скачать книгу бесплатно
Пливе човен – води повен
Олег Иосифович Говда
Дике поле #2Украiнська фантастика
Життя – що калейдоскоп. Був Петро звичайним студентом полiтехнiки – став козацьким новиком. Жив у третьому тисячолiттi – а опинився у серединi сiмнадцятого столiття. Здавалося б, куди бiльше? Так нi, пустотливiй долi i цього виявилося замало. Не встиг Петро звикнутися з привiльним життям, як потрапив у неволю. Ще й найгiршу з усiх можливих, бо полонили його харцизи.
Розбiйники, що не шанують нi Христа, нi Аллаха, а людське життя для них не дорожче за цiну на невiльницькому ринку. Що буде далi, чи вдасться йому врятуватися i дiстатися на Сiч? Куди подiвся Полупуд? Що везе туркам розбiйницький байдак? Про це та iншi подii читайте у романi Олега Говди «Пливе човен – води повен», другiй книзi циклу «Дике поле».
Олег Говда
Пливе човен – води повен
«Ой, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, – сонця не хоче!»
І. Франко
Частина I. Dente lupus, cornu taurus petit (Вовк iклами, бик рогами)
Роздiл перший
«Козаком бути добре, а моряком – краще…»
Дитячий вiршик крутився в головi, як закiльцьований файл, дуже точно вiдповiдаючи настрою i краевиду.
Широка, метрiв зо тридцять рiчка, спокiйна, як озеро, неспiшно несе невеличкий рибальський човен, ледь-ледь похитуючи його, немов колиску. Ще й шепоче при цьому, нiби кiт на припiчку муркоче. Синь, трохи вибiлена рiдкими пiр’iнками хмар – вгорi i внизу. Красота… Тепло, свiтло i мухи не кусаються.
Подивившись, як я даю собi раду з веслами, Полупуд довго думав, жуючи вус, потiм зiтхнув i посадовив мене на корму. Довiривши стерно. Правда, перед цим додатково прив’язав його ремiнцем до уключини.
Дiя супроводжувалася коментарем, що вiн не збираеться ганятися за стерном, через те що у декого руки з дупи ростуть.
Я, звичайно, мiг би заперечити проти таких грубих iнсинуацiй. Руки у мене, як у всiх, до плечей причепленi, але коли запорожець перебувае у поганому настроi, краще промовчати. Вiд уiдливих слiв корона з голови не впаде, а вiд щедрого козацького запотиличника – запросто. Особливо у виконаннi Василя Полупуда. Навiть разом з головою.
Причина ж для кепського настрою запорожця була вельми поважна. У нас вкрали коней…
Ну, не щастить нам на коней – хоч трiсни. Як то кажуть, то сiль в оцi, то скалка в п’ятi. Але i це ще не найгiрше. Зрештою, кiнь товар ходовий, цiнний. У будь-якому господарствi потрiбний… Загалом, сам в руки проситься. Значно гiрше те, що коней викрав Олесь.
Василь як дiзнався, аж обличчям потемнiв. Ще б пак, ми того пуцьвiрiнка, як сирiтку, байбуза, посеред чистого поля на курганi знайшли. Обiгрiли, нагодували, дали притулок, а вiн нам таку пiдлiсть влаштував. Та я б його за це власними руками…
До речi, про руки. Саме вони i вручили Олесевi поводи. Вчора вечором. Всi вже спати лягали, коли вiн пiдiйшов i каже: «Не можу заснути в куренi. Весь час здаеться, зовнi хтось зачаiвся i мене пiдстерiгае. Пiду, Петре, назовнi ляжу. Хоч пiдскакувати кожну мить не треба».
Узяв сiдло, пiтник i вийшов. Пошарудiв там, влаштовуючись. Через якийсь час знову заглянув.
– Не йде сон?
– Нi-i… Дай збрую, вiдведу коней до рiчки. Напою i скупаю…
– Не можна ж вночi.
– Ти про русалок? – хмикнув Олесь. – Не хвилюйся. Мене не зачеплять… – i швидко пояснив: – Рiчковi дiвчата кiнського поту не люблять. Близько не пiдходять.
Чуже бажання добровiльно потрудитися задля загального блага завжди знаходило вiдгук у моiй душi. Тим паче, ця робота чекала зранку на мене. Так що я без жодних сумнiвiв мерщiй видав Олесевi все необхiдне i, незважаючи на прийняте рiшення зав’язати тiснiше знайомство з дещо дивакуватим хлопцем, в помiчники не набивався. Пiсля вчорашнiх турбот i пригод зайва година сну була важливiша. Та й Олесь нiкуди не дiнеться. Наговоримося ще… А от вiн вирiшив iнакше.
– Старий я дурень… – зiтхнув Полупуд. – Бачив же, що хлопчинi, як пiд хвостом горить, так на Сiч рветься. Але думав, що це вiн усе ще з неволi тiкати продовжуе. Таке часом трапляеться з тими, хто з полону врятувався. Їм здаеться, що ще не досить далеко втекли, i погоня ось-ось наздожене. Думав, серед такоi кiлькостi козакiв хлопчина вiдчуе себе у безпецi i заспокоiться. А воно, бач як вийшло… Не догледiв.
Бажаючи розiгнати смуток, Василь взявся за весла i погнав човен з такою швидкiстю, що вода аж спiнилася. Я думав, запорожець розiгрiе кров i вгамуеться, але Полупуд навiть не думав збавляти темп. Загрiбав, як найнявся…
Про те що Олесь пропав разом з кiньми, дiзналися ближче до снiданку. Табун пасся в сторонi вiд табору, а за хлопцем нiхто умисно не наглядав. Тож вiдкрилося все аж як вартовi змiнилися i хтось iз козакiв насмiшкувато поцiкавився, чого це ми своiх кобил окремо тримаемо?
Бачачи, що Полупуд не розумiе про що мова, вартовий додав, що бачив, як Олесь на iнший берег з кiньми переправлявся. Але не затримував, думав, що Полупуд сам джуру кудись вiдправив, i тривогу пiднiмати не став. От тодi я i пригадав учорашню розмову.
Загалом, Олесь розрахував усе точно. Ми його нi в чому не пiдозрювали, а iншим до хлопця i поготiв не було жодного дiла. Незрозумiло iнше, – якщо вiн справдi на Сiч подався, то чому таким дивним чином? Адже ми теж туди збиралися. Хотiли тiльки сотника Сороку дочекатися.
Що може гнати хлопчину в кiш з таким нетерпiнням? За допомогою поспiшае? Куди i кому? Сам же казав, що людолови всiх убили. А якщо нi, то чому в Трясила козакiв не просив? Десяток досвiдчених i добре споряджених воiнiв – доволi грiзна сила. З пiвсотнею ординцiв цiлком здатнi самотужки впоратися. А сотню з обозом – затримати до пiдходу Сороки.
До речi, про сотника. Хотiли чи нi – а тепер уже при-йшлося чекати. На щастя, недовго. Мiчений правду сказав, трохи ближче до вечора Сорока з’явився. З трьома десятками козакiв. Про що вони з Полупудом тлумачили, я не чув. Але закiнчилася розмова тим, що нам видали один iз човнiв, що були на заставi…
Так що тепер, по водi, ми навiть швидше за Олеся до Базавлука доберемося… Ось i питаеться – чого зiрвався? Лишень гiрше зробив. Яка б потреба його на Сiч не гнала, конокрадiв нiде не люблять. На що ж розраховував? Чи справа така пильна, що власноi голови не шкода?
Нi, нiчого не сходиться. Чим довше сушу голову, тим бiльше заплутуюся. І знову згадуеться навдивовижу чиста шия i зап’ястя без слiдiв оков у колишнього невiльника.
– Я ось що запитати хотiв… Ти не звернув уваги, що на тiлi хлопця жодних слiдiв ув’язнення не було?
– Слiпий я, чи що? – в такт руху весел, розмiрено вiдповiв запорожець. – Ти правило рiвнiше тримай. На серединi течiя сильнiша.
За роздумами я й не помiтив, що рiчка помiтно прискорилася. Навiть без зусиль козака, береги пропливали набагато шустрiше. Та й шум посилився. Наче десь неподалiк швидкiсний автобан проходить.
Про причини Полупуда питати не став. Не дитина. Два i два скласти можу. Зрозумiло, що це вже Днiпро чути. Ще трохи i притока винесе нас на основне русло. От тiльки нам з ним, на жаль, не по дорозi. Базавлуцька сiч теж у плавнях, по iнший бiк рiки. Так що Днiпро доведеться навскоси проскочити. І чим швидше, тим менше потiм вертатися… Тому Василь i сiв на весла. Але, поки до боротьби з течiею не дiйшло, е час поговорити.
– А що ж не говорив нiчого? Хiба не пiдозрiло, що людолови хлопця не зв’язували?
– Трапляеться i таке… – пробурчав козак. – Коли хлопчина гарненький, його окремо, разом з дiвчатами тримають. Розумiеш?.. Ну, i поводження iнше.
Чого тут не зрозумiти. У толерантному суспiльствi зрiс, бодай його качка копнула. Власне кажучи, менi байдуже кому з ким веселiше жити, але… як то говориться, е нюанс.
– Я й не хотiв хлопця конфузити, – продовжив Полупуд. – Тим паче, перед козаками. Клеймо поставити багато розуму не потрiбно, а змити – навiть кров’ю не завжди виходить… Ну, годi ляси точити. Зараз нас на плесо винесе… Гляди вперед i прав он на ту скелю… Бачиш? Яка на ведмежу голову схожа! – Василь напiвобернувся i хитнув пiдборiддям, вказуючи напрямок.
– Бачу.
– Чудово… Круто не забирай. Днiпро тiльки здаеться тихим, а хвиля сильна. Переверне човен i ойкнути не встигнеш…
– Зрозумiв… – хотiв ще додати, мовляв, не турбуйся, все зроблю як треба, але увагу прикував до себе великий човен, що зненацька вигулькнув з-за вигину. Прапора, вимпела або яких iнших розпiзнавальних знакiв на ньому не було. А хоч би й були – я однаково на них не розумiвся.
– Василю, дивись! – тицьнув пальцем. – Це чайка? Так?
Полупуд, що сидiв спиною вперед, швидко глянув i хитнув чубом.
– Нi, Петре. То не бойове судно. Байдак купецький. Бачиш, як низько сидить? Замалим хвилю бортом не черпае. Жадiбний купець… Багато вантажу взяв. Як тiльки через пороги переправилися? Чи вже на пониззi довантажували? Та, Господь з ними… швидко йдуть, поспiшають. Навiть вiтрило пiдняли. Ми ще й на середину не випливемо, як повз проскочать. Забудь. Не вiдволiкайся… Тримай рiвнiше. Бачиш, нас зносить…
Справдi, щойно притока винесла човен на плесо, як Днiпро не забарився показати силу. Пiдхопив легке суденце, немов шкаралупу, i понiс. Василь налягав на весла, я ж намагався тримати рульове весло так, щоб йти навскоси.
Боротьба з рiчкою потребувала всiеi уваги i сили, тож стало не до розглядання чужого судна. Пливуть люди до моря, ну… i шовковою скатертиною дорога. Головне, розрахувати швидкiсть так, щоб не зiткнутися.
Це тiльки здаеться смiшним… Мовляв, рiчка широка, з берега на берег стрiлу не перекинеш… А насправдi, якщо вже у моему свiтi лiтаки примудряються зiштовхуватися – то краще гав не ловити. Береженого i Бог береже.
– Суши весла! Пропустимо купця… – скомандував я, оскiльки Василевi весь час озиратися було незручно, а байдак накочувався вельми споро. Весла, вiтрило, течiя… Це не лебiдь, рак i щука. Тут запряг в одному напрямку тягне.
Полупуд втягнув весла i обернувся, цiкавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так, щоб i човен не знесло сильно, i байдак пройшов повз нас, не ближче нiж за п’ятнадцять-двадцять метрiв.
– Слава Ісусу Христу! – прокричав Василь, коли нiс байдака майже порiвнявся з нами. – Звiдки i куди прямуете, панове? Якщо не таемниця велика…
– Зверху вниз за течiею… – жартiвливо вiдповiв хтось. Пiсля чого додав серйознiше: – Слава навiки Богу нашому! У Ачi-Кале[1 - Очакiв (тур.).] правимо. Кажуть, нинi там хорошу цiну на пшеницю дають. Саранча i в цьому роцi не дозволила голомозим урожай зiбрати… на пнi всi хлiби стерла. Вiд Бахчисарая i аж пiд Перекоп – чорна земля. Як зорано.
Начебто нiчого такого надзвичайного i не сказав, сарана на Туреччинi дiло звичне, але Василь чомусь втратив iнтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте i вiдвернувся.
– Крук! Ти бачиш хто це?! – закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. – То ж Полупуд! Щоб очi моi трiснули!
Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскiльки Василь пригнувся, немов перед стрибком i схопився за весла. Потiм пiдхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.
– Втече! – продовжував рвати горлянку невiдомий.
– Нi, не цього разу… – вiдповiдав хтось спокiйнiше. А у наступну мить гримнув пострiл. Човен хитнувся сильнiше, i Полупуд зник. Разом з веслом…
Я в зацiпенiннi вiдпустив кормило, обiруч вчепився в борт i, не вiдриваючи погляду, дивився на рiчку, чекаючи, що голова козака ось-ось з’явиться на поверхнi. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навiть для такого вiдмiнного плавця, як Полупуд.
– Як же так? Нi, цього не може бути… – облизав пересохлi губи, подивився на купецький байдак i побачив нацiлене дуло мушкета. Навiть з десяти метрiв воно здавалося величезною чорною дiрою, здатною засмоктати весь свiт.
– Гей, хлопче! Якщо теж не хочеш пiти ракiв годувати, стрибай у воду i пливи до нас. Обiцяю, залишимо живим. У Ачi-Кале не лише збiжжя, але й невiльники в цiнi… Ну, чого завмер? У шаровари зi страху наклав? Нiчого, поки допливеш – виполощеш. Нiхто й не помiтить.
Гучний регiт був останнiм, що я почув, перш нiж днiпровська хвиля пiдгадала слушну мить, розвернула човен поперек течii i одним дужим поштовхом перекинула його. Змахнувши руками, я полетiв у воду, i хвилi зiмкнулися над головою, наче завiса впала.
– ? —
Помирати не хотiлося категорично. Абсолютно i цiлком. Всiма фiбрами або що там у душi е. Якого дiдька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, i не камiкадзе, та й взагалi – це не мiй свiт. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти нi за цапову душу!
О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи вiд несподiванки мене так плющить? Боягузтвом не те що вiддае – смердить за версту, як недiльним стервом. Треба для виправдання iнше щось придумати, якщо не шляхетнiше, так хоч благозвучне. Нехай i для внутрiшнього використання, але чого хорошого в тому, що сам вiд себе носа вернути будеш?
Ой! Згадав! Є причина! Є! Менi нi в якому разi не можна вмирати. Адже тодi нiхто не дiзнаеться про тих бiдолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я единий, хто може привести жiнкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собi i повинен вижити за будь-яку цiну!
Полегшало? Не надто… Але, як робоча версiя, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось iнше все одно немае. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку i втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумiв…
Рятiвникам якiсть гри не сподобалася i нагородою за фальш став мiцний стусан пiд ребра.
– Ану, вставай! Бач, розлiгся, як панянка!
Пiсля чого я був поставлений на ноги i нагороджений ще одним чутливим стусаном у живiт. Аж подих забило.
– Гляньте, як повiтря ротом хлипае! – заiржав хтось. – Чисто карась… – i продовжив уже без смiху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звiдки Полупуда знаеш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!
– Не знаю я його…
Спробу вiдхреститися вiд знайомства з Василем не зарахували. І на пiдтвердження цього негайно прилетiв мiцний потиличник. В тому сенсi, що у головi загуло, як у церковному дзвонi. Коротка пауза i ще разок – тепер в iнше вухо.
– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ськiй заставi побачив.
Устиг. Бiльше мене не били. Ким би не були цi люди, але Днiпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звiдки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тiй протоцi стоiть козацька застава, теж вiдали. Значить, я i про все iнше мiг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, i ставлення iнше.
Мене штовхнули в груди, примушуючи сiсти на якийсь куль. Але я не очiкував подiбноi люб’язностi, тож позадкував, перечепився за нього i повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальностi.
– На заставi, кажеш? – на той час як дзвiн у головi вщух i разом з ним зникли рiзнобарвнi плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зi мною залишився тiльки один з незнайомцiв. На вигляд типовий пiрат. Одноокий, з пов’язкою, що закривае лiву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тiльки на гладко поголенiй i засмаглiй до кольору мореного дуба головi замiсть бандани – козацький оселедець.
Я необачно кивнув, i калейдоскоп знову закрутився. Потiм мене занудило i я довго, зi смаком блював за борт. Судячи з симптомiв – щонайменше струс сiроi речовини, яку ще називають мозком. Цiкаво, якщо мозок вмiстилище розуму, то чому речовина «сiра»?
– Я поставив питання… – нагадав про себе «пiрат». – Чи тобi вухо вiдрiзати? Щоб краще чув…
Логiка в його словах навiть не ночувала, зате загроза аж дзвенiла.
– Так. На Микитинськiй заставi. Вчора.
– Угу… І чия сотня там зараз у дозорi?
Перевiрка чи допит? Втiм, я ж не паролi i явки зливаю, а всього лише iм’я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таемниця.
– Андрiя Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.
Схоже, вiдповiдь «пiрата» задовольнила. Оскiльки нi погроз, нi репресiй за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслiдок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих днiпровських водах, плюс рясне поглинання останнiх… а може, просто зi страху, як прийшло розумiння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.
– Самого як звати?
– П-пе-т-тро.
– На, Петре… Ковтни… – «пiрат» простягнув флягу. – Зiгрiй душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита вiдкинеш.
Напевно, слiд було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика вiдкусити, нiж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками i приклався до шийки. Тiльки забулькало… Нi смаку, нi запаху я не розiбрав. Одне лише вiдчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потiм i по жилах розливаеться тепло.
– Добрий молодець, – знову розсмiявся хтось. – Як дитя до цицьки присмоктався. І не шкода тобi, Круку, ракii? При нинiшнiх цiнах на невiльникiв така фляга дорожче раба коштуе.
Розумiючи, що у мене зараз заберуть посудину здоров’я i щастя, я зробив ковток побiльше. Не розрахував i закашлявся…
– О, через вiнця пiшло… – констатував Крук i… як я не чiплявся за неi, вiдiбрав флягу. Але говорив при цьому не зi мною, а зi своiм товаришем.
– Ось поясни менi, Пешто, чому так виходить, що у мене око одне, а бачить краще, нiж твоi два?
– Справдi? – хмикнув той. – І що ж такого важливого воно розгледiло?
– Ти ж допомагав менi парубка з рiчки витягати. Невже нiчого не помiтив?
Розумiючи, що питання поставлено неспроста, Пешта помовчав трохи, пригадуючи, що мiг бачити, але вiдповiв невпевнено:
– Нi-i, нiчого особливого. Звичайний русин. Та ще й худющий… Таких на ринку пучок за грiш вiддають. Все одно довго не протягне. І то, якщо попадеться добрий господар i тримати буде в будинку чи при худобi.
