали у великi заворушення. Впертий характер носила боротьба з ханською владою туркменiв-йомутiв, ватажок яких Ата Мурад у 50 – 60-х р. XIX ст. не раз звертався до Петербурга з проханням про прийняття росiйського пiдданства. Таким було становище в Хiвинському ханствi при Сеiд Мухаммед-ханi (1856–1864), пiд час правлiння якого там побував А. Вамберi.
У кiнцi березня 1863 р. А. Вамберi вирушив пiд iменем турка Решiд-ефендi з Тегерана у степи Туркменii з караваном мусульманських пiлiгримiв (хаджi), якi поверталися з Мекки. Одягом для новоспеченого дервiша слугували ганчiрки, зв'язанi бiля пояса мотузкою, залатана повстяна куртка (джубба), велика чалма. Ноги мандрiвника були обгорнутi шматками брудноi тканини, а на шиi, як у справжнього хаджi, висiв мiшечок з Кораном. У такому одязi Вамберi не вирiзнявся в натовпi обiрваних паломникiв, з яких (окрiм купцiв та iнших подорожнiх) складався майже увесь караван. Мусульманськi богомольцi, страждаючи вiд бездорiжжя, проiхали через Мазендеран до пiвденно-схiдного узбережжя Каспiйського моря. Далека дорога нiбито турецького паломника пролягала через Гурген i Атрек, вздовж Великих i Малих Балхан i страшну влiтку пустелю Каракуми до Хорезмськоi оази. Побувавши в центрi Хiвинського ханства, вiн проплив по Амудар'i до Кунграда, звiдки знову повернувся до Хiви. Вамберi перетнув потiм з великими муками i ризиком для життя розпеченi пiски Кизилкумiв i прибув до священноi Бухари. Зворотна дорога в Іран проходила через Каршi, Самарканд, Керкi, Андхой, Меймене, Герат i Мешхед до Тегерана. У березнi 1864 p., через рiк пiсля початку подорожi, вiн дiстався столицi Ірану, звiдки повернувся в Стамбул, а потiм в Пешт (Будапешт). У 1864 р. Вамберi надрукував книгу про своi мандри – «Подорож по Середнiй Азii», – яка викликала величезну зацiкавленiсть у Захiднiй Європi, Росii та Пiвнiчнiй Америцi. Вона була перекладена майже усiма европейськими мовами. Перший росiйський переклад цiеi книги (з деякими скороченнями) було видано в Петербурзi у 1865 р. Потiм було два перевидання у тiй же скороченiй редакцii у Москвi (1867 та 1874 pp.).
Туркмени в полiтичному i соцiальному вiдношеннi
Кордони i подiл племен. – Нi правителiв, нi пiдданих. – Деб. – Іслам. – Чисто зовнiшнi змiни, викликанi ним. – Аксакали самi по собi влади не мають. – Вплив мулл. – Конструкцiя юрти кочiвника. – Аламани i керiвництво ними. – Туркменськi поети. – Трубадури. – Простi весiльнi обряди. – Конi. – Могильнi пагорби. – Траур за померлими. – Походження туркменiв. – Деякi загальнi витяги з iсторii туркменiв. – iхне полiтичне та географiчне значення теперiшнiм часом.
А. Кордони i подiл
Туркмени, чи тюркмени (Це слово складаеться з власного iменi Тюрк i суфiкса – мен, що вiдповiдае нiмецьким – tum або – schaft, тодi як номади називають себе переважно тюрками, вживане у них слово «туркмен» е перським спотворенням тюркського оригiналу.), [1] як вони самi себе називають, населяють у бiльшостi пустельнi областi, що розкинулися по цей бiк Оксуса вiд берега Каспiйського моря до Балху i вiд Оксуса на пiвдень до Герата i Астрабада. Окрiм невеликих клаптикiв оброблюваних земель по берегах Оксуса, Мургаба, Теджена, Гергена i Етрека, де туркмени трохи займаються землеробством, ця територiя е величезною жахливою пустелею, де мандрiвник може зачасти блукати тижнями, не знаходячи й краплини прiсноi води, й тiнi хоч би одного дерева. Взимку там сильнi холоди i глибокi снiги, а влiтку – палюча спека i глибокi пiски; бурi ж у рiзнi пори року рiзняться тiльки тим, що однi з них готують каравановi i мандрiвниковi суху могилу, а iншi – сиру.
Щоб точнiше передати подiл туркменiв, ми скористаемося iхнiми власними позначеннями (висловами). Вiдповiдно до наших, европейських понять, ми називаемо головнi групи племенами, приймаючи за вихiдну точку цiлу нацiю. Але туркмени, якi, як свiдчить iсторiя, нiколи не об'еднувалися в едине цiле, називають своi головнi групи словом «халк» (по-арабськи «народ», «люди») i вирiзняють наступнi: 1) човдур, 2) ерсарi, 3) алi-iлi, 4) кара, 5) салор, 6) сарик, 7) теке, 8) геклен, 9) йомути. Халк розпадаеться на окремi таiфе, а тi, у свою чергу, – на тiре. Приймаемо для полiтичного подiлу позначення, вживанi самими номадами, додаючи умовне значення:
Халк – власне «народ», означае «плем'я»;
«таiфе» – «народ» – «орда»;
«тiре» – «уламок» – «клан» [2].
Ми коротко зупинимося на усiх цих головних племенах, звернувши особливу увагу на три пiвденнi: теке, геклен та йомутiв, оскiльки нам довелося побачити iх зблизька i познайомитися з ними.
1. Плем'я човдур живе у пiвденнiй частинi областi, розташованiй мiж Каспiйським та Аральським морями, i налiчуе приблизно 12 тис. юрт. Його головнi тiре, розпорошенi вiд Каспiйського моря до Старого Ургенча, Бульдумфаса [3] i Кекчеге в Хiвi, наступнi [4]: абдал (Abdal), iгдир (Jgdyr), есенул (Essenul), карачовдур (Karatschaudor), бозаджi (Bosadschi), бурунджук (Burundschuk), шейх (Scheich) [5].
2. Плем'я ерсарiв живе на лiвому березi Оксуса вiд Чарджоу до Балха, пiдроздiляеться на 20 таiфе i велику кiлькiсть тiре [6]; кажуть, що кiлькiсть iхнiх юрт сягае вiд 50 до 60 тис. Оскiльки вони у бiльшостi живуть на березi Оксуса i зобов'язанi платити данину бухарському емiру, iх часто також називають «лебаб-туркмени», тобто «прибережнi туркмени».
3. Алi-iлi [7], головне мiсце проживання яких Андхой, утворюють тiльки три невеликих тiре i налiчують не бiльше 2–3 тис. юрт.
4. Кара. Невелике, але надзвичайно дике туркменське плем'я, яке у бiльшостi кочуе поблизу колодязiв у величезнiй пiщанiй пустелi мiж Андхоем та Мервом i знаходиться в станi вiйни з усiма сусiднiми народностями через своi безпощаднi грабунки.
5. Салор [8]. Найдавнiше з вiдомих в iсторii туркменських племен, знамените своею хоробрiстю ще у часи арабського нашестя. Ймовiрно, ранiше воно було значимiше, та постiйнi вiйни дуже скоротили його, тепер у племенi всього 8 тис. юрт, i якщо ще 10 рокiв тому воно володiло таким важливим пунктом, як Мерв, то нинi, витiснене туркменами-теке, живе в Марчахi i його околицях. Воно складаеться з наступних тiре i таiфе:
6. Сарик. Через свою хоробрiсть користуеться не меншою славою, нiж плем'я салор, i тому теж значно зменшилось кiлькiсно. Тепер сарики живуть в околицях Пенде по березi Мургаба i жорстоко ворогують з усiма туркменами, окрiм сусiднiх джемшiдiв.
Вони подiляються на наступнi тiре i таiфе:
Менi казали, що у них до 12 тис. юрт.
7. Теке [11]. Нинi це найбiльше i наймогутнiше туркменське плем'я, яке розпадаеться на двi головнi групи: ахальськi теке (на схiд вiд Теджена) i мервськi теке; надiйнi джерела свiдчать, що вони налiчують близько 60 тис. юрт. Так як у них менше придатноi для обробки землi, нiж у решти туркменiв, вони, так би мовити, самою природою приреченi на розбiй, i дiйсно, це бич божий для пiвнiчно-схiдних областей Персii, для Герату та його околиць. З його пiдроздiлiв, якi, очевидно, чисельнiшi вiд iнших, я змiг записати тiльки наступнi:
8. Геклен [13]. По iхньому становищу i по тих обставинах, в яких я застав це плем'я, я можу назвати його мирним i цивiлiзованим. Геклени дуже охоче займаються землеробством, i бiльшiсть з них е пiдданими перського царя. Вони живуть на прекраснiй землi Гургана, що славиться своею минувшиною (тепер руiни Шахрi-Джурджан).
Кажуть, що цi 10 груп налiчують 10 тис. юрт, число, мабуть, не перебiльшене.
9. Йомути, що живуть на схiдному узбережжi i деяких островах Каспiйського моря, загалом називаються «гергенськi йомути», тобто йомути з Гергена. Окрiм того, е ще хiвинськi йомути, тобто йомути з Хiви, що вибрали для проживання iнший бiк пустелi, поблизу вiд Оксуса [15]. Значимi мiсця, де зазвичай розташовуються гергенськi йомути, якщо починати перелiк вiд перського кордону, наступнi:
1) Ходжа-Нефес [16], в нижнiй частинi гирла Гергена, з 40–60 юртами, що постачають багато вiдважних морських розбiйникiв, вiд яких не знае спокою перське узбережжя; 2) Гемюштепе – зимова квартира, влiтку тут не живуть через люту лихоманку. Цей район розташований у верхнiй частинi гирла Гургена. Воно тут дуже глибоке i кишить рибою, яку споживають кочiвники; 3) Гасанкулi, на березi затоки з тiею ж назвою. Ця мiсцевiсть густо населена влiтку, тут дозрiвають смачнi динi; 4) Етрек, на схiд вiд Гасанкулi, на березi однойменноi рiчки, яка в шести милях звiдси впадае в море; 5) Чекiшляр, чи яйлак (лiтовка), поблизу вiд пагорба Ак-Тепе, що височить на березi моря; 6) Челекен (правильнiше Черекен вiд перського «Чаркен», тобто «Чотири руднi» – за назвою чотирьох основних продуктiв цього острова [17], острiв всього в кiлькох милях вiд материка, жителi його – мирнi торговцi.
Йомути утворюють наступнi клани i орди:
Огурджали не визнають себе одноплемiнниками хомутiв [22], тому що не займаються розбоем. А як вони дiяльно пiдтримують мирнi торговi вiдносини з Персiею, то вони стали пiдданими шаха i щорiчно платять 1000 дукатiв данини. Проте у справи iхнього внутрiшнього управлiння перси не втручаються. Самi йомути зазвичай налiчують у себе 40–50 тис. юрт, але ця цифра також малодостовiрна, як i всi iншi, нацiональна гордiсть цих номадiв виражаеться в даних про iхню кiлькiсть. Незважаючи на це, пiдраховуемо окремi показники:
В середньому в однiй юртi – 5 осiб, що дае в сумi 982 500 чоловiк. Ця цифра мае розглядатися як мiнiмум, тому що я зменшив туркменськi показники майже на третину.
Б. Полiтична обстановка
Пiд час мого перебування серед туркменiв мене понад усе вразило те, що я не знайшов нiкого, хто б хотiв командувати, i жодну людину, яка хотiла б пiдкорятися. Сам туркмен зазвичай так говорить про себе: «Вiз бiбаш халк боламиз» («Ми – народ без ватажка»), та «Нам нiкого й не треба, ми всi рiвнi, у нас кожен – король». У полiтичних iнститутах решти номадiв можна знайти деякi слiди правлiння, в особi аксакала у тюрок, рiшсефiда у персiв, шейха у арабiв; у туркменiв немае нiчого подiбного. У племенах е, правда, своi аксакали, яких у якiйсь мiрi шанують, але iх люблять i терплять доти, поки вони не намагаються виявити свою зверхнiсть якимись ознаками чи надмiрною пихою. Читач неодмiнно запитае, як же можуть цi вiдомi розбiйники, чия жорстокiсть не знае меж, жити разом, не знищуючи один одного. Так, це дивно, та ще бiльше здивуе читача те, що, не дивлячись на позiрну анархiю, не зважаючи на всю дикiсть, у них – поки вони не оголосять ворожнечу привселюдно, – менше розбою i вбивств, несправедливостi i аморальностi, нiж у iнших азiйських народiв, соцiальнi умови яких базуються на iсламськiй цивiлiзацii. Жителями пустелi править часто навiть тиран, для них давнiй i могутнiй володар, невидимий, але який чiтко виявляе себе в словi «деб» (звичай, мораль, устоi). («Деб» – у киргизiв «тере» – слово арабськ. i походить вiд «едем» – «моральнiсть».) Туркмени суворо дотримуються всього, що диктуе деб, i з вiдразою ставляться до всього, що вiн забороняе. Поруч з дебом можна було б згадати i релiгiю, що впливае за певних обставин, проте вона далеко не мае того впливу, який iй приписують, хоч i запозичена з фанатичноi Бухари. Розповсюджена думка, що туркмен грабуе i продае перса через те, що той належить до ненависноi шиiтськоi секти. Проте це глибока омана, i я твердо впевнений, що туркмен не вiдмовився б задовольнити свою жагу розбою, який дозволяеться дебом, якщо б замiсть персiв його сусiдами були сунiти-турки. І наразi вiн часто пiдтверджуе це, нападаючи на сунiтськi Афганiстан, Меймене, Хiву i навiть на Бухару. Пiзнiше власний досвiд переконав нас у тому, що бiльша частина рабiв у Середнiй Азii належить до сунiтiв. Якось я запитав розбiйника, вiдомого своею набожнiстю, як вiн може продавати в рабство свого брата-сунiта, бо ж пророк велiв: «Куллi муслiм хурр», тобто «Кожен мусульманин вiльний». «Ех, – вiдповiдав туркмен з повною байдужiстю, – Коран – божа книга i, звичайно, набагато шляхетнiший вiд людини, а його продають i купують за кiлька кранiв. Так чого ж ти хочеш? Йосип син Якуба був пророком, а його теж продали. Хiба вiн став гiршим вiд цього?».
Текiнцi Закаспiйськоi областi
Варто уваги те, що деб дуже мало постраждав у восьмисотлiтнiй боротьбi з релiгiею, тому що багато заборонених iсламом звичаiв, проти яких борються мулли, продовжують жити в своiй первинi, й iслам не тiльки у туркменiв, але й в iнших номадiв Середньоi Азii змiнив лиш зовнiшню форму староi релiгii. Чим спочатку були сонце, вогонь та iншi явища природи, тим тепер стали Аллах i Мухаммед, але у глибинi душi кочiвник все той самий, що й 2000 рокiв тому, i його характер може змiнитися тiльки тодi, коли вiн замiнить свою легку юрту мiцним будинком, збудованим важкою працею, тобто коли вiн перестане бути кочiвником.
Повертаючись до впливу аксакалiв, зазначимо, що, хоч вони загалом i представляють вiдповiдне плем'я в стосунках iз чужоземцями, якщо мають справу з Персiею, Росiею чи iншими туркменськими племенами, вони не е уповноваженими посланцями. Наскiльки вони безсилi, не раз мали можливiсть упевнитися Росiя i Персiя, якi намагалися з великими витратами залучити на свiй бiк аксакалiв, щоб припинити грабунки i розбiй, але досi не досягли помiтного успiху. Мулли користуються бiльшою повагою, але не тому, що вони представляють iслам, а через повагу до всього релiгiйного, як наслiдок, i до мiстичного, перед чим забобоннi номади вiдчувають страх. А втiм, мулли, що отримали освiту в Хiвi i Бухарi, – хитрий народ: вони з'являються, оточивши себе ореолом святостi, а потiм, набивши гаманцi, iдуть собi геть.
В основi соцiальних зв'язкiв лежить мiцна спаянiсть як окремих пiдроздiлiв, так i всього племенi. Кожен туркмен, навiть чотирирiчне дитя, знае, до якого таiфе i тiре воно належить, i з гордiстю говорить про могутнiсть i чисельнiсть свого клану, тому що це, дiйсно, та зброя, яка захищае його вiд свавiлля iнших. Якщо ж образа нанесена якому-небудь членовi племенi, усе плем'я мае вимагати сатисфакцii.
Що стосуеться стосункiв йомутiв iз сусiднiми племенами, то я визначив, що вони живуть у непримиреннiй давнiй ворожнечi з гекленами. З теке вони намагалися закласти мир якраз у той час, коли ми були в Етреку, що було щасливою випадковiстю для нас, мандрiвникiв, проте, як я почув пiзнiше, про мир не домовились; i те, що цi вищого ступеня войовничi племена не мають можливостi об'еднатися, – велике щастя для персiв. Перси, особливо жителi Мазендарана, Хорасану i Сiстана, постiйно потерпають вiд розбiйних набiгiв окремих племен, i об'еднання теке та йомутiв призвело б до нескiнченних бiд. Незмiнне вiйськове щастя запаморочило туркмену голову, i вiн лиш посмiюеться в кулак, коли ця краiна погрожуе йому чи висилае свою армiю.
Інакше складаються стосунки з Росiею. Могутностi росiян йомути побоюються, хоч знають про неi тiльки по невеликому гарнiзону Ашури. Менi говорили, що чотири роки тому росiяни всупереч усiм угодам, що були закладенi з Персiею, напали на Гемюштепе, причому солдатiв було всього 120; туркмени, чисельнiсть яких була набагато бiльшою, рятувалися втечею, надавши можливiсть росiянам грабувати i палити iхнi кибитки. Навiть серед теке побутуе легенда про пекельну зброю, яку нiби застосували росiяни, тая вважаю, що справа не в тому, а в дисциплiнi, якiй не змогли протистояти номади.
В. Соцiальнi умови
Тепер вирушимо за туркменом у його домашне оточення i поговоримо про нього самого, його одяг i юрту. Туркмен – татарського походження, але вiн зберiг тип своеi раси тiльки там, де обставини не сприяли змiшуванню з iранською кров'ю. Особливо це кидаеться в очi у теке, гекленiв i йомутiв; татарськi фiзiономii зустрiчаються у них тiльки в тих кланах i родинах, якi посилали менше аламанiв у Персiю i тому ввели в свое середовище менше кучерявих чорноволосих рабiв. Втiм, туркмена, незалежно вiд того, в бiльшiй чи меншiй мiрi вiн зберiг свiй оригiнальний тип, завжди можна впiзнати по смiлому пронизливому погляду, який вiдрiзняе його вiд усiх номадiв i мешканцiв мiст Середньоi Азii, i по його гордiй, войовничiй поставi. Хоч я зустрiчав багато молодих людей войовничого вигляду серед каракалпакiв i узбекiв, вiльну i незмушену манеру триматися менi вдалося спостерiгати тiльки у туркменiв. Одяг у них той самий, що й у Хiвi, тiльки i у чоловiкiв, i у жiнок трохи модифiкований доданими кiлькома предметами розкошу з Персii. Головну роль в одязi грае червона шовкова сорочка; хоч вона заборонена iсламом, ii одначе носять представники рiзноi статi; у туркменських жiнок вона складае увесь домашнiй одяг, i я бачив старших матрон, зрiлих дiв i молодих дiвчаток у довгих до щиколоток сорочках. Головний убiр чоловiкiв – хутряна шапка, вона легша i виготовлена iз бiльшим смаком, нiж незграбнi узбецькi чи вежоподiбнi перськi шапки. Зазвичай вони носять також чапан, запозичений з Хiви i схожий на наш халат; вирушаючи в чапаул (розбiйний набiг), вони вкорочують його. У свята жiнки пов'язують навколо пояса поверх довгоi сорочки велику шаль, яка звисае двома кiнцями; обов'язковi також червонi чи жовтi чоботи на високому каблуцi, та понад усе вони люблять прикраси: масивнi срiбнi браслети, намисто, сережки i кiльця, якi одягаються в нiс, а також футляри для амулетiв, що нагадують нашi патронташi. Цi футляри, подiбнi нашим орденським стрiчкам, часто висять у них справа i злiва i супроводжують кожен рух гучним подзенькуванням. Туркмену дуже подобаеться такий брязкiт, тому вiн чiпляе брязкальця на дружину i на коня; якщо ж у нього для цього не досить коштiв, то вiн краде перса i навiшуе на нього ланцюги, щоб чути хоч який-небудь дзенькiт. Жiночий костюм довершуе щось подiбне до угорського доломана, який, звисаючи з плечей, мае бути такоi довжини, щоб виднiвся кiнець коси з вплетеною в неi стрiчкою.
Туркменська юрта дуже гарна i повнiстю вiдповiдае кочовому способу життя. Юрту такоi ж форми можна зустрiти по всiй Середнiй Азii аж до далекого Китаю. Вона складаеться з трьох частин: по-перше, з дерев'яного каркаса, по-друге, з повстяного покриття, по-трете, з внутрiшнього убранства. За виключенням дерев'яного остова усi складовi частини виготовляють туркменськi жiнки. На них лежить обов'язок поставити i зняти житло, упакувати юрту при переiздi на iнше мiсце i завантажити ii на верблюда, тодi як самi жiнки йдуть поруч пiшки. Юрти бiднякiв i багачiв рiзняться внутрiшнiм убранством. Бувають юрти тiльки двох видiв: кара-ой, тобто чорна, потемнiла вiд часу, i ак-ой, тобто бiла юрта, обтягнута зсередини бiлоснiжною повстю, ii ставлять для пошлюблених i найпочеснiших гостей. Загалом, юрта, яку я бачив у Середнiй Азii, справила на мене дуже гарне враження. Влiтку в нiй прохолодно, взимку вiдчуваеш приемне тепло, а як добре опинитися пiд ii захистом, коли в неозорих степах лютуе ураган. Чужинець часто боiться, що сили стихii розiрвуть на тисячi шматкiв стiни житла товщиною всього в палець, а туркмена це мало турбуе, вiн укрiплюе мотузки i солодко спить, бо ревище бурi звучить для нього як нiжна колискова пiсня.
Про вдачу, звичаi та заняття туркменiв можна було б написати цiлу книгу – така велика i вражаюча рiзниця мiж iхнiм i нашим способом життя. Але ми змушенi обмежитися тут кiлькома характерними рисами. Головне дiло в життi туркмена – це аламан, тобто товариство по грабунку, або чапаул, тобто напад. Вiн миттево готовий озброiтися i сiсти на коня, як тiльки його запросять вирушити в похiд, що на його думку принесе вигоду. План подiбного дiла завжди тримаеться в таемницi навiть вiд найближчих родичiв. Пiсля того як обрано сердара (ватажка) i отримано благословення фатiха (мулли), кожен учасник походу з приходом вечора прямуе своiм особливим шляхом до наперед обумовленого мiсця збору. На населенi пункти завжди нападають опiвночi, на каравани чи ворожi загони – на сходi сонця.
Напад у туркменiв, так же як у гунiв i татар, швидше можна назвати набiгом. Атакуючi роздiляються на кiлька груп i з рiзних бокiв двiчi, рiдше тричi, нападають на жертву, яка нiчого не пiдозрюе (туркменська приказка: «Ікi денг учте дон», тобто «Попробуй два рази, а на третiй поверни назад»). Тi, на кого вчинено напад, повиннi бути дуже рiшучими або вiдчувати себе дуже сильними, щоб чинити опiр подiбному нападу зненацька; з персами це вiдбуваеться дуже рiдко; i дуже часто бувае так, що один туркмен успiшно б'еться з п'ятьма персами, а то й бiльше.
Туркмени розповiдали менi, що один туркмен бере у полон чотири-п'ять персiв. «Часто, – говорив менi один кочiвник, – перси вiд страху кидають зброю, просять мотузку i в'яжуть один одного. Нам треба лише зiйти з коня i зв'язати останнього». Навiть не згадуючи про поразку, яку 22 тис. персiв потерпiли вiд 5 тис. туркменiв зовсiм недавно, можна вважати фактом велику перевагу синiв пустелi над iранцями, i я схильний думати, що навiть найсмiливiшого позбавляе мужностi давнiй жах перед татарами з пiвночi, який увiйшов в iсторiю. І якою дорогою цiною доводиться нам розплачуватися за свое боягузтво! Можна вважати щасливим того, кого зарубали пiд час набiгу. А безвольному, хто здаеться на милiсть переможця, зв'язують руки, i вершник або садить його в сiдло, причому ноги йому зв'язують пiд черевом коня, або жене його перед собою; якщо ж неможливо нi те, нi iнше, то вершник прив'язуе його до хвоста свого коня i протягом довгого часу, а то i кiлькох днiв вiн мусить iти за розбiйником на його батькiвщину, в пустелю.
Про участь прибулих бранцiв вже говорилося, я хочу описати тiльки одну сцену, свiдком якоi був в Гемюштепi i яку не забуду. Аламан повернувся додому з багатою здобиччю: бранцями, кiньми, ослами та iншим рухомим i нерухомим майном. Приступили до розподiлу здобичi. Роздiлили на частки, скiльки чоловiк брало участь у пограбуваннi; окрiм того, всерединi залишили купу, як я потiм зрозумiв, для добавки. Розбiйники йшли по порядку, оглядали свою частку; перший залишився задоволений, другий теж, третiй оглянув зуби персiянки, що йому дiсталася, i зазначив, що його частка дуже мала. Тодi ватажок з купи, залишеноi для добавки, поставив бiля бiдноi рабинi маленького осла; прикинувши загальну вартiсть цих двох iстот, туркмен залишився задоволений. Ця сцена повторювалася неодноразово, хоч мене дуже обурювала жорстокiсть процедури, я не мiг не розсмiятися, спозираючи, як дивно складаеться та чи iнша частка для розбiйникiв.
Головна зброя, яка забезпечувала туркмену перевагу в розбiйницьких набiгах, – його кiнь, i син пустелi любить його бiльше, нiж дружину i дiтей, бiльше, нiж самого себе. Цiкаво дивитись, з яким старанням туркмен ii вирощуе, як захищае його вiд холоду i спеки, як вибирае розкiшне сiдло, так що сам вiн у бiдному рваному одязi верхи на випещеному прикрашеному конi е химерним видовищем. Але цi прекраснi тварини дiйсно вартi потраченоi на них працi, i все, що розповiдають про iхню швидкiсть i витривалiсть, зовсiм не перебiльшення. Туркменськi конi – арабського походження, i досi прекраснi чистокровнi конi називаються «бедевi», тобто «бедуiни». Конi теке дуже високi, вони гарнi скакуни, але далеко не такi витривалi, як низькорослi конi йомутiв.
Середня Азiя. Текiнцi верхи
Прибуток, який приносить туркмену огидне ремесло викрадання людей, далеко не винагороджуе його за пов'язану з цим ремеслом небезпеку, бо вiн лише зрiдка зменшуе убогiсть, в якiй народжуеться син пустелi. Навiть якщо у туркмена залишаеться трохи грошей, вiн дуже рiдко може ними скористуватися, настiльки простий його спосiб життя. Я знав багато туркменiв, якi, не зважаючи на ввесь свiй добробут, постiйно споживали в'ялену рибу, а хлiб дозволяли собi лише один раз на тиждень, як останнiй бiдняк, для якого пшениця недоступна через високу цiну.
Домашнiй побут туркмена виглядае як абсолютне гультяйство. В його очах страшна ганьба для чоловiка – прикласти руки до яких-небудь домашнiх справ. Вiн повинен займатися лише своiм конем. Як тiльки вiн з цим упораеться, вiн iде до сусiда чи приеднуеться до гурту чоловiкiв, якi сидять у колi перед наметом, i бере участь у розмовi, розмiрковуючи або про полiтику i останнi розбiйницькi набiги, або про коней. Тим часом з рук в руки переходить обов'язковий чiлiм, рiд перськоi люльки, для якоi тютюн не зволожуеться. Вечорами, особливо у зимовий час, вони люблять слухати гарнi казки та iсторii. Туркмени радiють присутностi бахшi (трубадура), який пiд акомпанемент свого дутара, двохструнного iнструмента, спiвае уривки з «Кер-огли» та пiснi Аман-молли чи Махтумкулi [23], нацiонального поета, майже обожнюваного туркменами. Цей поет, якого вважають святим, був iз племенi геклен i помер приблизно 80 рокiв тому. Овiяний легендами життепис зображуе його надзвичайною людиною, яка, навiть не побувавши в Бухарi i Хiвi, вивчила усi книги та усi науки на свiтi виключно дякуючи божественному натхненню. Якось, сидячи на конi, вiн мiцно заснув i увi снi побачив себе в Меккi, в оточеннi пророка i перших халiфiв. Вiн роззирнувся з благоговiйним трепетом i побачив, що його пiдкликае до себе Омар, патрон туркменiв. Вiн пiдiйшов до нього, той його благословив i злегка ударив у чоло, пiсля чого вiн прокинувся. З тiеi митi солодкi вiршi полилися з його вуст, i його книга ще довгий час буде у туркмена на першому мiсцi пiсля Корану. Для нас, до речi, зiбрання вiршiв Махтумкулi цiкаве тим, що воно дае нам чистий зразок туркменськоi мови, а за змiстом своiм вiршi такого роду, особливо тi, де даються поради по догляду за кiньми, i де мова йде про зброю та аламан, дуже рiдко зустрiчаються в лiтературi схiдних народiв. У мене залишились в пам'ятi сцени, коли на святкуваннях чи пiд час звичних вечiрнiх бесiд бахшi починав декламувати вiршi Махтумкулi. В Етреку намет одного з таких трубадурiв стояв поруч з нашим, i коли вiн приходив до нас зi своiм iнструментом, навколо нього скоро збирались молодi люди, i вiн спiвав iм героiчнi пiснi. Його пiснi були сиплими гортанними звуками, якi ми вважали б швидше хрипом, нiж спiвом. Вiн супроводжував iх ударами по струнах, спочатку тихими, а потiм, по мiрi того як ним оволодiвало натхнення, все бiльш шаленими. Чим запеклiшою ставала битва, тим бiльше наростало збудження спiвця i запал молодих слухачiв; видовище i насправдi було романтичним. Юнi кочiвники, стогнучи, кидали шапки на землю i з непiдробним божевiллям хапалися за волосся, нiби хотiли битися самi з собою.
І нехай це не здаеться нам дивним. Виховання молодого туркмена якраз i передбачае створення у нього подiбного настрою. Читанню i письму вчиться лише один iз тисячi, юнацьку фантазiю займають конi, зброя, битви i розбiйнi набiги. Якось я чув, як Ханджан, чоловiк дуже добрий, дорiкаючи виказував своему батьковi, що NN викрав вже двох персiв, «а з нього, – додав вiн, показавши на сина, – нiколи не вийде справжнього чоловiка».
У туркменiв е звичаi, якi не зустрiчаються у iнших народiв Середньоi Азii, i це дуже цiкаво. До них вiдноситься перш за все шлюбна церемонiя, за якою закутана з голови до нiг у велике покривало чи шовковий платок наречена повинна скакати наввипередки зi своiм майбутнiм чоловiком, i часто трапляеться, що сповита амазонка швидше досягае мети, нiж тренований юнак. Інколи наречена пiд час скачок тримае на колiнах заколоте ягня чи козу; наречений i його приятелi переслiдують ii, вона ж повинна у швидкому русi спритними поворотами уникнути переслiдування, так щоб нiхто не наблизився до неi i не вихопив козу чи ягня. Ця гра називаеться «кекберю» («зелений вовк») i розповсюджена у всiх номадiв Середньоi Азii. Через два, iнколи через чотири днi пiсля весiлля молоду пару розлучають, i лиш через рiк починаеться постiйне спiльне життя.
Слiд також розповiсти, як туркмен дотримуеться трауру пiсля смертi улюбленого члена родини. Існуе традицiя, за якою в юртi покiйного протягом року кожного дня без винятку у той час, коли вiн помер, плакальницi заводять звичнi причитания, в яких повиннi брати участь усi присутнi члени. При цьому вони, як правило, продовжують своi деннi заняття; i дивно було бачити, як туркмен з криками вiдчаю чистить зброю, курить люльку чи обiдае. Жiнки зазвичай жалiсно пiдспiвують, кричать i плачуть навiть у той час, коли, знаходячись недалеко вiд юрти, вони чистять вовну, прядуть чи виконують iншу домашню роботу. Повиннi прийти також друзi i знайомi покiйного, щоб показати свое спiвчуття, навiть якщо звiстка про нещастя дiйшла до них тiльки через кiлька мiсяцiв. Прибулець сiдае перед юртою, iнколи вночi, i жахливим криком протягом 15 хвилин сповiщае всiх, що вiн виконав свiй борг стосовно померлого; коли помирае шанований ватажок, який заслужив звання батира, тобто хороброго, на його могилi насипають великий пагорб, що називаеться «йоска»(цей звичай iснував у давнiх гунiв i досi побутуе в Угорщинi), i кожен порядний туркмен повинен кинути у крайньому разi сiм жмень землi, так що пагорб часто сягае 60 футiв по колу i 20–30 футiв у вишину. Цi пагорби особливо помiтнi на високих рiвнинах, туркмени знають iх усi i називають по iменi того, хто пiд ним лежить.
Дозвольте менi закiнчити цей короткий нарис про туркменiв ще коротшим оглядом iхньоi iсторii, та при цьому я торкнусь тiльки того, що сам чув про побутуючi серед них традицii. «Ми всi походимо, – говорив менi мiй учений друг Кизил-Ахунд, – з Мангишлаку. Нашими предками були Сеюн-хан i Есен-iлi. Йомути i теке – сини першого, чоудори i геклени – другого. Мангишлак у давнi часи називався Мiнг-Кишлак, тобто «тисяча зимових квартир», це батькiвщина як тих племен, якi вiдокремились вiд нас i перейшли в Персiю, так i ерсарiв, салорiв та iнших племен. Усi нашi давнi святi, наприклад, iшан Ірек-ата (Ірек-ата означае «великий батько»; по-угорськи: oreg ataya, тобто «старий батько»), iшан Сариер, покояться поблизу Мангишлаку, i щасливий той, хто зможе побувати на iхнiх могилах». Ханджан розповiдав менi, що ще 150 рокiв тому у туркменiв не було iншого одягу, окрiм того, який вони виготовляли з овечих шкур та шкур коней i диких ослiв. Тепер все це зникло, i единим нагадуванням про старий нацiональний костюм залишилися хутрянi шапки.
Внаслiдок ворожнечi, що iснуе мiж рiзними племенами, вони називають один одного лайливими прiзвиськами «нащадки рабiв». Часи, коли вони покинули спiльну прабатькiвщину, не можна визначити точно. Ерсарi, сарики та салори вже пiд час арабського нашестя жили у схiднiй частинi пустелi по той бiк Оксуса, теке, геклени i йомути прийшли на свою нинiшню батькiвщину пiзнiше, може в часи Чингiзхана i Тимура. Емiграцiя теке, гекленiв i йомутiв вiдбувалася тiльки групами i, можна сказати, ще й тепер не зовсiм закiнчилася, тому що багато йомутiв i гекленiв вiддають перевагу кочiвлi у своiх давнiх споконвiчних мiсцях. У середнi вiки туркменських вершникiв можна було часто зустрiти на службi у хiвинського та бухарського ханiв, та й пiд перськими знаменами. Вони славилися своею хоробрiстю, головним чином стрiмкими атаками, i деякi iхнi ватажки, наприклад Кара-Юсуф, який брав участь з племенем салорiв у походах Тимура, увiйшли в iсторiю. Туркмени багато в чому сприяли тюркiзацii пiвнiчних областей Персii, особливо в часи правлiння атабекiв в Іранi, i бiльша частина тюркського населення Закавказзя, Азербайджану, Мазендерана i Шираза (досi поблизу Шираза е чотири чи п'ять тюркських племен, якi ведуть кочовий спосiб життя. Їхнiй iльхан (ватажок), з яким я познайомився у 1862 p., розповiдав менi, що вiн може зiбрати ЗО тис. вершникiв i що деякi з них, наприклад, кашкайцi та аллахверди, були переселенi сюди Чингiзханом. В Європi недооцiнюють цей факт, i навiть добре поiнформований Борне шукае тюркiв-ширазi, про яких згадуе у своiх пiснях Хафiз, в однойменнiй мiсцевостi поблизу Самарканда, безумовно, туркменського походження. Дивно, що, незважаючи на незатихаючу жорстоку ворожнечу мiж туркменами та iхнiми братами-шиiтами, якi живуть у Персii, туркмени завжди визнають перевагу освiти в Азербайджанi. Якщо бахшi просять заспiвати що-небудь гарне i своерiдне, вiн завжди виконуе азербайджанськi пiснi, навiть полонений iранець тюркського походження може надiятися на милосердя, бо туркмен завжди говорить: «Кардашiмiз дiр ол кафiр» тобто «Вiн наш брат, цей невiрний».
Останнiй масовий виступ туркменiв вiдбувся при Надiрi i Ага Мухаммед-ханi. Перший з них на початку минулого столiття за допомогою туркменiв i афганцiв розбудив Азiю вiдi сну, другий заснував свою династiю в основному туркменським мечем! Туркмени дуже добре знають це i скаржаться на невдячнiсть Каджарiв, якi з часiв Фатх Алi-шаха зовсiм забули про них i навiть перестали сплачувати багатьом ватажкам належнi iм пенсii.
Щоб зрозумiти полiтичну значимiсть цих номадiв, досить кинути погляд на карту Середньоi Азii. Ми вiдразу ж побачимо, що дякуючи своему розташуванню вони стали вартовими пiвденних кордонiв усього азiйського узвишшя, чи Туркестану, як вони самi його називають. Пiсля кипчакiв туркмени, безумовно, найбiльш войовничий i дикий народ у Середнiй Азii; за ними, в мiстах Хiви, Бухари i Коканду, – осереддя боягузтва i розпещеностi, i якби туркмени вже кiлька столiть тому не створили залiзний бар'ер, то справи в цих краях, мабуть, не були б такими, якими вони були пiсля Кутейби i Абу Муслiма. (Кутейба завоював Туркестан при Халiфi Омарi; Абу Муслiм, який спочатку був намiсником у Мервi, довго боровся за незалежнiсть разом з туркменами i хоразмiицями проти свого правителя, багдадського володаря.) Вiрогiдно, цивiлiзацiя волiе рухатися з пiвдня на пiвнiч, та як може проникнути хоч зародок ii в Середню Азiю, поки туркмени загрожують тисячами небезпек кожному мандрiвниковi i кожному каравану?
Закаспiйська область. Туркмени-теке з Мервськоi оази
Коментарi:
1. Наведене Вамберi тлумачення слова «туркмен» е лиш одним з iснуючих пояснень походження цього етнiчного термiну, що базуються на народних етимологiях.
2. У сучаснiй туркменськiй мовi «тiре» може означати i «рiд», i «плем'я», «таiфе» (по-туркменськи «тайпа») вживаеться для позначення племенi, слово «халк» багатозначно – «народ», «натовп», «люди», «населення», «жителi» (Туркменско-русский словарь. М., 1968, с. 613, 684).
3. Бульдумфас – ймовiрно, спотворена назва хiвинськоi фортецi Булдумсаз.
4. Тут i далi назва таiфе i дрiбних пiдроздiлiв туркменських племен, вiднесених Вамберi до категорii тiре, передаються в основному у традицiйному написаннi, прийнятому в слов'янськiй iсторичнiй та етнографiчнiй лiтературi, але в дужках приводиться написання, вживане самим Вамберi.
5. По-туркменськи (та в iсторико-етнографiчнiй лiтературi) ця назва пишеться i вимовляеться «ших». Вамберi веде мову тут про одну з груп шихiв, представники яких були майже серед усiх туркменських племен. Шихи вважалися одним з так званих олядських (святих) племен поруч з племенами ата, сеiд (сейiд) i ходжа, що вели свое походження вiд пророка Мухаммеда {Атаев К. К этнографии туркмен-шихов. Труды института истории, археологии и этнографии АН Туркменской ССР. Т. VII. Аш., 1963; Демидов С. И. Туркменские овляды. Аш., 1976).
6. Вважають, що ерсари переселилися в основному з Мангишлака на середню течiю Амудар'i в кiнцi XVII – першiй половинi XVIII ст. Найбiльшими пiдроздiлами племенi ерсарiв були кара (гара), бекаул, улуг-тепе i гюнеш, що дiлилися на меншi родовi пiдроздiли (Винников Я. Р. К этнической истории туркменского населения Чарджоуской области. – Проблемы этногенеза туркменского народа. Аш., 1977, с. 109–111).
