Шлях меча

скачать книгу бесплатно

Сам. Чи не сам?..

Але я це зробив.

6

…Шешезiв Придаток важко зiйшов iз помосту, немов минулi митi зостарили його на добрий десяток рокiв – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – i, обiйшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.

Нагнувся. Пiдняв.

Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр мовчав.

Його Придаток ще трохи постояв i повернувся до мертвого звiра. Присiвши бiля тiла, вiн завмер навпочiпках; Шешез обережно потягнувся вперед i майже несмiло торкнувся розрубаноi голови з навiчно вискаленою пащею.

Розрубаноi. Чисто й умiло. Як умiли це робити ятагани фарр-ла-Кабiр, рубаючи неживе; i я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, i старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.

Закривавлений Фархад iль-Рахш i далi був у правiй руцi Чена.

Потiм Шешез штовхнув голову чауша, i та закинулася, вiдкриваючи буру злипле хутро на простромленiй наскрiзь шиi звiра.

Ятагани так не вмiють.

Так умiю я.

О Дикi Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смiшного просто!.. І я неголосно засмiявся. Смерть i смiх – ви, виявляеться, часто ходите поруч!

Так, сьогоднi передi мною й Фархадом був звiр, дикий безмозкий звiр, хижий мешканець солончакiв – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руцi – вiрнiше, не лише в руцi з металу – але й у менi?! На кого ти перетворюешся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!

Невже такий Шлях Меча?!

Чен зiстрибнув униз, пiдiйшов до Шешезового Придатка й вiддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салiм ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залiзноi руки Чена; я вдав, нiби нiчого не вiдбулося, i ретельно витерся об шкiру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це ранiше.

– Фархаде! – тихо покликав я потiм (менi легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде iль-Рахше фарр-ла-Кабiре!

Вiн не вiдгукнувся. Вiн спав. Або вдавав, що спить. Або думав про свое. Яка рiзниця?

– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Г’ене? – вiдповiв замiсть iль-Рахша Шешез, i голос його був неприродно безпристрасний.

– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…

Я не доказав.

Шешез Абу-Салiм пiдняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаноi пiдставки, довго дивився на неi, а потiм його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так i не одягвши його в загубленi пiхви.

– Тут нiкого нема, – кинув Шешез, вiдповiдаючи на ще одне запитання, яке я так i не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в iншому мiсцi. У цiй колисцi вiн лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Г’ене, ти хочеш знати, що кричав мiй двоюрiдний дядько Фархад?.. Вiн кричав: «Ільхан мохасту Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своему домi…

Я чекав.

– Це означае, – сухо продовжив Шешез Абу-Салiм, – це означае: «Заради клинкiв Мунiра кличу руку аль-Мутанаббi!» То що, ти задоволений, Єдинороже?

Йому чомусь важко було вимовляти мое прiзвисько.

– Аль-Мутанаббi? – задумливо брязнув я, опускаючись у пiхви. – Це Звитяжець?

І одразу засоромився власноi дуростi. Якщо в цього аль-Мутанаббi була рука – ким вiн мiг бути, якщо не Придатком?

Шешез начебто й не помiтив мого промаху.

– У роду Абу-Салiмiв, – завважив вiн, – iснуе старе повiр’я, що коли пiвденний похiд Диких Лез увiнчався взяттям Кабiра, i найкращий ятаган нашоi родини став першим фарр-ла-Кабiром… отож, його Придатка нiбито звали Абу-т-Таiб Абу-Салiм аль-Мутанаббi. І я не раз чув вiд того ж Фархада, що в чорнi днi Кабiра знову настане час для руки цього Придатка. Щоправда, я завжди смiявся над велемовнiстю старого, коли вiн учергове брався розповiдати менi одне й те ж…

– Заради клинкiв Мунiра кличу руку аль-Мутанаббi… – повторив я. – А клинки Мунiра – це теж iз ваших родових переказiв? І хто такий Мунiр? Ім’я? Мiсто? Мiсцевiсть?

– Не знаю, – вiдповiв Шешез, – нiчого я до пуття не знаю… Я знаю лише, Єдинороже, що час випробувань для тебе закiнчився. І ще дещо закiнчилося…

Вiн рiзко злетiв угору й описав подвiйну дугу над головою свого Придатка.

– Смертi! – пискнув ятаган. – Смертi, убивства, нещаснi випадки, примари Тьмяних – все це закiнчилося! Тиша й благодать! Ось уже два тижнi, як у Кабiрi все спокiйно! І я не можу бiльше, я постiйно чекаю не знати чого, я боюся власноi тiнi… Цей клятий спокiй вимотав мене гiрше, нiж щоденнi повiдомлення про черговi вбивства! До того ж, цей харзiець, що палае ненавистю, цей Пояс Пустелi… останне його повiдомлення було з дороги Барра, яка веде до кордону з Мейланем, – i вiдтодi вiн мовчить! А повiдомляв, що напав на слiд… Виходить, однак, що слiд напав на нього…

Шешез заспокоiвся так само несподiвано, як i запалився.

– Свiт перевертаеться, Єдинороже, як клепсидра, i минулi пiщини знову сиплються в чашу сьогодення… Я божеволiю вiд невiдання, Кабiр метаеться вiд стiни жаху до дверей безнапастя, ти вiриш Дзютте Уламковi й намагаешся врятувати зiпсованого Придатка, Маскiн Сьомий з Харзи… вiн учиться вбивати, Шпичастий Мовчун змушуе свого Повитуху приклепати твоему Ченовi невiдомо чию руку, а Фархад дивиться на неi й волае до руки аль-Мутанаббi!.. Певно, i справдi настали чорнi днi Кабiра! А я – я поганий правитель для чорного часу… занадто довго за вiкнами було свiтло.

І я зрозумiв, що аудiенцiю закiнчено.

А ще я згадав, що тiеi митi, коли в Гердановому домi вперше стиснулися сталевi пальцi – Дзютте Уламок сказав майже те ж саме, що й Фархад iль-Рахш.

Дзютте сказав: «Заради клинкiв Мунiра!..»

Роздiл 8

1

А вечiрка – або свято, як пишно висловився Заррахiд – пройшла надзвичайно успiшно.

Гостi були люб’язнi й пiдкреслено безтурботнi, Гвенiль увесь час жартував i увесь час невдало, зате Махайра – вдало, але тому ж Гвенiлю вартувало великих зусиль не ображатися на Бронзового Женця; Заррахiдовi я суворо заборонив прислужувати – для цього знадобився наказ по всiй формi про переведення естока на сьогоднiшнiй вечiр у ранг гостя – i тепер мiй Заррахiд завзято впадав коло Вовчоi Мiтли й був неперевершений…

Дитячий Учитель роду Абу-Салiмiв мовчав, як завжди, але мовчати вiн умiв доволi виразно, передаючи рiзнi вiдтiнки настрою – i я вирiшив, що цього разу Дитячий Учитель мовчить доброзичливо. Мовчав i Уламок, немов розгубивши того пам’ятного дня неабияку частку своiх примх i дивацтв.

Бесiди велися винятково свiтськi, не на перемогу, а так – для розваги, iз численними поступками Бесiдникiв один одному, i я просто дивувався, спостерiгаючи за галантним еспадоном або майже доброзвичайним Дзютте.

Сам я в Бесiдах участi не брав, задовольняючись роллю глядача й – iнодi – третейського суддi. Мене зупиняла аж нiяк не непевнiсть у залiзнiй руцi – пiсля вбитого чауша я не сумнiвався в ii особливих можливостях, i лише злегка побоювався iх – а просто я по гарду був ситий тим, що сталося, та й гостi моi намагалися не надто зачiпати Єдинорога.

Про всяк випадок. Тим паче, що випадки в наш неясний час справдi були – усякi…

«Так, напевно, – думав я, дивлячись на Придаткiв, що йдуть по завершеннi Бесiд до накритого стола, i на друзiв Звитяжцiв, що зiбралися в збройовому кутку навколо великовагового Гердана й жваво дискутували про щось, – напевно… Якщо дуже постаратися, вони всього навчаться… навчаться вбивати. Властиво, чому „вони“?! Нас, нас усiх можна навчити щербити й ламати один одного, безповоротно псувати Придаткiв, скажено кидатися вперед iз гарячим вiд лютi клинком, i кривава пiна буде закипати на тiлах колишнiх Звитяжцiв!.. І зрештою, ми розучимося вести Бесiду, бо не можна вести Бесiду в страху й лютi.»

За столом Придаткiв пролунав вибух реготу, а в збройовому кутку Дзютте блискуче зобразив мiшанця коцюби й Шешеза Абу-Салiма, вiд чого захопленi глядачi весело пискнули – не переходячи, втiм, меж. Що дозволено блазневi… те дозволено блазневi, а смiятися дозволено всiм.

«Дивно, – думав я, чемно блиснувши усмiшкою, – свiт так великий, а я нiколи не заходав навiть у думках своiх за межi Кабiрського емiрату й земель, що межують iз ним, бодай того ж Лоулеза! А наживо я тим паче майже нiчого не бачив, крiм Мейланя та Кабiра! Що вiдбуваеться там, далеко, не в нас? – а там же напевно щось вiдбуваеться! Звiдки приiхав у свiй час у Кабiр есток Заррахiд? Та хiба лише вiн… Як там – так само, як у нас, чи iнакше? Може, те, що для мене – пам’ять латноi рукавицi, для них – реальнiсть нинiшнього дня?!»

Щоб вiдволiктися вiд невеселих мiркувань, я уважнiше глянув на Придаткiв за столом i побачив, як мiй Чен нiяково перекинув повний кубок, за звичкою тицьнувши в нього правою рукою.

«Цiкаво, а чи зможе вiн, Чен Анкор, узагалi взяти що-небудь цiею рукою – що-небудь, крiм Звитяжця? Кубок, очеретяний калам для писання, повiд? Ану спробуемо з iншого боку…»

Я розслабився, обвиснув на гаку, подумки дотягнуся до рукавицi, дiстався крiзь неi до Чена – i вiн вiдчув, вiн пiдняв металеву руку й з упертiстю, що здивувала навiть мене, знову потягнувся до перекинутого кубка, пiд яким розпливалася по скатертинi багряна пляма.

Так, молодець, правильно, а тепер забудь про кубок… уяви собi, що береш мене… згадай рельеф мого рукiв’я… гаразд, спробуемо разом…

Сталевi пальцi непевно здригнулися, потiм слабко заворушилися, немов i справдi пригадуючи щось – i щiльно охопили кубок. Чен спершу з подивом дивився на це, але подив швидко минав, i йому на змiну з’явилися розумiння й радiсть. Тиха, спокiйна радiсть. Отже – можу… тобто можемо. Можемо. Кубок, калам, повiд, що завгодно. Ось лише чому я такий щасливий вiд цiеi подii? Адже скажи комусь iз Звитяжцiв про такi стосунки з Придатком – не повiрять. Вирiшать, що збожеволiв Єдинорiг. Вiд страждань. І нехай. Просто вони ще не знають про те розпуття, на якому сходяться Шлях Меча й Шлях Придатка; а далi, можливо, веде всього один Шлях.

Просто – Шлях.

Один пiд небом.

І менi раптом захотiлося озвучити питання, якi мучили мене, – бодай дещицю iх! – але не для Дзютте Уламка чи того ж Дитячого Вчителя, а запитати й вислухати вiдповiдi Придаткiв.

Як?

А ось так…

Чен уже стояв поруч зi мною. І за мить, коли я опинився в нього на поясi, а залiзна рука торкнулася мого рукiв’я, пiдсилюючи почуття цiлiсностi – за мить ми, не змовляючись, ступнули один в одного на крок далi, на крок глибше, нiж ранiше.

Тепер ми були не просто разом, не просто Чен i Я – нi, ця iстота радше мусила б називатися Чен-Я або Я-Чен, залежно вiд того, чий порив у тому або iншому вчинку виявлявся першим.

Так воно й трапилося, легко й природно, i настiльки швидко, що не залишилося часу нi зрадiти, нi пошкодувати.

Тому Я-Чен не жалiв i не радiв.

2

Чен-Я трохи постояв, осмикнув халат i повернувся до столу.

Я-Чен мигцем вiдзначив, що, схоже, нiкого не стурбувала короткочасна вiдсутнiсть Чена Анкора. Та й повернення з Єдинорогом на поясi теж нiкого особливо не здивувало. Мало що…

Хiба трохи уважнiше глянув на Чена-Мене Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв – самi Придатки звали його Друдлом.

Друдл Муздрий, блазень iхньоi величностi емiра Кабiрського, Дауда Абу-Салiма.

Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Салiма фарр-ла-Кабiра.

І нехай пiсля цього хто-небудь спробуе переконати мене, що ми не схожi один на одного! Ми, Звитяжцi й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тiльки я, нехай тiльки я…

Один пiд небом.

А поки що я непомiтно вiдiйшов на другий план, перетворюючись iз Мене-Чена на Чена-Мене, i сам не помiтив, як Придатки за столом набули iмен i перестали бути Придатками.

Стали людьми.

Чен-Я усмiхнувся присутнiм, пiдсунув високий м’який пуф, якого привiз дворецький, i сiв поруч iз Фальгримом, який захоплено жував. І вiдзначив мимохiдь, що навiть у Коблановому домi мiцно вкоренилася захiдна мода iсти за столом – а старий звичай сидiти на подушках за дастарханом якщо де й зберiгся, то вже напевно не в Кабiрi.

…До речi, за столом Мене-Чена чекав приемна несподiванка. Виявляеться, Чен – просто Чен, iще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Мунiра.

Вiдповiдь чекала на нас.

Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати вiдповiддю…

– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспiв почав Коблан, – два великi майстри-зброярi, i звали iх Масуд i Мунiр. Дехто схильний вважати iх Богами Небесного Горна або демонами пiдземноi кузнi Нюринги, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог i в чомусь демон, i не вiрю я дозвiльним вимислам. Людьми вони були, Масуд i Мунiр, якщо були взагалi… А ось у те, що був Масуд Мунiровим учнем й вiд нього одержав свого часу iменне клеймо майстра – у це вiрю. І не було зброярiв кращих, нiж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – i вирiшили з’ясувати це в давньому випробуваннi. Пiшли Масуд i Мунiр, – кожен iз трьома свiдками, молотобiйцями з дiда-прадiда, i трьома свiдками iз людей меча, – пiшли в Бiлi гори Сафед-Кух…

Коваль важко пiдвiвся, пройшов до маленького рiзьбленого столика на гнутих нiжках i взяв пiалу з остиглим зеленим чаем. Вiн тримав ii легко, дбайливо, i було незрозумiло, як грубi, обпаленi пальцi Залiзнолапого, подiбнi до кореня вiковоi чинари, умудряються не розчавити й навiть не забруднити найтоншу бiлизну порцелянових стiнок.

– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своеi роботи в дно осiннього струмка, води якого тихо несли осiнне листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудiв меч, миттево розсiкався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезi. А листя, що пiдпливало до Мунiрового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далi за течiею.

Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.

– Кажуть, – нарештi продовжив вiн, – вдарила тодi в струмок синя блискавка з ясного неба, роздiливши його на два потоки. І був перший потiк, де стояв мудрий меч майстра Мунiра, жовтим вiд неушкодженого осiннього листя. І був другий потiк, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – нiби кров раптом потекла замiсть води. І роздiлилися з тiеi митi шляхи ковалiв. Мунiр iз дванадцятьма свiдками пiшов вiд струмка, а Масуд прокричав iм у спину, що настане день – i в нього теж буде дюжина свiдкiв, якi не бояться дивитись на червоний колiр. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, i тодi вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунiр – i не побачив учня свого, Масуда-зброяра, i меча його теж не побачив. А два гiрськi струмки тихо несли у водах своiх осiнне листя…

І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.

– Ось вiдтодi й називають себе ковалi Кабiра, Мейланя, Хакаса й багатьох iнших земель Мунiровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить iз наших кузень. І семихвостий бунчук Кабiрського емiрату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осiннього листя, що безбоязно пливе у гiрському струмку…

– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нiнчi. – Вiн так i не з’явився?

– Пропав Масуд. Казали тiльки, що вiн, згiдно з клятвою, викував у таемнiй кузнi дванадцять клинкiв, i тринадцятим був клинок зi струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечiв, i тiшить iх червоний колiр кровi людськоi. І коли ламаеться меч iз Тьмяноi Дюжини й Одного, знову загоряеться горн у таемних кузнях, i проклятий Масуд-зброяр або один iз його послiдовникiв – а знайшлися й такi – бере важкий молот i йде до ковадла. Глухо гуркоче полум’я в горнi, стогне залiзо пiд безжальними ударами, i темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й iще гiрше – не новий клинок куе коваль, а перековуе старий, який був ранiше свiтлий, чистий i…

– А чого це ти, Вищий Чене, – раптом перебив коваля блазень Друдл, – чого це ти казками старими цiкавишся? Начебто не був ти ранiше надмiру допитливий…

Я-Чен вiдповiв не одразу. Чен-Я невiдривно дивився на блазня, на кремезного невисокого чолов’ягу в смiшному й куцому розпоясаному халатi – i бачив круглу мармизу з чорною цапиною борiдкою, яку Друдл безупинно пощипував, бачив фiрузьку тюбетейку, що з’iхала на потилицю, пробиту мною й опiсля акуратно заштопану; бачив…

Друдл, схоже, кiлька днiв не голив голови. Його тюбетейку оточував короткий i колючий iжачок вiдрослого волосся, нiби трава – квiтчастий горбок; i був пагорб-тюбетейка яскравий i святковий, а трава – побита морозом i бiла вiд iнею.

Ой, чомусь Я-Чен або Чен-Я – словом, чомусь ми почали якось по-чудернацьки думати. Пагорб, трава, мороз… Чому б не сказати просто – сивий був Друдл Муздрий, Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя, блазень-радник емiра Дауда… бiлий, як молоко, i навiть не був – став…