скачать книгу бесплатно
У туркменiв злий демон, пов'язаний з водною стихiею. У мiфологii туркiв (албасти, ал, алана, ал-кари, ал-кузи), казанських, кримських та захiдносибiрських татар, казахiв, башкирiв, узбекiв (албасти, алвастi), тувiнцiв, алтайцiв (албасти, албис), киргизiв (албарсти), каракалпакiв, ногайцiв (албасли), азербайджанцiв (хал, халанаси), кумикiв (албасли кьатин), балкарцiв i карачаiвцiв (алмасти). У казахiв, каракалпакiв, киргизiв, узбекiв ще – марту (мартуу, мартув, мартук), узбекiв Зеравшанськоi долини – сари киз («жовта дiва»), захiдносибiрських татар – сари чеч («жовтокоса дiва»).
Цього демона уявляли у подобi потворноi жiнки з довгим розпущеним свiтлим волоссям i такими великими грудьми, що вона закидае iх за спину. Вiдоме повiр'я, що албасси може перевтiлюватися у тварин i неживi предмети. Атрибути албасси – магiчна книга, гребiнь, монета.
За уявленням бiльшостi народiв, албасси живуть поблизу рiк чи iнших водних джерел i показуються людям на березi, розчiсуючи волосся. Вважали, що албасси може наслати хворобу, нiчнi жахливi видiння, але особливо шкодить породiллi i немовлятам.
Туркменськi типи
Албасси людина може пiдкорити; для цього слiд заволодiти ii волосиною чи будь-яким з ii предметiв (магiчною книгою, гребенем, монетою). Вважали, що варто лише в одяг албасси увiткнути голку, як вона стае покiрною i виконуе всi накази. Людина, яка пiдкорила албасси, або ж шаман може прогнати ii вiд породiллi. Приборкана албасси порядкуе в домi, сприяе збагаченню свого господаря, допомагаючи йому вилiковувати людей, яким вона наслала хворобу.
Казанськi татари вважали, що цей демон може з'являтися у подобi воза, копицi сiна, ялини. Азербайджанцi iнколи уявляли ii з пташиними ногами, в деяких казахських мiфах у неi вивернутi ступнi чи копита на ногах. За тувинськими мiфами, цей демон мае одне око на лобi i нiс з каменя (або з червоноi мiдi), казанськi татари вважали, що у неi на спинi немае плотi i видно нутрощi. За уявленнями захiдносибiрських татар, на руках у албасси гострi довгi кiгтi. Киргизи i казахи розрiзняли зловорожу чорну (кара) i жовту (сари) чи смердючу (сасик) албасси. У кумикських мiфах у албасси е чоловiк – дух темiр теш («залiзнi груди»), у казахських – лiсовик сорель.
У турецьких, азербайджанських, киргизьких, казахських i деяких iнших мiфах вона краде легенi (печiнку, серце) породiллi i поспiшае з ними до води. Як тiльки албасси покладе iх у воду, жiнка помре. Казанськi татари вважали, що iнколи албасси п'е кров своеi жертви. Розповсюдженi уявлення про ii любов до коней. Албасси уночi iздить на них, заплiтае iм гриви. За деякими турецькими, казахськими, кумикськими, ногайськими, тувинськими повiр'ями албасси може вступати у статевi зносини з людьми. Наприклад, у тувинських мiфах албасси, живучи з мисливцями, посилае iм вдале полювання, поiть своiм молоком i годуе м'ясом, яке вiдрiзае вiд ребер.
Цей образ мае корiння в глибокiй давнинi; аналогii е в мiфологii багатьох народiв: албастi у таджикiв, ал паб у лезгинiв, алi у грузинiв, ол у татiв, ала жен у талишiв, пал у дiн, пал анаси (алк) у курдiв, алг (мерак) у белуджiв, али (алк) у вiрменiв, алмази у iнгушiв i чеченцiв, алмас у монгольських народiв i деякi iншi. Властивi цьому демону риси мають у мiфологiях узбекiв i киргизiв дух азатки, який зводить зi шляху подорожнiх, дух нiчних жахiв бастрик (у мiфологii кумикiв) i кара-кура (у мiфологii туркiв), шурале i су анаси у казанських татар, вуташ у чувашiв, вiрь-ава у мордви, овда у марiйцiв, нiмецька альп-фрау, росiйська баба-яга.
Околицi м. Ашгабада. У Багiрi по рiчцi Ашгабадцi
Руiни давнього Мерва
Питання про походження албасси не прояснене. Деякi автори вважають албасси персонажем тюркського походження. За iншою версiею, уявлення про албасси пов'язанi з традицiями iранськоi мiфологii, а назва демона походить вiд сполучення «ал» (вважаеться iранським словом) i «басти» (трактуеться як тюркське «натиснув»). Ймовiрно, в основi слова «ал» лежить давне найменування божества, зрiднi iлу[5 - Ілу (первинне «сильний», «могутнiй») – давньосемiтське верховне божество; в захiдносемiтськiй мiфологii верховний бог. демiург i далекий предок.] семiтських народiв, а фонема «басти» – iндоевропейський термiн, який означае «дух», «божество» (зрiднi рос. «бес», осетинськ. «уас-» i т. п.). Виходячи з такоi етимологii, можна допустити, що образ албасси формувався в епоху давнiх контактiв етнiчних спiльнот (iндоевропейськоi та семiтськоi мовних сiмей), до iхнього розселення на територii сучасного перебування. Атрибути албасси (магiчна книга i монета), слiди уявлень про ii благочиннi функцii (допомога людинi) дозволяють припустити, що у первинi албасси (албасти) – добра богиня, покровителька родючостi, домашнього вогнища, а також диких тварин i полювання. Із розповсюдженням бiльш розвинених мiфологiчних систем (очевидно, ще в дозороастрiйський перiод) албасси була вiдведена роль одного iз злих нижчих духiв.
«Страшна вiдьма з великими грудьми до колiн, довгими кiгтями i волоссям, яка душить жiнок i дiтей, вiра в iснування якоi ще недавно жила у кожнiй туркменськiй сiм'i. Вiдома в народнiй мiфологii, в казках зовсiм не згадуеться. Албасси iнколи е персонажем небилиць, де вона намагаеться задушити породiллю, але ii завжди проганяе пастух».
М. Сакалi
* * *
Алi
Велика кiлькiсть легенд посвячена Алi, чоловiковi улюбленоi дочки Мухамета – Фатiми. У цих легендах понад усе пiдкреслюеться благородний характер Алi, який вiддае за iнших власну свободу i життя.
Алi – переможець девiв i драконiв. Середньоазiатська легенда стверджуе, що у Алi сiм могил, бо люди, якi його хоронили, бачили, як замiсть одного верблюда з тiлом Алi раптом з'явилося сiм i всi вони пiшли в рiзнi боки. Святинi, шанованi як могили Алi, знаходяться, зокрема, в Неджефi (Ірак), Мазарi-Шерiфi (Афганiстан), Нулатi i Хамзаабадi, ранiше Шахiмарданi (Узбекистан), пiд Сахарсом (Туркменiстан). Характер етiологiчного мiфу мають легенди про гiрськi ущелини Пiвнiчноi Африки, нiбито вони прорубленi мечем Алi, про два ряди скель в Афганiстанi, якi вважаються убитими Алi i закам'янiлими драконами (аждарха). З подвигами Алi пов'язане походження деяких топонiмiв Середньоi Азii.
* * *
Алдар-косе
Один iз популярних героiв середньоазiйського новелiстичного епосу. Алдар-Косе – бiдняк, дотепний базiка, хитрун i обманщик. Інколи вiн наживае багатство, та в наступнiй новелi ми знову бачимо його у роздумах, де б здобути хоч один тюмен чи кiлька тенге. Але й у становищi бiдняка Алдар-Косе не занепадае духом i за будь-яких обставин виходить сухим iз води. Алдар-Косе мае практичний розум, пiдсмiюючись не злостиво над дайханами, вiн хитромудро i дотепно карае владних феодальних правителiв i багатiiв.
Околиця м. Ашгабада. Цирульник
Досить багато у туркменському епосi (цiлий цикл) новел i анекдотiв про Мiралi (Мiралi-Шiра) i Султан-Союна. Мiралi-Шiр i Султан-Союн – це великий узбецький поет Алiшер Навоi i Султан Герата Хусейн Байкара (друга половина XV ст.). Усi оповiдi побудованi на мотивах дружби i змагання у дотепностi Мiралi i султана, а також заздрощах до Мiралi з боку iнших вiзирiв.
Туркменськi анекдоти про ходжу Насреддiна (бiльш вiдомого в Туркменii пiд iменем Епендi) аналогiчнi анекдотам про нього тюркських народiв Переднього i Середнього Сходу. Багато сюжетiв, пов'язаних з iменем Насреддiна, переходять на туркменського поета-класика першоi половини XIX ст. Кемiне.
У туркменському казковому епосi е цикли розважальних анекдотiв про Джаппакляр i Есен-Полата. Джаппакляр – це чотири брати-дива-ки, якi то будують млин на горi, де немае води, то грають у карти, iдучи на верблюдi, то сiють смажену пшеницю тощо. Таким же диваком виступае в анекдотах i Есен-Полат.
* * *
Амбар-она
У мiфологii народiв Хорезмськоi оази покровителька жiнок i жiночих занять (робiт), хорезмська свята. В узбекiв Амбар-она – дружина покровителя великоi рогатоi худоби Зенгi-баба.
Ймовiрно, образ Амбар-она походить вiд авестiйського божества родючостi Ардвiсури Анахiти.[6 - Ардвiсура Анахiта – в iранськiй мiфологii богиня води i родючостi. На думку деяких учених, культ Ардвiсури Анахiти як богинi води склався у кочових iранцiв, якi жили на берегах Сирдар'i.]
Збереглися мiфи про довгi i безуспiшнi поневiряння Амбар-она у пошуках сина Хуббi-Худжi (типовий сюжет мiфу про божество родючостi). Хуббi-Худжi, якому приписували здатнiсть оживляти закланних i з'iдених тварин, потонулих людей, зник у водах Амудар'i, засоромившись, що перевершив батька святiстю. Вважали, що вiн регулюе режим Амудар'i, покровительствуе тим, хто плавае по рiцi.
До Амбар-она зверталися за допомогою повитухи, знахарки, шаманки. Багато обрядiв, присвячених Амбар-она, пов'язанi з водною стихiею, Амудар'ею. На носах суден, якi плавали по Амудар'i, зображувалась голова Амбар-она.
З iменем Амбар-она пов'язують також виникнення обряду, покликаного стимулювати проростання посiвiв – виготовлення весняноi iжi з пророслих пшеничних зерен (сумаляк).
* * *
Рубаi
Життя! У серцi раною печаль. Що вдiеш?
Щоденно сльози на моiх очах. Що вдiеш?
Тримав я скарб в своiх руках – долонi пустi.
Вiд слiз моiх на морi буря-жах. Що вдiеш?
Салим Туркмен (XVII ст.).
Бiографiчнi данi вiдсутнi
* * *
Апи
Апи – велетенська отруйна гадюка. З цим, запозиченим з арабськоi мови термiном, без сумнiву, пов'язана i назва однiеi з реальних великих гадюк Середньоi Азii, у тому числi i Туркменiстану – ефи. У туркменськiй класичнiй поезii, включаючи i Махтумкулi, термiн апи використовувався iномовно для позначення довгого чорного волосся красунь. Образ апи мае давне походження. У давньоегипетськiй мiфологii вiдомий персонаж.
* * *
Апоп
Апоп – величезний змiй, втiлення пiтьми i зла, ворог бога сонця i свiтла Ра.
Змiй – представлений майже у всiх мiфологiях символ, який пов'язували з родючiстю, землею, жiночою виробничою силою, водою, дощем, з одного боку, i домашнiм вогнищем, вогнем (особливо небесним), а також чоловiчим заплiднюючим началом – з другого. Зображення кiнця верхнього палеолiту, i вiдбитки культу змiй у релiгiях народiв Африки, Азii, Америки, Австралii дозволяють скласти уявлення про раннi етапи розвитку образу змiя. Спочатку мiфологiчний змiй зовнiшньо був близько схожий на звичайних гадюк, вiдрiзняючись вiд них лиш значно бiльшими розмiрами. У подальшому образ змiя прибирае деяких характерних рис тварин, якi протистоять йому в давнiх мiфологiчних сюжетах. Так, вiдоме в мистецтвi верхнього палеолiту протиставлення змiiв i птахiв, отримало продовження в ранньоевразiиському мистецтвi. Символ змii-веселки – господинi дощу, яка п'е небесну воду (i тим iнколи причиняе багато бiд), мае широке розповсюдження в мiфологiях народiв Азii. Для Африки, Пiвденноi Азii, Середньоi Азii (в т. ч. Пiвденноi Туркменii); для Австралii, Океанii, Центральноi i Пiвденноi Америки таряду iнших регiонiв спiльним е також мiфологiчний мотив змiя – охоронця джерел i водойм.
Уявлення про зв'язок змiя з дощем знайшли вiдбиток в обрядах пошанування змiя чи жертвоприношення гадюк в перiод дощiв (чи очiкування дощiв пiд час засухи) у багатьох народiв свiту. Цим обрядам вiдповiдають мiфи про перемогу змiеборця (в iндоевропейськiй мiфологii часто бога-громовика) над змiем чи драконом, слiдом за якими починаеться гроза, дощ чи потоп.
Чарджуй. Туркмени на березi рiки Амудар'я
Культове значення змiя як символу родючостi – одна з найбiльш характерних рис ранньоi мiфологiчноi символiки найдавнiших землеробських культур. За свiдченнями античних авторiв i за археологiчними даними, в скiфо-сарматськiй традицii вiдоме уявлення про богиню iз змiiними ногами i двома змiями, що ростуть з плечей. Із хтонiчною природою змiя пов'язане i уявлення про багатства чи скарби, якi вiн охороняе в землi чи пiд землею i може принести в дiм.
Якщо в архаiчних мiфологiях роль змiя, об'еднуючого небо i землю, частiше всього подвiйна (вiн одночасно i благодiйний, i небезпечний), то в розвинених мiфологiчних системах (де змiй часто мае риси дракона, зовнiшньо вiдрiзняеться вiд звичайноi змii) часто прослiдковуеться, перш за все, його негативна роль як втiлення нижнього (водного, пiдземного чи потойбiчного) свiту; зв'язок змiя з жiночим началом тодi найчастiше всього осмислюеться в дусi мотиву принесення жiнки (дiвчини) в жертву змiю.
* * *
Ата-баба
Духи предкiв. В культi святих у туркменiв збереглися пережитки уявлення про важливе значення родинних зв'язкiв мiж святим i його шанувальниками, якi проявлялися в наступних вiруваннях: святий виокремлюе iз середовища мусульман своiх нащадкiв, охороняе iхню честь i майно, чуе i виконуе iхнi прохання швидше, нiж прохання iнших людей; з цiеi причини мусульманину слiд у першу чергу звернутися до святого-родича (предка); нащадки (рiдня) святого можуть служити посередниками мiж святим i мусульманами.
В образi святого проступае обожнюваний предок, який i у потойбiчному свiтi продовжуе жити iнтересами свого кревного колективу, беручи живу участь у його долi.
Досi iснують уявлення про зв'язок святого з великою групою родичiв, яка називаеться «тiре» («тайпа»). «Тiре» («тайпа») – рiд, кiлька родiв, група родичiв, плем я, спорiднена група людей.
У народних вiруваннях визнаеться покровительство святого всьому «тiре». Акiшан, який помер у серединi чи у другiй половинi XIX ст., опiкуеться своiм «тiре» бокурдак; Атналi-баба, який жив сiм-дев'ять поколiнь тому назад, особливо турбуеться про свое «тiре» совралi; Молла-Кока у першу чергу допомагае своему «тiре» сарик; святий Ерсарi-баба – заступник племенi ерсарi; святий Гезлi-ата – засновник племенi ата, який за це плем'я i заступаеться; родоначальник чисельноi групи туркменiв-шихiв Пакир-ших опiкуеться ними. Засновником племенi, а чи племiнноi групи туркменiв-салирiв вважаеться герой огузького епосу Салор-Казан.
Види Туркменiстану. В текiнському аулi поблизу Ашгабада
Святий, гробниця якого е зосередженням кладовища, називаеться «гонам-башi». «Ваш» – голова, верхiвка, початок. Слово «гонам», ймовiрно, колись позначало те ж, що й iндоевропейськi «клан», «генc» – рiд. Значення слова «гонам» у сучаснiй туркменськiй мовi втрачене, але «гонамчилик» у рядi дiалектiв означае кладовище. Бiльш давне значення – дiлянка кладовища, де похованi родичi. «Гонам-башi» збереглося з тих часiв, коли родове (племiнне) кладовище виникало навколо могили шанованого предка. З тих же часiв залишилась традицiя додавати до iменi святого слова «ата» (батько, дiд) i «баба» (дiд).
* * *
Афрасiаб
У туркменськiй мiфологii (а також у туркiв, азербайджанцiв, узбекiв) Афрасiаб – персонаж iранського походження, далекий предок тюркомовних народiв, цар тюркiв, богатир, вожак тюркських племен, якi здiйснювали загарбницькi набiги на сусiдiв. Образ Афрасiаба увiбрав у себе риси ряду аналогiчних персонажiв мiфологii тюркiв (частково, родоначальника тюркiв Алп-Ер-Тонга, якого вшановували до XI ст.). Вiд Афрасiаба вели свое походження Караханiди i Сельджукiди. У деяких середньовiчних джерелах подаеться мiф про намагання Афрасiаба уникнути смертi. Один iз його варiантiв розповiдае, що Афрасiаб збудував фортецю з високими сталевими стiнами, замурував усi входи до неi, усi щiлини. На сталевих брусах причепив штучне сонце, зорi i мiсяць. Афрасiаб принiс жертви богинi краси i могутностi Ардвiсурi Анахiтi, маючи надiю, що вона подаруе йому безсмертя. Та одного разу, гуляючи у своему штучно освiтленому саду, Афрасiаб все ж побачив темношкiрого ангела смертi iз злим обличчям. Смерть забрала його.
В iранськiй мiфологii (фарсi) Афрасiаб – вожак туранцiв, якi вели безперервнi вiйни з iранцями.
Один з давнiх тюркських дестанiв[7 - Дестан (дастан) – лiтературний жанр, що поеднував у собi особливостi i фольклорноi прози, i поезii, як пiсенноi, так i книжноi.] розповiдае про вiдомого героя Альпер Тунге. Згадуваний у творi поета Фiрдоусi (XI ст.) пiд iменем Афрасiаб, вiн вiками жив у пам'ятi тюркiв, на його честь влаштовувались пирування «йогi», деякi з правлячих тюркських родин (Карахани, уйгури, Сельджуки) пов'язували себе з ним.
* * *
Караван
Караван прямуе споконвiку
Крiзь рокiв незаперечну суть,
Крiзь незгоди й бурi – iх без лiку,
Крiзь пожеж не стуленi повiки,
Крiзь дiряве решето часу.
Випроставши гнутi довгi шиi,
В даль бредуть верблюди вiковii.
Спека – жах, за вiком вiк гряде,
Стрiй зiб'еться, втомлений впаде.
І рудим безпомiчним барханом
Височiе, ген, за караваном.
Хто iде, а хто упав… Лежить…
Караван-башi рахуе вмить.
Що тягар важкий, бiда не в тому,
Ширше плечi, i зникае втома.
Все в порядку. Помахом руки
Караван спрямовуе в пiски.
Що не горб – iсторiя жива,
Що не в'юк – легенда вiкова.
Із пiтьми часiв, немов шакал
Сто разiв розбiйник нападав.
І не раз на вiковiй дорозi
Були пiд обстрiлом i в облозi.
Змерзлi, спраглi, з кров'ю воду пили,
Бились i пощади не просили.
Сто разiв на ланки розбивався
Караван в пiсках. І знов збирався.
У однiй обоймi, мов набоi,
Горб з горбом iдуть без перебою.
День за днем у далину сплива…
Караван – то пам'ять родова.
Долею сповитий однiею,
Караван iсторii моеi.
Бубонець смiеться, а чи плаче?
Хочу зрозумiти, що це значить.
Крик нiмого? Слiпоти прозрiння?
Чи вiкiв минулих шарудiння?
Сльози? Смiх? Чи стогiн каяття?
Чи далекий голос майбуття?
Кiнський тупiт, чи биття сердець?
Б'еться, б'еться, б'еться бубонець.
Бубонця веселi звуки чую,
А печальнi – серце не хвилюють.
Зрозумiе iх лише ведучий,
Той, хто у дорозi iм спiвзвучний,
Мудрий i веселий чоловiк…
Караван прямуе з вiку в вiк.
Через холод i вселенську спеку —
Доленосний шлях його далекий.
Вiчне сонце звично сходить справа,
Сонце ще нiхто не зупинив.
Хай вiкiв iсторiя кривава —
День новий приходить без вини.
Мiрка де дорогам i тривогам?
Лет часу? Чи думки?… А чи ноги?
На барханi промiнь золотий…
Чим зустрiне завтра день новий?
Караван, вiзьми мене в дорогу,
Я чим-небудь пригоджусь, iй-богу.
Щоб журу прогнати i ману,
Заспiваю пiсню голосну.
Атамурад Атабаев
* * *
