скачать книгу бесплатно
– Вибач, з пов’язками возитися нiколи, – спокiйно вiдповiв запорожець. – Але за «спасибi» навiть кума з кумом спати не хоче… За це ти менi розкажеш, де такий знатний товар взяли i кому везли?
– Розповiм, Василю, – погодився керманич. – Неодмiнно розповiм. Тiльки не тобi, а кошовому. Я, знаеш, пожити ще хочу. В крайньому випадку – померти без мук. Сам розумiеш, що чекае харциза в Сiчi. А крiм цього менi в обмiн на легку смерть запропонувати нiчого. Таке мое слово буде. Ну, а погоджуватися чи нi – вирiшувати тобi… Тiльки спершу ось про що подумай: якi тортури ти зможеш придумати, з тих що мене не чекають на Сiчi? Якщо не домовимося?
Полупуд посмикав вус i кивнув.
– Завше хитрим був. Розумiю. Нехай… Сiдай до керма. Але дивись менi… заманеться утнути щось, то вiдразу зрозумiеш, що сильно помилився. І везiння твое на iншому березi Днiпра залишилося. Поруч з Круком.
Розмовляючи з керманичем, запорожець не забував i про iнших розбiйникiв. Так що коли тi отямилися, то виявилися прив’язаними до лав. Причому так хитро, що будь-яка спроба звiльнитися мiцнiше затягувала петлю на шиi. І бранцi це дуже швидко зрозумiли, тому сидiли смирно, тiльки очима лупали. Роти iм Полупуд теж заткнув. На всякий випадок. Схоже, не повiрив Тiпуновi, що той вирушив у погоню лише з трьома розбiйниками.
Я теж. Тому участi у розмовi давнiх знайомих не приймав, а квапливо заряджав пiстолi й мушкети. До слова, без належних навичок, це доволi клопiтка справа. Особливо, якщо поспiшаеш. То порох повз дуло просиплеш, то кулю впустиш. Або пиж вставити забудеш, i все висиплеться.
Так що до того моменту, коли з риком, виттям i свистом на байдак з усiх бокiв полiзли напiвголi розбiйники, у мене напоготовi було тiльки чотири пiстолi i два мушкети. Зате жодного гнотового, всi з крем’яними чи колiсце-вими замками.
– Ах ти ж тля! – гаркнув Полупуд i, з досади або для забезпечення тилу, вiд душi гепнув керманича у вухо. – Тримайся, Петре! Бий, кого бачиш! Не шкодуй! Веслярiв я сам наловлю!
Схоже, абордажний бiй для запорожця був схожим на забаву… чи танець. Вiн вiдчував себе, як риба в водi. Скакав по байдаку чортом, крутився дзигою, носився вихором… колов, рубав… парирував, ухилявся i вiдскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летiв за борт. Потiм кидався вперед, i знову рубав, колов…
В якусь мить менi навiть здалося, що на суднi не один Полупуд, а як мiнiмум трое. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорiзiв, iм i допомога не потрiбна.
Думати можна рiзне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкiдливо для здоров’я. Обстановка змiнюеться миттево. Зазiвався – i «зi святими упокiй…». Цей нюанс Василь менi встиг роз’яснити.
Так що я спершу розрядив мушкет в тих напасникiв, якi спробували пiдiбратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк i добре прицiлився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий нiж, луснула, мов перестиглий кавун, забризкавши сусiдiв мiзками i кров’ю. Що, природно, не додало iм запалу.
Другий пострiл вже був з колiна. Вийшло гiрше. В останнiй момент опорна рука подалася пiд вагою мушкета, але все ж, судячи з крику i сплеску рiчковоi води, не схибив. Втiм, не факт. Зарепетувати i впасти за борт мiг хтось i з «приголублених» Полупудом.
Потiм довелося забути про корму i подбати про себе. Поки стрiляв в «далеких» ворогiв, на нiс байдака теж видерлася парочка розбiйникiв.
– Бабах!
Знаю, що поранення в живiт болiсне, i з задоволенням стрiляв би в голову, такий я гуманiст, але тулуб мiшень бiльша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.
– Бабах!
Гладкоствольний пiстоль не найточнiша зброя, але з вiдстанi в два кроки не потрапити в ростову мiшень складно. А з одного – особливо, коли до горла тягнуться клинком – взагалi треба в iнший бiк стрiляти, щоб промазати.
Обидва розбiйника, скорчившись i завиваючи, лягли на дно байдака.
Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пiстоля, але бiй, схоже, наближався до кiнця.
Згадуючи всiх святих угодникiв i обiцяючи iм насипати на одне мiсце по пiвпуда солi, Василь ще фехтував з двома харцизами, але i по всьому. Решта або лежали смирно та тихо, як i личить небiжчикам, або корчилися i стогнали вiд болю. Навколо судна, в водi, теж виднiлося кiлька тiл, але жодне з них не ворушилося.
Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподiваючись, що той здасться. Але харциз, вiд лютi або зi страху, несподiвано пригнувся i, навiть не думаючи про захист, кинувся козаковi в ноги. Василь рубонув його по спинi, так що того аж вигнуло, але вiдскочити не встиг i на ногах не встояв. Впав навзнак.
Бачачи це, останнiй розбiйник закричав щось i метнувся вперед, в надii добити лежачого. Але я теж не дрiмав.
– Бабах!
Харциз здригнувся, похитнувся i зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вiстрям униз, як колун.
– Бабах!
І навiть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пiстоль. Береженого i Бог береже. А удача посмiхаеться тим, хто готовий до будь-яких несподiванок.
На щастя, добавки не знадобилося. Останнiй нападник упав долiлиць одночасно з тим, як пiдхопився Полупуд.
Усе… Сушiть весла, бабуся приiхала.
Втома навалилася така, що я без сил присiв на тюк i опустив, немов налитi свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула i неголосно плеснулася в калюжу на днi байдака. Дивно, звiдки вода взялася, нiби ранiше не просочувалася.
– Влучно стрiляеш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, i тiльки потiм сунув шаблю в пiхви.
– Один би я так швидко не впорався. Трупiв, звичайно, забагато. Але все ж краще, нiж дiрка у власнiй шкурi. Ти сиди, сиди… У такiй слабкостi конфузу немае. Це з незвички… Пiсля першого десятка пройде. Не небiжчикiв… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.
Козак неквапливо просувався вiд корми в моiй бiк, перевiряючи стан противникiв. Трупи швидко обшукував, скорiше за звичкою, нiж цiлеспрямовано (що з напiвголого взяти?), i викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце i теж вiдправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками i прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.
Так поступово добрався i до Тiпуна.
Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навiть з мiсця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподiвався, що i без нього впораються. Мабуть, свiй промах визнав прикрою випадковiстю, i зараз йому навiть на думку не спало, що двое – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цiлiй ватазi добiрних головорiзiв. А коли побачив, чим справа закiнчилася, принишк, як миша пiд вiником. Щоб зайвий раз не дратувати переможцiв. Бо ще древнiми сказано: «Vae victis»[5 - Горе переможеним (лат.).].
– Уб’еш? – запитав покiрно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс i погойдуючись з носка на п’ятку.
– За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець. – Нi… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробi обдурити ворога ганьби немае. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мiлину посадиш або iншу каверзу затiеш, тодi – вибачай. Богом клянусь, пошкодуеш, що на свiт народився. Лiктi i колiна переб’ю, а потiм по шию у водi до керма прив’яжу i так залишу. Скiльки здужаеш, стiльки i живи. Вiриш?
Козак говорив спокiйно, навiть знехотя, немов про дрiбницю якусь iшлося. Геть неважливу. Але навiть я зрозумiв – зробить, як пообiцяв. Зрозумiв це i розбiйник.
– Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до коша так близько, як тiльки вода до берега пiдходить… І будь що буде. Пробачать братчики – в монастир пiду грiхи замолювати, тiпун менi на язик. А нi – значить, пожив, скiльки Богом вiдпущено, та й годi. Чого там… Якщо не наiвся, то вже i не налижешся…
– ? —
Добре, що Василь повiрив Тiпуновi. Не знаю, по яких прикметах той орiентувався, i як би став шукати дорогу на Сiч Полупуд, без допомоги керманича, – особисто я заблукав би вже пiд кiнець першого дня. Причому остаточно i безповоротно. Десятки проток, рукавiв, прогалин, заток i заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабiринт, той самий, де мешкав Мiнотавр, у порiвняннi з плавнями Великого Лугу – Хрещатик. І нi на одному перехрестi жодного вказiвника. Кожен поворот – випробування долi i гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетiти у таку хляповицю, де вiд води тiльки сирiсть залишилася, а все iнше – мох, комарi, п’явки та жаби.
А головне, через густi заростi осоки та очерету, далi нiж на кiлька метрiв нiчого не видно. Чи по руслу звивистоi рiчки пливеш, чи помiж островами петляеш – берег лиш iнодi вигулькне. Та й то не весь, а тiльки покажуться над китицями верхiвки вiкових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а лiс заповiдний, i днище байдака не по мiлинi, а по сплетених кореневищах шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немае простору, а можна лише вiдштовхуватися. Поглядаючи з побоюванням вгору… Того й гляди з тих хащiв рись на спину стрибне.
А потiм ще один поворот i… знову навколо тiльки водна гладь. Тиха i спокiйна. Рясно засiяна жовтими кубушками та бiлими водяними лiлiями, якi в народi лататтям звуть. Краса – аж дух захоплюе. Хоча це швидше за все вiд густого аромату квiтiв i постiйноi напруги м’язiв. Ось коли менi вперше довелося збагнути i вiдчути всю повноту термiна «каторга».
Нi, я i до цього знав, що каторгами називали турецькi весловi судна, типу галер. І що веслярами на них були засудженi до довiчного ув’язнення злочинцi та невiльники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усiх видiв важкоi, виснажливоi працi, зрозумiв лише тепер. Посидiвши пiвдня на веслах. Чесно кажу – вороговi не побажаю…
Мозолi на долонях – це дрiбницi. Поплював, обмотав весло ганчiркою… Не надто приемно, але можна терпiти. А от бiль, що оселився в кожнiй клiтинi рук i спини, i радiсно вгризаеться в них зсередини при кожному русi… Ломота в попереку, що обпалюе, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Нiколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровiльно. Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, i я без пам’ятi сповз на дно байдака.
– Панич… – пробурчав керманич. – Нi, все ж треба було прибити, тiпун менi на язик. Ось, як вiдчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустрiти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатiв. Ту, що отаман за панича виручити хотiв. Тiпун менi на язик.
– Суши весла!
Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок i сунув з головою в рiчку…
Райське блаженство.
– Не потонеш?
Я тiльки посмiхнувся у вiдповiдь на таке дурне запитання. Людина ж на вiсiмдесят вiдсоткiв складаеться з води. Як же вона сама в собi потонути може? І взагалi, життя саме звiдси на сушу виповзло.
– Тодi тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.
Це я розумiв. Пiсля сильного перегрiву рiзке охолодження загрожуе рiзними ускладненнями, аж до паралiчу серцевого м’яза, але зараз менi було наплювати на все страхи разом узятi. Я насолоджувався вiдчуттям легкостi i затишку. Так, напевно, вiдчувае себе немовля в утробi матерi. Чому i залишае ii з криком.
– Ааааа! Акула!
Я вилетiв з води зi швидкiстю корка, вибитого з пляшки спiненим шампанським. І опинився у човнi ранiше, нiж зрозумiв, що нiякi акули не лише в Днiпрi, але i в рештi прiсних водойм не водяться. Як i кити-косатки, до слова. Але що ж тодi, тiльки що, таке величезне i шорстке обтерлося до моiх нiг? Крокодил? Гiпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цiлу купу трупiв?
– Що? – Василь з «яничаркою» в руцi вже стояв поруч i пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розiбрав…
– Це на латинi… – вiдбрехався я. – Щось величезне мене пiд водою зачепило. Неприемно. Як наждаком по шкiрi пройшлося.
– Осетер або бiлуга… – не здивувався козак. – Мабуть на нерест пiднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?
– Бiльша за мене, напевно.
– Стара… Нехай пливе. Навеснi спробували б дiстати, заради iкри. А зараз – тiльки час марнувати.
– А м’ясо?
Дружний регiт усiх, хто знаходився в байдаку, став повноцiнною вiдповiддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбiйникiв, спокiйно пояснив:
– У староi риби м’ясо, що вiхоть. Нi смаку, нi користi. Але в одному ти маеш рацiю, Петре, час i про вечерю подумати. Зараз закинемо бредень, та зачерпнемо кiлька рибин на юшечку. Плисти по рiчцi та сухарями харчуватися – дурнiше не придумаеш. Тiпун… Де у вас снастi лежать, а то я ще не весь байдак обнишпорив. Спершу не до того було. Потiм стемнiло… А там i ви завiтали. Говори, говори… Не перевертати ж весь човен догори дном. Сам же потiм за обидва вуха наминатимеш.
Пiсля розкiшноi купелi я перебував у блаженствi. Тiло нiжилося, а погляд знiчев’я ковзав по обличчях розбiйникiв, на вiдмiну вiд мене – добровольця, засуджених до весел волею Полупуда. Похмурi, злi очi, в яких читаеться побажання нам здохнути в муках, але при цьому дивляться прямо, не вiдводять запопадливо погляд. Вони пiдкорилися силi та обставинам, але не скорилися. І тiльки один погляд в ту саму мить, коли Полупуд заговорив про риболовецькi снастi, раптом вильнув занепокоено.
Ого! Я, звiсно ж, не Шерлок Холмс чи iнший майстер дедуктивного методу, що вмiе помiчати найдрiбнiшi деталi та робити з них приголомшливi висновки, але теж полюбляв дивитися детективнi серiали.
– Василю… – покликав неголосно. – Допоможи менi встати, будь ласка.
Нацiлений на риболовлю, козак здивовано озирнувся, але видно щось зметикував, бо нiчого не сказав. Навпаки, допомiг пiднятися i пiдтримав, коли я ступив до Тiпуна i торкнувся долонею чола розбiйника.
– Ти чого, паничу? – сiпнувся той. – Зовсiм очманiв?
Але Полупуд, схоже, вже призвичаiвся, що моi дивацтва приносять зиск.
– Сиди тихо! – гримнув на керманича. – Ви, остолопи царя небесного, поняття не маете, кого в полонi тримали. Петро Ангел – то потомствений ворожбит i характерник. Бачить минуле i те, що ще не збулося. Тому й напад ваш не вдався, що вiн заздалегiдь приготувався. Та нащо я вам про те кажу? Самi бачили, як вiн став палити з обох рук, коли ви ще й голови над бортами пiдняти не встигли.
Усе, звiсно, було iнакше, але кого цiкавлять деталi, якщо сказано таким поважним тоном? Ось так i писалися лiтописи, за якими нащадки iсторiю вчать i документами вважають.
– Тож, не смикайся, Тiпуне. Ворожбит знае, що робить. А як спитае що, навiть не думай крутити – навiк онiмiеш.
Я не збирався затiвати виставу, але пiсля такоi реклами задкувати негарно. Назвався грибом, лiзь у борщ.
– Бачу… – забубонiв замогильним голосом. – Таемне бачу… Квод лiцет йовi, нон лiцет бовi! Темна вода во обле-цах, i Блаженнi ницi духом… Зрада довкола заткала невiд… Зiк транзiт глорiя мундi! Лист у лiсi заховано, вовк уночi крадеться… Чорний ворон над стервом кружляе… Кров Ірода на чолi Давидовому… Трах-тiбiдох… трах-трах…
Нести подiбну ахiнею я мiг би годинами, не складнiше нiж на iспитi без пiдготовки вiдповiдати на запитання. Головне впевнений тон i погляд. Не знадобилося, керманич зламався ранiше. Завив дурним голосом i вiдсахнувся.
– Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповiм! Богородицею клянусь, тiпун менi на язик…
А я що? Колгосп справа добровiльна. Як сам, то й сам… Але не втримався. Нахилився до вуха Тiпуна i виголосив трагiчно:
– Послухай, нещасний, мудрiсть Пiфагора Самоського! Бо саме вiн першим довiв, що сума квадратiв катетiв дорiвнюе квадрату гiпотенузи… А тому, в усьому свiтi – навiть потойбiчному – Пiфагоровi штани на всi боки рiвнi!
– Я не навмисне! Я сам хотiв сказати! – заволав керманич. – Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носi, в однiй з дiжок… котра хрестом позначена. То не порох. Подивися… Але я не збирався замовчати це. Лише хотiв особисто кошовому розповiсти. Аби дорожчу цiну за свое життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятоi Дiви Марii! Тiпун менi на язик…
– Вiрю… – керманич був нам ще потрiбен. Так що варто поберегти його розум. А то скоро слину зi страху пускати почне i пiд себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонностi тутешнiх людей. А особливо тих, що i самi розумiють, наскiльки грiшнi. Хто-хто, а вони в пекло точно не квапляться. Здогадуються, що iх там чекае.
Подiяло. Тiпун вгамувався, тiльки очi витрiщав i молитву шепотiв. Решта розбiйникiв теж перехрестилися, i тепер поглядали на мене з явним побоюванням.
Полупуд же тим часом пройшов на нiс байдака, вiдсунув кiлька дiжок, а одну взяв у руки.
– Є хрест… – промовив голосно. – Ось тiльки вiдкривати менi щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таемниця весь байдак на друзки не рознесла.
Я глянув на розбiйника. Тiпун помiтно заспокоiвся i не був схожий на людину, котра прощаеться з життям.
– Це навряд…
Полупуд подивився на мене i кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного мiсця. Потiм просунув кiнчик ножа пiд обруч i став збивати його. А коли обруч поступився, пiдчепив кришку i вiдкрив бочiвку. Заглянув всередину i здивовано звiв брови.
– Ключ…
– Який ключ? – я не вiдразу зрозумiв, що запорожець мав на увазi. А коли дiйшло, Василь уже сунув руку всередину i дiстав звiдти величезний, як у всiм вiдомого дерев’яного Буратiно, ключ.
На мить навiть здалося, що золотий. Але нi… Звичайний, бронзовий. Просто зроблений недавно i ще не встиг потемнiти.
– А ось якi дверi вiн вiдмикае, не знаю, ось тобi хрест святий… – щиро перехрестився керманич. – Думаю, i Крук теж, тiпун менi на язик. Тiльки той, хто отаману його вручив, i той – кому ми погодилися вантаж доставити.
– Це зрозумiло… – я пiдняв очi до неба. – Ну, що ж, Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю i ключi шле, ми за вим’я неодмiнно помацаемо.
Керманич, який давно забув, що вони самi перед грозою назвали iм’я замовника, тiльки гикнув. А Полупуд, навпаки, усмiхнувся i простягнув ключ менi.
– Тримай, Петре. У тебе цiлiший буде.
Ключ розмiрами не поступався молоточку для приготування вiдбивних котлет, але, незважаючи на розмiри, зроблений був вельми хитро. З такою кiлькiстю виступiв, борозенок i отворiв, що навiть менi, дуже далекому вiд слюсарноi справи, стало зрозумiло: нiчим iншим, крiм нього, невiдомий замок не вiдкрити. А якщо так, то приховував вiн щось дуже важливе… або цiнне. Або – i те, i друге водночас!
Роздiл п’ятий
Снастi теж знайшлися, так що i рибки наловили. З запасом. На два днi напекли, щоб пiсля вже не втрачати часу. Процедура готування вiдбувалася теж без вiдриву вiд руху. Для чого до корми байдака був прив’язаний плiт, а вже на ньому Полупуд особисто займався куховарством. Поки я з найсерйознiшим виглядом тримав веслярiв пiд прицiлом пiстолiв i насуплених брiв. Не знаю, як воно виглядало збоку, але Василь крадькома схвально покивав i навiть великого пальця показав.
Утiм, пiсля наочноi демонстрацii моiх вiдьмацьких умiнь, про бунт поки нiхто i не думав. Веслували старанно i смирно, як овечки. Намагаючись навiть ненароком зi мною очима не зустрiчатись. А то, мало що я там вичитаю з iх минулого. І не про грiхи потаемнi непокоiлися, – зрозумiло, що розбiйник, то не спiвець церковного хору, – а про добро, заховане на чорний день. Розлучатися з яким не бажав нiхто. Може, як i Тiпун, сподiвалися вiдкупитися? Ну, то й нехай. Вiдiбрати у приречених останню надiю, – гарантовано отримати бунт. Втрачати нiчого, а нагорода очевидна – швидка смерть у бою.
Тож я сумлiнно супився, морщив чоло, надимав уста, але не бiльше того.
Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потiм на вугiллi запiк десяток найбiльших рибин. Обернувши iх лопухами i обвалявши у глинi. Цiкавий, до речi, спосiб. Якщо все добре зробити, то потiм можна розколоти цю «запiканку» по ребру i отримати рибу в своерiднiй мисцi. Дуже зручно… Правда, поки я освоював цю премудрiсть, правильно «вiдкрити» блюдо зумiв лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м’яса не тiльки кiстки, але i черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в iншому життi. Хоча, насправдi, минули не роки i навiть не мiсяцi – всього лише декiлька тижнiв.
Далi просувалися без пригод i несподiванок. Тобто взагалi нiчого не вiдбувалося. День змiнився на нiч, i ми злегка передрiмали, щоб зранку знову налягти на весла. І здавалося – плавням i шелюгам цим не буде нi кiнця нi краю. Цiкаво, хто додумався обiзвати цю безкраю болотисту водойму Великим Лугом? Безмежний – ось бiльш точне визначення. Хоча, я теж неправий – берега якраз були, кругом i всюди. Вузькими косами та мiлинами. Часом – звивистими та довгими, а часом – всього зо п’ят крокiв. Тiльки-тiльки вийти, ноги розiм’яти. А за ними вiдразу починалася наступна протока чи заводь, що зовсiм трiшки поблискувала дзеркальною гладдю i густо поросла очеретами.
