скачать книгу бесплатно
– Обнiматися, сподiваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук. – Хоч i довгенько не бачилися, та як на мене – i довiку б не зустрiтися.
– Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – вiдказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, i справдi, пора тобi… Зачекалися на тому свiтi, Юдо.
– Багатьох я в землю поклав, – отаман розбiйникiв теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, i бiльше. Але, вiриш, нiкого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.
Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, i рушив уперед.
Крук теж не барився. Люто закричавши, вiн кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цiлу серiю ударiв. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третiй… Пiсля чого отаман вiдскочив i подивився на лiве плече. Трохи вище лiктя на сорочцi з’явилося темна смуга.
– Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…
– Власне. А ось ти колишню вправнiсть втратив. Ну, воно i зрозумiло – беззахисних торговцiв i переселенцiв грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твоi жертви бiльше про пощаду молили, нiж за зброю бралися.
Крук змовчав, але коли кинувся вперед, – шабля замигтiла з подвоеною швидкiстю. І нестримний натиск таки досяг успiху. Бо коли бiйцi розiйшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнiшала вiд кровi, тепер перекреслила сорочку на грудях Полупуда.
– А на це що скажеш? – хвалькувато зауважив Крук.
– Раз на рiк i мудрець дурнем бувае… – знизав плечима запорожець. – Вважай, розiм’ялися. Тепер можна i серйозно потрудитися.
Полупуд знову кiлька разiв махнув шаблею навхрест, мабуть, чужа зброя чимось йому не подобалася. Може, баланс поганий, або рукоять не так лежить, але нiчого не поробиш – iншоi немае. Потiм злегка присiв, i так, на напiвзiгнутих ногах, немов пританцьовуючи, пiшов на супротивника.
Крук теж пiдiбрався, i вперше за весь час не атакував, а прийняв захисну стiйку.
– Х-ха!
Клинки застукотiли так густо, немов барабан дрiб вiдбивав. Майже зливаючись в один безперервний звук. І коли раптом настала тиша, то стало чутно хрипкий подих, а Крук позадкував, тримаючи шаблю опущеною вниз. При цьому лiва рука отамана повисла батогом.
– Молися, якщо хочеш… – запорожець теж дихав важкувато, але голос його при цьому звучав навiть урочисто. Не переможно, не зловтiшно, як можна було сподiватися, а саме так – з тихим сумом. Як вимовляють останне слово на могилi людини, котра при життi не заслужила доброi згадки, але тепер це вже не так важливо. – Може, хоч якесь полегшення випросиш. Я би не пробачив, але Господь милостивий. Вiн навiть Юдi та Іродовi грiхи вiдпустив.
І, даючи розбiйниковi час для покаяння, вичiкувально зупинився. Але той i не думав про порятунок душi. Розумiючи, що в чесному поединку перемогти запорожця не вийде, Крук вдався до пiдлостi.
– Давай! – крикнув отаман i вiдскочив убiк, сходячи з лiнii вогню.
– Тримай! – рикнув Тiпун. Кресало клацнуло, пiдпалюючи порох на пороховiй планцi, i в ту ж мить я штовхнув керманича в бiк ногою. Несильно, ледве дотягнувся, – але щоб збити прицiл i цього вистачило.
Мушкет бабахнув, але заряд пiшов боком, тiльки листя залопотiло.
– Ах, ти ж сучий потрох! – закричав керманич i замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останнiй момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В головi задзвенiло, але череп витримав. Обiйдеться гулею. Зате чоботом прилетiло жорстко. Здаеться, навiть хруснуло ребро. Але бiль не пекучий, значить, обiйшлося без перелому.
– Бийте! Рубайте! – крикнув Крук, як тiльки зрозумiв, що Тiпун промахнувся, але Полупуд теж гав не ловив. Козак же не знав, скiльки мушкетiв нацiлено на нього з байдака. Тож як тiльки-но гримнув пострiл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев i плигнув у них рибкою, як у воду, – щезаючи помiж густим гiллям ранiше, нiж розбiйники встигли зрозумiти, що кричить iм отаман.
– Наздогнати! – Крук знесилено сiв на землю. – Наздогнати…
Але розбiйники, насторожено позираючи на заростi, не поспiшали входити туди.
– Боягузи!
– Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Нiч на дворi. Що ми там побачимо? Швидше очi гiлками повибивати можна… Василь без рушницi, бiди не наробить. Та й пiдрiзав ти його незле… Так що до ранку тiльки ослабне вiд втрати кровi. А якщо пощастить, то i вiд пропасницi… Ось тодi я його i знайду. Обiцяю… Нiкуди не дiнеться. Там далi, – махнув рукою на вишняк, – плавнi i безлюддя на багато верст. А тут – ми…
Крук подумав трохи i кивнув знехотя.
– Розумно. Будь по-твоему.
Потiм повернув обличчя до байдака.
– Ти чому не влучив? Ранiше меткiшим був.
– Панич пiд руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?
– Роби, як знаеш… – махнув той здоровою рукою.
Я аж задерев’янiв. «Невже все?» Але, поки Тiпун обрадувано дiставав шаблю, Крук продовжив: – Тiльки не забудь докинути сто монет в загальний котел.
– Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам нiхто за цього вишкварка таких грошей! Тiпун менi на язик.
– Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.
– Тьху, – сплюнув керманич з досади i вiдважив менi ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, i прийняв удар на здоровий бiк. – Хай вiн пропадом пропаде, твiй панич. Не чiпатиму. Але я тебе не розумiю, отамане. Щось ти занадто м’яким став. Не до добра це, тiпун менi на язик.
– Панич, звичайно, завадив тобi. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотiв? Так це по-нашому, за козацьким звичаем. Так що, у вухо його трiсни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своему правi.
– Обiйдусь, – пробурчав Тiпун, що не завадило йому все ж таки дати менi ще одного стусана. Правда, без злостi. Так, мимохiдь.
– Убийвовче, ти голос подав – тобi i за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрiмаю. Трьох постав в дозор, рештi – теж вiдпочивати. Вранцi вирiшу, що робити далi. Навколо, справдi, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навiть до кiстки.
– Як скажеш, отамане, – слiдопит прийняв наказ, як само собою зрозумiле. – Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться – живим не пiде.
– От i славно… – Крук тiльки тепер випустив шаблю i дозволив Хрипуновi оглянути рану.
І кiлькох хвилин не минуло, як всi заспокоiлися. Весь день на веслах, хоч i за течiею, не бiля телевiзора на диванi валятися. Бадьорiсть вiд грози i купання спала, збудження, викликане появою Полупуда, теж, i втома навалилася з подвiйною силою. І не тiльки на розбiйникiв. Як не переконував себе, що треба триматися, очi раз у раз закривалися, i я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розумiючи, що падiнню не буде кiнця, i знову безглуздо витрiщався в темряву.
Інколи хмари розступалися, i я дивився на засiяне зiрками небо, згадуючи про такi ж ночi, проведенi поруч з Полупудом. Потiм знову падав i провалювався…
У такiй напiвдрiмотi менi здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. Було навiть мелькнула думка, чи то не водяник часом вирiшив менi допомогти… але хвилина змiнювала хвилину, а нiчого не вiдбувалося, – i я знову поринув у сон.
Думати про те, щоб спробувати втекти самотужки, залишив вiдразу. Василь не просто так показався, вiн давав зрозумiти, що живий i не покинув мене. Але бiда в тому, що, навiть вислизнувши нишком з човна, з моiм умiнням тишком ходити я привiв би погоню просто до Полупуда.
Саме це, як я пiдозрюю, i стало головною причиною, чому Крук заборонив Тiпуновi розправитися зi мною. Значить, тим паче, втiкати не можна. Думки про це не додавали бадьоростi. Зате сонливiсть пройшла.
Як вiдомо, безцiльне очiкування вимотуе найбiльше, так що я вже i вiд пут звiльнився, i нiж з чобота дiстав, про всяк випадок, а нiчну тишу, як i ранiше, не порушував жоден пiдозрiлий шурхiт. Вiд напруженого вслухання i виглядання невiдомо чого, менi навiть стало здаватися, що зiрки бiльше не стоять на одному мiсцi, а пливуть по небу, розмiрено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене i повернути назад в царство Морфея.
Що?! Пливуть?! Зiрки плисти не можуть! Значить… Я мало не зойкнув вiд радостi. Так ось щось плеснуло. Причальний кiнець вiдв’язався i впав у воду. Все питання у тому – сам вiдв’язався чи вiдв’язали?
На жаль, погойдування не один я вiдчув…
– Тiпун менi на язик, якщо ми не пливемо… – пробурмотiв керманич, повертаючись на бiк. – Чи це менi сниться?
– Сниться… – вимовив я тихенько, загасаючим шепотiнням, як матерi заколисують дiтей. – Сниться… спи…
Але на досвiдченого керманича хитрощi не подiяли.
– Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрiм-нинi?! – схопився Тiпун на ноги. – Це ти, байстрюку, байдак вiдв’язав?! Ну все! Молися, паничу! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб’ю!
Розбiйник так розлютився, що вихопив шаблю i кинувся до мене.
Можливо, я не герой, щоб зовсiм безстрашно дивитися в очi смертi, але i не боягуз. При виглядi оголеноi шаблi руками голову не закриваю. Хоча мiг i закрити. В даному випадку вони менi були не потрiбнi. Вистачило нiг. Пiдтягнув колiна до живота i з усiеi сили штовхнув Тiпуна в груди, як тiльки керманич завис надi мною, збираючись довести справу смертовбивства до кiнця.
Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тiльки плескiт пiшов.
– Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собi в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Бiльшу частину веселощiв пропустив…
– Василю!
Я схопився на ноги, як i ранiше не бачачи запорожця. І не тiльки я. Тi двое, що разом з Тiпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всi боки, намагаючись розгледiти ворога. Але його нiде не було. І тодi одному з розбiйникiв прийшла в голову розумна думка. Вiн ступив до мене, зграбастав за комiр i притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язанi.
– Гей! Полупуде! – крикнув у нiч «кмiтливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немае, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу i рибам вiдправлю. Чуеш мене?
– Та не глухий… – вiдповiв запорожець i застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стернi стояв. – Вiдпусти хлопця. Самi справу владнаемо. Як належить чоловiкам.
– От дурень, – реготнув розбiйник, притягаючи мене до себе ближче. – Менi ж тiльки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потiм i паничевi «амiнь» зробимо.
Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпiзнавати), я зробив те, чого вiд мене не очiкував нiхто. Та i я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, бiда найкращий учитель.
Розбiйник тримав мене так близько, що для удару ножем в печiнку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, вiдштовхнувшись вiд днища, я всiм корпусом, як у регбi, штовхнув його на стрiльця, що старанно вицiлював Полупуда.
Мушкет оглушливо гримнув. Стрiляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався Василевi, отримало напiвмертве тiло. А там i Василь внiс свою лепту в абордажний бiй. Двiчi вбитий розбiйник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однiею рукою схопив за дуло, вiдвiв розряджений мушкет i трiснув Карпа у вухо ефесом шаблi. Пiсля чого той полетiв за борт, навiть не охнувши, i як би не швидше, нiж менi вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовiрну силу запорожця, можна було не сумнiватися – третiй розбiйник якщо i спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течiею, сильно розпухлий i обгризений рибами.
– ? —
– Василю! – я кинувся до козака i повис у нього на шиi. – Василю! Який же я радий, що ти живий!
– Гм… – запорожець поплескав мене по спинi i звiльнився з обiймiв. – Я, мiж iншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.
Це вiн так жартуе. І я, посмiхаючись на всi тридцять два, знову полiз обiйматися.
– От причепився, як сльота до плота… Ну, чого ти мене, наче дiвку, лапаеш? Угомонись, навiжений, бо по чолi трiсну.
Але я не мiг так просто вiдчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з единим у цьому свiтi товаришем i готувався до iншого життя. В якому не буде друзiв, а лише рабський нашийник. Хоч i «бiлий», а не кайдани, як у тих бiдолах, що на каторзi весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця i очам не вiрив. Здавалося, варто розтиснути руку, i Василь зникне, щезне, пропаде, як сон… Розтане, немов ранковий серпанок пiд променями сонця.
Мабуть, козак зрозумiв це, бо ще раз ляснув мене по спинi i з суворою добротою скуйовдив чуба.
– Ну, годi, Петре… Намилуемося ще… Треба до стерна ставати. Батько Славута не лiнуеться, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до ворiт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попрiти.
Полупуд вiдсунув мене вбiк i нахилився над трупом розбiйника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусi, стягнув чоботи. Витягнув звiдти невеликий шкiряний мiшечок i нiж. Сунув все знайдене добро собi за пазуху, а небiжчика викинув за борт. Потiм пройшов на корму i взявся за стернове весло. Оцiнив вiдстань до берега i потягнув кермо на себе.
– Бачу, Петрусю, не солодко тобi велося, якщо вiтаеш мене, як рiдну матiр? Сильно били?
– Нi… Не дуже. Я ж iм, усе як ти велiв, говорив. І Крук вiдразу зметикував, що мене можна за грубi грошi продати. Тож велiв не чiпати.
– Завжди був розумний, шельма… i до золота падкий, – Полупуд пожував губами i сплюнув, немов йому вiд однiеi лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в ротi. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…
Я примостився поруч, нiбито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.
– Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нiчого не говорити…
Хитрував, звичайно. І самого цiкавiсть розпирала, i бачив, що козаковi накипiло на душi – треба виговоритися. Настiльки, що вiн аж зрадiв моiм словам.
– Хочеш дiзнатися, що за iсторiя пов’язуе мене з Круком?
– Якщо на те буде твоя воля i згода…
Полупуд ще раз обвiв поглядом рiчку, особливо правий берег, щось прикинув i кивнув.
– Якщо вiтер не посилиться, до гирла притоки Бистроi, думаю, ранiше полудня не винесе, так що час е. Можна i поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?
Я винувато розвiв руками. Мовляв, звiдки у бранця майно, але тут згадав про захований окраець.
– Тютюну немае, а ось пожувати е.
– Чудово, – зрадiв Василь, коли я вийняв iз шароварiв невеликий, як двi сiрниковi коробки, шматок хлiба. – А то я другу добу тiльки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.
Швидко прожував окраець, зачерпнув долонею води з рiчки i запив.
– Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвиднiеться, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбiйники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цiнного везуть?
– Везли…
– Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймаеться…
Потiм порився за пазухою i витягнув мою люльку. Наче привiт з дому передав.
– Бачиш, зберiг твою цяцьку. А тютюну немае… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна i без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаеш, на Сiчi з пелюшок рiс, а його на Низ кобзар привiв. Хлопчик прибився до старого десь аж пiд Краковом. Так i бродили разом свiтом, поки на Сiч не прийшли. Кобзар вiдпочив i знову до людей пiшов, а Крук козакувати залишився. І зрозумiло, що двое сирiт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку i звичаi допомагав зрозумiти, а вiн менi про те життя, що за порогами, розповiдав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тiльки наставники бачили, коли рiзнi завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потiм за iншу справу бралися…
Василь помовчав трохи.
– Щасливi були роки… Пiзнiше нас прийняли в новики i стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навiть якщо посилав куди, то неодмiнно вдвох.
На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зi спогадами. Не хотiлося козаковi розбурхувати вже пiдсохлу рану, а з iншого боку – якщо не зiрвати струп, то не очистити ii вiд гною.
– Бiда трапилася, коли нам рокiв з двадцять було. Може, бiльше… Хто iх на Низу рахуе? По дорозi на Канiв, трохи в бiк вiд Михайлового стану, пасiка Микити Пiвторака стояла… І жила на тiй пасiцi разом з дiдом онука його – Маруся. Ох i гарна дiвчина… – голос Василя здригнувся, козак примружився i вiдвернувся.
Почекав трохи, поки хвилювання вляжеться, i продовжив:
– Звичайно ж, ми втратили голови обидва… Та й хто б таку красу не вподобав?.. І ми iй теж сподобалися. Але ж не можна вiдразу за двох замiж вийти. Думала Маруся, думала i вибрала мене. В той же день, як вона про свое рiшення сказала, Крука наче пiдмiнили. Темнiше ночi зробився, а очi – нiби у небiжчика, холоднi, незрячi. Немов смертельна хвороба козака зсередини пiдточила… Я хотiв поговорити з побратимом, може, навiть вiдступився б вiд дiвчини, раз така бiда. Хоч у самого серце кров’ю обливалося вiд однiеi лише думки про це, але i побратима було шкода. Ось тiльки Крук став мене цуратися i кожного разу вiд щироi розмови ухилявся. А там i зовсiм гайнув кудись, навiть курiнного до вiдома не поставив.
Василь знову замовк.
– Шукали його якийсь час, та й перестали. Якщо згинув – значить, доля така. А якщо не хоче нiкого бачити – то хто мае право змушувати? Не перший i не останнiй вiдлюдник у степу чи пущi. Священик з Михайлового стану оголосив нас з Марусею на Трiйцю. Весiлля гуляти зiбралися на другого Спаса. А тим часом курiнь наш у похiд вирушив. Пiд Трапезунд… Туди вдало все склалося, а ось на зворотному шляху – шторм наздогнав. Чайки так розкидало, що i половини хлопцiв не знайшли. Хто потонув, а кого на турецький берег викинуло. Решту – на щастя, до нашого берега прибило. Але чайки так постраждали, що бiльше половини суден тiльки на дрова годилися, а головне – весла в шторм поламало, хоч волоком тягни. І потягли б, не велика наука, та тiльки не повз турецькi фортецi. Довелося бiльшу частину здобичi кинути, а самим пiшки на Сiч вертатися. Днем в плавнях вiдсиджуючись, вiд татарських роз’iздiв ховаючись, а ночами – потайки додому пробираючись.
