скачать книгу бесплатно
І я вкотре починав думати, що ми бiльше нiколи не виберемося на сухе i не побачимо людей, а залишимося тут назавжди, як пара робiнзонiв з цiлою купою «п’ятниць».
Але, ближче до вечора, моi побоювання розвiялися.
– Табань! – розпорядився керманич i пояснив Полупуду: – Все, припливли, тiпун менi на язик. Далi дороги немае… Вода закiнчилася. Тiльки багно i мочарi. Засмокче байдак так, що волами не витягнути.
– Не зрозумiв?
– А що тут незрозумiло? Я привiв байдак так близько до Сiчi, як змiг… з цього боку. Тим паче, з таким вантажем. Далi – мiлководдя. Човником або вплав. Подобаеться тобi це чи нi… тiпун менi на язик.
Василь вилiз на тюки, щоб озирнутися, i саме в цю мить хтось неподалiк гукнув:
– Пугу, пугу, пугу!
– Пугу, пугу, пугу! – широко посмiхаючись, Полупуд пiднiс долонi до губ i вiдповiв таким же знаком.
– Ким будеш? – вiдгукнувся все ще невидимий спiврозмовник.
– Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?
– Мало що я бачу… – резонно зауважив голос, i я тiльки тепер розгледiв козака, що причаiвся в кронi кремезного дуба, чие товсте гiлля нависло над протокою. – Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вiкнi корчми бачив. У смушевiй шапцi та червонiй свитцi…
– Ти ж не в шинку, – не менше резонно вiдказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вiрити маеш.
– Твоя правда… – погодився козак. – От я i думаю, що ти за птиця? Звичаi начебто знаеш. Але пливеш не як усi люди, а з пiвдня. А на тому боцi тiльки бусурманське житло. І хлопцi, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив’язанi, чисто галерники… Не по-християнськи. То що тепер скажеш?
– То такi хлопцi, – вiдмахнувся Полупуд, – що i в кайдани закувати не завадило б. Коли прийдеш на майдан почастувати iх кием, згадаеш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то i цьому причина знайдеться.
– Заблукали ми… Що тут такого? Теж злочин… І взагалi – Земля кругла, в який бiк не пiди – назад вернешся.
Я начебто неголосно, сам собi сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув i розреготався так заливисто, що ледь з дуба не звалився.
– Це хто з тобою, такий жартiвник? З якого куреня будете, панове-товаришi? Не впiзнаю…
Полупуд смикнув себе за вус i показав менi за спиною кулак. Мовляв, не лiзь поперед батька в пекло.
– Жартiвник – то Петро Ангел. В учнi пристав. Хоч i монастирського виховання, але кмiтливий хлопчина. Ще усiма нами покомандуе. А мене не впiзнаеш, значить? Зате твое обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?
– Чекай, чекай… – придивився той уважнiше, приклавши долоню дашком. – Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?
– Ну, нарештi… – прогудiв запорожець. – А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давнi товаришi не впiзнають. Начебто бороди не вiдпустив i спiдницю не надягнув.
– Та ж загинув ти! – скрикнув дозорець. – Уже тиждень минув, як за спомин душi чашу пили!
– Оце круто кермо заклали, – пробурмотiв Тiпун. – Так i байдак перекинути недовго, тiпун менi на язик.
Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподiвану звiстку.
– Гм… І хто ж напоумив товариство мене поховати?
– Так гонець iз Уманi до кошового прискакав. Вiн звiстку про розорення татарами Свиридового Кута i привiз. Казав, тiльки згарище вiд села залишилося. А ж ми знаемо, що ти там пiсля походу рани залiковував, а потiм i зимувати залишився. Курiнний подейкував, що знайшов ти собi в селi молодицю i осiсти збирався. Брехали, чи як?
Василь знову смикнув вус.
– І правда, i не зовсiм… Довго розповiдати. Колись нагадаеш менi в шинку… Якщо жбан пива поставиш.
– Домовилися, – потер долонi, наперед смакуючи цiкаву iсторiю, Іван Грач. – А що пом’янули живого, то не бiда – тепер утричi довше жити будеш.
– Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу вiдомо. Але пiсля нападу на Свиридiв Кут зi мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полiнувався, вказав на мене, – може i згодився б заупокiйний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годi язиком мести… Клич хлопцiв, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний. Товариству сподобаеться. А менi до кошового спiшно. Справа важлива… Човен даси, чи гать потаемну проклали? Змiнилося все за рiк, нiчого не впiзнаю.
– Плавнi, як дiти, – погодився дозорець. – Рiк-два не бачив, i не впiзнати. Може, власнi, а може – пiдмiнили.
– Аби дружина признавала, решта якось буде… тiпун менi на язик, – зареготав керманич.
Дивно, але Тiпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навiть на ешафот, а немов з далекоi дороги додому повернувся. Привiльно та весело. Геть, як Полупуд. І оскiльки пояснення цьому я не мiг знайти, вирiшив керманича з очей не спускати. Принаймнi поки його не приймуть iншi козаки, або сам не зрозумiю, в чому заковика.
І ще одне… Припустiмо, Тiпун, з його ж слiв, усе життя на Днiпрi провiв i знае рiчку, як власне подвiр’я, але тут не головне русло i навiть не притока. Як вiн зумiв по всiх цих таемних протоках знайти дорогу аж до самоi Сiчi? Сумнiваюся, що це вiдомо кожному харцизовi та розбiйнику. Особливо з тих, якi зброю бусурманам возять! Будь щось подiбне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Сiч iм, як кiстка в горлi, поперек стоiть.
Так що i цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навiть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нiчого, моя паранойя не дрiмае i ii недовiр’я на обох вистачить.
– Човен дамо… – вiдповiв дозорець, пiсля того як насмiявся досхочу. – Пiдводь байдак он до тих верб i стрибай на дерево. Як злiзеш на розчоху, побачиш. Потiм пливи просто перед себе, куди нiс наставлено. Далi – за вiхами слiдкуй. На жердинах снопи прив’язано. Коло тих, що з житом – праворуч завертай. З гречкою – теж праворуч, а от бiля тих, що з горохом – там лiворуч. Разiв зо шiсть повернеш, то вже побачиш. Або тебе помiтять… Повз острiв не проскочиш.
Пiсля заклав пальцi до рота i двiчi свиснув. Але i на тому не обмежився, а ще постукав рукiв’ям ножа по стовбуру дуба. І в той же час з десяток козакiв з’явилося по обох бортах, немов з-пiд води виринули. Втiм, саме так i було. Бо усi, як мундштуки, тримали в зубах довгi очеретини.
– Хлопцi, з веслярами не приятелюйте, поки рада старшин не вирiшить, що з ними робити! – попередив запорожцiв Полупуд. – Я iх як розбiйникiв полонив. Щоб кров проливали, того не бачив, брехати не стану. Але на отаманi iхньому клеймо каiнове навiки випалено. Бо то не хто iнший, а Семен Крук.
– То ти i з Круком зустрiвся? – знову озвався Іван Грач. – Ти ба… Виходить, ще один мрець воскрес! Василю, Христом Богом заклинаю, не розповiдай нiкому своеi iсторii, доки я не змiнився. Менi лише до заходу тут кувати залишилося. А за це я тобi не жбан пива, а кварту горiлки виставлю. Домовилися?
