скачать книгу бесплатно
– Істинно сказано… – глузливо вiдповiв Крук. – Не той слiпий, у кого очей немае, а той – хто дивитися не вмiе. Скажи, Пешто, як часто зустрiчалися тобi русинськi хлопцi такого вiку з настiльки чистою шкiрою, нiжними, як у панночки, руками. А головне – рiвними, бiлими зубами? І щоб все водночас…
Пешта явно не вiдрiзнявся швидкiстю мислення, тому його випередив iнший голос.
– Думаеш, отамане, то шляхтич?
– І не нижче княжого стану, – впевнено вiдповiв Крук. – Не знаю, за яким бiсом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московii або Польщi в нього чи близькоi родини сiл бiльше, нiж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуеш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.
«Кивнути? Чому нi, якщо хороша людина просить? Менi не шкода… Хоч двiчi. Нехай i йому приемно буде. Як менi зараз. Який вiн славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда. Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бiдолашний Василь… Як не втiкав вiд смертi, а все ж вона наздогнала. У самому несподiваному мiсцi. І я знову залишився один-однiсiнький у цьому жорстокому i чужому менi свiтi… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»
Я важко зiтхнув, повалився на бiк i спробував згорнутися калачиком.
– Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.
Пiрат безцеремонно схопив мене за плечi, струснув i спробував посадити. Але як тiльки прибрав руки, я знову спробував лягти.
– Ну, нi! – розсердився розбiйник i мiцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай вiдповiдь лиш на одне запитання!
Цей прийом я знав. З телевiзора. Бранцю не дають спати, i той, щоб припинити тортури i хоч трошки подрiмати, починае говорити все, що кати хочуть почути. Менi таiти було нiчого, в правду все одно нiхто не повiрить, тож зробив зусилля i розплющив очi.
– Ось i добре. Скажи, Петре. Навiщо ти на Сiч iхав?
«Знайшов що спитати. А й справдi, навiщо? О! Згадав!
Василь говорив, що з мене кошовий отаман вийде. Або хоч генеральний писар».
Здаеться, непомiтно для себе, я промовив це вголос, тому що байдак буквально потонув у дружному реготi.
– Заткнiться, йолопи… З чого регочете? Чоловiк, який знаеться на грамотi, скрiзь потрiбен. А вже на Низу, де лише один на сотню власнi пальцi порахувати здатний, такому грамотiю проста дорога в старшину. Так що не помилився я… І ось ще що скажу. Щоб менi бiльше жодноi чарки ракii не випити, якщо цього панича ми не продамо туркам щонайменше за сто цехiнiв! Ось таке мое слово. Тож налягайте на весла, хлопцi. Щойно частка кожного з вас стала бiльшою принаймнi на пару золотих.
– ? —
Скрипить так, немов я всерединi величезного, сто рокiв не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очi вiдкриватися не бажають, а в ротi немов бульйоннi кубики жував. Задоволення ще те, однак мiняти шило на мило, тобто повертатися в реальнiсть, хочеться ще менше.
Загалом, нагадуе лiтнi ранки на турбазi «Сонячне» на Арабатськiй стрiлцi. У досвiтнi години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляе. Тремтиш, як цуцик, пiд тонесеньким простирадлом (ну, а звiдки теплiшi покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускаеться?), а вилiзти i вдягнутися лiньки. Бо там, назовнi, ще холоднiше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?
О-хо-хо… Все проти мене. Є на свiтi сила незборимоi дii, що будь-якого пiднiме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема – мокрi пелюшки – зад вiд лiжка вiдiрвеш.
Праворуч у мене тумбочка. Треба покласти на неi руку i, вже знайшовши точку опори…
Не зрозумiв? А куди вона подiлася? Просив же батькiв моi речi не чiпати i меблi не переставляти.
Стоп! Якi батьки? Вони що, вночi приiхали з села i насамперед кинулися порядок наводити? Дурня… А навiть як би так, то чому я нiчого не чув? Начебто, вчора на спиртне не налягав. Та й в барi не засиджувався. Скоренько познайомився з цiею… як ii?.. Даша? Катя? Згадав… Аня.
Твою дивiзiю! Наявнiсть голоi дiвицi в лiжку ненаглядного i «сама скромнiсть» синочка могла маму i до iнфаркту довести.
Квапливо помацав лiжко лiвiше, але i пiд цiею рукою також виявилися якiсь дошки. Холоднi i неприемно слизькi на дотик.
Так що тут вiдбуваеться, врештi-решт?!
Пiдкоряючись наполегливiй вимозi органiзму, приклав зусиль, i повiки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І трiпочуче вiтрило.
– О, схоже, панич прокинувся… – пролунав поряд, але поза зором, неприемний, хрипкий голос. – А ще кажуть, нiби шляхтичевi для мiцного сну треба не менше трьох перин пiдстелити. Чуеш, Круку! Може, помилився ти? І нiякий вiн не княжич?
– Горня ракii кого хочеш приспить… – пробурчав у вiдповiдь уже знайомий голос. А пам’ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пiрата». – Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кiлька днiв тому на купi гною за шинком спав?
Дружний регiт пiдтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дiйсно траплявся. Втiм, той i сам не заперечував, бо вiдповiв цiлком добродушно.
– Я ж не про себе… І гнойова купа ще не найгiрше мiсце, де менi доводилося ранок зустрiчати. Гей! Барило! Пам’ятаеш Бахчисарайський зиндан?
– Щоб вiн згорiв… – приеднався до розмови ще хтось. Голос долiтав здалеку.
– Земля i гноiвка не горять… – каркнув у вiдповiдь Хрипун. – Це ж там я свiй нинiшнiй голос здобув. А до цього кращим спiваком у Звенигородi вважався. На свята в церковному хорi спiвав. Ех… – зiтхнув голосно. – Те-пер-то менi в храм дорогу заказано. Стiльки нагрiшив, що навiть якби захотiв покаятися, все не пригадаю.
Краем вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зi мною ранiше. І потрапляння в iнший час, i козака Василя Полупуда, i нашi з ним пригоди. А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закiнчилися… назавжди. А для мене стали значно неприемнiшими.
– А ось ми у панича запитаемо… – вирiшив звернутися до мене за допомогою Крук. – Мабуть, учений краще в цьому розумiе. Гей, Петре! Чуеш, що питаю?
Навiть якщо б i чув, з вiдповiддю довелося б зачекати. Органiзм, що остаточно прокинувся, так рiшуче зажадав полегшення, що я аж застогнав. Жваво схопився на ноги… Застогнав ще раз вiд пекучого болю, що блискавицею прострелив голову… Але рятiвний борт був поруч, залишилося тiльки шаровари припустити.
О!.. Райська насолода…
Разом зi шлаками з органiзму вийшла i слабкiсть. Стало не так гидко на душi, та й в головi трохи прояснилося.
Іржання десятка луджених горлянок, що супроводжувало процес очищення, навело мене на думку, що чоловiчий колектив далекого минулого нiчим не вiдрiзняеться вiд тих компанiй, у яких менi доводилося бувати ранiше. У далекому майбутньому… І, поки мене не почали бити… i навiть не зв’язали, треба набирати очки. Ставати, якщо не своiм, то хоч не ворогом чи порожнiм мiсцем.
Привiв одежу в порядок i повернувся обличчям до човна. Однощоглове вiтрильне судно. Полупуд сказав – купецький байдак. Вiсiм лав. На кожнiй по парi веслярiв. Жилавi, «в’яленi» тiла. М’язи, сухожилля i нiякого жиру. Шкiра дублена. А обличчя… Матусю рiдненька! Будь-яке вночi побачиш – загикуватися почнеш. Яке хочеш калiцтво чи рубець вiд поранення придумай, придивися i знайдеш.
Тим паче, треба пристосовуватися. Так що нiчого тягнути, вiдразу заходимо з козирних.
– Байку хочете послухати?
Байка – це святе. Будь-яка дорога – насамперед одноманiтнiсть i нудьга. Плюй на долонi та веслуй. Веслуй i плюй… Он як очi заблищали. Немов у псiв, що варену кiстку занюхали. Але я на них не зважаю, дивлюся тiльки на одноокого. Чекаю його дозволу. Тим самим пiдкреслюючи владу Крука i старшинство.
Здаеться, оцiнив. Хмикнув значущо i кивнув.
– Можна i послухати. Сподобаеться – дам похмелитися. Нi – п’ять батогiв отримаеш.
Я на таке доповнення не розраховував, але вiдступати пiзно. Та й ризик мiнiмальний. Щоб студент четвертого курсу не знайшов цiкавоi iсторii для банди рiчкових пiратiв iз замшiлого середньовiччя? Тим паче, що за сюжетом i ходити далеко не треба.
– Якось iудей, татарин i… козак…
Перш нiж вимовити останне слово, я трохи напружився. А раптом, вони з тих, хто козакiв i на дух не переносить?
Але нiчого, жоден не поморщився. Нормально сприйняли. Мабуть, козак – це не тiльки той, хто на службi чи Сiчi, а взагалi – стан людей вiльних. Ну, правильно. Бандит, розбiйник, харциз – це ж не самоназва. А образливе прiзвисько, кличка. Самi себе вони якраз козаками вважають. І тих, хто по iнший бiк паркану, ненавидять приблизно так само, як пси бездомнi – дворових Сiркiв та Куцих.
– …зiйшлися в шинку, розговорилися i почали сперечатися про те, що ж воно таке справжне, безмiрне щастя… iудей, ясна рiч, про гешефт з порносом[2 - Прибуток (iдиш).], при якому можна стiльки заробити, що на весь вiк вистачить i собi, i дiтям, i внукам, заторохтiв. Татарин – про табуни скакунiв чистокровних, про гарем з юних одалiсок, по однiй з усiх краiн свiту, торочить. Про палац казковий i сад з фонтанами. Загалом, кожен свою мрiю нахвалюе, та iнших переконати намагаеться. А козак мовчить, хмуриться та знай з глечика в горнята пiдливае. Час сперечаються, другий… І ось пiднiмаеться з-за столу iудей. Мовляв, перепрошую, треба вийти. Але козак силомiць садовить його назад i наливае знову.
– Зачекай, пане Іцхак. Встигнеш. Так мене твоi слова пройняли, що я майже повiрив. Треба за це випити! Інакше мрiя не збудеться…
Випили. Тепер пiднiмаються вже обидва. І iудей, i татарин. А козак, як i ранiше, не вiдпускае.
– Стривай, Ахметка! Повiрив я тобi. Аж навпiл розриваюся. Не можу вибрати, чиi слова солодшi. Давай за твое щастя теж по ковтку. Бо iнакше вийде, що ми тiльки за iудейське щастя пили. Значить, Іцхак перемiг.
Переконав. Посадив. Випили ще по однiй. З-за столу не те що пiдхоплюються, злiтають. А козак назад тягне.
– Гей! Гей! Шановне панство! Не гарно чините! Не по-то-вариськи. Я за вас пив? Пив. А ви за мене вiдмовляетеся?
Як же так? Виходить, що у козака взагалi нiякоi долi-талану немае? Образити хочете?
Ображати козака в хмелю нiхто при здоровому глуздi не стане. Але тiльки сiдати вже не стали. Стоячи випили. І як вимело обох на вулицю. Тiльки дверi грюкнули.
Козак слiдом вийшов. Дивиться, iудей i татарин поряд пiд деревом прилаштувалися, справляють малу нужду i аж стогнуть.
– О, Аллах! Як добре!
– О, Яхве… Азохен вей.
Пiдiйшов, встав за плечима i питае:
– Ну що, бусурмани, христопродавцi, тепер знаете, що таке справжне щастя? Ось i радiйте життю. А то розмрiялись – золото, одалiски…
Дружний регiт веслярiв завершив байку, а нагородою стала вже знайома фляга Крука. І шмат коржа.
– Тримай, паничу. Заслужив. Гарна байка. Правдива… Саме таке воно – щастя наше. Сьогоднi пан, а завтра – пропав. Тiльки не налягай, не налягай. Сп’янiеш – викину за борт. Говорити з тобою хочу. І вдруге чекати, поки ти проспишся, не маю охоти.
– Спасибi… пане отамане… Я зовсiм трiшки. А то в душi, як конi ночували.
Схоже, дебют пройшов вдало. Поять, годують… Все ще не зв’язали. А це збiльшуе моi шанси. Головне – не поспiшати. Дивлячись на регочучих рiчкових пiратiв, я нi секунди не сумнiвався, що як доведеться, з таким же веселим смiхом вони стануть здирати з мене шкiру або катувати вогнем. Я не китаець, чекати поки повз пропливуть трупи ворогiв не стану, але i втiкати треба теж вчасно. Так, щоб не спiймали. Упевнений, Василь порадив би те ж саме.
Роздiл другий
Чудесний, величний Днiпро… Якщо погода тиха. А от сьогоднi видалася не найлiпша. Поки я приходив до тями, плiв небилицi i похмелявся, хмари остаточно домовилися мiж собою, заключили союз i стали наповзати на сонце щiльною лавою. Вiтер теж прийняв iх сторону i нiби iз засiдки виплигнув. Вдарив у вiтрило з такою силою, що аж щогла застогнала, а ванти задзвенiли, немов струни.
– Пресвятi угодники, – перехрестився керманич. – Круку! Треба до берега приставати. Перечекати негоду.
– Ти чого, Тiпуне? – здивувався отаман. – У перший раз чи що? Звичайна гроза. Побухикае та й вгамуеться. Вiтрило спустимо i все. Чого час гаяти? І так повземо, як равлики.
– Бачив я рiзне, – погодився керманич. – Та не з таким вантажем. Бачиш, Славута хвилюеться. Перехлесне через борт, i все – пiдемо ракiв годувати, тiпун менi на язик. А хто випливе – того Іскандер-ага на палю застромить. Адже вантаж точно на дно ляже.
– Про це я не поду… – почав було Крук i замовк. Зрозумiв, що отаману не пристало дурнем виглядати. – Умовив. Повертай он до тих заростей вишняку… Заодно i пообiдаемо. Раз такий випадок пiдвернувся. Щоб потiм вже до самого Очакова не зупинятися.
А погода тим часом псувалася з кожною хвилиною.
Рiчка вже потемнiла, немов вбирала в себе свинцевий тягар хмар i пiнилася бурунцями. Хвилi накочували рiдше, але кожна наступна була трiшки вищою за попередню i вдаряла голоснiше, обдаючи бризками тих, що сидiли з навiтряного боку. Того й гляди, дотягнеться до краю фальшборту.
– Ану, хлопцi, не лови гав! Правий борт упiвсили. Лiвий – наляжемо. Не спати, бiсовi дiти, щоб в пеклi не прокинутися! Тiпун менi на язик!
Керманич, схоже, мав величезний досвiд, оскiльки важкий байдак поплив до ближчого берега так прудко, немов з гiрки котився. І хвилi та вiтер, що набирали силу, не заважали йому в цьому, а лише пiдштовхували.
Зате тепер об’явилася iнша небезпека – наскочити з розгону на мiлину або прибережне камiння. При такiй швидкостi i явному перевантаженнi човен якщо не розiб’еться в друзки, то засяде намертво. І однаково затоне, бо рiчка не вiдпустить здобич – розiб’е, розшарпае непорушне суденце.
Гм, отже заразна штука… Недарма кажуть, що спiльнi тривоги об’еднують.
Менi яка рiзниця? Навпаки, радiти повинен затримцi. Адже в кiнцi шляху нiчого хорошого не буде. А поки пливемо, ще е шанс… Так що годi витрiщатися на берег, а поки нiкому до мене немае дiла, треба роздивитися – може, побачу щось помiчне для втечi? Не зiбрався ж я й справдi в Туреччину на ПМЖ? Там зараз зовсiм не Європа… Ататюрк фески ще не вiдмiнив. І нiчого, крiм рабського нашийника, мене там не чекае.
Ну що, роздивився? Легше стало? Лантухи та тюки… Ретельно упакованi i обв’язанi товстими мотузками. Десяток великих бочок… Лiтрiв на двiстi, не менше. Я б помiстився. Ще плетенi з лози кошики. Теж доволi великi… Але вже не так ретельно упакованi. Мабуть, там менш цiнний вантаж. Або – повсякденнi запаси. Типу, провiзii. Тому далеко i не ховають. І все, бiльше нiчого. Нi гвiздка, нi трiски, нi обривка мотузки. Чисто, наче щойно генеральне прибирання закiнчили.
Зброi, до слова, теж нiде не видно…
У тому розумiннi, що окремо не лежить. Кожен розбiйник при собi тримае. Склавши пiд лаву. Так що не варто i мрiяти. Я нiколи не вважав себе слабаком, але цi хлопцi вiдкрутять менi голову, як курятку, i навiть не спiтнiють. З Полупудом iм не змагатися… хiба що тiльки Круку… але i решту теж Господь силою не обдiлив.
– Табань! – закричав керманич. – Парус прибрати! Ворушiться, ледащо! Грiм трасне, кров по стiнах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тiпун менi на язик!
Погроза подiяла, чи веслярi теж мали не малий досвiд, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов примiряючись, а потiм стрибнув вперед i… розмiрено захитався в майже непомiтнiй заплавi. Рибалкам добре знайомi такi мiсця. Метр-два далi течiя мчить, як скажена, а тут – попри берег, поплавок стоiть, наче прив’язаний. Поки риба не торкне наживку, навiть не ворухнеться.
Знав це мiсце Тiпун чи вгадав, користуючись досвiдом, але човен плавно пiдiйшов лiвим бортом до берега, обернувшись носом проти течii. А вже у наступну хвилину двое розбiйникiв зiстрибнули в воду i потягли на берег причальнi кiнцi. Мить, i з протилежного борту бухнули в рiчку здоровенну каменюку – встали на якiр.
– Слава Ісусу Христу, – перехрестився Тiпун.
Його слова могли б здатися комiчними, якби не оглушливий гуркiт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потiм небо розпанахала слiпучо-бiла блискавка… пiсля котроi аж в очах на мить потемнiло.
Я не двiечник, знаю, що швидкiсть свiтла бiльша за швидкiсть звуку, i ми повиннi спостерiгати спершу спалах i лише потiм гуркiт, але зараз було саме так. Ну, або першу блискавку я прогавив. Ось тiльки вони були такi потужнi, яскравi i лапатi, що навiть слiпий би побачив. Справжнiсiнький шторм… Одна втiха – вiтер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихii.
Завмерло все навколо, затихло… Аж моторошно стало.
Хвилини на двi… А потiм хтось iз небожителiв, мабуть, перевернув ночви.
Злива хлинула суцiльною стiною. Навiть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У рiчцi, здавалося, навiть теплiше i сухiше, нiж просто неба. У всякому разi, дощ не перiщив по спинi водяними батогами. Так що розбiйники, i я з усiма, пострибали за борт i стояли по шию у водi, прикриваючи голову руками.
– Навiщо було до берега гребти, якщо все одно у водi сидимо? – пробурчав Пешта.
– Нiчого, нiчого… – Крук глузливо примружив едине око. – Не з меду, не розтанеш. Зате помиешся нарештi. Вошi потопиш.
– А якщо це на весь день?
– Нi, хлопцi… Я на Днiпрi народився, вирiс i, дасть Бог, помру… Тiпун менi на язик, – пiдбадьорив розбiйникiв керманич. – Якщо вiдразу так гостро взялося, то це не надовго. Поганяе святий Ілля чортiв, приб’е пару-трiйку i вгамуеться.
Жартував вiн чи дiйсно так вважав, але небо у верхiв’ях Днiпра i справдi вже свiтлiшало. А гроза, злива чи шторм – не знаю, як обiзвати це явище – виконавши плановий полив, брязкаючи i поблискуючи, повезли рештки води далi, в напрямку Чорного моря.
– А що я казав? – пiдняв вказiвний перст Тiпун. – Можна вилазити… Он уже й сонце прокльовуеться.
Загалом, його дозволу нiхто i не питав. Самi не слiпi. Побурчали для годиться i полiзли на берег, пхаючи i пiдштовхуючи один одного. Не обiйшлося i без падiнь. То один, то iнший розбiйник пiрнали з головою, послизнувшись або не утримавшись на ногах вiд штовханця. Чим сильно веселили товариство.
Дивлячись на iх нехитрi забави, я несподiвано надибав iдею. Ризикову… Але, як то кажуть, хто не ризикуе, той шампанське не замовляе. Ідея вимагала перевiрки. І негайноi, поки бiльша частина розбiйникiв все ще була на глибокому.
Змахнувши руками, я зойкнув i шубовснув, здiймаючи цiлу хмару бризок. Причому впав так незручно, що примудрився повалити ще двох, котрi, на свою бiду, стояли занадто близько до мене. А пiд водою став хапатися за них, як потопаючий за соломинку. І сам не виринав, i iм заважав.
Загалом, коли решта примудрилася нас якось розборонити i витягнути, i я, i моi сусiди так наковталися води, що ледь живими залишилися.
