скачать книгу бесплатно
Керувати малорухливим овечим стадом, коли за спиною погоня, важко i небезпечно, тому здобиччю ставали бранцi, цiннi речi i худоба, здатна швидко рухатися: конi i верблюди. Загiн перелаштовувався. Першими вiдходили конi з грузом, найсмiливiшi i найдосвiдченiшi воiни йшли в ар'ергардi, прикриваючи вiдхiд товаришiв. Тепер головне – пустити погоню по обманному слiду, щоб врятуватися самим, вiдвести караван, не втратити здобич. Туркмени розсипалися в рiзнi боки, змушуючи супротивника гадати, в який бiк спрямувати погоню, лили в пiсок олiю, iмiтуючи слiд свiжоi кiнськоi сечi. «Вони поруч», – вирiшить супротивник i буде пiдганяти коней, витрачати сили, а вони тим часом вже далеко. Можна було ще пiдв'язати пiд хвiст коням мiшечки, i тодi гнiй, який мiг видати просування загону, не наведе ворогiв на слiд.
Закаспiйська область. Випiчка чурекiв у текiнцiв
* * *
Гарри– мама
У мiфологii туркменiв уособлення громового неба у жiночiй подобi, бабуся-громовиця. Грiм стаеться вiд того, що Гарри-мама рве свiй санач (бурдюк iз козлиноi шкури для зберiгання гурта – сухого сиру), а за iншими версiями – свое хутро.
* * *
Герогли
Кер-огли, Кер-оглу, Гер-огли, Гор-огли, Гьор-огли, Гуруглi, Гургули. У мiфологiях туркменiв, туркiв, азербайджанцiв, узбекiв, казахiв, каракалпакiв, таджикiв, середньоазiатських арабiв, грузинiв, вiрменiв, курдiв герой-воiн, поет, спiвак i музика. Герогли – центральний персонаж однойменного епосу, основний змiст якого – боротьба Кер-огли i його дружини проти поневолювачiв. За туркменською, узбецькою i таджикською версiями, мати Герогли помирае, будучи вагiтною, i вiн народжуеться в могилi (одне з пояснень його iменi – «син могили»). Батька (в туркменських варiантах – дiда) Герогли ослiплюе хан (звiдси друге пояснення його iменi – «син слiпого»), i герой росте, мрiючи помститися йому. Герогли надiлений надзвичайною силою, йому покровительствуе пророк Хiзр, святi чiльтани. Юнаком вiн стае володарем чудодiйноi зброi, причому, за деякими варiантами епосу, ерени, духи-покровителi, дарують йому меч, викуваний з небесного металу. Слiпий батько (дiд) виростив для Герогли крилатого коня Гир-ат (Гир-ата, Кирата), надiленого багатьма чудесними якостями. Змужнiвши, Герогли убивае кривдника-хана i будуе в горах неприступну фортецю, притулок знедолених, Чандибiль (Чамбiль, Ченлi-бель, Шiмлi-бiль, Чамбулi Мастон), де живе зi своею дружиною, не пiдкоряючись правителям. До розповсюджених переказiв про Герогли вiдносяться також iсторiя викрадення ворогами Герогли коня Гирата i його визволення героем, добування Герогли жiнок для себе i своеi дружини. У туркменськiй версii Герогли одружуеться на мудрiй перi Ага юнус, порадами якоi завжди керуеться. В узбецьких дастанах у нього три дружини-перi: Юнiс, Мяскал i Гюльнар. Не маючи дiтей, Герогли усиновляе юнака Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), який посiдае одне з перших мiсць у дружинi Герогли. У туркменському i узбецькому варiантах епосу присутнiй i другий названий син Герогли – Хасан.
Сказання про смерть Герогли мало розповсюдженi. В одному з варiантiв епосу, Герогли, вже старий, йде паломником у Мекку i на тому шляху гине в бою з ханами-ворогами; в iншому варiантi – Герогли взагалi не помирае, а у вiцi 120 рокiв йде в гiрську печеру. Вiдома версiя, за якою Герогли перед смертю мандруе в пiдземний свiт.
Специфiка деяких переказiв про Герогли дозволяе припустити, що одним iз джерел послугували шаманськi мiфи. Можна також припустити, що в образi епiчного Герогли вiдбилися риси реальноi iсторичноi особи, яким представляють Герогли деякi документи XVI–XVII ст.
* * *
Руiни давнього Мерва. Ворота Байрам-Алi Хан-Каля
Герогли вiльний, наче птах.
Мов срiбло, (сяють) груди твоi.
Наче сокiл, птах ловецький,
Як схоплю я здобич, що скажеш ти?
Сокiл чи яструб – утiлення волi, вiдваги i сили.
Битва соколiв ворону вiдлякуе,
Вдалину вiд них вона свiй лет спрямуе,
Сотня качок проти сокола не в залiк,
Хоч би тисяча iх буде – все одно!
Махтумкулi[24 - Махтумкулi (псевдонiм – Фрагi, який дослiвно означае: «розлучений, вiдсторонений»; близько 1733–1880) – класик туркменськоi лiтератури. Освiту отримав у сiльськiй школi, де вчителював його батько, i в медресе Шiргазi-хана в Хiвi. Працював майстром по срiблу, багато мандрував, був у полонi в iранцiв. Із лiтературноi спадщини дiйшло десять тисяч рядкiв. Махтумкулi один iз перших вiдмовився вiд арабо-перськоi метрики, замiнив ii народною силабiчною системою.]
«Махтумкулi, вiдмовившись вiд традицiйноi «придворноi» лiтератури, звертаеться у своiй творчостi до реального життя народу. Розмiром вiрша вiн обрав форму «гошук», – розповсюджений жанр давньоi огузькоi лiтератури, пiд тиском арабськоi i перськоi лiтератури ледве не втрачений назавжди. За допомогою художнiх засобiв поетовi вдалося показати життя народу, його мрii i намагання».
Джора Аллаков
«Єдиним тюркським народом, який мае свого нацiонального поета, е туркмени; Махтумкулi, що жив у XVIII ст., було визнано туркменами, що жили на територii, починаючи вiд Ставропольськоi губернii i аж до берегiв Амудар'i».
В. В. Бартольд. Из истории тюрков.
Петроград, 1917, с. 12–13.
«Вамберi опублiкував 41 поезiю популярного, суто нацiонального туркменського поета Махтум-кулi XVIIIcm. …Махтум-кулi, так само, як iншi улюбленi туркменськi поети, складав своi вiршi не чистою туркменською мовою, ба мiшаною лiтературщиною, з сильним впливом елементiв джагатайських».
Агатангел Кримський
* * *
Герогли
Фрагмент туркменського епосу
…Ну добре, то про кого зараз пiде мова?
Оговтався Герогли вiд ран, повернув собi милого Овеза i, як i ранiше, почав чубити ворогiв. Увесь рiк Герогли воював – i все з Нiшапуром. Їхав – рубав, i повертався – рубав.
Про кого зараз пiде мова? У Нiшапурi правив падишах Бали-бек. Покликав вiн якось своiх пiдлеглих i сказав:
– Дайте пораду, джигiти, як тут бути. Цей поганий крадiй вiслюкiв, злодiй з великоi дороги, руйнуе краiну…
Наближенi вiдповiдали:
– Покличте його до себе, тасгире,[25 - Тасгир – шанобливе звертання.] дайте йому щедрi дари, подаруйте йому коня, гарний одяг. І укладiть з ним перемир'я, тасгире!
У падишаха був старий вiзир. Покликав його падишах i сказав:
– Премудрий вiзире! Ось що радять менi моi прибiчники. А що скажеш менi на це ти?
– Дурну пораду дають тобi, тасгир. Розбiйник прийме твоi дарунки, надiне твоi халати, вiзьме коня, а повертаючись додому, твою крану пограбуе, i – шукай вiтра в полi. Недарма кажуть: вовченя не приручити. Не годиться жити, тасгире, потураючи розбiйнику i злодiю!
– А якою буде твоя порада, вiзире?
– Я дам тобi таку пораду, тасгире: кажуть, що у розбiйника е кiнь, Гир-ат, названий Меджнун-Делi.[26 - Меджнун-Делi – обидвi частини клички коня означають «бiснуватий», «божевiльний».] Ще кажуть, що розбiйник став вiдомим Герогли лише завдяки коневi. Якщо вiн не на конi, якщо немае пiд ним Гир-ата, йому кажуть, не пiдняти i камiнь в десять сiрi.[27 - Сiрi (сири) – мiра ваги, кiлька десяткiв грамiв.]
– Але як же ми зможемо заволодiти Гир-атом, вiзире?
– Силою ним не заволодiеш. І за грошi його не купиш. Але коли не поскупитися на нагороду, в нашiй фортецi знайдуться метикуватi люди, якi зможуть привести до тебе Гир-ата. Хитрiсть допоможе тобi заволодiти конем, тасгире!
Сподобалася падишаховi порада, i повелiв вiн глашатаям зараз же оголосити по фортецi: «Хто вiзьметься привести до мене Гир-ата, коня розбiйника Герогли, тому я вiдразу видам п'ятсот золотих, а коли приведе коня – призначу розпорядником води арика, i вiн усе життя буде жити за рахунок казни!»
Жили у фортецi чоловiк i жiнка, було iм по сто вiсiмдесят рокiв. Чоловiка звали старий Ленгер, а дружину – Шахмамаi-Зулман. Називали ii також Хiрс-бiбi. Стара сказала чоловiковi:
– Послухай-но, старий Ленгере! А може, менi вдасться привести коня?
– Ох ти, пiдла стара! Адже я добуваю собi на прожиття продажем бязi алачi, якути тчеш. Чи з голоду менi пропадати, якщо ти пiдеш?
– Та нi ж! Кажуть же, що пообiцяв падишах сто золотих. Я i залишу iх тобi. Коли помирати будеш – помреш не голодним.
– Ну, то йди, може що i вийде у тебе, – вiдповiв старий.
Пiшла стара до падишаха. Вклонилася i стала, шанобливо схрестивши руки на грудях.
– Кажи, стара, що привело тебе до мене?
– А що казати: потрiбен тобi Гир-ат – вiдраховуй, тасгире, п'ятсот золотих!
– Як же ти, стара та немiчна жiнка, роздобудеш коня?
– Що вiдповiсти тобi, тасгире? Нiхто iз смертних конем не заволодiе. Зможу лише я привести, навчена хитрощам i заклинанням.
Стару знали всi. І вiзирi пiдтвердили:
– Так, тасгире, коли i суджено смертному привести коня, то зробить це лише стара. Не знайти iй рiвних у хитрощах та заклинаннях, тасгире! Вона навiть чуе, як рухаеться змiя пiд землею…
Погодився падишах i наказав видати iй п'ятсот золотих. Стара взяла мiшок з грiшми i анбал[28 - Анбал – професiйний носiй.] вiднiс iх iй додому. Грошi вона вiддала старому Ленгеру, собi купила вiслюка за п'ять золотих i приедналася до каравану, що йшов до Гурджiстану…[29 - Гурджiстан – Грузiя.]
Шлях довгий, а слово коротке. В один iз днiв, коли опустилися сутiнки, караванники почали турбуватися i передавати один одному: «Тягни верблюда сильнiше, говори тихiше!» Зрозумiла вона, що непросто це, погнала свого вiслюка до караванбашi.
– Гей, караванбашi! Щось ви поспiшаете сьогоднi! Чи не сталося, бувай, чого?
– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгiрний Чандибiль. Править ним бек Герогли. Якщо не проминемо цю мiсцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось i хочемо уникнути поборiв.
Почула стара iм'я Герогли з Чандибiля, почала притримувати вiслюка, щоб вiдстати вiд каравану.
«Допоможе Аллах, виiде Герогли оглядати караванний шлях; побачить моi слiди, i, можливо, вдасться менi заманити його».
Так думала вона злiзаючи з вiслюка, зняла одяг i почала рухатися, торкаючись задом землi.
…Наступного дня каже Герогли:
– Косе, закiнчилися грошi у нас, скоро iсти нiчого буде. Поiдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проiздив, хто проходив!
– Отакоi, Герогли! Сам iдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…
– Добре, – вiдповiв Герогли i поiхав сам. Побачив вiн слiд великого каравану. Поiхав
Герогли по слiду, погнався за караваном i тут запримiтив, що в бiк повернули слiди вiслюка. А поряд були ще якiсь дивнi слiди.
Пiшов вiн по цих слiдах. То пiднiмався вгору, то спускався вниз. Пiднявся на пригiрок, бачить – стоiть вiслюк, а бiля його нiг стара лежить. Рот у староi – наче вогнище, зуби – як iкла, жили на шиi – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський мiх.
– Гей, шановна, що робиш ти тут?
– Ой, сину мiй! iхала я з караваном, та не витримала, притомилася i вiдстала. Покинули вони мене. По словах твоiх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мiй, кинь пригорщу-другу землi.
– Та нi, стара, не дамо ми тобi померти. Сiдай на вiслюка, i вiдвезу я тебе до фортецi.
– Сил немае на вiслюка сiсти. Коли знайдеться у тебе окраець хлiба, кинь менi.
– Не можеш сiсти на вiслюка – посаджу позад себе. Давай руку!
– Не пiднятися менi з землi, – вiдповiдала вона i простягла руку
Герогли потягнув ii, i сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши вiслюка попереду, Герогли попрямував до фортецi.
Кожен раз, коли повертався Герогли, Агаюнус зустрiчала його, ледь сходив вiн з коня, обiймала, щоб не думав, не згадував, що немае у нього нi сина, нi доньки. Ось i зараз Агаюнус вийшла зустрiчати його, та зупинилася, – сидить за спиною Герогли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.
– Гей, Герогли, кого ти привiз?
– О, Агаюнус, я привiз тобi бабусю-помiчницю.
– Та пропади ти пропадом i ця бабуся разом з тобою. Вiдвези стару туди, де ти ii пiдiбрав. За дев'ять денних переходiв вiдвези i кинь ii там! Або ще далi вiдвези – за велику гору i кинь ii за горою! Набий ii одяг камiнням i кинь ii в море. Бридке обличчя у цiеi староi, Герогли. Загибеллю загрожуе вона тобi або твоему Гир-ату…
– Так, недарма, видно, кажуть, що у жiнки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподiяти ця стара!
– Чини як знаеш, але на жiночу половину я ii не пущу. Веди ii, Герогли, куди хочеш!
Розсердився Герогли.
– Добре, можеш не турбуватися про неi, ми самi потурбуемося, – вiдповiв вiн i повiв стару за собою, поселив ii в комiрчинi у мейханi,[30 - Мейхана (майхану) – примiщення для бенкетiв, частувань.] туди i посилав iй харч.
Коли Герогли бенкетував з джигiтами, а потiм, захмелiвши, засинав, стара не гаяла часу – пiде в степ, принесе оберемок соковитоi трави, кине коневi, а сама хутчiш повертаеться. Минув мiсяць – i вона вже без остраху давала траву коневi; минув другий мiсяць – i кiнь дав iй погладити себе; третiй мiсяць пройшов, i вона зовсiм приручила коня.
Якось стара розсiдлала коня, а потiм знову осiдлала його. Осмiлiла, скочила в сiдло i, наче вiдьма, проскакала по стайнi… Прив'язала коня, повернулася в свою комiрчину i подумала: «Ну ось, я вже можу сiсти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрiсть, менi його не вивести». І почала чаклувати…
Раптом занемiг Герогли, а з ним i його джигiти. Хвороба не залишала iх нi на третiй день, нi на четвертий.
– Гей, джигiти! Покличте стару. Здаеться менi, що знаеться вона на знахарствi – була у неi сумка хейкель,[31 - Хейкель – шкiряна сумка з молитовником.] – велiв Герогли.
Покликали стару.
– Ох, бабуню, здолала нас немiч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаешся ти на знахарствi?
– Ой, синку! На чому я тiльки не знаюся, скажи менi… А ти полишив мене у холоднiй комiрчинi.
– Вилiкуй якнайшвидше нас, бабуню!
– Зараз я прочитаю вашу долю, сину мiй, – вiдповiдала стара i зняла з себе сумку хейкель. Прошепотiла, погортала сторiнки книги ворожiнь i питае: – Минулого мiсяця довелося вам проiжджати через кладовище, сину мiй?
А Герогли постiйно проiжджав через кладовище.
– Проiздив, – вiдповiв вiн.
– Ось вашi голови i вразила тодi хвороба гайсар.[32 - Гайсар – придумана назва хвороби.] Коли на самому початку хворобу лiкувати – можна зцiлити, сину мiй, а не почати – загинете.
– Хворобу ти розпiзнала, бабусю. А чи в силах ти зцiлити нас вiд неi?
– Хто хворобу розпiзнав, сину мiй, той вiд неi i зцiлить. Є у мене однi лiки. Як вип'ете iх, так здоровi i будете.
Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязi своему склянку сонного зiлля. Ось цього зiлля в пiалi вона i подала спочатку Герогли, потiм Овезу дала i сорока його джигiтам на чолi з Сапаром-Косе. Тiльки ковтнувши зiлля, кожен упав як пiдкошений. І ось вже всi вони заснули мертвим сном.
Пiдiйшла стара до Агаюнус.
– Агаюнус, дитя мое! Вилiкувала я своiм зiллям Герогли i сорок джигiтiв його. Чи не вип'еш i ти?
– Спочатку сама випий його, а потiм пригощай.
– Добре, – погодилася стара, взяла пiалу i, прикинувшись, наче п'е, вилила собi зiлля за яшмак.[33 - Яшмак – кiнець головноi хустки, яким жiнки-туркменки закривали нижню частину обличчя.]
