скачать книгу бесплатно
Бiла юрта. Мiфологiя та епос Туркменiстану
Олексiй Кононенко
У книзi вперше украiнською мовою у найповнiшому викладi зiбранi персонажi туркменськоi мiфологii, фольклору, епосу. Словниковi статтi про надзвичайних персонажiв проiлюстрованi казками, легендами, прислiв'ями, приказками, поезiею сучасних та давнiх туркменських поетiв у лiтературному перекладi. Вперше украiнською мовою перекладенi лiтературнi пам'ятки «Книга мого дiда Коркута», «Родовiд туркменiв» Абу-л-Газi, «Подорож до Середньоi Азii» угорського мандрiвника Армiнiя Вамберi. Читач, знайомлячись з побутом, звичаями та повiр'ями давнини, немовби занурюеться у життя племен та народностей, якi утворили сьогоднiшнiй процвiтаючий Туркменiстан.
Олексiй Кононенко
Бiла юрта
Мiфологiя та епос Туркменiстану
Все, до чого торкалася рука народу-майстра, отримало постiйну прописку у загальнiй цивiлiзацii свiту за генiальнiстю задуму, досконалiстю виконання i практичним вiдтворенням у вiках. І нинi найкращий пiд небесами кiнь – ахалтекiнський, найкращий на землi килим. – туркменський, сараджинська вiвця i вiвчарка алабай – неперевершенi у своему родi, як i диня вахарман, i нацiональний одяг туркменок, i ювелiрнi прикраси iз срiбла, якi стали втiленням музичноi i поетичноi душi нашого народу. Так що головний пам'ятник йому – вiн сам, який зберiг за п'ять тисяч рокiв своеi iсторii первiсну суть народу-творця, незважаючи на неймовiрнi стрибки i зигзаги цiеi самоi iсторii.
Гурбангули Бердимухамедов, Президент Туркменiстану
Туркменiстан
Туркменiстан – держава в Центральнiй Азii. Межуе з Казахстаном на пiвночi, Узбекистаном – на пiвночi i сходi, Іраном i Афганiстаном – на пiвднi. На заходi омиваеться Каспiйським морем. З 1924 по 1991 р. Туркменiстан входив до складу СРСР на правах союзноi республiки (Туркменська Радянська Соцiалiстична Республiка). Незалежнiсть Туркменiстана була проголошена у жовтнi 1991 р.
Рельеф мiсцевостi
Бiльша частина територii Туркменiстану знаходиться в межах Туранськоi низовини. Пустеля Каракуми («чорнi пiски») обiймае центральну частину республiки. На заходi переважають кам'янистi i щебеневi пустелi, на сходi – пiщанi. Гори i узвишшя знаходяться здебiльшого на пiвднi краiни. Всього 3 % площi Туркменiстану придатнi для землеробства.
На далекому пiвднi краiни розташована гiрська система Копетдаг (найвища точка – гора Рiзе, 2942 м). Їi пiвнiчно-схiдним продовженням е невисокi останцевi гори Малий Балхан (до 777 м) i Великий Балхан (гора Арлан, 1881 м). На пiвнiч вiд Копетдагу простяглася пiдгiрна рiвнина, яка переходить на заходi в обширну Прикаспiйську низовину. Поблизу берега Каспiйського моря вирiзняеться невелике Красноводське плато (до 308 м). На пiвнiчно-захiдному кордонi до меж Туркменiстану входить пiвденна частина плато Устюрт з висотами до 400–460 м.
На пiвднi Туркменiстану знаходяться узвишшя Бадхиз та Карабiль з максимальними висотами вiдповiдно 1267 м i 984 м. Це передгiр'я Паропамiзу, якi продовжуються на територii Афганiстану. На пiвденно-схiдному кордонi краiни пiднiмаються гори Кугiтангтау з найвищою точкою Туркменiстану горою Айрибаба (3139 м).
Клiмат
Клiмат краiни засушливий континентальний з великими перепадами температур, малою кiлькiстю опадiв i високими випарами. Лiто зазвичай жарке i сухе, iз середнiми температурами липня 28–32 °C. Зими м'якi, малоснiжнi, та в окремi роки бувають сильнi, але короткочаснi снiгопади i температура може понизитися до -20 °C. Середнi сiчневi температури коливаються вiд -5 °C на пiвнiчно-схiдних областях краiни до +4 °C на пiвднi. Середня рiчна сума опадiв складае близько 80 мм у середнiй течii Амудар'i, 150 мм у Каракумах, 200–300 мм у передгiр'ях та гiрських долинах i вище нiж 400 мм у горах. Для рiвнин типовi гарячi сухi вiтри i пильнi бурi.
Воднi ресурси
Майже вся територiя Туркменiстану, за винятком пiвденно-схiдноi та пiвденно-захiдноi областi, не мае постiйного поверхневого стоку. Найбiльша рiка Амудар'я, яка поповнюеться вiд криги i снiгiв з гiр Памiру, заходить на територiю Туркменiстану у своiй середнiй течii. Вiд цiеi рiки на захiд вiдведений Каракумський канал довжиною понад 1000 км. Окрiм рiчкових, вiн поповнюеться також грунтовими водами. На пiвднi краiни три значнi рiки – Мургаб, Теджен i Атрек – збагачуються дощами та снiгами вiд гiр Паропамiзу та Копетдагу (на територii Афганiстану та Ірану). З Копетдагу та iнших середньо-високих гiр стiкае також ряд малих рiк з джерельно-дощовим поповненням. Весною рiвень води в рiках найвищий, а часом трапляються сильнi повенi. Влiтку багато рiк мiлiшають i пересихають. Навiть такi з них, як Теджен i Мургаб, у нижнiй течii залишаються без води. Зазвичай рiки закiнчуються т. з. «вiялами зрошення» – мiлкими рукавами та штучними каналами, по яких воду пропускають на поля зрошення. Головна причина мiлководостi рiк – великий забiр води на зрошення, але значна частина рiчкового стоку потрапляе в грунтовi води i випаровуеться. Вздовж рiк i каналiв розташованi численнi оази.
Грунти, рослиннiсть i тваринний свiт
Рослинний свiт Туркменiстану своерiдний. Для незрошуваних рiвнин характернi ксерофiтнi напiвкущi i кущi. Багато з них не мають листя або скидають його, коли настае засуха. Коренi розгалуженi i сягають великоi глибини (наприклад, у верблюжоi колючки бiльше нiж на 20 м). Насiння пустельних рослин часто опушенi або мають своерiднi крильця, що дозволяе вiтру iх легко переносити. Багато рослин пiщаних пустель пристосованi до швидкого укорiнення навiть у рухливих грунтах.
У Копетдазi налiчуеться 2 тис. видiв вищих рослин, а в пустелях i низов'ях гiр – не менше 1 тис. Генетично вся флора мае тiснi зв'язки iз Середземномор'ям, Середнiм i Близьким Сходом.
У Туркменiстанi розповсюдженi полиннi, кураевi, саксауловi, ефемероiди та iншi види рослин.
У низов'ях гiр влiтку, коли пишний травостiй вигорае, мiсцевiсть набувае казкового вигляду: чорнi стеблини висохлих зонтичних вирiзняються на бурiй, без трави поверхнi.
На нижнiх частинах схилiв гiр на темних сiроземах розповсюдженi пирiй, регнерiя, стоколос, якi iнколи називають степовими. До лiта вони теж вигорають. Вище 900 – 1000 м – пояс полинних пустель на свiтло-коричневих грунтах.
Понад 2000 м на бiльш вологих навiтряних схилах з'являються заростi кущiв (барбарис, глiд та iн.) i ялiвцевi дрiбнолiсся – на коричневих грунтах. У трав'яному ярусi зустрiчаеться багатий набiр видiв, часто гарного кольору (iриси, тюльпани, мандрагора та iн.). Степовi види займають найбiльшi площi, тому ввесь цей барвистий пояс називають степовим.
На узвишшi Бадхиз та в iнших гiрських районах були проведенi вдалi експерименти по створенню фiсташкових лiсiв. Мабуть, цi дерева iснували там i ранiше, але були знищенi в результатi багатовiкового випасу худоби на схилах.
Особливе мiсце посiдають т. з. тугаi – заростi тополi, маслинки, лози бiлоi, тамариксу, велетенських злакiв та iнших вологолюбних рослин уздовж берегiв Амудар'i та Мургаба.
В оазах вирощують бавовник, люцерну, баштаннi та садовi культури, а також виноград.
Тварини Туркменiстану добре пристосованi до iснування в пустелях. Багато з них ведуть нiчний спосiб життя. Деякi можуть довго перебувати без води i вирiзняються властивiстю швидко бiгати на великi вiдстанi. У краiнi налiчуеться 91 вид ссавцiв, 372 види птахiв, 74 види рептилiй i близько 60 видiв риб. З великих ссавцiв найбiльш характернi джейран, архар, шакал, лисиця-корсак; з гризунiв – пiщанки, ховрашки i тушканчики; з рептилiй – агами, варани, кобра, ефа, гюрза, черепаха.
Пiд час весняних та осiннiх перельотiв у пустелях з'являються зграi качок, гусей, лисух, журавлiв та iнших птахiв. Принадженi водою та кормом, вони затримуються бiля водоймищ – рiк, каналiв. У мiстах фоновим видом е iндiйський шпак – майна. На зиму залишаються такi види птахiв, як саксауль-на сойка, чубатий жайворонок, саксаульний i пустельнi горобцi, а також хижаки – бiлоголовий сип i гриф. Особливо рiзноманiтний тваринний свiт в низинах Атрека, де зимуе багато видiв тайгових, тундрових та степових птахiв, у тому числi чайки, качки, гуси, лебедi, фламiнго, чаплi, а також комахоiднi птахи (трясогузки, очеретянки тощо). У тугайних заростях водяться кабан, очеретяний кiт, шакал, а з птахiв – фазан.
Серед рiдкiсних видiв тварин пустелi вирiзняються сiрий варан, джейран, кулан (дикий кiнь), гепард, гiена, степовий тхiр i рiзноманiтнi отруйнi змii.
Населення
У 2009 р. чисельнiсть населення Туркменiстану досягла 6 968 млн чоловiк. У столицi краiни Ашгабадi проживае близько 700 тис. чоловiк, а в iнших великих мiстах (в тис. чол.): Туркменабат (колишнiй Чарджев) – 252, Дашогуз – 227, Мари – 123, Балканабат (колишнiй Небiтдаг) – 89, Туркменбашi (колишнiй Красноводськ) – 70. Майже 55 % населення проживае в сiльськiй мiсцевостi.
Мечеть туркменiв
Етнiчний склад i мови
За даними перепису 1995 p., туркмени складали понад 80 % населення республiки, росiяни – 4 %, узбеки – 6 %, казахи – 2 %, вiрмени, азербайджанцi, белуджi, татари – 0,8 %, украiнцi – 0,3 %.
Основнi мови – туркменська i росiйська.
Предки нинiшнiх туркменiв – огузи, один iз тюркських народiв, якi проникли в захiдну частину Центральноi Азii i розпорошилися на територii пiвнiчного Ірану, Анатолii та Кавказу у VII–VIII ст. н. е. Туркменська мова близька до турецькоi та азербайджанськоi. Окрiм туркменiв, що живуть на територii Туркменiстану, нею розмовляють 1–2 млн туркменiв у пiвнiчно-захiдному Афганiстанi i пiвнiчно-схiдному Іранi. Ще налiчуеться 200–300 тис. туркменiв в iнших районах Центральноi Азii, Туреччини та Іраку. Значну роль у iхньому життi вiдiграють племеннi i родовi стосунки. Із численних племен туркменiв найбiльшими е текiнцi i йомути.
По долинi р. Амудар i поблизу туркмено-узбецького кордону проживае значна кiлькiсть узбекiв. Казахи зосередженi в основному на пiвночi Туркменiстану i вздовж узбережжя Каспiйського моря. І тi й iншi походять вiд iнших груп тюркських народiв i за мовними ознаками вiдрiзняються вiд туркменiв.
Росiяни проживають головним чином у мiстах. Вони почали переселятися до Туркменiстану в кiнцi XIX – на початку XX столiття.
Релiгiя
«В релiгii знайдеться тепер одности у тюркiв куди-бiльше, нiж в иншiй-якiй царинi. Геть-геть переважна маса тюркськоi людности визнаетепер i елям (замiсть давнього шаманства), ба ще й уважаеться за його пiдпору».
Агатангел Кримський (1930 р.)
Туркмени, як i iншi тюркськi народи, сповiдують iслам сунiтського тлумачення (до 80 % населення краiни). Резиденцiя глави мусульман Туркменii – казi – знаходиться в мiстi Ашгабат. За радянського режиму атеiзм був державною полiтикою, та все ж у Туркменii iснувало сотнi пiдпiльних мечетей. Тiльки з 1986 р. почалося вiдродження релiгii. У 1985 р. в Туркменiстанi було лише 4 мечетi, а на червень 1990 р. функцiонувало 70 тiльки офiцiйних мечетей.
У Туркменiстанi е декiлька мусульманських святинь. В основному це мусульманськi кладовища i усипальнi епохи Середньовiччя. Серед них найбiльш шанованi Аг-Ішан поблизу Бахардена на пiвнiчний захiд вiд Ашгабада, двi культовi споруди Гамарбаба поблизу Іолотаня та Кушки, мавзолей Серахсбаба, побудований на мiсцi усипальнi шейха Абуль-Фазла поблизу Серахса.
Історична довiдка
«Держави туркменiв, починаючи з епохи Огуз-хана, залишили яскравий iсторичний слiд в долi Азii i Європи. Парфянська держава, Газневiдська туркменська держава, iмперiя туркменiв-сельджукiв i царство куняургенчських туркменiв помiтно вплинули на iсторико-полiтичний клiмат свiту, пiдняли на небувалу висоту економiку i культуру цих епох цивiлiзацiй».
Рухнама
Видатний археолог Вiктор Сарiанiдi, який протягом тридцяти сезонiв працював у Каракумах, вiдкрив центр однiеi з найдавнiших цивiлiзацiй планети – краiну Маргуш (Маргiану), яку за рiвнем розвитку порiвнюють з давнiми культурами Китаю, Індii, Месопотамii та Єгипту. Все, що залишилось вiд колись квiтучоi краiни Маргуш, – це кiлометровi величнi руiни столичного мiста Гонур-депе, де точно i тонко розрахована архiтектура та продуманий життевий устрiй людей. Далекi предки туркменiв – тi, хто почав освоювати колись родючий масив у старiй дельтi рiки Мургаб ще у III тисячолiттi до н. е., – були умiлими архiтекторами, будiвничими, ковалями, гончарями i ювелiрами, знали секрети виплавки металу i бронзи, обробки золота i срiбла.
«Ахал (попередня назва – Кесеракча) – вузька смуга родючоi землi вздовж вiдрогiв Копетдагу. Споконвiку багата пасовиськами i водними джерелами земля Ахала стала колискою найдавнiшоi в Центральнiй Азii культури давнiх землеробiв. Цiй культурi як мiнiмум 8 тисяч рокiв. Слiди людськоi дiяльностi у цих мiсцях збереглися у виглядi знарядь працi, предметiв побуту i витворiв мистецтва з каменю i костi, керамiки i металу, включаючи бронзу, срiбло та золото. Далекi предки туркменiв нагадують про себе своею архiтектурою – вiд глиняних будинкiв, святилищ i неприступних фортець до розкiшних палацiв i храмiв. Задовго до появи великих людських поселень тут вже склалися осередки первiсного господарства, вивчення яких дозволило археологам зробити висновок, що нинiшнiй Ахал слугував пiвнiчно-схiдним кордоном колись передньоазiйського свiту, який сягав звiдси до берегiв Середземного моря.
Джейтун – ось перша, мабуть, ланка у нескiнченно довгому ланцюжку населених мiсць, що змiнювали одне одного. Тепер це ледь примiтний пагорб в оточеннi пiскiв, у 28-ми кiлометрах на пiвнiчний захiд вiд Ашгабада. А десь на межi VII–VI тисячолiть до н. е. тут стояло одне з багатьох поселень раннiх землеробiв i скотарiв. Вже тодi навчилися тут люди вирощувати пшеницю, розводити кiз та овець, а собаки стали iхнiми вiрними супутниками на полюваннi, охороняли стада i житло.
Наступна ланка у цьому ланцюжку – Анау. Поруч iз сучасним поселенням, яке стало нинi адмiнiстративним центром Ахалського велаяту, збереглися два пагорби, чий вiк складае 7 тисяч рокiв. Розкопки тут ще у 1904 роцi почала американська експедицiя Рафаеля Пампеллi, яка i виявила злаковi залишки знаменитоi бiлоi пшеницi ак бугай – першого свiдчення селекцiйного таланту давнiх туркменiв.
Перiод iснування анауськоi культури випадае на V – початок III тисячолiття до н. е. В основному це був принципово бiльш високий рiвень розвитку суспiльства. З'явилося прикладне мистецтво, про що свiдчать чисельнi глинянi сосуди з орнаментальним розписом, прикраси у виглядi бус iз рiзних порiд каменю, у тому числi бiрюзи i сердолiку. Нарештi, саме в Анау у 2000 р. вдалося знайти кам'яну печатку, насiчки на якiй нагадують письмовi знаки!»
Гурбангули Бердимухамедов,
Президент Туркменiстану
Маргiанська археологiчна експедицiя пiд керiвництвом доктора iсторичних наук, професора В. І. Сарiанiдi, в одному з поховань епохи бронзи в некрополi Гонур-депе знайшла кам'яну цилiндричну печатку, на якiй збереглося типове для Давнього Сходу зображення людини у единоборствi зi стоячим левом i вертикальним клинописним написом у три колонки.
«Такi кам'янi цилiндри, прокатанi по сирiй глинi, використовувалися у давнину замiсть особистих пiдписiв, клейма власника чи офiцiйноi печатки. Наша знахiдка датуеться третiм тисячолiттям до нашоi ери i стала тепер найдавнiшим зразком справжньоi писемностi серед виявлених до цих пiр у Центральнiй Азii. Якщо на знайденiй ранiше в Анау ще давнiшiй печатцi е невiдомi науцi знаки, якi не пiддаються дешифруванню, текст iз Гонур-депе може бути прочитаний, тому що тут використано алфавiт, добре вiдомий лiнгвiстам, якi вивчають давнi системи письма».
В. І. Сарiанiдi
Подiбнi письмена зустрiчалися археологам в основному тiльки в Месопотамii (сучасний Ірак), але iх ще нiколи не знаходили в Туркменiстанi i на територii iнших краiн регiону.
Ключ для дешифрування клинопису було знайдено понад 200 рокiв тому назад, у 1802 p., нiмецьким ученим Георгом Фрiдрiхом Гротефендом. Це був справжнiй трiумф науки, бо ранiше нiхто не розумiв значення знакiв на глиняних табличках з Вавилона, схожих на слiди птахiв на мокрому пiску. Звичайно, лiнгвiстам ще треба буде докласти чимало зусиль, щоб прояснити змiст знайденого в Гонур-депе документа, але сам факт його виявлення мае велике значення для вивчення найдавнiших нашарувань культури туркменського народу. Знайдено той самий ранiше вiдсутнiй ланцюжок, який завершуе логiчний ряд ознак, якi визначають i пiдтверджують наявнiсть у Туркменiстанi високоi цивiлiзацii давньосхiдного типу.
«Маргуш була цивiлiзованою високультурною державою. Велика кiлькiсть керамiки, так i неперевершена пiзнiше по якостi i вишуканостi форм, вражаюча уяву монументальна архiтектура маргушських палацiв i храмiв у Тоголок-депе i Гонур-депе говорить про те, що тут уже тодi iснував добре органiзований державний устрiй. Духовним потребам маргушцiв слугувала одна з раннiх форм зороастризму – першоi в свiтi релiгii одкровення, тобто наданоi пророковi Богом. Давнiй Туркменiстан, i у першу чергу родюча i густонаселена в минулому долина рiки Мургаб, поруч з Месопотамiею, Єгиптом, Індiею i Китаем, е п'ятим центром свiтовоi цивiлiзацii. Надбанням туркменського народу е колекцiя прекрасних виробiв давнiх ювелiрiв краiни Маргуш, якi майстерно користувалися золотом, срiблом, бронзою, напiвдорогоцiнними каменями, слоновою кiсткою. Багато елементiв культури Маргiани епохи бронзи, яка знаходиться вiд нас на вiдстанi близько 5 тисяч рокiв, дивом збереглися в генетичнiй пам'ятi туркменiв, у iхнiх нацiональних традицiях та обрядах, у iхньому неповторному декоративно-прикладному мистецтвi. Це переконливе матерiальне свiдоцтво глибоких iсторичних коренiв нацii, ii органiчного зв'язку з цiею благодатною землею».
В. І. Сарiанiдi
«Дякуючи археологii можна упевнено позначити тисячолiття, протягом якого общини перших землеробiв i скотарiв утворювали бiльшi об'еднання, якi стали пiзнiше основою цивiлiзацii з усiма властивими iй ознаками. До таких вiдносяться сформована державнiсть, iснування мiст i наявнiсть писемностi. Дотепер у деяких давнiх оазах у басейнах рiк Мургаб i Теджен, а також в зонi гiрських джерел Прикопетдагськоi долини, археологи незмiнно вiдзначали два перших фактори, та явних ознак писемностi до епохи Александра Македонського не виявлено. Ось чому таке важливе значення мае вiдкриття, зроблене нами пiд час розкопок в Анау.
…Першовiдкривачем пам'яток Анау для наукового свiту став мiй спiввiтчизник, американський учений Рафаель Пампеллi, який приiхав сюди у 1904 р. у вiцi 73 роки. Коли Фонд Карнегi у Вашингтонi органiзував для нього можливiсть проводити розкопки в Анау, Пампеллi, незважаючи на те, що сам був геологом, а не археологом, з великим ентузiазмом вирiшив використати цей шанс, бо ж вiн ще ранiше звернув увагу на Туркменiстан як на мiсце, де може бути вiдкрита невiдома науцi цивiлiзацiя. Вiн запросив у свою експедицiю досвiдченого археолога Губерта Шмiдта, який свого часу працював з легендарним Генрiхом Шлiманом.
Розкопки пiвнiчного i пiвденного пагорбiв Анау експедицiею Пампеллi понад 100 рокiв тому пiдтвердили його здогадки. Знайшлися численнi ознаки високоi культури, яка iснувала тут, такоi ж давньоi як Вавилон i навiть ще давнiшоi, нiж Єгипет епохи фараонiв. Тодi це викликало сенсацiю. У 1908 p. y Вашингтонi були виданi два об'емних томи, де Пампеллi обгрунтував, що люди почали освоювати територiю оази Анау з 5000 р. до н. е. Цi матерiали на багато рокiв стали головним джерелом для вивчення давнiх землеробських культур Пiвденного Туркменiстану, якi з того часу називаються анауськими.
Пiвнiчний пагорб Анау знову став предметом серйозного вивчення лише через 70 рокiв пiсля Пампеллi. Туркменському археологу Какамураду Курбансахатову вдалося тодi iстотно скорегувати ранiше прийняту хронологiю анауських нашарувань i отримати бiльш детальну i точну картину перiодiв обживання цього комплексу. Всього iх виявилося двадцять i вони охоплюють раннiй та середнiй енеолiти, тобто час на вiдстанi вiд нас на пять-сiм тисячолiть… Y верхнiх шарах Пiвденного пагорба була виявлена мiцна платформа, яка ймовiрно слугувала частиною фортечноi споруди епохи залiза. Саме в залiзному вiцi (перше тисячолiття до н. е.) цю територiю захопили Ахеменiди i визнали ii зручною для контролю караванноi торгiвлi вздовж Копетдагського хребта. Насправдi, якщо звернути увагу на географiчне розташування Анау, то можна побачити, що саме тут своерiдний коридор мiж Каракумами i Копетдагом сильно звужуеться.
Є пiдстави припустити, що трохи пiзнiше, у парфянську епоху, саме тут знаходилось мiсто Гатар, згадуване давньогрецьким мандрiвником Ісiдором Харакським.
На знайденiй нами мiнiатюрнiй кам'янiй печатцi (з бокiв вона заледве перевищуе один сантиметр) вирiзанi письмена, не схожi на жодну вiдому науцi систему писемностi… Утому, що тут ми бачимо букви невiдомого нам алфавiту, сумнiватися не доводиться…
Ясно, що це не месопотамський клинопис, який дотепер вважався найдавнiшою системою письма, i це не протоеламське письмо, яке iснувало колись на Іранському плато. Спецiалiсти з iндiйськоi археологii вiдзначали, що форма анауськоi печатки не спiвпадае з формами вiдомих печаток з Індii i лише один знак чимось нагадуе букву давньоiндiйськоi грамоти. Спецiалiсти з давньокитайськоi цивiлiзацii також запевнили мене, що символи тут явно не китайськi, бо в Китаi писемнiсть з'явилася через кiлька столiть пiсля того, як була зроблена печатка з Анау. Мiй колега з Унiверситету Пенсiльванii доктор В. Мейер висловив думку, що яким би не було походження цiеi печатки, тип символiв i мале число насiчок, використаних для створення кожного знака, наводить на думку, що ця система письма вже досить абстрактна, а не пiктографiчна…
…Результати розкопок в Анау сприятимуть фундаментальному розумiнню мiсця Туркменiстану i Центральноi Азii в евразiйськiй системi давнiх цивiлiзацiй.
…Знайденi нами поруч з палацом правителя залишки споруди з великим водоймищем у центрi – не що iнше, як храм води, який поруч з розкопаними ранiше храмом вогню, комплексом так званих громадських трапез i храмом жертвувань утворював едине цiле у складному ансамблi споруд релiгiйного призначення, згрупованих навколо царськоi резиденцii в Гонурдепе.
Нам пощастило вiдкрити царський поховальний комплекс, у якому поруч з померлими знаходилися важливi символи державностi: кам'янi скiпетри, якi у давньому свiтi слугували атрибутами влади, зображення орлiв у золотому окладi, золотий i срiбний посуд, слiди багатих жертвувань, настiнну мозаiку i похороннi колiсницi, аналогiв яким досi не було у всiй Центральнiй Азii. Окрiм того, серед маси звичайних знахiдок вирiзняеться кiлька справжнiх шедеврiв давнього ювелiрного мистецтва. Перш за все, це мiнiатюрна скульптура джейрана, вiдлита iз золота, i левеня, виточене з бронзи. Розмiр iхнiй – менше сантиметра, але за допомогою збiльшувального скла можна роздивитися усi деталi цих потрясаючих витворiв давнiх майстрiв Туркменiстану, достойних Книги рекордiв Гiннесса…»
Фредрiк Хiберт, професор,
куратор Музею археологii й антропологii Унiверситету Пенсiльванii (м. Фiладельфiя, США)
Закаспiйська область. Чатма – житло туркменiв. Вдалинi – аул
«Знаходячись на перехрестi важливих военних i торговельних шляхiв, туркменська земля стала свiдком великого етнiчного руху давнини i середньовiччя, тим центром, який пересiкали грандiознi вiйськовi експедицii з Азii до Європи i з Європи до Азii: походи ахеменiдських царiв Кiра i Дарiя, Александра Македонського, Селевкiдiв, Омейядiв, Чингiзхана, Тамерлана i росiйськоi царськоi армii у XIX столiттi.
У III тис. до н. е. нинiшню територiю Туркменiстану населяли предки сучасних туркменiв, яких «Авеста» називае турами. Це вони у VII ст. до н. е. бiльше нiж на 1500 рокiв пiдкорили увесь Ближнiй i Середнiй Схiд. «Тури на швидких конях» у рiзних захiдних i схiдних джерелах iменуються як кiмерiйцi (амiргiйцi), саки, скiфи, массагети, дахи, дани, саiни, сармати, парни, хiонiти, ефталiти (абдали), гунни, алани, аорси, сарики, яси…
У VI ст. до н. е. пройшла хвиля завоювань ахеменiдських царiв. Потiм були завоювання Александра Македонського, часи жорстоких битв i походiв.
Армii практично усiх вiдомих правителiв давнини вiдчули на собi силу зброi i воiнського духу туркменських кiннотникiв. На територii Туркменiстану нищiвноi поразки зазнали непереможнi доти армади перських царiв Кiра II i Дарiя І. Їхнiй спадкоемець Ксеркс вирiшив не випробувати долю i вiдвiв туранцiв до складу своеi армii. Його приклад наслiдував Александр Македонський.
Воiнська слава турiв докотилася i до Європи. Так, вiдомо, що афiняни запросили на службу 300 кiнних скiфських лучникiв, а римський iмператор Марк Аврелiй у 175 р. органiзував загiн з 8-ми тисяч броньованих турано-сарматських кавалеристiв, зосередивши iх на Британських островах.
Засновник Парфянського царства – Арсак І. Туркмен за походженням, вiн очолив повстання мiсцевих племен проти греко-македонського володарювання i, звiльнивши передгiрськi райони Копетдагу вiд грецьких намiсникiв, в областi Парфiена заклав ядро майбутньоi держави. Вiд нього усi парфянськi царi нарiкалися iменем Арсак. Етимологiя цього iменi бере витоки у давньотуркменському словi «ар», «ер» («мужчина», «мужнiй»).
У І cm. до н. е. в суперництвi за свiтове володарювання зiштовхнулися могутнi iмперii Заходу i Сходу – Рим i Парфiя (резиденцiя парфянських царiв Нiса знаходиться недалеко вiд Ашгабада). У 53 р. до н. е. в землi парфян (прямих предкiв туркменiв) вторглося вiйсько римського трiумвiра Марка Красса. Його 43-тисячна армада мала усi пiдстави розраховувати на успiх, уникнувши, внаслiдок умiлого маневру, зустрiчi з основними силами парфян. Та на шляху Красса постав загороджувальний загiн полководця Сюрена всього лише з 11-ти тисяч воiнiв. Сюрен заманив грiзного супротивника в пустелю, знищуючи на шляху колодязi, спалюючи траву, вимотуючи ворога несподiваними нiчними нападами. У результатi римляни були настiльки деморалiзованi, що у головнiй битвi (пiд месопотамським мiстом Карри) були зiм'ятi протягом кiлькох хвилин. Плутарх подае детальний опис блискучоi перемоги Сюрена… У битвi пiд Каррами загинули Марк Красci його син. Понад двадцять тисяч римських воiнiв полягло на полi бою i близько десяти тисяч було захоплено у полон.
Пiсля цiеi битви (9 травня 53 р. до н. е.) Парфянську iмперiю було визнано однiею з найсильнiших держав свiту.
В iсторii е десятки прикладiв военноi присутностi тюркських загонiв у рiзних точках давнього свiту. Навiть об'еднання Китаю (у 231 р. до н. е.) вiдбулося не без iхньоi допомоги. Вiдомо також, що у серединi VIII в. регулярну армiю Китаю очолював огузький хан Ань Лушань, що деякий час навiть правив iмперiею при пiдтримцi спiввiтчизникiв.
У VI в. Середня Азiя повнiстю була завойована тюрками, якi у 551 р. заснували свою державу.
У серединi І тис. до н. е. джерела вже чiтко фiксують проникнення середньоазiатських етносiв до Єгипту. У V ст. до н. е. у складi ахеменiдського гарнiзону, розташованого на нiльському островi Елефантiна (Пiвденний Єгипет), згадуеться хорезмiйський загiн. Корiнним чином ситуацiя змiнюеться в середнi вiки. Починаючи з VII ст. … тюркськi вiйськовi командири з числа огузiв, кипчакiв, хазар грають провiднi ролi в Єгиптi. А у XIII cm. вiйськова гвардiя египетських султанiв, яка складаеться в основному з огузiв i кипчакiв, здiйснила переворот. З XIII по XVI cm. ця гвардiя, вiдома пiд iменем «мамлюки», безмежно правила Єгиптом, висуваючи султанiв iз своiх рядiв. Першим мамлюкським султаном Єгипту став Айбек ат-Туркмен (помер у 1257 р.). У XVIcm. Єгипет повнiстю увiйшов до складу Туркмено-Османськоi держави. Вiдомо також, що Махмуд ал-Барудi (1868–1932) – прем'ер уряду Єгипту у 1882 р. – також був представником тюркських народiв.
Мiж Туркменiстаном i Єгиптом, як i мiж усiма схiдними краiнами, iснували контакти етнiчного i культурного характеру (яку давнину, так i в середнi вiки). Особливо iнтенсивними цi зв'язки стали починаючи з античного часу, коли Великий Шовковий шлях з'еднав мiж собою усi краiни Старого Свiту».
Овез Гундогдиев
Текiнцi
Багатоплемiнний тюркський народ огузiв, чи гузiв, згадуеться вперше в iсторичних пам'ятках VI–VIII ст. по сусiдству з так званим тюркським каганатом, могутнiм об'еднанням тюркських кочових племен з центром у пiвденному Алтаi i пiвнiчно-захiднiй Монголii, про яку сповiщають схiднi, китайськi, i захiднi, вiзантiйськi, письменники, а також залишенi самими тюрками могильнi написи на р. Орхон (у верхiв'ях Єнiсею). За даними орхонських написiв, огузи то входять до складу тюркського каганату, то знаходяться з ними у станi вiйни.
«У VII cm. Середня Азiя завойована арабами. Араби принесли свою культуру i нову вiру – iслам.
Яскравий слiд залишили огузи-туркмени в iсторii Арабського халiфату. Арабськi воiни, пiдкоряючи Центральну Азiю, були враженi iхньою мужнiстю i военним мистецтвом. За словами видатного арабiста А. Меца, усi халiфи IX–XII cm. були синами туркменських жiнок, а туркменськi гвардiйцi складали ядро халiфськоi армii. В кiнцi IX cm. гвардiя Аббасiдiв налiчувала 25 тисяч туркменських вершникiв, витрати на утримання яких дорiвнювали 1,6 млн золотих динарiв нарiк. Усi вищi военнi пости в халiфатi, до складу якого входили Центральна Азiя, частина Закавказзя, Мала Азiя, Єгипет, частина Іспанii, посiдали туркменськi полководцi».
Овез Гундогдиев
У IX–X ст. огузи у степах Середньоi Азii, в низинах Сирдар'i i бiля Аральського моря. Тут знаходяться «мiста», тобто поселення, огузiв, про якi згадують арабськi джерела: Янгiкент («нове мiсто» – перс. Дех-i-Нау, араб. Ал-Кар'ят-ал-Хадiса), де знаходиться зимова резиденцiя «князя гузiв» (ябгу), Сауран, Сигнак та iн.
У першiй половинi XI ст. значна частина огузiв пiд керiвництвом султанiв з роду Сельджукiв захопила Іран, пiвденну частину Закавказзя i майже всю Малу Азiю, а в пору найбiльш широкоi военноi експансii – сусiднi з ними Сирiю, Ірак (Месопотамiю) i Ємен. Результатом огузького завоювання стала тюркiзацiя давнього землеробського населення Азербайджану i Анатолii. Новi феодальнi вiдносини в державi «великих Сельджукiв», як i в пiзнiших не таких тривких державних об'еднаннях огузьких племен, переплiталися з пережитками патрiархально-родових стосункiв i кочовим побутом.
Ще ранiше, у X ст., iнша численна група огузiв просунулася слiдом за печенiгами через Ембу i Яiк (Урал) у причорноморськi степи, де руськi лiтописи згадують про них пiд iменем торкiв. Посол халiфа Ібн-Фадлан прибув до них на початку цього пересування в районi Уст-Урта (922 p.). Вони ще не були мусульманами, хоч знали про мусульманство. Один з iхнiх «царiв i чолових» носив iм'я Йiнал Молодший (чи Маленький), що вiдповiдае (мабуть, не випадково) iменам двох огузьких ханiв, сучасникiв легендарного Коркута, про яких згадуе Рашiд-ад-дiн, з яких молодший називався Ала-Атли Ас-Донлу-Кай-Інал-хан («той, що володiе рудим конем, одягнений в соболине хутро Інал з роду Кайi»). В серединi XI ст. торки були знесенi новою хвилею тюркських кочових племен, якi прийшли iз середньоазiйських степiв – половцями (кипчаками).
Частина огузiв, що залишилися в Середнiй Азii, пiд тиском кипчакiв i союзних з ними кочiвникiв просунулась на той час на захiд, за Амудар'ю i в бiк Каспiйського моря, розповсюдившись по територii нинiшньоi Туркменii. Етнiчний термiн «туркмен» зустрiчаеться в арабських джерелах починаючи з другоi половини X ст. Спочатку вiн позначав, ймовiрно, ту групу огузiв, яка приблизно у цей час прийняла мусульманство. «Туркменами» вiзантiйськi письменники називають i огузiв Малоi Азii, переважно маючи на увазi огузькi кочовi племена. Можна припустити, що i пiсля першоi хвилi сельджукських завоювань, у XI ст., новi групи кочових огузiв-туркменiв неодноразово рухалися на захiд, в Закавказзя i Малу Азiю, поповнюючи собою ряди войовничих кочових племен, якi поступово пiдкорили колишнi володiння Вiзантiйськоi i Трапезундськоi iмперiй.
Це й забезпечило у подальшому досить швидку перемогу туркменiв-сельджукiв, якi створили свою свiтову iмперiю. Дякуючи огузам – туркменам i кипчакам – у 1260 роцi пiд Айн-Джалутою було розбито монгольське вiйсько.
Туркменськi воiнськi контингенти переважали у вiйськах вiзантiйських iмператорiв, руських князiв, входили до складу монгольських загонiв у Китаi, армii Тамерлана. Тамерлан у нагороду за ратну службу подарував iм п'ять тисяч чистокровних арабських кобилиць. Туркмени також були на службi у англiйських королiв, брали участь у походах германського iмператора Фрiдрiха II.
Пiсля падiння монгольського володарювання у Переднiй Азii з початку XIV ст. кочовi племена огузiв, якi розташувалися серед осiлого населення Закавказзя i Малоi Азii, утворюють великi племiннi союзи туркменiв «Чорного барана» (кара койунлу) i «Бiлого барана» (ак койунлу). На чолi останнiх стояло огузьке плем'я Байин-дир (у В. В. Бартольда: Баюндур), з якого виходила правляча династiя. Головним центром цiеi групи огузьких племен було у XIV ст. мiсто Амiд у верхiв'ях Тигра, нинi Дiарбекiр. Вiзантiйськi джерела того часу називають туркменiв Бiлого барана амiтiотами. Центр iншоi групи, туркменiв Чорного барана, знаходився спочатку на Вiрменському плоскогiр'i, на пiвнiч вiд озера Ван. Боротьба мiж цими двома групами завершилася перемогою першоi на кiнець XIV ст. (1389 р.) i вдруге в серединi XV ст. (1467 p.).
«Племя Байиндир, – пише iсторик держави огузiв акад. В. О. Гордлевський, – посiло у XIV–XV ст. в Малiй Азii панiвне становище». Вершини своеi могутностi держава ак-койунлу досягла в серединi XV ст. при Узун-Хасанi з династii Баюндурiв (1457–1478), коли вона включала в своi межi «пiвденний Азербайджан, Карабах, Вiрменiю, Курдистан, Дiарбекiр, Ірак арабський (Месопотамiю), Ірак перський (пiвнiчно-захiдний Іран), Фарс i Кiрман», а столиця падишаха перенесена була в Тебриз (з 1468 до 1501 р.). На початку XVI ст. вона була розгромлена мiцнiшими державними об'еднаннями османських туркiв i перських Севефiдiв («кизилбашiв»).
З другого огузького племенi Кайi вийшов рiд Османа, який об'еднав огузькi племена в захiднiй частинi Малоi Азii, на кордонi вiзантiйських володiнь. Із середини ХI ст. османи очолили турецьку военну експансiю на Захiд, проти Вiзантii i балканських слов'ян, захопили Константинополь (1453 р.) i Трапезунд (1461 p.), пiдкорили собi до кiнця XV ст. залишки iнших державних об'еднань огузiв у Малiй Азii та Азербайджанi, а потiм i арабськi краiни Переднього Сходу, створивши на цiй основi Отоманську iмперiю, велику багатонацiональну мусульманську державу з центром у Стамбулi (Константинополi).
