скачать книгу бесплатно
Серед могил давнiх людей на глибинi трохи бiльше пiвметра вiд сучасноi поверхнi було виявлено поховання лошати, що лежало у повному анатомiчному порядку, як i похованi поруч люди, на правому боцi, у загальному пiвнiчному напрямi, з однiею лиш суттевою рiзницею – без голови.
Очевидно, що голова була спецiально вiддiлена вiд тiла лошати – це засвiдчуе складнi ритуальнi обряди, пов'язанi з культовими похованнями тварин, якi посiдали особливе мiсце у середовищi мiсцевого населення. Той факт, що в могилi було поховане саме лоша (а не дорослий кiнь), не викликае нiяких сумнiвiв – це була вже домашня тварина, яка народилася тут, а не потрапила звiдкись.
У Гонур-депе серед багатьох знайдених виробiв виявилося п'ять бронзових, срiбних i фаянсових сигнальних труб – духових музичних iнструментiв з широким отвором. Інколи в серединi них робилися скульптурнi зображення, ймовiрно, що реальних людських облич.
Ранiше археологи знаходили такi рiжки пiд час розкопок давньоi Бактрii (Пiвнiчний Афганiстан), але дотепер жодного подiбного предмета не зустрiчалося в Маргушi. Їхня особливiсть у тому, що в другому тисячолiттi до нашоi ери цi голоснi iнструменти використовувалися виключно для тренiнгу коней. Ця археологiчна знахiдка зайвий раз свiдчить: кiнь в Маргiанi епохи бронзи був давно одомашнений, причому коней розводили не для важкоi роботи. Цi благороднi i в той же час ще досить екзотичнi тварини належали, судячи з усього, елiтi давнього суспiльства. Конi слугували для парадних цiлей, iх дресирували i навчали виiзду, а в особливих випадках приносили в жертву богам.
Конярство в архаiчнiй краiнi Маргуш було досить розвиненим. Це пiдтверджуе ще одна знахiдка: в однiй з багатих могил гонурського некрополя виявлена мiнiатюрна бронзова скульптура у виглядi голови коня з довгою шиею, сторожко пiднятими вухами i великими, як у ахалтекiнця, очима. Цей унiкальний вирiб довжиною всього 7 см був навершям дерев'яного цiпка, який зотлiв за тисячi рокiв перебування в землi. Сама скульптура умiлого давнього майстра дуже потрiскалася вiд часу, але не втратила рельефностi i виразних обрисiв.
Із сюжетiв, що оповiдають про пригоди людей, якi походять вiд тварин, у Туркменii найрозповсюдженiшими казки е про сина ведмедя, що зберiгае у своему iменi вказiвку на свое походження: Айi-бек, Айi-огли, Айi-али-Кара. Цi казки теж свiдчать про послаблення старих вiрувань; син виростае, убивае батька-ведмедя i повертаеться з матiр'ю до ii рiднi. Окрiм самого шлюбного спiвжиття вiд колишнього тотемiстичного вiрування збереглося ще переконання, що до нащадкiв вiд такого шлюбу переходить сила i мiць батька-тотема.
Майже по всiй Середнiй Азii було розповсюджене повiр'я, що у нiч з четверга на п'ятницю тигри приходять на поклон до могил святих. У всiх оповiдках мова йде про те, що вони нiкого не чiпали, йдучи до святих мiсць, i, здiйснючи прийнятий ритуал поклонiння, обходили навколо шанованоi могили. Вiдiйшовши вiд святинi, тигри вже вели себе у вiдповiдностi до своiх звичок i нападали на худобу. Вiдомi оповiдi про те, як тигри вiдкривали лапою дверi в мавзолей, рятувалися пораненi на святих могилах вiд мисливцiв. Цi повiр'я беруть початок в тотемiзмi, коли люди вважали, що людина пiшла вiд тигра. Тигр нiби розумiе людську мову: якщо називати його ласкавими iменами, вiн не зачепить людину, якщо лаяти – тигр не стерпить образи. Вважали, що тигр може стимулювати народження дитини. Бездiтнi жiнки поклонялися слiдам тигра, стрибали через його шкуру, з'iдали шматок м'яса тигра, носили амулети з його кiгтiв i шматкiв шерстi, ходили на те мiсце, де закопаний труп звiра – таким чином просили у тигра дiтей.
З культу гадюки, ймовiрно, утворилися i фантастичнi образи драконiв, якi перейшли в казки багатьох народiв. Широко розповсюджений мотив – той, хто з'iв шматок м'яса гадюки, отримуе властивiсть розумiти мову тварин i рослин. У туркменських казках цю властивiсть iнколи дае камiнець чи хустка, що знаходиться пiд язиком гадюки. Інколи ii отримують у дар вiд пророка Сулеймана – вищого повелителя усiх тварин, птахiв, комах i гадiв, у тому числi i гадюк.
Жаба символiзувала родючiсть; цей образ закрiплений у магiчних амулетах та срiбних прикрасах туркменських жiнок i центральних гелях туркменського килима.
В основi деяких народних танцiв лежить копiювання рухiв черепахи, журавля, чорногуза, чаплi (танцi «хекуре» i «хим-мил»); сiрого варана (танець «земзен»).
Перетворення в рослини у туркменських казках фiгуруе досить рiдко. Але, примiром, чинара в туркменських казках прибирае чудесних властивостей. До неi в тяжку хвилину звертаються за допомогою героi. «Нахились, моя чинара, нахились!» – мовить одинока сестра хлопчика, який обернувся кейiком, говорить так i Маметджан, який утiкае вiд сестри-дева. І чинара нахиляеться, щоб легше було залiзти на неi; чинара виявляе супротив переслiдувачам героя, якi намагаються перепиляти ii. В iнших казках чинара, перекинувшись через рiчку, допомагае герою втекти на iнший берег вiд ворогiв-переслiдувачiв. Листям чинара вилiковуе хворих i слiпих. У всiй Середнiй Азii чинара вважаеться священним деревом. Вшанування чинари е своерiдним вiдбитком тотемiзму (навiть сухi гiлки туркмени не використовували як паливо).
Закаспiйська область. Поселення Кьошi у 5 верстах вiд м. Ашгабада
* * *
Не розказуйте дiтям казок…
Нобаткулi Реджепов
Сину мiй, казки, що знала,
Вiд бабусь i дiдусiв,
Я тобi переказала
До словечка, геть усi.
Та поет Нобаткулi
Якось дав менi урок,
Що розповiдать не слiд
Дiтям чарiвних казок…
Ось летять дракони злi,
Ось iде до тебе дев…
Вiдривайся вiд землi,
Пригортайся до грудей!
Акпамик, дiвча мале,
Не покаже диву страх.
Див не заподiе зле
І зав'яне на очах.
Вiдлетить у даль дракон,
Знайде долю сирота.
Падишахи звiльнять трон
Разом по усiх свiтах.
Правда, це лише в казках,
Але вiру не облиш.
Наше нинiшне життя,
Вiд казок не вiдрiзниш.
Деви е помiж людей,
Змii i дракони е.
Рiзна нечисть день у день
Непомiчена снуе.
У життi iз трьох дорiг
Важко вибрати одну.
А зiб'е потiк iз нiг —
Понесе на глибину.
Казка нинi, сину мiй, —
Це продовження життя.
Хто мiж люду шах чи змiй
Не впiзнаеш до пуття.
Казка лиш чарiвна мить,
Намальованi свiти.
А тобi не в казцi жить,
Маеш сам цього дiйти.
В мене, синку, тих казок
Є iще на кiлька лiт.
Але дав менi урок
Друг-поет Нобаткулi…
Бiбi Ораздурдиева
* * *
Адж?на
У мiфологii туркменiв, туркiв, таджикiв, узбекiв, каракалпакiв, киргизiв, частково казахiв аджiна – злий дух. У туркменiв, туркiв та деяких iнших тюркомовних народiв функцii злого духа аджiни перебирае джин (у туркiв ще – демон мекiр).
Образ аджiни сформувався як переосмислення привнесених iсламом демонологiчних уявлень про джинiв пiд впливом мiсцевих доiсламських мiфологiчних персонажiв (албасси, перi i т. п.). Злий дух аджiна уявляли в образi жiнки, яка несподiвано збiльшуеться i досягае велетенських розмiрiв, або ж у виглядi рiзних тварин, найчастiше козла, що одиноко блукае подалi вiд житла. Подорожнього, який упiймае аджiну в личинi козла, вiн лякае, виголошуючи несподiвано людською мовою непристойностi.
Таджики вважали, що аджiна сидить у купi попелу вiд домашнього вогню.
* * *
Пустеля
Коли весняноi пори окину оком рiдний край,
Як благодатний дар лежить у сяйвi золотiм пустеля.
Строкатий килим пишних трав на пасовиську, наче рай,
Даремно називаемо тебе, мiй рiдний край: пустеля.
Бажае вiльне серце взяти все у долi на вiки:
Люблю у тишi спозирать барханiв сiрi макiвки,
І чути верхи на конi вiдлуння пострiлiв лунких —
І доброта i злiсть в тобi заплетенi в моток, пустеля.
Ще здавна поруч тут iдуть i щиросердя, i обман.
Ловець пантруе хижака, бреде неспiшно караван,
Марали скачуть у пiсках, тремтить у ковилi джейран,
Вологе око звiрини, мов квiтка в сутiнках, пустеля.
І незбагненна повеснi твоя неписана краса:
Твоi пiски – i вир, i шал, твоi оази – дивний сад,
То нiжнiсть, то безумний гнiв… твоi високi небеса —
Тебе i впоперек i вздовж я пiшки обiйшов, пустеля.
Злiтае пiсня в вишину – мисливець здобич вполював,
Коли ж невдало день минув i вiн нiчого не надбав —
Незадоволений i злий на побратима накричав.
Але байдуже шарудить пiсками сивими пустеля.
Давайте, друзi, в мирi жить, як серце i душа велить,
Втече вiд пострiлу марал – не треба злостi нам таiть,
Стрiлець нехай огляне шир – ще буде перемоги мить,
Не вiдпускае, кличе знов до себе пристрасна пустеля.
Пустеля, слухай Сеiдi, любов'ю душу раниш ти,
На полюваннi пiдвела, ще сто разiв обманеш ти,
Та щовесни тривожно дух менi iзнов дурманиш ти,
І любить мiй народ тебе, вiдкрито й потайки, пустеля.
Сеiдi[2 - Сеiдi (Сеiдi, Сейiдi) Сеiйтназар Хабiп-ходжа-огли (1775–1836). Народився в родинi служителя культу. Навчався в медресе Бухари i Хiви. Був значним беком, кермував вiйськом. Вiдома поетична переписка Сеiдi з поетом-полководцем Зелiлi, в якiй вiдображенi военнi змагання туркменiв iз сусiдами, учасниками якоi були обидва поети. Сеiдi прославляв захисникiв батькiвщини, закликав туркменiв до едностi.]
* * *
Аждарха
«Цiлий ряд образiв iранського епосу, прослiдковуеться в епосi огузiв i iхнiх нащадкiв. Із фрагментiв, якi дiйшли до нас, видно, наприклад, що поруч iз злими духами типу албасти – циклопа з арсеналу тюркськоi мiфологii – чимале мiсце посiдають тут образи демонiчних iстот iранського пантеону – перi, див, аждарха i т. п.».
X. Корогли
«Аждарха уявляли величиною з «мiнарет»; з нiздрiв вилiтае вогонь i йде дим. Поява аждарха iнколи супроводжуеться страшним шумом, дощем, вiн сам кипить, трiщить».
М. Сакалi
У мiфологii тюркомовних народiв Малоi i Середньоi Азii, Казахстану, Пiвнiчного Кавказу, Поволжя i Захiдного Сибiру (аждер, аждер-ха – у туркiв, аждархо – у узбекiв, ажида-ар – у киргизiв, аждаhа – у казанських татар, азербайджанцiв, казахiв (у останнiх – ще ай-дагар), аздяка – у татар-мiшарiв, аждарха – у каракалпакiв, аждаhа – у башкир, аздага – у ногайцiв, а також у таджикiв (аждаха)) – злий демон.
Уявляли його у подобi дракона, часто багатоголового. Походить вiд iранського Ажi-Дахака[3 - Ажi-Дахака – в iранськiй мiфологii дракон; в легендарнiй iсторii iноземний цар-узурпатор, який захопив владу над Іраном.] (давньоiранське аждар – дракон). У священнiй книзi давнiх iранцiв Авестi згадуеться ажi[4 - Ажi (ажай) – в iранськiй мiфологii чудовисько, дракон, персонiфiкацiя чорних хмар, що затуляють сонячне свiтло.] – чудовисько-дракон – перевтiлення носiя зла Ахрiмана. Одним з таких найбiльш вiдомих ажi, який отримав власне iм'я, е триглавий дракон Ажi-Дахака, активний учасник боротьби за владу в давньому Іранi. Поступово образ цього змiя (чие iм'я, без сумнiву, теж пов'язане з утворенням назви аждарха) прибрав подобу людську, трансформувавшись в особу царя-загарбника Заххака, араба за походженням. На його плечах з волi диявола-шайтана виросли двi гадини, якi щоденно вимагали в iжу мозок двох юнакiв.
Мерв. Текiнськi конi
Образ змiя Ажi-Дахака в рiзних iнтерпретацiях перейшов пiзнiше у вiрування багатьох тюркських (i iнших) народiв, якi пересiкалися з iранським свiтом, – туркiв, азербайджанцiв, узбекiв, казахiв та iн. Примiром, у вiрменськiй мiфологii вiдомий вiшап (дракон) – аждахак.
У туркменських переказах, в аждарха (ашдарху) перетворюеться велика гадина, яка живе у важкодоступних, диких мiсцях i протягом довгого часу не бачила людей i навiть не чула людськоi мови. Вважали, що це вiдбуваеться через сорок рокiв (варiант: сто). Гадина, поступово збiльшуючись у розмiрах, стае аждархом i прибирае не тiльки страшноi велетенськоi подоби, а й неабияких магiчних якостей перевертня, що може показуватися у личинi рiзних живих iстот.
У найбiльш розповсюдженому мiфi про аждарха (вiдомо кiлька варiантiв) вiн загрожуе мiсту чи краiнi руйнацiею. Вважали, що дихаючий вогнем аждарха може ковтати i тварин, i людей.
Щоб врятувати народ, йому регулярно вiддають на заклання дiвчину. Герой, перемiгши аждарха, рятуе чергову жертву (у бiльшостi випадкiв доньку царя), з якою одружуеться. У багатьох мiфах героем-переможцем аждарха виступае покровитель вiвчарства Муса-пiхамбер, який перемагае його за допомогою своеi магiчноi палицi. У деяких мiфах аждарха пожирае пташенят птицi симург чи каракус.
Часто перебування аждарха пов'язують з мiсцем знаходження скарбiв, якi вiн охороняе. Цей мотив, зокрема, висвiтлений у легендi про аждарха в мечетi шейха Сейiда Джемаледдiна (XV ст.) у поселеннi Анау поблизу Ашгабада. Центральний портал мечетi, цiеi унiкальноi пам'ятки мусульманськоi архiтектури, прикрашали зображення двох досить великих кахельних драконiв-аждарха. На жаль, мечеть була зруйнована пiд час ашгабадського землетрусу 1948 року.
За легендою, на тому мiсцi, де пiзнiше з'явилася мечеть, росло дерево, на якому був пiдвiшений дзвiн. Одного разу на поклик дзвону зiбралися люди мiсцевоi правительки Джемал (за iншою версiею – правителя Сейiт Джемала) i побачили, що дзвонить величезний аждарха – один iз двох, якi жили у горах поблизу. Дракон показував у бiк гiр, а потiм кивав на теслярiв з сокирою i пилкою. Правителька наказала iм iти слiдом за аждархом. Коли теслi прийшли в гори, вони побачили, що подруга дракона вдавилася гiрським козлом, якого хотiла проковтнути. Теслi увiйшли у вiдкриту пащу аждарха, один перепиляв роги, iнший розрубав тушу козла i таким чином врятували чудовисько вiд неминучоi загибелi. Пiсля цього аждарха вiдкрили теслям печеру з коштовностями i показали, що вони можуть набрати скарбу, скiльки зможуть. Наступного дня аждарха принесли до дерева з дзвоном ще золото i коштовнi каменi, i поклали все те добро до нiг Джемал, яка наказала витратити дари на будiвництво мечетi, на порталi якоi вибити зображення аждарха-дарителiв.
Образ аждарха, подiбно апи, також використовуваний туркменськими поетами-класиками. З цим драконом порiвнювали двi чорнi коси юних дiв – «…довге чорне волосся красунь». В основi цього порiвняння, мабуть, уявний чорний колiр аждарха, його звивистiсть, хвилястiсть тiла. Ну, звичайно, i одвiчнi чари прекрасних кiс, якi можуть «проковтнути» серце чоловiка, як аждарха своi жертви.
«І волосся коханоi боюсь,
Двi коси, що мов дракони…»
Талiбi (1766–1848)
У деяких азербайджанських мiфах аждарха поселяеться у черевi вагiтноi жiнки i вбивае плiд.
У мiфах татар-мiшарiв аждарха – вогняний змiй, який прилiтае в дiм до вдови у подобi ii померлого чоловiка i живе з нею, вiд чого жiнка хворiе i помирае.
У мiфах азербайджанцiв, казанських татар i башкирiв, аждарха пов'язаний з водою, живе в озерi чи на морському островi, на який його переносять хмари.
Пiд турецьким впливом образ аждарха перейшов у мiфологiю слов'янських народiв Балкан (у сербiв подiбний персонаж – аждайя, у болгарiв – аждер).
Аждарха зустрiчаеться доволi широко не тiльки в народнiй творчостi туркменiв i iнших спорiднених iм чи сусiднiх народiв, але i в iхнiх побутових уявленнях.
У газалах спiваеться про плиннiсть земного iснування, про те, що чорна земля як аждарха (дракон) одного разу розкрие пащу i проковтне людину (основною характеристикою нижнього свiту е чорний колiр).
В основi народних вiрувань i забобонiв, пов'язаних з аджархом, покладенi, очевидно, реальнi моменти: зустрiчi людей з окремими екземплярами гадюк, якi вражали iхню уяву своiм незвичним виглядом чи розмiром. У глухих мiсцях Туркменiстану зустрiчалися гади дуже великих розмiрiв. Вiдомий письменник, автор роману «Чингiзхан» Василь Ян засвiдчував, що у 1902 p. y Прiатрiччi натрапив на величезну кобру, довжина якоi, як з'ясувалося пiзнiше, була 213 сантиметрiв.
У мiфах туркменiв (також казанських татар, башкирiв, узбекiв), аждарха, якому вдалося дожити до 80 рокiв (у казанських татар до ста або й тисячi) перетворюеться в демона ювху.
З драконами Анау пов'язана ледве не мiфiчна iсторiя, яка сталася вже у 40-х роках XX ст. У 1948 р. шестидесятирiчний художник по килимах Ашгабадськоi експериментальноi фабрики килимiв Абдула Есгеров i юна, шiстнадцятирiчна килимарка Бостан Гельдиева вирiшили створити унiкальний за сюжетом i технiкою виконання килим. Есгер-ага, так називали художника колеги, зачарований красою Анауськоi мечетi, створив серiю ескiзiв, де, поруч з квiтково-рослинним орнаментом, пiдказаним кахлями фасаду знаменитого пам'ятника, використав фiгури аждархiв, розмiстивши на центральному полi вiсiм зображень цих драконiв. Ескiзи були ухваленi, i почалося ткання, причому у незвичнiй для туркменського килимарства – рiзновисокiй, рельефнiй манерi.
5 жовтня 1948 p., коли до завершення роботи над килимом залишалося всього 10–15 сантиметрiв, колеги наперед iз захопленням привiтали його творцiв. А вночi сталася трагедiя: землетрус величезноi сили зруйнував Ашгабад i його околицi, забравши життя десяткiв тисяч людей, у тому числi i обох творцiв килима. Пiд руiнами зруйнованого порталу Анауськоi мечетi зникли зображення драконiв. Але вони збереглися у всiй своiй кольоровiй гамi на килимi, який через деякий час закiнчила своiми руками мати Бостан, Аннабiбi Гельдиева, та iнша килимарка, Майя Мурадова. У 1994 р. цей унiкальний для Туркменiстану килим iз зображенням аждар-хiв поступив до колекцii Музею туркменського килима в Ашгабадi.
Сергiй Демидов «Дракони в туркменськiй мiфологii»
* * *
Албасси
