скачать книгу бесплатно
Шляхетна панi Ак-Нiнчi з роду Чибетiв i Вовча Мiтла встигли повернутися з гiрського плато Малого Хакасу якраз до кiнця турнiру – i мало про що промовляло iм побачене юрбище.
Але першими до Чена Анкора, що стiкав кров’ю поруч зi спадковим мечем i шматком власноi плотi, встигли двое. Суворий дворецький Анкорiв на iм’я Кос ан-Танья, на перев’язi якого схвильовано розгойдувався вузький есток iз крученою гардою; i один з наближених емiра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й iнше вiдразу, – якого всi знали як Друдла Муздрого.
Дворецький Кос ан-Танья спiшно перетягав покалiчену Ченову руку бiля лiктя шнуром вiд чиiхось пiхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крiзь бiснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачi маленький, гострий, як бритва, ятаган i гранований тупий клинок iз самотньою пелюсткою товстоi гарди.
І цього разу нiкому й на думку не спало засмiятися.
А коли божевiльний океан юрби почав поступово дробитися на краплi окремих особистостей, усi зрозумiли, отямлюючись i роззираючись, – пiзно. Пiзно виправдуватися, пiзно шукати винуватих i карати зловмисникiв, бо всi винуватi й нiкого карати.
Спiзнилися кабiрцi.
– Пустiть… пустiть мене до нього, – тихо прошепотiв Фальгрим Бiлявий, i скорботно поникнув гiгант-еспадон у його руцi.
Нiколи не пробачить собi Гвенiль сьогоднiшнього програшу в рубцi…
Частина II
Людина меча
…Розрубае повiтря вiн умлiвiч
Червоний спалах – вогненний меч.
У грiзнi днi напружених сiч
Видовжуеться меч.
Адже для гарту його неспроста —
Настiльки гаряча у нього сталь —
Забракло холодних струмкiв,
Пересохло безлiч струмкiв!
У чревi дракона побувши, меч
Верхiвку гори зносить iз плiч,
А якщо кинеш його у траву —
Горить трава, чорнiе як нiч…
Манас
Роздiл 4
1
Бiль.
Бiль повзе вiд лiктя вниз по передплiччю, жаром стiкае в п’ясть i виливаеться вогненним потоком iз кiнчикiв онiмiлих пальцiв. Потiм бiль повiльно вiдступае, посмiюючись – адже болiти вже нiчому. Немае пальцiв, немае кистi, немае частини правого передплiччя.
Нiчого цього бiльше немае.
Усе залишилося там, на турнiрному майданчику – i досi у мене в очах мерехтить оте райдужне пiвколо, яким на мить стало лезо вигнутого дворучного меча. Тодi я ще не встиг зрозумiти, що сталося – лише вiдчув, як моя права рука стала незвично короткою й неслухняною.
І небо, небо над головою мого суперника… воно слiпо хитнулося, метнувши сонячний диск кудись убiк, коли я спробував знайти точку опори…
І не змiг.
Болю ще не було – вiн прийде незабаром, але не одразу – i ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечi, що швидко вiддаляеться, то на чиюсь п’ясть правоi руки, яка чомусь стискае рукiв’я мого – мого! – Єдинорога, який валяеться поруч. Чому мiй меч лежить у травi? Чому цi пальцi вчепилися в чужий для них меч, як павук у трiпотливу здобич – чому вони теж лежать на травi?
Чому зелена трава так швидко стае червона?!.
А потiм нарештi приходить бiль, i в мене темнiе в очах…
…Скiльки ж часу минуло вiдтодi? Тиждень? Мiсяць? Рiк? Столiття?.. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсiчене мерехтливим пiвколом, i все сховалося за мрячною завiсою забуття й байдужостi.
І бiль.
Бiль у руцi, якоi немае.
Як менi жити далi? І чи варто – жити?
Погляд мiй мимоволi спрямовуеться в той куток, де на рiзьбленiй лакованiй пiдставцi, привезенiй iще моiм прадiдом з Мейланя, спочивае спадкоемний нiж кусунгобу. Його я втримаю й у лiвiй руцi. Його я втримаю й у зубах. Бо кусунгобу – не для турнiрiв i парадних виходiв у люди. Це пропуск Анкорiв Вейських на той свiт. Один короткий рух злiва направо або знизу вгору…
Я встав iз лiжка. Похитнувся. Устояв.
І довго дивився на нiж, розглядаючи потьмянiле вiд часу, але все ще гостре лезо. Вiдтак повiльно простягнув руку.
Лiву.
Рукiв’я, покрите кiстяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я пiдкинув кусунгобу й пiймав його клинком до себе. Сонячний промiнь сковзнув по сталi, i нiж немов усмiхнувся, пiдморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тодi ти будеш перший з Анкорiв! Я вже зачекався…»
Я задумливо похитав нiж у долонi.
– Доведеться тобi ще почекати, приятелю, – невесело усмiхнувся я у вiдповiдь, акуратно кладучи кусунгобу на мiсце.
Нiж розчаровано дзвякнув.
І пiдбадьорливою луною вiдгукнувся iз протилежноi стiни мiй Єдинорiг. Протяг, чи що?..
Корячись якомусь неясному пориву, я перетнув залу i зняв меч зi стiни. Прямий меч Дан Г’ен. Родинний клинок. Частина мене самого.
Тримати меч у лiвiй руцi було трохи незвично. Ану спробуемо… тим паче, що тiло мене слухаеться погано, але все ж слухаеться.
На перший раз я повiльно почав iз найпростiшого. «Веселка, що простромлюе хмари» у мене вийшла доволi стерпно, на «Синьому драконi, що залишае печеру» я двiчi запнувся й зупинився посеред танцю, важко дихаючи. Звичайно, посиленi заняття багато що виправлять, заново вiдшлiфувовують рухи, але…
Менi й так було доволi кепсько, щоб намагатися обманювати самого себе. Сторонньому глядачевi моi рухи могли здатися майже колишнiми, але щось було не так. Щось невловиме, настiльки тонке, що його неможливо було передати словами. І я вiдчував, що це, швидше за все, не вдасться повернути жодними самокатуваннями.
Хоча, може, справа в моему пригнiченому настроi?
Я хапався за соломинку.
Я ще раз виконав «Веселку…», потiм одразу перейшов до дуже складних «Голок дикобраза», зiм’яв усi переходи мiж круговими змахами, до болю в яснах стиснув зуби й ривком пiшов на подвiйний випад «Хвiст, що злiтае,» з одночасним падiнням…
У дверях беззвучно зринув мiй дворецький Кос ан-Танья i застиг на порозi, не бажаючи мене переривати. Однак я перервався сам. І зробив це з хворобливою поспiшнiстю. Я не хотiв, щоб Кос бачив мiй убогий «Хвiст, що злiтае», який розсипався на «голки»… Ото вiн i не побачив. Або побачив, але вдав, нiби не побачив. І що, Чене Анкоре, наступник ван Мейланя, тобi вiд цього легше? Нi. Менi вiд цього – важче. Хоча, здавалося б, далi нiкуди.
– До вас гiсть, Вищий Чене.
– Хто?
Чи до гостей менi?!
– Шляхетна панi Ак-Нiнчi, хис-чахси з роду Чибетеiв.
По моему, лише Кос ан-Танья, з його повагою до будь-яких традицiй, мiг навчитися без запинки вимовляти повне iм’я тiеi, яку я давно називав дитячим коротким iм’ям Чин. Кос та ще родичi й земляки Чин iз порослих лiсом передгiр’iв Хакаса, зрештою, iм те сам бог велiв, хоча бога iхнього звуть так, що навiть Кос язиком подавиться…
Нi, менi не стало веселiше вiд того, що прийшла Чин. Чен i Чин – так полюбляли жартувати близько знайомi з нами кабiрцi. То й що, Чене-калiко, усмiхнися й вiдповiдай бадьоро й спокiйно, як личить вихованiй людинi!..
– Запроси шляхетну панi.
Кос вiдiйшов убiк, i майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замiсть рiзьбленоi рами була дверна пройма.
Чорний обтислий костюм для верховоi iзди зi срiбним вишиттям на грудях i рукавах лише пiдкреслював гнучкiсть ii фiгури (багато хто в Кабiрi вважав би ii надмiру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендiтнi плечi, а непокiрнi пасма на лобi були перехопленi тонким обручем iз бiлого металу без звичайних розеток iз камiнцями – лише ледь помiтне рiзьблення текло по обручу, i мова цього рiзьблення була древнiша вiд численних мов, якими говорили, писали й спiвали в емiратi й довколишнiх землях.
Найдорожчий самоцвiт мiг лише применшити цiннiсть цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеiв iз Малого Хакаса; i найдорожча сукня не додала б маленькiй Чин анi грана зачарування.
І не сперечайтеся зi мною! Однаково я не буду вас слухати. Закоханi й дурнi – безнадiйнi, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…
Погляд зелених очей Чин iз тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моiй руцi й, навiть не встигнувши змiркувати, що рука – лiва, тривога в ii очах змiнилася радiсною усмiшкою.
А я непомiтно сховав куксу правоi руки за спину.
– Я рада вiтати вас, Вищий Чене, i подвiйно рада бачити вас на ногах i здоровим, судячи з оголеного меча.
Вона переступила порiг i знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмiнну Вовчу Мiтлу – немов iнстинктивно вiдгороджуючись нею вiд мене й вiд того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.
– І я радий вам, шляхетна панi Ак-Нiнчi, – уклонився я у вiдповiдь, намагаючись триматися до неi лiвим боком. І, помовчавши, додав:
– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емiрат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навiть корчячись на крижанiй Горi Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш надi мною у Захiдний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеiда?
– Як я на емiра Дауда, – усмiхнулася Чин i акуратно поставила свою Мiтлу в збройовий куток для гостей.
А я, сам не знаю чому, опустив поруч iз ii пiкою Єдинорога без пiхов – хоча зазвичай мiй меч висiв зовсiм в iншому мiсцi, трохи оддалiк.
Усюдисущий Кос уже встиг за лiченi секунди накрити легкий стiл, iз вигадливим безладом розставивши тацi з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, двi пiали з найтоншоi порцеляни, – у дверях зринув було хтось зi слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, i слугу як вiтром здуло, – а тепер мiй чуйний i чудовий дворецький ставив на центр стола керамiчний чайничок iз пiдiгрiтим вином.
Бiлим, лiоським – судячи iз запаху. Цiкаво, коли це вiн устиг його пiдiгрiти, не виходячи з зали? І камiн геть холодний…
– Що нового в Кабiрi? – запитав я, безуспiшно намагаючись узяти чайничок правою рукою.
Усмiшка повiльно сповзла з губ Чин. Я помiтив, що вона стараеться не дивитися на мою покалiчену руку, але, проти волi, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксi – i тодi пальцi дiвчини судорожно стискалися у твердi кулачки.
І бiль, бiль, що пливе в зелених хвилях ii очей – не мiй бiль, чужий, але краще б – мiй…
Я взяв клятий чайничок лiвою рукою й нiяково розлив паруюче вино в пiали, трохи проливши на скатертину. Гарячi краплi розпливлися, утворивши потворнi плями.
За цей час Чин отямилася й навiть змогла заговорити.
– О, Кабiр – велике й галасливе мiсто. У ньому вiдбуваеться стiльки нового, що про половину дiзнаешся лише тодi, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цiкавить, Чене?
Звiсно, делiкатна Чин постаралася вiдповiсти якомога ухильнiше й безтурботнiше. Що ж, яке питання, така й вiдповiдь…
– Мене цiкавить, чи знайшли чоловiка, який…
Я теж мимоволi глянув на свiй обрубок i перевiв погляд у куток, де розташувалися Вовча Мiтла i Єдинорiг. Чомусь вид зброi не заспокоiв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена пiка.
Усе було не так.
– Вiн… – Чин запнулася й поспiшно надпила зi своеi пiали. – Вiн зник. Менi Фальгрим i Дiомед розповiдали, а метушню на турнiрi я й сама бачила, лише не розумiла нiчого. Але знайшлися люди, якi начебто помiтили схожого чоловiка в караванi, що йшов у Мейлань…
Вона раптом рiзко замовкла, зрозумiвши, що бовкнула зайве. Так, певно, менi справдi не варто було цього знати.
Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.
– Пiсля його… е-е-е… його втечi в мiстi бiльше не траплялося нiчого незвичайного? – якомога спокiйнiше поцiкавився я.
Прокляття, увесь час доводиться стежити за своiми руками…
Чин насупилася й мiцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.
– Трьох людей убито i двох поранено за останнi два тижнi. Пораненi описали двох… – вона довго не могла дiбрати слова, так i не знайшла його й тихо закiнчила. – Але iх так i не виявили.
– Це не вiн?
– Нi. Навiть не схожi. І зброя зовсiм iнша. Я не розумiю, Чене…
На ii очi раптом навернулися сльози, i вiд недавньоi стриманостi не залишилося й слiду. Передi мною сидiла просто перелякана й розгублена дiвчина, i менi хотiлося втiшити ii, захистити вiд усiх i всього – якби не я сам був причиною переляку Чин, не зумiвши захистити себе самого…
Хто б мене втiшив?! Здавалося, в тому, що могло б мене хоч трохи втiшити, крилося щось темне й страшне – чи не гiрше, нiж уже сталося.
– Чене, я не розумiю, що вiдбуваеться! Як… як може володар зброi пiти на таке?! Поранити, скалiчити, а тим паче – вбити! За що? І навiщо?! Це не додасть його iменi анi гордостi, анi пошани, та й саме iм’я доведеться вiчно приховувати! Я не розумiю… не можу зрозумiти… не можу!..
Вона затулила обличчя долонями, i сльозою зблиснув дiамант у перснi на пiдмiзинному пальцi правоi руки. Руки. Правоi… О Перший ковалю Джангаре, невже я навiчно приречений iз заздрiстю дивитися на чужi руки?! Навiть якщо це руки коханоi дiвчини…
Руки… i я заспокiйливо погладив Чин по плечу вцiлiлою рукою.
– Не плач, дiвчинко. Люди, що знеславили свое право тримати зброю, не вартi найменшоi твоеi сльозинки. Нi, не лякайся, я кажу не про себе. Можливо, я заслуговую спiвчуття або жалю, але ганьби на менi нема, i прошу тебе – не жалiй Чена з Анкорiв Вейських! Бо може настати день – i я зроблюся вартим не жалю, а ганьби. І цього дня перестане болiти моя п’ясть, яка залишилася там, на турнiрному полi. І дозрiлий виноград мого життя стане в цей клятий день багряним i гiрким вином завершення…
Долонi Чин повiльно розтулилися, i вона зовсiм по-дитячому дивилася на мене великими круглими очима – але недитячими були переляк i надiя в цьому поглядi.
А я все намагався зрозумiти – що ж я зараз наговорив iй?! Занадто сумбурно все вийшло, занадто рвучко й безглуздо… Щиро казав ти, Чене Анкоре Однорукий, але немов i не ти казав… вiрнiше, не тiльки ти.
Хто говорив разом зi мною? Чиi слова скидалися на мову древнiх поем божевiльного Масуда ан-Назрi? Хто передбачав страшне?..
…Досить. Час розслабитися.
– А зараз, шляхетна панi, дозвольте вас запросити? – i я плавно махнув обрубком у той куток, де стояла наша зброя.
