скачать книгу бесплатно
– От незугарне, – Крук майже дослiвно повторив характеристику, видану менi Полупудом у тi днi, коли ми лише познайомилися. – І чого ж тобi, паничу, вдома не сидiлося? Одна морока. Чесно кажучи, починаю сумнiватися, що сто цехiнiв гiдна винагорода за мороку. Одне тiшить – що той, хто тебе купить, потiм намордуеться ще бiльше. Тримайся за мене i чалапай вже на берег…
Я i сам вже накупався по саме «не хочу», але задумане вимагало ще одного занурення. Розумiючи, що зволiкання може перекреслити всi моi плани, я кивнув, сказав: «Добре», – i впав.
Чорт! У Крука виявилася блискавична реакцiя i залiзна рука, якою вiн вхопив мене за комiр i потягнув назад. А я ж не просто так групове пiрнання влаштував i мацав сусiдiв не навмання, а виключно за пояса i халяви. Завдяки чому знайшов у одного в чоботi нiж. І мiг би зараз витягнути… якби не Крук.
Мене таке зло взяло за несвоечасну i непрохану допомогу, що я як скажений замолотив руками i ногами, вириваючись з рук розбiйника. Але куди щенятi супроти дорослого вовка. Мене висмикнули з води, заiхали кулаком у вухо i, таким простим способом закликавши до порядку i привiвши до тями, направили до берега.
Бiльше я не пручався. Долю не обдуриш. Той нiж, який я хотiв викрасти, менi не дiстався. Тож доведеться обiйтися витягнутим з-за пояса Крука. Якщо зумiю заховати, а не втопити, поки мене виштовхають з рiки.
– ? —
Не знаю, де вони назбирали пiсля такоi зливи сухих дров, але не минуло й десяти хвилин, як на березi палахкотiло три жарких багаття. Одне – бiльше, над ним повiсили великий, вiдра на три-чотири, казан. Два – менших. Для посидiти, погрiтися, обсушитися.
Вишняк, поруч з яким ми причалили, здавався якимось казковим мiсцем. Я не зовсiм дитя асфальтових прерiй i кам’яних джунглiв, доводилося бувати i в селi, i на лонi дикоi природи. Та й останнiм часом лишень пустелями та хащами пробираюсь. Але навiть уявити собi подiбного дива не мiг.
Берег вiд рiчки здiймаеться пологим схилом. І ось я стою на цiй смузi, що повiнь вiдвоювала у дерев, а передi мною – хоч куди глянь, аж до горизонту – заростi вишень. Дерева невеликi, навiть карликовi, як пiдстриженi, дуже рiдко вище голови i буквально вкритi яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що i листя не видно.
– Що, паничу, подобаеться? – помiтивши мое захоплення, вiдгукнувся Тiпун. – А ти не соромся, милуйся. Нiде в свiтi бiльше немае такоi краси. Нi в польських землях, нi в бусурманських. Ех, мiсяцем би ранiше… Коли все цвiло… Вiд рiчки i до неба, як снiгом земля усипана була. А пахло…
Голова обертом йшла, як вiд штофа горiлки. Навiть краще. Ходиш, немов п’яний, а похмiлля на ранок немае. Тiльки декiлька днiв потiм усе навкруги вишнями пахне. Навiть власне лайно… Тiпун менi на язик.
Крук прислухався i зневажливо махнув рукою.
– Чого iх нюхати? Ось коли достигнуть – тодi справдi рай. Ходи помiж дерев i просто з гiлок iж. Тiльки кiсточки спльовуй. А як пiдсохнуть, греби в мiшки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так i сновигають. Не те що навеснi, коли вся звiрина за милю цей квiтник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розумiе, що можна так нанюхатися, що навiки прямо мiж дерев i заснеш. Тобi – вiчне блаженство, а корiнню – добриво…
Я слухав, що говорять рiчковi розбiйники, дивився навколо i… очам не вiрив. Настiльки мало була схожа розповiдь на правду. Швидше така ж байка, якi я сам плести вмiю. Одне точно, якщо пiрнути в цi заростi, то без псiв мене тут нiзащо не знайти. Тим паче, що вони поспiшають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.
– Гей, паничу! – Крук немов вiдчув моi думки. – Ану, ходи сюди!
У голосi одноокого не залишилося i слiду привiтностi. Бiльш того, чекаючи мене, вiн приготував аркан.
– Простягни руки…
І хотiв би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.
Розбiйник спритно затягнув петлю на зап’ястях, обмотав вiльний кiнець навколо шиi, не затягуючи, як бандаж роблять, i ще раз обкрутив навколо рук. Потiм смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг пiдхопити iх. І пояснив…
– Так, паничу, воно всiм спокiйнiше буде. Ти не перший невiльник, якого я в своему життi бачу. І добре знаю, що означае такий блиск в очах. Але, ось що я тобi скажу, хлопче. Навiть не думай. Тут на десятки миль жодноi живоi душi. Пропадеш нi за пучку тютюну. Якщо з голоду не врiжеш дуба, то звiрина розiрве… як тiльки ослабнеш. Так що, годi витрiщатися, сiдай бiля вогню, грiйся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, i полiзеш назад на байдак.
Зараза… Треба вчиться краще собою володiти. Тепер, з шароварами в руках, дiйсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.
Але i плюс у всiй цiй ситуацii теж був. Затягуючи аркан на моiх руках, Крук машинально обмацав свiй пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, – судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на рiчку, – нiчого не запiдозрив, а втрату зброi списав на безглузду випадковiсть. Що куди важливiше зв’язаних рук. Та й зв’язаних – одна назва. Гудiнi[3 - Гаррi Гудiнi – американський фокусник.] звiльнився б за пару секунд. Я так не вмiю, але не звертайте на мене увагу хвилин п’ять, i «свобода зустрiне радiсно бiля виходу». Кинджал я все ж зумiв експропрiювати.
Ще мене сильно порадували слова Крука про ночiвлю на борту. Всяко народу там буде менше, та й багаття на палубi байдака точно розводити не стануть. А це значить, навколо буде темрява. Яка, як вiдомо, друг молодi.
Я так розмрiявся про втечу, що аж здригнувся, коли менi замалим не ткнули в обличчя кусень хлiба.
– Гей, паничу, вiдчепися ти вже вiд своiх штанiв… – пробурчав Пешта. – Не бiйся, не втечуть. На… Не вiрю я, що з тебе хоч якийсь зиск буде, але якщо Крук вирiшив, краще не перечити. То, кажеш, ранiше Полупуда не знав?
Ох, не люблю я таких задушевних бесiд. Вiдразу згадалося класичне «Базiка – знахiдка для шпигуна». Один з плакатiв, що прикрашають нашу вiйськову кафедру. І оскiльки iншого виходу зiстрибнути з теми у мене не було, я квапливо прикрився iншим прислiв’ям: «Коли я iм, я глухий i нiмий». Вихопив у Пешти з рук хлiб i жадiбно вгризся в окраець. А щоб на грубiсть не нарватися, iнтенсивно закивав при цьому. Мовляв, усе вiрно. Не знав, не бачив, не чув… І взагалi, а хто це?
– Не квапся, бо вдавишся, – пробурчав розбiйник. – А Крук скаже, що я навмисне задушив.
Демонструючи голод, я i справдi перестарався i вiдкусив бiльше, нiж варто, i вiдчував, що цей шматок менi поперек горла встае. Але ж не випльовувати. Перше, – це образа. Можна i по мордi заробити. Чоботом. Друге, – хто знае, коли наступного разу годувати будуть? Так що iжею краще не розкидатися. А ось час потягнути можна. Та й запас невеликий зробити не зашкодить.
Удаючи, що запхав у рота весь окраець, решту хлiба обережно засунув у шаровари.
Чудовий вид одягу, до слова. Не штани, а чохол автомобiльний. Туди не тiльки шматок хлiба – ще одного такого як я, запросто запхати можна, i тiсно не стане. А головне – нiчого не загубиться. Внизу, на щиколотках такi ж зав’язки, як на поясi. Щоб штанини в чоботи простiше влазили. В результатi маеш двi, фактично безрозмiрнi торби. Як ходити з додатковим вантажем? Це вже iнше питання. Просто треба знати мiру i зайвого в матню не пхати…
Ну, а шматок хлiба, який провалився аж до литки, точно на завадi не стане.
Пешта ще стояв над душею, чекаючи поки я зможу говорити, але доля в черговий раз розпорядилася iнакше i пiдiграла менi.
– Татарчуче! Сучий потрох! Ти де подiвся?! Багаття швидше згасне, нiж ти дрова принесеш! – крикнув хтось вiд дальшого багаття.
Татарчук якщо i почув, промовчав.
– Гей, хлопцi! – не так впевнено, гукнули вдруге. – Татарчука нiхто не бачив? – i, не чекаючи вiдповiдi, кашовар зарепетував на весь голос: – Татарчуче! Бий тебе кара Божа! Ти де?!
І знову тиша.
– Що трапилося, Панасе? Чого верещиш, як недорiза-ний? – вiдгукнувся Крук.
– Так тее… отамане… Татарчук пропав. Здаеться…
– Що значить «здаеться»?
– Так тее… за дровами пiшов… i досi немае.
– Давно? Може, по нуждi присiв?
– Так тее… – почухав потилицю кашовар. – Я теж так думав. Тому й не кликав. Але саламаха вже майже уварилася. Вогонь догорае. А його все немае… Занадто довго. Не мотузок же вiн проковтнув?
Крук доклав долонi до губ i рикнув так, що аж у вухах залящало.
– Татарчуче! Це Крук! Озовися! Бо битий будеш! Я не жартую! Ти мене знаеш!
Особисто я не ризикнув би, пiсля такого попередження, i далi в хованки бавитися. Ясно було – отаман злий, як сто чортiв. Порве винуватого, наче Тузик грiлку. Але зниклий розбiйник, як i ранiше, не озивався.
Крук гукнув ще раз, але вже без ентузiазму. Швидше для порядку. Почекав трохи i похмуро розпорядився:
– Усiм бути обачними. Не спати. Дивитися i слухати. Не подобаеться менi таке. Тiпуне, вiзьми пару хлопцiв, панича i залiзайте на байдак. Про всяк випадок. Мушкети тримайте напоготовi. Пешто, Убийвовче, Лютий – пiдете зi мною. Подивимося, куди цей лайдак запропастився. Не схоже на жарт. Не геть же вiн божевiльний, щоб таке утнути. Але якщо… Своею рукою дюжину букiв вiдважу. Тиждень на животi спати буде, засранець. Якщо живий ще…
Роздiл третiй
Пошукова група повернулася десь через годину… Не вся. Пiшли вчотирьох. Повернулося трое. Крук був сам не свiй. Метався по березi i час вiд часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто i близько байдак стояв, а все ж шерех i плескiт течii приглушували частину слiв. Та й вiтерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.
– А де Лютий? – необережно поцiкавився хтось iз тих, що не брали участi в пошуках.
– Там же, де i Татарчук… – не стримуючись, гаркнув на нього отаман. – Вчиш вас, дурнiв, вчиш – а все, мов горохом до стiни! Казав же: триматися разом! Нi – почулося йому щось, вирiшив глянути. Навiть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибiгли на мiсце, Лютий вже i ногами не сукав. І це не звiр напав. Звернув козаковi голову, як курятку. А коли вiд того мiсця далi по слiдах пройшли – то i Татарчук знайшовся. І теж – обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це – але силою його чорти не обдiлили. Щоб йому на тому свiтi казани обертати! Ще й шаблю його забрав.
– Отой «вiн»… що – один там? – судячи з голосу, запитав Хрипун.
– Не знаю… – отаман злегка заспокоiвся i вiдповiдав вже без зайвоi злостi, бiльш розважливо: – Може, i кiлька. Але поки ми бачили слiди тiльки однiеi людини. Убийвовк пiдтвердить.
Згаданий слiдопит, одягнений в безрукавку з вовчого хутра на голе тiло, лише кивнув.
– І що? – Хрипун запитально розвiв руками, потiм виразно схопився за шаблю. – Ми подаруемо цьому шматку лайна життя двох наших товаришiв? Утремося i попливемо далi? Нiби нiчого не сталося? Радiючи, що прибуток доведеться дiлити на пару частин менше? Так?
Одноокий отаман пiдступив до надто балакучого розбiйника, взяв за обшлаг, пiдтягнув до себе i, заглядаючи в обличчя, прогарчав:
– Щось ти занадто голосно каркаеш, Хрипуне! Не забув, хто з нас Крук?! Чи хочеш не тiльки охрипнути, але й замовкнути навiки?
Однак розбiйник не злякався.
– Крук тут один – i вiн наш отаман! Та якщо отаману наплювати на своiх товаришiв… То як би чорному Круку одному лiтати не довелося.
– Погрожуеш?! – розлючено заревiв одноокий, хапаючись за шаблю. – Ти?! Менi?! Та я…
– Хочеш зменшити ватагу ще на одного? – несподiвано заступився за Хрипуна Пешта. – Що з тобою, отамане? Якщо б я не знав тебе стiльки рокiв, подумав би, що ти… злякався.
Крук тут же забув про Хрипуна, висмикнув з пiхов шаблю i стрибнув до другого розбiйника. Але, мабуть, за цей час здоровий глузд зумiв перемогти лють, i отаман лише штовхнув Пешту плечем. Але так, що той гепнувся на землю.
– Я теж не перший рiк тебе знаю, – буркнув майже дружелюбно. – Тому – живи наразi. Але якщо ще хоч раз вiдкриеш пащеку…
Отаман не закiнчив. Замiсть цього подивився на червонi, нiби рясно политi кров’ю, заростi вишняку, витер долонею спiтнiле чоло i продовжив:
– Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю…
– Про кого ти весь час говориш, Круку? – керманич, котрий стояв просто надi мною, теж приеднався до розмови. – Ми його знаемо?
Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду рiчкових пiратiв, для мене вiн уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разi, у дану мить. А далi, як казав слiпий вмираючи: «Поживемо – побачимо».
Дурний жарт. Тьху три рази… Це все вiд нервiв. Нетримання думок.
– Про побратима свого, щоб його чорти в пеклi мордували, – вiдповiв отаман. – Про кого ж iще?
– Та ну! Цього не може бути! – ляснув долонею по фальшборту Тiпун. – Ми ж усi бачили, як ти стрiляв, i як вiн беркицьнув у рiчку. Не прикидаючись. Замертво… Забудь.
– Зле ти його знаеш, – не давав переконати себе Крук. – Це така шельма, що i з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче пiдпустити, та впритул бити. А ще краще – голову вiдрубати, серце кiлком прохромити, а пiсля – тiло спалити i попiл розвiяти. Ну, нiчого. Дасть Бог, зустрiнемося i в третiй раз. І тодi я вже не схиблю.
«Ого! Схоже, отаман пiратiв про перевертня говорить? Тодi я поквапився його в друзi записувати. Тьху тричi через лiве плече… З такими друзями i ворогiв не треба. Це тiльки в жiночих романах та дiвочих мрiях шляхетнi кровопивцi водяться. Пристраснi i душевно хворi… себто, страждаючi душевними болями. Фантомними, звiсно. Бо звiдки ж у вампiра душi взятися?»
Крук тим часом прийняв остаточне рiшення. Повернувся в бiк заростей, приклав до рота долонi рупором i крикнув:
– Василю! Це ти, сучий виплодок?! Вiдгукнися, паскудо!
Якийсь час вишневий гай мовчав, а пiсля звiдкись iз глибини заростей долетiла вiдповiдь:
– Я… Юдо… я… Молися, поки ще маеш час… На цей раз живим не втечеш… Буде i чортам празник!
Голос звучав так, наче по землi стелився. Сичачи i звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березi до цього часу вже неабияк потемнiло, i сонце пiдсвiчувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбiйники мимоволi позадкували. Деякi навiть у рiчку забрели. Оскiльки багато хто вiрив, що нечисть не може переходити через бiжучу воду. При цьому навперебiй осiняли себе хресним знаменням. Геть-чисто чернечий орден чи група паломникiв, а не розбiйницька ватага.
– Свят, свят, свят… – пробурмотiв i керманич. – Пресвята Богородице Дiво Марiе, спаси i помилуй… Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тiпун менi на язик.
«Що?! Менi не причулося? Вiн сказав – Полупуд?.. Вiн, справдi, сказав – Полупуд?! Матусенько рiдна! Василь живий?! Абзац… Але яким чином? Я ж сам бачив, як… Стоп! А що я бачив? Як запорожець пiсля пострiлу за борт упав? Так «пiсля» не означае «внаслiдок»! Ура! Тепер я точно не пропаду. Василь повернувся за мною! Ось це друг вiрний, я розумiю! Сам гинь – а товариша виручай! Справжнiй побратим!.. Побратим?»
Тут мене щось немов пiд ребро кольнуло i защемiло серце.
«Адже Крук теж щось про побратима згадував? Виходить, вони з Полупудом колись побраталися, а тепер – смертельними ворогами стали? Ну, то й що? У життi рiзне трапляеться… Батько на сина, дочка на матiр руку пiднiмае… Нiчого з висновками поспiшати? Як слушний час настане – Василь сам усе пояснить. Якщо захоче, звiсно… А зараз, головне, триматися на сторожi i бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирiшив самотужки всю ватагу розбiйницьку порiшити. Хоча, з нього станеться. Придумае якусь хитрiсть. А менi ii треба вчасно розпiзнати i дiяти вiдповiдно!»
Поки я радiв i занурювався у мрii, любовно погладжуючи через штанину i халяву вкрадений кинджал, на березi щось вiдбувалося. На вiдмiну вiд решти розбiйникiв, Крук навiть повеселiшав. У всякому разi, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненiше i спокiйнiше, нiж кiлькома хвилинами до цього. Вiн навiть присiв бiля вогнища i неквапливо пiдкинув хмизу в полум’я.
Потiм знову подивився на заростi.
– І як же тобi вдалося обдурити чортiв, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з пекла?
Крук бiльше не кричав. Говорив рiвно. Навiть до мене не кожне слово долiтало. Але Полупуд почув. І вiдповiв. Теж звичайним голосом. Без змiiного шипiння.
– А я пообiцяв iм натомiсть iншу душу надiслати… Значно чорнiшу… Як дьоготь.
– Всього лише? – розсмiявся одноокий. – То виходь. Час нам i справдi закiнчити ту давню iсторiю. Хоч на ножах, хоч на шаблях… Обiцяю, мiж нами нiхто не встряне. А ти знаеш, Василю, мое слово вiрне.
– Знаю… – пiсля нетривалоi паузи вiдповiли заростi. – Як тiльки земля носить такого виродка? Не розступиться пiд ногами.
– Може, тому що я тепер бiльше човном… – знову засмiявся Крук. – І батько Славута на мене не гнiваеться. Вже хто-хто, а вiн стiльки душ згубив, серед них i безвинних – у шторми та на порогах, що менi за три життя не впоратися. Ватага теж пiдiбралася не гiрше отамана… Тiпуна пам’ятаеш? Здоров’я тобi вiн не бажае, сам здогадуешся… А ось гостинець, при нагодi, мiг би передати… свинцевий.
Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася iхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зi мною вже готувалася пiдлiсть.
– Гостинця, значить… – пробурмотiв керманич. – Як скажеш, отамане. Можна i гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тiпун менi на язик…
Керманич опустився на одне колiно i почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотiти:
– Ти менi тiльки пiд пострiл його пiдстав… а я вже не промахнуся, будь спокiйний… Третього разу не треба.
Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.
Усi розбiйники вiдiйшли до одного краю галявини, пiдкинувши спершу побiльше дров у багаття, а одноокий отаман перемiстився в iнший бiк. Так що мiж ними i його людьми залишалося крокiв сорок вiльного простору. Крук навiть руками розвiв, наче кажучи Полупуду, гляди – тут бiльше нiкого немае, залишилися тiльки ми з тобою.
Дуже благородно i схоже на правду, якби не пришвартований бiля берега байдак. А ось вiд нього до лiнii вогнищ не бiльше двадцяти метрiв. І Тiпун, поклавши дуло на фальшборт, тiльки чекае, коли побачить цiль. І промахнутися з такоi вiдстанi майже неможливо. Особливо, шротом.
– Ну де ж ти? – бурмотiв керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. – Виходь. Покажися…
І, наче почувши його прохання, рясно вкритi кривавими плодами гiлки розсунулися, випускаючи з заростей мiцну чоловiчу постать.
– ? —
Сумнiвiв не залишилося – це справдi був Василь Полупуд, товариш Мiнського куреня Вiйська Низового Запорозького. Живий i цiлiсiнький, наскiльки я мiг судити на вiддалi. Як йому це вдалося – незрозумiло?! Але, так чи iнакше – факт у натуральну величину.
