скачать книгу бесплатно
Тепер Полупуд говорив спокiйнiше, розмiрено. Видно було, що ця частина iсторii, хоч i сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою – з водою». Інший похiд так славно завершуеться, що всю здобич забрати не виходить, а iнший – добре б хоч самим уцiлiти. Про що ж тут сумувати?
– Затримався я… На пасiку до Микити лише на Успiння потрапив…
Тут голос запорожця знову здригнувся.
– Краще б мене у плавнях татарська стрiла знайшла, нiж така новина.
Я не перебивав навiть поглядом. Розумiв, як Василевi важко згадувати.
– На мiсцi пасiки тiльки попелище залишилося. Та двi могилки… Де жителi Михайлового стану поховали те, що вiд Марii та ii дiда залишилося. Казали, що, судячи по слiдах, башибузуки на хутiр наскочили. Але живими взяти не зумiли. Дiд з моею нареченою в будинку замкнулися, а коли розбiйники дах розбирати стали, самi себе i пiдпалили.
Бр-р… Жахiття яке. Аж мороз по шкiрi. Це ж яка доля чекала людей в полонi, якщо вони добровiльно люту смерть готовi прийняти, аби живцем розбiйникам не дiстатися.
– Та одного селяни не знали. На згарищi тому я знайшов сопiлку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько ii вирiзав. Вона давно вже вся потрiскалася i тiльки шипiла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зi своею люлькою. Так що сумнiвiв, чиiх це рук дiло, у мене не було. Повернувся я на Сiч, розповiв усе курiнному i попросив дозволу стратити юду…
Запорожець знову помовчав, а потiм продовжив дещо повчально:
– Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запорiжжi одне покарання – смерть. Яка б вина не була. Курiнний, звичайно ж, такого дозволу дати не мiг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбираеться – чого вiн заслужив: вигнання чи страти. Та й тодi – кат би йому голову втяв, чи бiля ганебного стовпа киями забили, а побратимовi – зась.
Козак пiдвiвся, подивився на берег i покликав мене:
– Ану, пiдсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистроi далеко ще, та й потiм проти течii вигрiбати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати i на жердинах до Базавлука дiйти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг iдемо. Зате до Сiчi на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.
Правда чи придумав, щоб роботою вiдволiктися, але, тим не менш спiльними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак пiдкоритися i повернути, куди треба.
Днiпро посопiв, побурчав, пiнячись i нуртуючи, але все ж вiдпустив судно. І ми, звернувши прямо в заростi плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькiй, не бiльш нiж шiсть-сiм крокiв завширшки, тихiй, аж зеленуватiй од водоростей, протоцi. Повз яку, якщо не знати точного мiсця, проплив би на вiдстанi випростаноi руки i не помiтив.
– Слава Всевишньому, – розмашисто перехрестився Полупуд. – Допомiг… Не залишив у своiй безмiрнiй милостi. Тепер можна i вiдпочити, перевести подих та роззир-нутися… Спаси i помилуй. Все, Петрусю – тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навiть така була. Але другого човна у Крука немае. То не вплав же iм за нами пускатися…
«Не зрозумiв? І вiн що, ось так закiнчить, обiрвавши розповiдь на половинi?»
– Василю! Май совiсть… – судячи з похмурих брiв козака, однiй Варварi недарма нiс вiдiрвали, але ж свербить. – Хоч у двох словах… чим усе закiнчилося?
– Нiчим… – знизав плечима запорожець. – Ти сам бачив. Крук живий i знову вцiлiв. А я… так розумiю, знову тобi життям зобов’язаний. Неспроста ж Тiпун з десяти сажнiв[4 - 1 махова сажень = 2,5 аршина = 10 п’ядей = 1,778 метра.] промахнувся.
– Це не мае значення, – вiдмахнувся я. – Ти мене рятував, я тобi допомiг. Не про те мова. Будь ласка…
Василь зiтхнув.
– Ну що з тобою робити… Тiльки розповiдати, справдi, бiльше нiчого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов – викрав просто з табору харцизiв, де вiн отаманував. І на Сiч повiз. Ось тiльки гриз мене сумнiв весь час, не хотiлося вiрити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалi, покаявся вiн, мовляв, сам не знае, що за помутнiння на нього найшло, i став просити дозволити смерть прийняти, як личить воiну – зi зброею в руках. Що не хотiв вiн смертi дiда i, вже тим бiльше, Марусi. Що вони самi мазанку запалили, а верх вiн вже потiм розбирати став, щоб врятувати iх. Брехав, звичайно, це я тепер розумiю, а тодi… Знаеш, Петре, хотiлося менi йому вiрити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.
Василь провiв рукою по обличчю, немов та полуда досi на очах була.
– Один раз ми в дуже гарному мiсцi зупинилися на нiчлiг. На високому березi Росi. Дiйсно, якщо вмирати – то краще i не знайти. Загалом, умовив вiн схрестити з ним шаблi. Мовляв, зброею ми однаково володiемо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плiв… я вже й не пригадаю.
Я мав свою думку щодо справедливостi, але зараз було не на часi ii висловлювати.
– А Крук як тiльки вiдчув свободу i взяв у руки шаблю, став насмiхатися надi мною. Сказав, що на пасiку вiн приiхав сам. І нiхто його не боявся. Що спершу вiн зарубав дiда, зв’язав Марусю i тiльки потiм ватагу свиснув. Що три днi i три ночi гостювали вони у моеi нареченоi вдесятьох. І лише перед вiд’iздом пiдпалили хату… Щоб слiди знущання приховати.
Василь скрипнув зубами.
– Брехав… сучий син! – я мав це сказати. Заради Василя. – Хотiв розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук i бив по болючому. Плював тобi в душу…
Полупуд подивився уважно менi в очi i, з помiтним полегшенням, повiльно кивнув.
– Дякую, Петре. Сподiваюся, саме так i було. А тодi я справдi замалим розум не втратив. Нiчого пригадати не можу. Нiби кривавий вихор перед очима танцюе. Одне бачу як зараз – вiстря шаблi встромляеться в око Круковi, i той замертво валиться з кручi в рiчку. Сам я теж без пам’ятi впав, багато кровi втратив. А коли отямився – його вже течiею вiднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курiнному розповiв правду. Повинився, мовляв, так i так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвiй, а потiм вирiшив, раз тiла я не бачив i готовий присягнути в тому на сповiдi, то i вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тодi, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь менi свiдок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти i вирок смертi для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить вiдступника стратити, то вже тодi кожен козак не тiльки матиме право, але i зобов’язаний убити його. Де лиш спiткае.
Роздiл четвертий
– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотiв Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навiть не знаю, радiти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.
Настiльки мудрi думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошенi тюки i рогожанi лантухи, в якi був запакований вантаж розбiйницького байдака. І було вiд чого. Майже весь товар складався зi штаб свинцю, дiжок з порохом i новеньких мушкетiв. «Яничарок», як обiзвав рушницi Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з гнотовим, а з кременевим замком. Бiльш зручним у використаннi. І цiною, вiдповiдно, набагато дорожча за звичайнi гакiвницi.
– Шкода, нема кого запитати, скiльки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.
– Навiщо питати? Якщо тобi цiкаво знати приблизну кiлькiсть, плюс-мiнус десяток, то це ми миттю пiдрахуемо.
– Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скiльки тут всього? Щоб менi пiвпуда солi з’iсти, якщо до ранку вправимося.
– Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посмiхнувся я з висоти незакiнченоi вищоi освiти. – Знайшов проблему… Скiльки зв’язок в одному пакунку? Раз, два, три… Дюжина. А скiльки тюкiв всього? На кормi вiсiм та на носi чотири. Теж дюжина. А скiльки мушкетiв у зв’язцi? Шiсть…
Значить, разом… Шiсть на дванадцять то сiмдесят два. Сiмдесят два ще на дванадцять… Сiмсот двадцять плюс сто сорок чотири. Пiдсумовуемо i отримуемо… Вiсiмсот шiстдесят чотири мушкети. Ого! Багацько…
– Скiльки? – дивлячись на мене, як на друге пришестя, побожним шепотом перепитав запорожець. – А ти не помилився, Петрусю?
– Начебто нi… Це ж елементарна арифметика, – знизав плечима я, але тут пригадав, де i з ким розмовляю. – Гм… Себто, найдавнiше мистецтво рахiвництва. Вiдоме ще до народження Ісуса Христа i розвинуте ченцями. Завдяки цим знанням можна будувати храми i дороги. Так що не сумнiвайся. Жодного чаклунства. І якщо в усiх тюках однакове число зв’язок. А в зв’язках рiвно по шiсть мушкетiв, то всього на човнi вiсiмсот шiстдесят чотири одиницi вогнепальноi зброi.
– Пресвята Дiва Марiя! Це ж цiлий стрiлецький полк озброiти можна. І припасу вогневого приблизно на стiльки ж… Нiвроку… І все це ватага Крука у Крим везла? Туркам? От же ж Іродове насiння. Що ж, Петрусю, ось i ще одне пiдтвердження твоему видiнню. Гряде вiйна… Велика вiйна. А значить, нам ще хутчiш у Сiч поспiшати треба.
Василь похитав головою.
– Але як з усiм цим поквапишся? Я думав, ми бiльшу частину вантажу викинемо i полегшимо байдак настiльки, що зможемо вдвох впоратися. А тепер i не знаю, як бути? Викидати таку зброю – геть збожеволiти.
– Допливли ж ми якось сюди, спробуемо i далi…
Полупуд тiльки зiтхнув.
– Рахувати тебе святi отцi навчили, цього не вiдняти. Золота голова. От якби ще й думати вмiла… Ми в протоку з течiею зайшли, батько Славута нас, можна сказати, на своiй спинi привiз. А тут уже зустрiчна течiя. Хоч i слабенька, не перешкода, але ж i не помiчник. А байдак – не рибальський човен, його однiею парою весел з мiсця не зрушиш. Був би нас десяток… – козак махнув рукою. – Бодай четверо…
– Стривай, Василю…
Що не кажiть, а освiта i умiння рацiонально мислити – велика сила.
– Ти на вантаж дивишся, як на щось цiле. А це не так. Що найцiннiше? Мушкети. Вiрно? А що найважче? Свинець. Значить, мушкети чiпати не слiд, а свинець можна i за борт. Тим паче, його куди не покладеш, хоч утопи в примiтному мiсцi – не зiпсуеться.
Козак аж лицем посвiтлiшав.
– А ось тепер, Петре, впору менi себе дурнем обiзвати. Спасибi, що напоумив, друже. Немов затемнення яке найшло. Звiсно ж… Так i зробимо… Ну, чого розсiвся? Хапай жердину… Попливли.
Легко сказати, та не просто зробити… посопiвши вiд натуги кiлька хвилин, але так i не зумiвши зрушити байдак з мiсця, Полупуд знову зажурився. А от мене, навпаки, азарт узяв. Я завжди любив складнi завдання вирiшувати. Правда, у школi чи iнститутi вони в основному були лише теоретичними, але ж суть вiд цього не змiнюеться.
Отже, що дано? Човен i вантаж. Не розвантажимо – з мiсця не зрушимо. А щоб розвантажити – необхiдно перемiститися у мiсця розвантаження. Начебто вiрно, але при такому викладеннi – завдання не вирiшуеться, глухий кут. Значить, умови дано хибнi. Сам же тiльки-но Полупуда поправляв. Чому я розглядаю судно i вантаж в комплексi?
– Василю, скажи, щоб плiт змайструвати, багато часу треба?
Якийсь час запорожець дивився на мене здивовано, потiм пружно скочив на ноги.
– Та щоб менi нiколи бiльше чарки горiлки не випити, якщо ти, Петре, в люди не виб’ешся! Отаманська голова, ось тобi хрест… – запорожець розмашисто перехрестився i сунувся до мене з розпростертими обiймами.
Дякую, не треба. Квiти i цукерки не п’емо!.. А з неголеними мужиками не цiлуемося. З голеними теж…
Загалом, вiд обiймiв я ухилився, а Василь не наполягав. Душевнi пориви тим i гарнi, що раптово спалахують i швидко проходять.
Сокира на суднi була. Навiть не одна. Так що i менi робота знайшлася. Зрубувати гудзи i гiлляки на тих стовбурах, якi Василь признав пiдходящими для плота.
Тож, зусиллями Полупуда i моею скромною допомогою, до обiду плiт був готовий. Далеко не шедевр вишуканостi, зате на плаву тримався. Щоправда, в напiвзатопленому положеннi, бо в дiло йшли сирi дерева, але ми не вибагливi. Ну, а штабам свинцю, якщо я не забув хiмiю, невелика купiль тим бiльше не шкодить. В груди бити себе не буду, але, здаеться, цей метал води не боiться i не схильний до «ржавiння». Недарма ж з нього ще римляни водогiн будували. За що i поплатилися… Якщо археологи не брешуть, оскiльки свинець хоч i не iржавiе, а в водичку потихеньку додаеться. І отруюе ii. Повiльно, але невiдворотно. Втiм, може, i вигадка. Чого тiльки журналiсти не придумають заради тиражу, а старожитнi люди адвокатiв не наймуть… Бреши, що хочеш.
Пошуки пiдходящого мiсця i облаштування схованки зайняли ще кiлька годин. Тож перевезення частини штаб довелося вiдкласти на ранок. Але i того, що ми переправили в тайник за чотири ходки, виявилося досить, щоб борти байдака пiднялися над водою на добру п’ядь. Чим сильно потiшили козака. От лишень радiв Полупуд доволi специфiчно. Знищував запаси розбiйникiв зi швидкiстю степовоi пожежi i такими ж наслiдками. Дочиста…
– Василю, ти хiба не знаеш, що живiт добра не пам’ятае? Скiльки не годуй, а на ранок вiн знову iсти просить…
– Чого? – Полупуд здивовано подивився на мене, потiм на спорожнiлий мiшок з провiзiею i збентежено гмикнув:
– Овва, щось я розiйшовся… Не мiг ранiше зупинити? Нам ще пару днiв годуватися.
Замiсть вiдповiдi я показав йому рубець на перенiссi.
– Не зрозумiв?
– Це я в дитинствi хотiв у сусiдського пса кiстку вiдiбрати.
Козак коротко реготнув.
– Натяк зрозумiв… Гаразд, лягай спати. Постережу, раз завинив. Але удосвiта пiднiму, змiниш мене.
– Може навпаки? Ти сильнiше втомився i вiд ситостi на сон потягне. До того ж я всi цi днi нiчого не робив, а ти – байдак наздоганяв. З розбiйниками бився. Поранений… Та й зараз, не порiвняти зi мною, трудився. Я з нiг впаду – ти й не помiтиш, а от якщо сам ослабнеш – обидва пропадемо.
Полупуд не став сперечатися. Кивнув, прилiг на бiк i тут же розмiрено засопiв. Залiзнi нерви у людини. Аж заздрiсно. А ось менi не спиться. Чи то втомився, чи то вiд надлишку емоцiй. У цiлому, добре – я ж на посту. Але занадто неспокiйно на душi. Весь час здаеться, що ось прямо зараз, цiеi секунди щось трапиться.
Посовгавшись якийсь час на лавi, я пiднявся i обережно, щоб не потурбувати Полупуда, пiшов на нiс судна.
Судно… Я навiть посмiхнувся зарозумiло. Трохи бiльше двох метрiв завширшки i приблизно двадцять крокiв завдовжки. Як трамвайний вагон.
Але мене не розмiри його цiкавили зараз, а одна, примiчена ще ранiше невеличка скриня. Точнiше – ii вмiст. Оскiльки там зберiгалися пiстолi. Дюжина. Рiзного типу i виду. Особисто менi сподобалася одна пара. Вони лежали в окремому ящичку i виглядали найелегантнiше з усiх цих мiнi-мортир.
А от Василь чомусь поставився до цiеi пари зневажливо. Подивився, покрутив у руках, хмикнув, сказав: «Пустощi», – i втратив усiлякий iнтерес. Тодi як мушкетами був дуже задоволений. Довго примiрявся, потiм вибрав один, вiдразу випробував, збивши з сосни шишку, i пiсля цього вже розлучався з ним, тiльки коли в воду лiз.
А як на мене, то треба бути майстром спорту з важкоi атлетики або ковалем, щоб стрiляти з цих «яничарок», утримуючи ствол на вазi. Та й то, вiддачею з нiг зiб’е. Пробував, знаю… Нема дурних. Зате пiстолi, що сподобалися менi, були i досить легкими, щоб рука не тремтiла, i в той же час виглядали переконливо. У калiбрах не розбираюся, але мiзинець у дуло пролазив. Та й кульки, в спецiальному замшевому мiшечку, додавалися теж серйознi. Кожна, як лiсовий горiх. Рукоять зручна, сама в долоню лягае. І взагалi, з усiх цих смертовбивчих виробiв, вони були найдосконалiшими, чи що. І технiчне виконання ближче до мого вiку.
Так що я спинив вибiр саме на них. Почистив, зарядив i засунув за пояс. Мимохiть подумавши, що якби ось у такому виглядi – шабля на боцi, пiстолi за поясом – вийшов на сцену, то зробив би справжнiй фурор в iнститутi. Ось тiльки, пiсля тутешнього життя – минуле з кожним днем здавалося менi все менш реальнiшим. Нiби я не перенiсся з далекого третього тисячолiття в Дике Поле сiмнадцятого столiття, а завжди жив саме тут. А майбутне просто наснилося. Настiльки нереальним i прiсним воно менi тепер здавалося…
Не знаю, пiстолi додали впевненостi i дозволили розслабитися чи втома свое взяла, але я якимось чином примудрився задрiмати. Бо чим пояснити, що, моргнувши черговий раз, замiсть неба я побачив перед собою темну постать i вiдчув смердюче дихання.
Треба зауважити, що рiвень тутешньоi стоматологii перебувае на рiвнi прикладноi хiрургii. У тому сенсi, що зуб вважаеться або здоровим, або таким, що пiдлягае видаленню. Тому запашок з рота у бiльшостi ще той. Просто деякi, замiсть «орбiт», освiжають подих жувальним тютюном, часником, цибулею або сполiскуючи зуби оковитою.
Якби не це – я, може, i не вiдреагував би так швидко, взявши тiнь за марення чи сновидiння, але привиди не смердять. Тим паче – часником. А ще не замахуються шаблею. Клинок, що зблиснув у мiсячному свiтлi, остаточно вивiв мене зi ступору i, оскiльки я все ще любовно погладжував рукоять пiстоля, то вiн i опинився у моiй руцi.
– Бабах!
Тiнь охнула, склалася навпiл i впала на днище байдака, брязнувши випущеною шаблею.
Як виявилося, вона тут була не одна. А в компанii ще як мiнiмум трьох. І я, не довго роздумуючи, вистрiлив знову, цiлячись в усiх разом.
Когось, мабуть, зачепив, бо крик болю повторився, а далi в менi потреби не було, – Полупуд прокинувся.
Навiть не встаючи, вiн збив з нiг одного нападника пiд-сiчкою, другого уклав – смикнувши за шаровари, i тут же навалився на них зверху. Кулак зметнувся вгору – двiчi. Потiм запорожець пiднявся i оглянув мiсце сутички. Одного з тих, що я пiдстрелив, чиркнув ножем по горлу i викинув за борт, бiля другого присiв у роздумах.
– От усiм ти хороший, Петрусю, – пробурчав невдоволено. – Але треба ж i думати… хоч iнколи. Куди поспiшав? Могли чотирьох веслярiв роздобути, а тепер – завдяки твоiй влучностi, тiльки двое залишаться.
– Я зможу гребти! – скрикнув поранений розбiйник. – Не вбивай, Василю. Якщо не на веслах, то на стерно сяду. Помiж нас ворожнеча давня, але кровi немае… Господом Богом клянуся, тiпун менi на язик!
– Тiпун? – упiзнав я в пiдстреленому розбiйниковi керманича.
– Треба було не слухати Крука i прибити тебе, як була нагода… – незлобиво пробурмотiв той, потираючи бiк. Потiм засунув руку за пазуху i витяг туго набитий капшук. – О, а кажуть – не в грошах щастя, тiпун менi на язик. Не було б грошей, зловив би кулю животом. Ех, носив вовк овець, понесли i вовка… така наша доля козацька.
Охнув i зiгнувся вiд удару Полупуда.
– Не смiй лицарське звання поганити, паскудо… – гаркнув Василь. – Харциз, душогуб, злодiй, розбiйник… Як хочеш обзивайся, а козаком – не смiй. Язика вiдрiжу.
Видно було, що Тiпун дуже хотiв вiдповiсти не менш рiзко, але розумiв – запорожець не жартуе i змовчав.
– Багато вас?
– Кого вмовив, усi тут… – неохоче зiзнався керманич. – Крука ти сильно пiдрiзав… Багато кровi втратив отаман. Доведеться кiлька днiв вiдлежатися. Убийвовк сказав, що на водi слiдiв не бачить i толку з нього не буде. Решта теж не вiрили, що човен можна вплав наздогнати.
– А ти вiрив, значить?
– Не дурнiший за тебе буду, тiпун менi на язик. Все життя на водi… Розумiв, що до туркiв ви не попливете, проти течii на веслах не здужаете, а вiтру попутного не було. Та й про протоку цю чувати доводилося. Заходити – не заходив, брехати не стану, але що е вона, про це знав. От i пильнував в обидва, коли на крузi, сплетеному з гiлок, уздовж берега пливли. Правда, замалим не проскочив. Пощастило – пальбу мушкетну почув. Так i знайшли вас.
– Пощастило, кажеш?
– Чому нi? – розважливо вiдповiв керманич розбiйникiв. – Хто мiг знати, що панич в обнiмку з пiстолями спить? І тим паче, навiть якщо б хто сказав, не повiрив би, що таке розманiжене стрiляти вмiе. Тож, якби не цей конфуз, усе б могло iнакше статися. Ну, та чого вже… Зрубавши голову, за волоссям не жалкують. Ваша взяла… Ти б, Василю, перев’язав мене, чи що? Живiт капшук захистив, а руку не прикрив. Зачепило… Кров’ю не спливу, тiпун менi на язик… але силу втрачу. А яка вам користь з немiчного?
– Це можна…
Козак розiрвав рукав на камзолi керманича. Рясно посипав рану порохом i клацнув кресалом. Блимнуло, як при фотоспалаху, i Тiпун простогнав крiзь зцiпленi зуби щось не для вух ченцiв i дам. Потiм глибоко вдихнув i промовив уже нормальним голосом:
– Дякую, тiпун менi на язик. Щоб ти здоровий був…
