скачать книгу бесплатно
7. В iсторико-етнографiчнiй лiтературi назва цього племенi зазвичай передаеться як «алiли», що базуеться на туркменськiй вимовi. На територii колишнього СРСР нащадки алiлiв нинi живуть найбiльш компактно в Каахкiнському районi Туркменiстану (Атаев К. Хозяйство и материальная культура туркменского населения Атрека в конце XIX – начале XX в. Автореф. канд. дис, М., 1966).
8. По-туркменськи «салир». Приблизно до кiнця XVII – початку XVIII ст. салири проживали переважно в степах Мангишлаку, частина iх кочувала i в пiвнiчному Хорасанi. Поступово вони зайняли багато оаз нинiшнього Пiвденного Туркменiстану. У XIX ст. частина салирiв просочилася в район середньоi течii Амудар'i й осiла там (Джикаев А. Этнографические данные по этногенезу туркмен-салыров. M., 1964; вiн же: Очерк этнической истории и формирования населения южного Туркменистана. Аш., 1972).
9. Яйджi (яйчi).
10. За етнографiчними даними «пухора».
11. Теке на початку XVIII ст. переселялися з Прикаспiйських степiв i району Балханських гiр в оази прикопетдагськоi смуги, з середини XIX ст. остаточно заселили, витiснивши iншi туркменськi племена, Ахал, Атек, Теджен i Мерв. Теке, за етнографiчними даними, складалися з двох (за деякими свiдченнями, з трьох) великих вiддiлiв тохтамиш i отамиш, якi, в свою чергу, дiлилися на меншi родоплемiннi групи (Нурмухаммедов К. Из истории формирования туркменского населения Ахала. – Известия АН Туркменской ССР. Серия общественных наук. № 1. Аш., 1962).
12. Аксефи в туркменськiй вимовi «аксопи».
13. Геклени здавна мешкали у пiвденно-захiднiй частинi нинiшнього Туркменiстану, а також на пiвночi Ірану в Мазендеранi та Горганi (Овезов Д. М. Население Чандыра и среднего течения Сумбара. Аш., 1976; Логашова Б. Р. Туркмены Ирана. М., 1976).
14. Ймовiрно, мае бути «кабасакал».
15. За даними руських писемних джерел, у XIX ст. йомути подiлялися на три великi пiдроздiли джафар-бай, ак i атабай, що розпадалися на ряд дрiбних груп (Васильева Г. П. Преобразование быта и этнические процессы в Северном Туркменистане. М, 1969; Оразов А. Хозяйство и культура населения северо-западной Туркмении в конце XIX – начале XX в. Аш., 1972; Логашова Б. Р. Туркмены Ирана.)
16. Ходжа-Нефес (Ходжа-Непес) – туркменський аул (поселення) в гирлi р. Горган, в Іранi (Бартольд В. В. Историко-географический обзор Ирана. – Сочинения. М, 1971, Т. VII. с. 126).
17. Челекен – колишнiй острiв, нинi пiвострiв на Каспiйському морi, в Туркменiстанi. Тут здавна добувалися нафта, сiль, озокерит, мiнеральна фарба. Звiдси, на думку деякихучених, i походить назва Челекен (вiд перс, «чахар (чар)» – «чотири» i «кан» – «рудня», «копальня»). Назву «Челекен» носить нинi розташоване на пiвостровi мiсто, збудоване в мiсцевостi Аджаiб (Аджайiб). (Атаниязов Г. Толковый словарь географических названий Туркменистана. Аш., 1980, с. 303 (туркм. мовою).
18. Ймовiрно, мае бути «шереф-чонi». (Ср. История Туркменской ССР. Аш., 1957, T. I, кн. 2. с. 10.)
19. Ймовiрно, правильно «тиведжi» («тивечi»), як у назвi однойменного туркменського племенi, про яке йдеться у Бартольда (Бартольд В. В. Сочинения. М., 1963, T. II, ч. 1. с. 594, 595, 600).
20. Мае бути «машрик».
21. Гiрей.
22. Огурджали ще з часiв середньовiччя жили на схiдному березi Каспiйського моря, на пiвдень вiд нинiшнього Красноводська. Судячи з повiдомлень Вамберi, ще у серединi XIX ст. огурджали, хоч вiн i розмiщуе iх в числi таiфе йомутiв, розглядаючи в якiйсь мiрi як вiдокремлену вiд iнших йомутiв групу. Пiзнiшi етнографiчнi свiдчення показують, що огурджали в подальшому тiснiше злились з iншими йомутами, так що вiднинi iх безумовно включають до складу останнiх (Джикиев А. Туркмены юго-восточного побережья Каспийского моря. Аш., 1961).
23. «Кер-огли» – епiчний твiр, поширений у рiзних версiях у фольклорi тюркомовних народiв (у туркменiв – «герогли»). Махтумкулi (лiтературний псевдонiм – Фрагi), син Азадi, – поет XVIII ст. класик туркменськоi лiтератури. Народився близько 1733 p., помер приблизно у 1782 р. (Махтумкули. Сборник статей о жизни и творчестве поэта. Аш., 1960, с. 93 – 108).
* * *
Туркменська мiфологiя
Мiфологiя будь-якого народу – невичерпне джерело вивчення багатьох граней його реального життя: iсторичного шляху, географiчного середовища, навколишньоi флори i фауни, етапiв релiгiйних вiрувань i уявлень, обрядiв i звичаiв, елементiв повсякденного побуту.
У мiфовi не можна виокремити матерiальне i духовне начало. Як правило, вони iснують у поеднаннi. Кожен предмет, рiч або явище е живими, являють собою або священну iстоту, або душу. Усе в мiфовi мае едине джерело походження, яке поеднуе матерiальний i духовний стан, породжуе рiвноправ'я людей i оточуючих iх речей.
Одночасно для мiфу характерна еднiсть загального i одноосiбного: так один бог символiзуе усi рослини або усi хвороби. Імена богiв i утворюють систему понять в мiфологiчнiй культурi, на якiй базуеться свiторозумiння i яка не знаходить собi замiни. Таке iм'я бога символiчне i виконуе функцiю смислового структурування соцiального простору. Усi значимi вiхи i параметри соцiальноi системи надiляються сакральним статусом i орiентованi на пiдтримку i вiдтворення iснуючого порядку.
Мiф об'еднуе вербальну i мiфологiчну реальнiсть. Іншими словами, матерiальний та iдеальний вплив мають рiвну силу. Саме дякуючи цiй особливостi мiфа виникли такi мовнi форми, як заклинання, молитва, клятва, прокляття, тост. Особлива увага, яка надаеться мовним формам, – не тiльки одна з найбiльш значимих рис архаiчних культур, але й iндикатор актуальностi цих форм у сучаснiй культурi.
Цiкавою особливiстю мiфу е поеднання сну i реалiй. Воно витiкае з едностi матерiального та iдеального. Сон сприймаеться як реальнiсть, рiвноправна з неспанням. Дiя, яка вiдбуваеться у снi, адекватна тому, що стаеться наяву. Сон може грати роль вiсника чи вiщуна. Тому особливою увагою користуються i пророцтва. Так, саме пророку Горкут Ата – який замикае ланцюжок пророцтв на Мухаммадi, – туркменська iдеологiя приписуе спадкоемство в правлiннi нацiональною державою i розповсюдження iсламу серед туркменiв. Для мiфологiчного часу характерна iзотропнiсть – можливiсть руху у зворотному напрямi. У мiфологiчних сюжетах це знаходить свое вiдображення в описi мандрiв у свiт мертвих, омолодження та оживлення людей. Самi туркмени стверджують, що iхня цивiлiзацiя мае 6000-лiтню iсторiю, оскiльки легендарний Огузхан заснував свою державу понад 5000 рокiв тому. Центр цiеi мiфiчноi держави знаходився якраз в Туркменiстанi. Імперiя Огуза простягалася вiд Балха до Волги.
Простiр у мiфi е циклiчним. Особливо чiтко це фiксуеться в мовi: варварами називають тих, хто не володiе мовою iншого народу, iснуе в iншому культурному просторi. Усi мiфологiчнi сюжети зовнi дiляться на двi групи, якi вiдповiдають на питання: «Звiдки взялося?» i «Як облаштувалося таким чином?» До першоi групи вiдносять космогонii (походження свiту), теогонii (походження богiв) i антропогонii (походження людини). Друга група сюжетiв, як правило, розповiдае про подвиги, якi вершать рiзнi героi. Вони убивають чудовиська, мандрують по всьому свiтовi i часто переносять багато страждань. Виконання обрядiв i проведення свят якраз i було намаганням людей пiдтримати iснуючий свiтовий порядок.
Туркменська мiфологiя е контамiнацiйним сплавом елементiв мiфологii iсламу, iранськоi мiфологii i власне туркменських уявлень; складалася у взаемозв'язках з мiфологiею сусiднiх народiв (тюркських, особливо узбекiв, таджикiв, киргизiв; арабських народiв, народiв Індii, Єгипту). Багато чого в мiфологii туркменiв вiд iранськоi мiфологii.
Початковий етап формування iранськоi мiфологii вiдноситься до епохи iндоiранськоi спiльноти (арiйцi – iндоiранцi населяли пiвденно-руськi степи в II – І половинi І тис. до н. е.). В ходi багатовiкових мiграцiй давньоiранськi племена скотарiв i землеробiв заселили у І тис. до н. е. Середню Азiю (Хорезм, Бактрiю, Согд), Іран (Мiдiю), Афганiстан. З осiдлiстю iранцiв-кочiвникiв у цих областях розвиток iранськоi мiфологii пiшов уособленим шляхом. До VII–VI ст. до н. е. сформувалися самостiйнi ii цикли: давньомiдiйська, давньоперсидська, скiфо-сарматська, согдiйська та iншi мiфологii.
Іранська мiфологiя вплинула на мiфологiчнi уявлення давнiх угро-фiнiв, кельтiв, слов'ян, народiв Кавказу, Передньоi i Центральноi Азii. З насадженням серед iранських народiв iсламу пiсля арабського завоювання (VII ст.) багато образiв iранськоi мiфологii увiйшли в класичну поезiю на фарсi чи збереглися у фольклорi.
«Твариннi мотиви» туркменських дагданiв, а також килимових орнаментiв iз зображенням жаб, ящiрок, черепах, жукiв знаходять аналогii з популярними у Давньому Єгиптi мiфологiчними мотивами. Все це зайвий раз говорить на користь того, що туркменську культуру не можна розглядати iзольовано, тiльки в межах Центральноi Азii. Наприклад, на територii Туркменiстану епохи енеолiту i бронзи склався цiлий пантеон жiночих i чоловiчих божеств, який свiдчить про складнi релiгiйнi уявлення i разом з тим дае пiдстави включити Туркменiстан до системи загальноi культури Давнього Сходу. Тут i образотворчi, i образнi паралелi з мистецтвом давнiх шумерiв, Індiею, Вавилоном тощо.
«За давнiх часiв iснував iнтенсивний культурний обмiн мiж Центральною Азiею, Китаем, Індiею на Сходi i Передньою Азiею та Єгиптом на Заходi, дякуючи чому окремi елементи цих культур могли зберiгатися у фольклорi середньоазiйських народiв».
Ч. Есенов
Туркменська мiфологiя охоплюе перш за все сферу нижчоi мiфологii (хоч багато демонологiчних персонажiв беруть початок вiд iранських чи арабських джерел). З деякою долею умовностi демони роздiлилися на добрих (малаiка, перi) i злих (аждарха, деви, албасси, аджiна, шайтани, гул). Пережитки дуалiзму збереглися в подiлi днiв, чисел, квiтiв тощо на щасливi i нещасливi. У фольклорi переважаюча роль належить епосу з героiчною особистiстю в центрi (Кер-огли). Сама присутнiсть людини сковуе злих демонiв, якi намагаються нашкодити людинi у першi сорок днiв його життя. Дотик до людськоi голови, особливо немовляти, – джерело сили i благополуччя. З цими ж уявленнями пов'язане вшанування працi (особливо землеробськоi) й ii продуктiв (хлiба, муки, молока та iн.), що знайшло вiдображення у чисельних обрядах. Збереглися пережитки культу тварин: собаки, кози, барана, бика, коня. З iранськоi традицii виходять образи чудесних птахiв (Симурга). Вiдомi пережитки мiфiв про злих тварин. Простежуються пережитки анiмiстичного олюднення природи: вшанування сонця, мiсяця, води, гiр, дерев (якi вважалися джерелом сили, що даруе родючiсть), квiтiв (як джерела благодатi), вогню (що був одним з основних елементiв усiляких обрядiв, спрямованих на боротьбу з нечистою силою).
Серед туркменських мiфiчних персонажiв, пов'язаних з тваринним свiтом, друге мiсце пiсля пернатих, яких налiчуеться добрий десяток, посiдають представники фантастичних плазунiв – змii, дракони, апи, сумсар, аждарха, ювха.
Важливу роль вiдiгравало шанування мiсяця (особливо у кочiвникiв) i Венери. Сонце в пустельнiй мiсцевостi мало риси грiзного i згубного божества. Цi боги не зберегли перших iмен, i виявити iх у пантеонi важко. Вшановувалися також персонiфiкованi природнi явища – дощ, грiм тощо. Існували божества родючостi i рослинностi, скотарства i т. i., проте вони не грали великоi ролi в пантеонi, бо iхнi функцii дублювалися звичайно верховним божеством, яким повсюдно був бог – предок даного народу, покровитель i володар його краiни, бог небес, творець свiту i людей i, як правило, податель дощу.
Мало мiсце розрiзнення свiту богiв i свiту духiв. Шанувалися дерева, джерела, колодязi, окремi каменi як особливi духи чи як iпостасi мiсцевих богiв. Існували також домашнi боги, – як правило, статуетки-iдоли головного божества.
Мiфологiя тюркомовних народiв Малоi i Середньоi Азii, Казахстану, Кавказу, Криму i Захiдного Сибiру, що прийняли iслам, у основi своiй мусульманська. Іслам (у Середнiй Азii з VIII ст.) поступово витiснив i зруйнував попереднi мiфологiчнi системи. Збереглися в основному образи нижчоi мiфологii. Деякi мiсцевi язичницькi божества (Бобо-Дехкон, Чапан-ата, Буркут-баба, Коркут) трансформувалися в образи мусульманських святих. До сонму святих увiйшли члени родини Мухаммада. Його дружина Айша i донька Фатiма виступають як покровительки жiнок i жiночих робiт. Особливо широкоi популярностi набув «цар мужiв» Алi.
З культом предкiв пов'язане вшанування патронiв ремесел – пiрiв. Із утвердженням iсламу багато давнiх пiрiв було замiнено персонажами мусульманськоi мiфологii (Дауд – покровитель робiт по металу, Фатiма – покровителька жiночих домашнiх робiт), мусульманськими святими, якi взяли iхнi функцii (Дiвана-i Бурх – Буркут-баба), хоч деякi i зберегли своi доiсламськi iмена (покровитель землеробства Дайхан-баба). До культу предкiв, очевидно, слiд вiднести i вшанування чудотворцiв – чiльтанiв.
В основi космогонiчних поглядiв лежать похiднi вiд «Авести» образи «двох великих батькiв»: матерi-землi i батька-неба (з ним пов'язаний образ дiда-громовика Камбара). Власне з жiночим началом асоцiювалися весна i лiто (в цей перiод земля народжуе квiти i зелень); а з чоловiчим – зима i осiнь (в цей час небо посилае заплiднювати землю дощi i снiг). Збереглася i жiноча персонiфiкацiя неба i грому: Гарримама.
Широко розповсюджений суфiстський мiф про прихованих святих (абдал), якi невидимо керують свiтом; у Середнiй Азii вiн пов'язаний з уявленнями про чiльтанiв. Святими легко ставали i доiсламськi божества, якi в деяких випадках зберегли своi колишнi iмена (Бобо-Дехкон, Буркут-баба, Коркут). В оповiдях про мусульманських святих часто зустрiчаються сюжети, запозиченi з iнших мiфологiчних систем.
Не були витiсненi iсламом образи, що генетично пов'язанi з iранською мiфологiею, вплив якоi на тюркомовнi народи продовжувався i пiсля прийняття iсламу: аждарха, дев, перi, Симург, албасси (давнiй образ, лише частково пов'язаний з iранською культурою). Давньо-тюркськi мiфологiчнi уявлення ледве збереглися, iх залишки у туркменiв, наприклад, вiра у духiв – господарiв рiзних мiсць.
Шаманство, розповсюджене у народiв Середньоi Азii, зберiгши окремi риси, якi пов'язують його з давньотюркським, зазнало суттевих змiн. Термiн «кам» було витiснено назвами «бахшi» («бакси»), «порхан» («парiхон»), «фолбiн» («палмiн»), були прийнятi новi елементи, генетично пов'язанi з культурою iраномовного населення Середньоi Азii, частково образи духiв – помiчникiв шамана перi i чiльтанiв, а також зловорожих демонiв албасси i дева. Поруч з ними шамани прикликали мусульманських пророкiв i святих.
Демонологiя iсламу представлена джинами (шайтанами); у рiзних народiв, якi сповiдують iслам, збереглися i назви своiх доiсламських духiв разом з iхнiми специфiчними характеристиками (iранськi перi, деви). За Кораном, джини були створенi ранiше вiд людей «з вогню спекотного» (15:27). У кiлькох версiях джини походять вiд Шайтана (Іблiса). Вони бувають чоловiчоi i жiночоi статi, бридкi, з копитами на ногах; можуть виступати в людськiй подобi.
Джини схильнi шкодити людям, особливо, якщо людина сама випадково убила або скалiчила кого-небудь iз джинiв. Мусульманська мiфологiя визнае можливiсть людини вступати в iнтимнi стосунки з джинами.
У мусульманськiй традицii вважаеться, що у кожноi людини е свiй «шайтан», який живе у тiлi мiж шкiрою i плоттю. На противагу шайтановi, людинi призначений i «свiй» ангел, який наставляе творити добро. Жоден вчинок людини не залишаеться непомiтним: iх записують для майбутнього Страшного суду два незримих ангели, якi сидять на плечах у людини, – один вiдмiчае добрi справи, iнший – злi дiяння.
До раю веде мiст Сiрат, тонкий, як волосина, гострий, як меч. Пiд мостом – пекло. Праведники вiльно йдуть через мiст, грiшники падають у полум'я геени.
У Туркменiстанi, незважаючи на тисячолiтне панування мусульманськоi iдеологii, збереглося немало вiдлунь давнiх доiсламських вiрувань.
* * *
Символiка тварин, птахiв, дерев у мiфологii туркменiв
Життя людей, що населяли у далекому минулому територiю давнього Туркменiстану, було тiсно пов'язане з тваринами, якi давали людинi i iжу, i вовну, i шкури для одягу, i тяглову силу.
«Пiд час археологiчних розкопок знайденi скульптурнi зображення рiзних тварин. Особливо багато глиняних фiгурок знайдено на розкопках пам'ятки епохи бронзи – Алтин-депе. Досить часто зустрiчаються фiгурки барана чи вiвцi. Дрiбна рогата худоба в Туркменiстанi з'являеться ще в епоху неолiту, за 6–7 тис. р. до н. е. Ще давнiше, в епоху мезолiту була одомашнена коза. Давнi художники передали археологам сьогодення зображення дикого безоарового[1 - Безоаровий камiнь, або камiнь безуй – речовина органогенного походження. Його знаходять у нутрощах безоарових козлiв, якi живуть на гiрських територiях Середньоазiатського регiону. У горах ростуть чiпкi колючi рослини, на яких залишаеться шерсть тварин. Безоаровi козли ковтають ту шерсть разом iз рослинами, у нутрощах на клубках волосся накопичуеться гiдрофосфат кальцiю (мiнеральнi солi) i утворюеться сiро-синiй камiнь. У середнi вiки безоаровий камiнь був досить дорогим, вiн поглинав сполуки миш'яку i вважався сильним протиотруйним засобом. У середньовiчнiй Європi безуй добували для високих свiтських i релiгiйних сановникiв, для лiкарiв, алхiмiкiв, учених.У руських хронiках описанi випадки, коли за допомогою безоарового каменя врятувалися вiд смертi патрiарх Никон (1652 р.)та обраниця руського царя Олексiя Михайловича Наталiя Кирилiвна iз роду Наришкiних, яким подавали отруене вино. У Никона в рукоять патрiаршого посоха був вправлений безуй-камiнь, який вiн умочував у чашу, а фаворитка царя за порадою лiкаря пила особливу горiлку, настояну на безоаровому каменi.«Клянусь життям, це найблагороднiший з усiх дорогоцiнних каменiв, якi зберiгаються в скарбницях, бо для життя корисний вiн, а не вони!» (Аль-Бiрунi).] козла, який мешкав у горах Копетдагу i був одним iз головних об'ектiв полювання племен Пiвденного Туркменiстану. Безоаровий козел був родоначальником домашньоi форми кози. З початком епохи бронзи в життi народiв Туркменiстану на першi ролi виходить домашня вiвця. Давнi скотарi Туркменiстану розводили великих овець, якi розмiрами не поступалися гiрським муфлонам Копетдагу».
H. M. Єрмолова (завiдуюча лабораторiею Інституту iсторii матерiальноi культури РАН),
«Тварини в скульптурi та в життi давнього населення Туркменiстану»
«…я бачив з (числа) гузiв таких, що володiли 10 000 коней i 10 000 голiв овець. Найчастiше пасуться вiвцi на снiгу, вибиваючи копитами i розшукуючи траву».
Ібн Фадлан
«Пережитком тотемiзму е звичай прикрашати святi мiсця рогами баранiв чи козлiв, зачасти диких гiрських тварин. Бездiтнi жiнки прив'язували до рогiв шматки матерii, нитки, стукали порогах, щоб зачати дитину. У туркменiв у гiрськiй мiсцевостi мисливець зобов'язаний був скликати всiх жителiв поселення (або ж сусiдiв) i пригостити iх м'ясом убитого ним гiрського барана. Інколи роздавали сире м'ясо. Вважали, що такi гостиннi дари передуватимуть i надалi вдалому полюванню. М'ясу гiрського барана приписували цiлющi властивостi. Досить раз у рiк покуштувати його, як усi грiхи будуть «змитi». В народi вважали, що не можна убивати бiльше нiж тисячу баранiв, бо можна накликати нещастя: хвороби, смерть, природнi катаклiзми. Вiдомi пiзнiшi оповiдки про те, що Аллах створив людину i барана «одним подихом». У минулому баран вважався тотемною твариною мисливських племен Середньоi Азii».
В. Басiлов
Велика рогата худоба в Туркменii з'являеться в епоху бронзи. За своiм значенням у життi людей того часу вона поступалася дрiбнiй рогатiй худобi. Ймовiрно, утримання великоi рогатоi худоби обмежувалося вiдсутнiстю достатнiх випасiв i могло бути доступним тiльки вiдносно багатiй групi населення, яка використовувала ii швидше за все з транспортною метою i як молочну худобу, а не м'ясну. Хоч бик для всiх був дуже бажаним видом домашньоi тварини. Це засвiдчуе вiдома знахiдка золотоi голови бика в одному з поховань пам'ятки Алтин-депе.
У давнину у тюркiв iснував культ птахiв; з цим пов'язанi уявлення про душу в образi птаха, яку теж забирае птах. Культ птахiв у тюркiв знайшов вiдображення у весiльних, погребальних, вiйськових танцях.
Яким е гострим соколиний зiр!
Яким метким i хитрим яструб е!
Хто мову птахiв зрозумiе, —
До того i орли злетяться з гiр!
Байрам-шахiр (туркменський поет, XIX cm.)
«Умовне зображення птахiв, притому парних, на весiльних паласах, що мали в далекому минулому, безумовно, ритуальне значення, е закономiрним, бо зображення птахiв було символом щастя i служило оберегом».
В. Мошкова
Майже всi тюркськi народи приписували хижим птахам особливу магiчну силу. Не тiльки пiр'я чи кiгтi орла слугували оберегом, але й сам погляд цього грiзного птаха наганяв острах на злого демона – албасси. Вважаеться, що та людина, яка носить на руцi птаха, може вилiкуватися вiд багатьох хвороб – хижий птах мае сильну енергетику.
Популярнiсть хижих птахiв у свiтоглядi предкiв туркменiв засвiдчуе те, що усi 24 племенi огузiв мали своiми тотемами кречета, яструба, шулiку, беркута, сокола, кiбчика тощо. Засновники Туркмено-Сельджукськоi iмперii носили iмена хижих птахiв. За словами туркменського фiлолога Махмуда Кашгарли (Кашгарського) (XI ст.), iм'я Тогрул бека Туркмена походить вiд назви птаха, який «знищуе тисячу гусей, щоб з'iсти одного». Ім'я його брата Чагри бека також походить вiд назви сокола («чакри», «чекiр»).
У теке-туркменiв вiдомi також власнi iмена Чагритегiн, Мухаммед Чакiр Тонва Хан, Турумтай (яструб-перепелятник), а у сучасних туркменiв i нинi популярне жiноче iм'я Лачин (сокiл-шахiн).
У туркменських народних повiстях, героiчному i романтичному епосi, творах класикiв поезii часто зустрiчаються порiвняння героiв з ловецькими птахами, прекрасними в польотi, а також мисливськи сценки тощо.
У героiчному епосi iснують такi порiвняння: «лапа лева, очi яструба», «з крилами сокола, iз серцем лева», «з оком сокола, з лапою лева Герогли».
«…у всiх вiдомих випадках орли показанi (на амулетах-печатках) завжди в геральдичнiй позi, з гордо повернутою головою i нiколи – в обороннiй позицii. Створюеться враження, що орли, бики i змii складали благодiйну для людини трiаду, непiдвладну негативним силам…».
В. І. Сарiанiдi
У пiзньому зороастризмi образ орла-борця ускладнюеться: на зображеннях фантастичний хижий птах Симург бореться з величезним змiем (наприклад, орел iз гадиною в дзьобi на погребальному посудi початку нашоi ери з Пiвденного Туркменiстану).
Давнi туранськi етноси, мiгруючи до Схiдноi Європи, Передньоi та Малоi Азii, приносили iз собою уявлення про крилатих хижакiв. У Центральнiй Азii було розповсюджене повiр'я i про iншого птаха, який уособлював сiяння – символ зороастрiйськоi вiри – фарр (авестiйське хварно). Той, хто володiв фарром (туркм. «gut»), той був володарем влади на землi (владикою). Його змальовували у подобi рiзних тварин. Найпопулярнiшим символом фарра був сокiл, а сам фарр виступав у подобi птаха Хумай. Цей чарiвний птах, вважалося, приносить щастя, i на багатьох зображенях на знаменах арiйцiв був улюбленим символом.
Зображення хижих птахiв несло рiзне смислове навантаження, вони були улюбленими образами предкiв туркменiв. Парфянськi мечi часто мали рукiв'я, якi закiнчувалися головою орла, а на парадному щитi з Нiси навколо вирiзьбленого тризуба серед пальмет розправили крила десять орлiв.
«За словами iсторика В. Абаза, в часи парфянськоi династii Арсакiдiв був прийнятий герб: одноголовий орел з розпростертими крилами, який тримае у дзьобi змiю. Через 800 рокiв пiсля парфян орел (за одними даними одноголовий, за iншими – двоголовий) вишивався на прапорi туркменiв-сельджукiв. На посудi й iнших побутових речах часiв сельджукiв були популярними зображення одноголових i двоголових орлiв. Такi е i на тканинi.
Орел з короною на головi майорiв на прапорi европейських гунiв-тюркiв (IV ст. н. е.), двоголовий орел був присутнiй на монетах держави туркменiв-артукiдiв, був емблемою держави туркменiв-сефевiдiв (XVI–XVII ст.). Летючий сокiл вплiтаеться в малюнок туркменськоi срiбноi прикраси гайнач-уджi (змiя)…
Символ гордого орла, мотив боротьби хижих птахiв (добрих iстот) iз змiями (породження зла) пройшов з предками туркменiв, не зважаючи на змiну рiзних релiгiй, близько чотирьох тисяч рокiв. Першi такi малюнки на територii Туркменiстану вiдносяться до IIтис. до н. е.
13 липня 1996р. було прийнято Закон Туркменiстану про штандарт (прапор) президента Туркменiстану, який визначив символ президентськоi влади у виглядi пятиголового орла золотавого кольору iз гадюкою в кiгтях, розмiщеного в центрi зеленого полотнища поруч iз Державним прапором Туркменiстану (пiвмiсяць i п'ять п'ятикутних зiрок бiлого кольору у лiвому кутi)».
Овез Гундогдиев. З крилами сокола, iз серцем лева…
Газета «Нейтральний Туркменiстан». 21.02.2002
«Особливою популярнiстю користувалося полювання з ловчими птахами. Приручення i навчання iх потребувало великоi майстерностi. Професiонали-сокольники могли за 10–15 днiв пiсля вiдлову пiдготувати дикого птаха до полювання. В основному приручали три види хижих птахiв: беркута, сокола i яструба. У першi днi пернатим одягали на голови спецiальнi ковпачки або обережно зшивали кiнським волоссям повiки очей. Коли ловчий птах починав спокiйно реагувати на голос i дотик господаря, упевнено сидiти на руцi, не боятися навколишнiх звукiв, нитки розрiзали, звiльняючи повiки. Добре навчений птах був незмiнним помiчником джигiта-мисливця i дуже високо цiнився у всiй Азii».
Гурбангули Бердимухамедов,
Президент Туркменiстану
Значне мiсце в мiфологii, як i в побутi, належить собацi. Вiн виводиться в казках рiдко, але його тотемiстичне значення, як духа-захисника виступае дуже чiтко, особливо в тих казках, де вiн допомагае людинi здолати дева – втiлення злих духiв.
«Пiд час розкопок Алтин-депе знайдено багато глиняних фiгурок собак. Це були великi тварини iз сильними щелепами i короткою мордою, пастушi вiвчарки, прирученi племенами давнiх скотарiв. Глинянi фiгурки засвiдчують, що вуха i хвiст собак у давнину пiдрiзали.
Звичай пiдрiзання хвостiв i вух великим собакам, що охороняють стада овець вiд вовкiв, зберiгся на територii Туркменii i Кавказу (туркменськi i кавказькi вiвчарки) донинi. Вовки цiеi мiсцевостi значно меншi вiд вовкiв лiсових i полярних районiв, тому великi собаки часто перемагають iх у единоборствi. Вуха i хвiст дуже вразливi мiсця при сутичцi собак з вовками: схопивши собаку за вухо чи за хвiст, вовк тримае його, не даючи змоги самому нападати».
Н. М. Єрмолова
Одна прадавня легенда передае, що пiсля того, як Адама було вигнано Богом з раю на грiшну землю, його оточили дикi звiрi i намiрилися роздерти. На чолi зграi був величезний пес. Адам слiзно запросив допомоги у Господа. Всевишнiй змилостивився i порадив погладити собаку. Адам так i зробив. Тодi пес захистив першу людину вiд диких звiрiв i став iй вiрним другом.
На територii Туркменiстану найдавнiшi останки великих собак були знайденi у поселеннi Джейтун (VI тис. до н. е.). Пiзнiшi свiдчення про те, що на територii сучасного Туркменiстану ще у тi далекi часи мешкали великi собаки – предки сучасних туркменських алабаiв, – зустрiчаються у поселеннi Алтин-депе (II тис. до н. е.). Теракотова статуетка, знайдена у поселеннi Алтин-депе (епоха бронзи) на територii сучасного Туркменiстану, е яскравим прикладом того, що туркменський алабай зберiг свiй первiсний вигляд. У нiй можна побачити сучасний вид туркменського алабая з купованими вухами i хвостом, з ледь помiтним переходом лоба в морду i могутнiм корпусом.
Туркменський алабай – собака витривалий i невибагливий в iжi, здатний протягом довгого часу пасти стадо, охороняючи його вiд хижакiв i при цьому протягом усього дня обходитися куснем хлiба чи борошняною бовтанкою. Вiд iнших собак його вiдрiзняе могутнiй корпус, непробивна шкiра, мiцна нервова система i умiння захистити людину.
Алабаi адаптуються як до дуже спекотноi погоди (+45 °C в тiнi), так i до високогiрноi температури (до -30 °C). І ще одна особлива властивiсть туркменського алабая – це захист свого господаря вiд гадюк. Алабай хапае гадюку i рiзким рухом ламае iй хребет. Такi дii викликанi тим, що коли собака схопить гадюку бiля голови, то велика гадюка може обвитися навколо шиi собаки i задушити ii.
Історiя Центральноi Азii ряснiе великими завоюваннями i походами кочiвникiв. В основному це кочовi племена скотарiв, а життя скотарiв немислиме без великого охоронного собаки. Кожне плем'я приводило iз своiми стадами i своiх вiрних друзiв – собак. І життя вибирало найсильнiших, здатних вижити у важких умовах. На територii сучасного Туркменiстану у своему первiсному виглядi вижила i збереглася порода – туркменський алабай. Подоба вiрного друга людини не змiнилася протягом 5 тисяч рокiв.
Не можна схрестити алабая з тигром чи з барсом, як не можливо схрестити кiшку з собакою.
В облавних полюваннях використовувався i знаменитий туркменський хорт (тази), який був навчений сидiти на крупi коня позаду господаря. Туркмени чiтко дотримувалися породних лiнiй тази, знали особливi секрети пiдтримки хорта у гарнiй мисливськiй формi. Восени, напередоднi полювання, iх вже одягали в попонки з повстi або кошми, якi знiмали перед самими ловами.
Почесне мiсце у чарiвних казках посiдае кiнь. Допомагаючи людинi, кiнь не зупиняеться нi перед якими труднощами, що зустрiчаються на шляху виконання складного завдання. Кiнь, як вiдомо, вiдiгравав важливу роль у героiчному туркменському епосi i пiсля в класичнiй лiтературi, повага i любов до коня у словесному мистецтвi туркменiв, у тому числi й у чарiвнiй казцi, вiдображенi яскраво i пишно.
Мерв. Туркмени
В одному з варiантiв «Герогли» е опис того, як Герогли вирощував собi коня. За порадою дiда вiн ставить лоша у темну стайню i вiдгодовуе його там сорок днiв. Виростае могутнiй гарячий кiнь, який стае бойовим товаришем Герогли на все життя.
«Кiнь для туркмена – все. Завжди, у всi часи. Про нього складено тисячi прислiв'iв i приказок, вiн – герой усiеi усноi народноi творчостi. Імена мiфiчного коня Дуль дуля, як i Пiрата – героя епосу Герогли, якi перелетiли, рятуючи своiх господарiв, через гори i рiки, живуть у свiдомостi туркменiв неперехiдним священним символом могутностi життя. «Годувальнi», «приколи», «вiдбитки копит» Дуль дуля у великiй кiлькостi збереглися в найрiзноманiтнiших куточках Туркменiстану. В Багiрi (поселення пiд Ашгабадом) жителi як зiницю ока бережуть камiнь iз слiдами копит Дуль-дуля. Вважаеться, що якщо обнести навколо нього сiм разiв хворих лошат, то вони зцiляться вiд недуга.
За давнiх часiв умiлi мисливцi туркмени i своiх коней привчили до полювання. Кiнна облава дозволяла поповнити запаси всього племенi чи армii перед виступом у вiйськовий похiд. При цьому нiколи тварин на убивали надмiру».
Гурбангули Бердимухамедов,
Президент Туркменiстану
Є всi пiдстави вважати, що на межi III–II тисячолiть до н. е., тобто понад 4000 тисяч рокiв тому давнi племена Туркменiстану вже були знайомi з конярством i розводили у своему господарствi домашнiх коней. Ймовiрно, що у тi часи було започатковано селекцiю елiтарних порiд, що й привело до створення ахалтекiнського родоводу.
Туркменська земля приховуе незлiченнi свiдчення життя сотень тисяч поколiнь предкiв туркменiв. Археологiчнi дослiдження в старiй дельтi рiки Мургаб – там, де зараз проходить кордон мiж зрошуваними полями з посiвами бавовнику i пiщаною пустелею, на городищi Гонур-депе, виявили залишки царського палацу, великого за площею храмового комплексу i некрополь (кiлька тисяч давнiх могил, що вiдносяться до часiв вiд останнiх столiть третього тисячолiття до середини другого тисячолiття дон. е.).
