скачать книгу бесплатно
3
Уранцi дверi в кiмнату виявилася незамкненi.
Чен сходив умитися, тодi одягнув мене в пiхви, i ми пiшли в кузню.
А в кузнi було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали мiхи, не палав горн, i в кутку спиною до нас сидiв Придаток-пiдмайстер, перебираючи зародки майбутнiх Звитяжцiв. Із-за його шкiряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.
Двiчi Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кiлькiстю шарiв металу, i двiчi Малий крис внутрiшнiм поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнiвний зародок, не даючи з’явитися на свiт щербатому Звитяжцевi.
Я мовчки спостерiгав за роботою доти, доки Малий крис не помiтив мене.
Вiн здригнувся – так, на його мiсцi я теж би здригнувся пiсля всього, що було, – i отямився лише пiсля доволi-таки нечемноi паузи.
– Вiтаю тебе, Вищий Дан Г’ене! – квапливо вимовив крис, i Придаток його жваво пiдвiвся на ноги. – Вiтаю i…
– І поговоримо, – закiнчив я з легкою iронiею. – Нi, не вестимемо Бесiду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?
– Семар, – квапливо вiдповiв вiн, доки Чен вiшав мене на спецiальний гак у збройовому кутку, i менi довелося двiчi кивнути Семаровi, вказавши на гак поруч, перш нiж вiн мене зрозумiв.
Зрозумiв i завис бiля мене, зачепившись кiльцем у зубах змii з його рукiв’я.
– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар iз Малих кузнi глави роду Довгих палиць Гердана на прiзвисько Шпичастий Мовчун, i ще…
– Шпичастий Мовчун, кажеш, – лiниво протягнув я. – Що ж…
– Так, Вищий Дан Г’ене, воiстину так, – дзвякнув Семар. – А я…
– А ти – Хвилястий Базiка, – перебив його я. – Бач, розспiвався, як в Абу-Салiмiв на прийомi… Ти в кузнi хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гiсть. Ото й поводься, як личить господаревi в присутностi гостя. Нехай хоч i тричi Вищого.
– А менi ваш випад страшенно подобаеться, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж вiд землi. Я на три турнiри поспiль iз кузнi вiдпрошувався. Гердан бурчав, але нiчого, вiдпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востанне я й розгледiти майже не встиг. Завадили…
– Хто? – поцiкавився я.
– Та Вищий Гвенiль i завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, iз Лоулезьких еспадонiв, ви ж його знаете!.. Придаток його дверi перед вами зачинив, коли ви саме на другий випад iшли… у нас. Я тодi в коридорi був…
Он воно що! Це, виходить, учора вiн мiй випад не до кiнця бачив – коли я тюбетейку до косяка прибивав… Нi. Не бачив вiн нiчого. Дверi вже пiсля тюбетейки зовнi вiдчинили… Не пощастило тобi, невдатливий Малий крисе Семаре!.. Якщо, звiсно, в щiлину не пiдглядав.
Чи пощастило?
– Я ще Вищому Гвенiлю потiм кажу, – продовжував мiж тим Семар, – що треба було б йому Придатка свого притримати, зовсiм трiшечки, i побачили б ми випад Єдинорога у всiй красi! А Гвенiль глянув на мене, помовчав i старий виливок у кутку навiщось навпiл розрубав. Я пiвночi думав, що ж вiн цим сказати хотiв… Лише до ранку додумався.
– І що?
– А те, що дотепер страшно, – тихо вiдповiв Малий крис Семар.
Із гуркотом розчинилися дверi пiдсобного примiщення, i звiдти вийшов Придаток-Повитуха в шкiряному фартуху зi знаком Небесного Молота на кишенi. На його плечi лежав Шпичастий Мовчун – важка булава-гердан. Глава роду Довгих палиць. Роду тих Звитяжцiв, якi здавна стежать за ковалями; тих, хто однаково що молот.
Його потовщення, усi в шпичках, скидалися на скуйовджену голову Повитухи – i тому здавалося, що хтось iз них двоголовий. А тулуб або ратище – залежно вiд точки споглядання – зайве.
Ага, мало не забув… Тих Придаткiв, якi стояли бiля ковадла, де народжувалися Звитяжцi – але не всiх, а лише тих, чий фартух прикрашав Небесний Молот – рiдко називали Придатками, а частiше Повитухами.
…Чен рiзко пiдвiвся, покинувши розгубленого Придатка-пiдмайстра, i пiдiйшов до мене. Потiм вiн пiдняв праву руку, негнучкi сталевi пальцi торкнулися мене – i знову ми стали цiлим, але тепер це вiдбулося простiше й легше.
Мабуть, крис Семар вирiшив, що я збожеволiв. Мабуть, його Придаток вирiшив, що Чен Анкор збожеволiв.
Просто я довiдався, як звуть Герданового Придатка; просто Чен довiдався, як ми звемо Тих, хто стоiть бiля ковадла… Просто ми обидва розреготалися, забувши про пристойностi. Надто вже смiшно вийшло: Повитуха Коблан Залiзнолапий.
Шпичастий Мовчун пiдiйшов, i Повитуха Коблан опустив його на пiдлогу неподалiк вiд мене. Я глянув на господарiв кузнi й… промовчав.
– Вiтаю тебе, Вищий Дан Г’ене, – гулко бухнув об пiдлогу важкий Гердан.
– Вiтаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – глухо буркнув у бороду коваль Коблан.
А ми з Ченом усе ще немов трималися за руки, латна рукавиця зв’язувала нас невидимими, але мiцним путами – i тому кожен iз нас вiв одночасно двi розмови, чув два голоси… жив за двох… І кожен розумiв: двi розмови – насправдi одна, два голоси – майже один, Гердан Шпичастий Мовчун i Коблан Залiзнолапий – о палахкотлива Нюринга, наскiльки ми виявилися схожi один на одного, усi без винятку!..
Чен опустив руку й пiшов iз Повитухою Кобланом до горна. А ми з Герданом залишилися. Ми – та ще злякано притихлий Малий крис Семар.
– Ти маеш право гнiватися, Єдинороже, – Гердан говорив повiльно, слова заледве давалися, i вiд того самоприниження Шпичастого Мовчуна, та ще й у присутностi Малого криса, ще недавно я отримав би величезне задоволення. А зараз…
– Ти маеш право гнiватися, Єдинороже. І я знаю, що ти зараз скажеш менi…
– Нi, – перервав я його, – не знаеш. Я скажу тобi, главо роду Довгих палиць, який зачинив у домi своему Вищого Дан Г’ена з Мейланя i не злякався гнiву розлютованого Єдинорога…
Шпичастий Мовчун напружився, чекаючи.
– Я скажу тобi – спасибi, – закiнчив я. – І ще от що… Можна, я поки що поживу в тебе? Недовго, день-два?
Бiля горна здивовано зойкнув Повитуха Коблан.
Майже одночасно з Герданом.
4
А до полудня приiхав мiй чудовий дворецький, мiй вузький i вiдданий есток Заррахiд.
Я зустрiв його на вулицi – не на тiй глухiй вуличцi, куди виходили вiкна моеi темницi, а бiля парадного, так би мовити, входу в Герданiв дiм.
– Радий бачити вас бадьорим i сяючим, Вищий Дан Г’ене, – мов нiчого не сталося, вiдрапортував Заррахiд i привiтно хитнув крученою гардою. – Насмiлюся запитати, у яких пiхвах ви волiли б вiдправитися на сьогоднiшню аудiенцiю до Шешеза Абу-Салiма фарр-ла-Кабiра? Я привiз вам тi, що iз вправленими топазами; тодi з бiлою смугою круж набалдашника… тодi тi, якi вам надiслали на замовлення з Дурбана, i ще тi, що з мiдними подвiйними кiльцями, а також…
На якусь мить я онiмiв. А безсовiсний Заррахiд за цю мить встиг холоднокровно згадати прикмети зо двох десяткiв пiхов – я й не припускав, що маю такий поважний гардероб!
І те, що я збирався висловити Заррахiду, непомiтно вiдiйшло на другий план. А тодi й узагалi випарувалося.
– Хiба ти все це… сюди привiз? – нарештi отямився я.
Питання виявилося зайвим. Звичайно, привiз! Тим паче, що з-за повороту вже виiжджала крита гарба, запряжена двома туськими ваговозами.
– Там пiхви? – хрипло брязнув я, дивлячись на змоклих коней.
– І пiхви теж, – радiсно пiдтвердив есток. – А також усе необхiдне для вечiрнього свята в Гердана, на яке ви волiли запросити Вищого Гвенiля з Лоулезьких еспадонiв, Вовчу Мiтлу з Вищих Хакаса, Махайру Паллантида, Дзютте Уламка, а також Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв. Накажете розпорядитися?
– Я? Волiв запросити?!
– А хiба ви хотiли б бачити сьогоднi ввечерi iнших Звитяжцiв Кабiра? Кого саме?
– Та нi… якщо вже бачити – саме цих.
– Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахiд.
«…Чудовi в мене друзi, – думав я, доки ми iз Заррахiдом iхали на присланих верхових конях у замiський дiм Абу-Салiмiв, де менi було призначено аудiенцiю. – І друзi чудовi, i дворецький чудовий, i життя – щасливе… i пiхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумiю, все смикаюся, лютую, а довколишнi тiльки те й роблять, що безпутного Дан Г’ена на шлях iстинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху iстинного, а бачу безлiч рiзних шляхiв, iстини ж у них порiвну… Де вiн, де единий шлях Дан Г’ена, шлях Єдинорога – нi, просто Шлях Меча?! Де вiн?!.»
Із такими цiкавими думками я й не завважив, як опинився в тiй же залi, у якiй не так давно вiдбувалася церемонiя Посвяти, а клятий турнiр був iще попереду, i все було гарно… Усе було гарно. Було.
Колиска новонародженого Придатка й далi стояла на церемонiальному пiдвищеннi – я не бачив вiд дверей, чи е в колисцi дитина – а в узголiв’i на родовiй пiдставцi мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабiр.
І порожньо було в залi…
Я подумки торкнувся Чена – менi все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залiзну руку, яка дивним чином ставала спiльною частиною нас обох, i ми рушили було до пiдвищення, та не дiйшли.
По-перше, нас зупинило звiрине гарчання. У металевiй клiтцi бiля стiни метався з кутка в куток плямистий чауш – звiр рiдкiсний не лише для Кабiра, але й для Мейланя, в окраiнних солончаках якого вiн i водився. Чауш скидався на катьярських бiйцiвських собак – короткошерстих, мiцних, iз вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кiлька разiв бiльший, iз кривими, не по-собачому гострими пазурами; хвiст його вiд народження був схожий на стиснутий кулак, що невiдь як вирiс iз звiрового заду. Зараз цей хвiст-кулак дрiбно тремтiв i злобливо посмикувався.
…А по-друге, мене змусив обернутися голос.
– На Бесiду, Єдинороже?
Їх сонцесяйнiсть, царствений ятаган Шешез Абу-Салiм з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Вiн був у темних нелакованих пiхвах, вiдверто пiдкреслюючи цим буденнiсть зустрiчi, i його важкий Придаток тримав Шешеза в руцi, немов забувши причепити кiльця пiхов до шкiряного пояса.
Я не вiдповiв. Запропонувавши менi Бесiду, Шешез очевидно мав на метi перевiрити особисто все те, що вiн чув про нового, божевiльного Дан Г’ена й нову руку його Придатка – а чув вiн, поза сумнiвами, чимало. І насамперед – вiд Дзютте Уламка, блазня-мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезовi…
– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звiра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесiду?
Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись iз пiхов, i рiзко ввiйшовши назад, Шешезiв Придаток несподiвано легко зiскочив з помосту, i я вiдчув, що Шешез Абу-Салiм боiться мене.
Боiться. Для того й клiтку зi звiром у залу велiв поставити, щоб слiпа звiряча лють йому хоробростi додала; для того й приймав мене в залi, де спав старий Фархад – славне минуле Кабiра; певно, пiдточили останнi подii колишню впевненiсть ятаганiв фарр-ла-Кабiрiв… випробувати хоче, а боiться!
А я, я сам, колишнiй, – невже не злякався б той Дан Г’ен Бесiди зi Звитяжцем, про якого знав би те, що знав Шешез Абу-Салiм про мене? Якби вiдав – ось передi мною той, кому довiрено правителем переслiдування Тьмяних; той, хто мало не вбив Придатка, який служив Дитячому Вчителевi й блазневi роду Абу-Салiмiв; хто змусив свого власного Придатка стиснути сталевi пальцi…
Так, ятагане фарр-ла-Кабiре, i я б злякався. Зiзнавшись у цьому перед самим собою, я в церемонному салютi вилетiв iз пiхов i весело блиснув назустрiч Шешезовi.
І ятаган зопалу не помiтив, що його Бесiдник Дан Г’ен – у лiвiй руцi Придатка.
У лiвiй.
У живiй.
5
…Шешез пiшов, як звичайно, вiд лiвого плеча врозмах; я повiв Чена назад i сковзнув пiд другий удар, скидаючи ятаган убiк i загрозою зустрiчного випаду змушуючи Шешеза стримати запал i перейти до ретельнiшоi оборони.
Помилився, помилився сяючий ятаган, усе врахував у мудростi своiй, але прорахувався – не вийде в нього перевiрки Єдинорога, зiрветься випробування!.. Якби на мiсцi Шешеза був еспадон Гвенiль або та ж Вовча Мiтла – не впорався б я з ними, залишаючись у лiвiй Ченовiй руцi; а в правiй, у залiзнiй рукавицi немае у мене впевненостi… яка впевненiсть може бути у дивi, нехай воно навiть раз i сталося!
Проводь Бесiду, ятагане фарр-ла-Кабiре, проводь Бесiду, запитуй, вiдповiдай, але не забувай вчасно сам ухилятися й Придатка свого вести! Не рубка в нас зараз, а Бесiда; не сила й вага в пошанi, а вмiння Звитяжця, то ж я для тебе й у лiвiй руцi – Мейланьський Єдинорiг… нумо, Шешезе, ганяй задиханого Придатка, дзвени веселiше, хоч би ти був i тридцять три рази фарр-ла-Кабiр!..
Я навiть устигав думати про сторонне. Є в колисцi новонароджений Придаток чи нема; якщо е – чому не плаче вголос вiд шуму нашого? Чи всерйоз спить на пiдставцi старий Фархад, чи нишком спостерiгае давнiй боець за чужою Бесiдою? Чому ошалiв плямистий чауш, навiщо раз за разом кидаеться на грати, випустивши кривi котячi пазурi? – ага, тут якраз усе зрозумiло, даремно подумав, даремно вiдволiкся… А ось те, що Шешезiв Придаток уже на помостi – то ж i ми вже на помостi, i бачимо те, чого iншi не бачать!
– Мей-лань!
Красиво летiв Шешез, майже через усю залу летiв, вибитий мною, та ще й по пiдлозi на чотири довжини клинка проiхав, i зупинився лише тодi…
Коли вперся в пазуристу лапу.
Не витримав замок, трiснуло в ньому щось – i розчинилися дверi клiтки, випускаючи на волю червонооку лють; припав звiр до мозаiчноi пiдлоги, i переможний рик прокотився по залi Посвяти, заметавшись мiж колон.
Лежав на холодних кольорових плитках ятаган Шешез Абу-Салiм фарр-ла-Кабiр; лежав на палiсандровому ложi ятаган Фархад iль-Рахш фарр-ла-Кабiр; завмер у лiвiй руцi Чена Дан Г’ен iз Мейланя – i нiчого не мiг зробити нам звiльнений плямистий чауш, який готувався до стрибка.
Нiчого. Зуби його, пазурi його – нiчого. Та й не став би вiн нам нiчого робити.
Стояв на помостi Чен Анкор iз Анкорiв Вейських; стояв поруч iз ним захеканий Шешезiв Придаток – i нiчого не мiг зробити iм плямистий чауш, бо поруч були дверi, рукою подати, тi самi дверi, i зовсiм-зовсiм поруч…
Не встиг би чауш. Стрибай чи не стрибай – не встиг би.
А я все думав про одне, хоч i нiчого начебто Звитяжцевi про це думати; думав i не мiг, не смiв вiдволiктися, боявся вiдволiктися, i так i не знав…
Є колисцi дитина-Придаток чи нема?!
Якщо нема – ось дверi; ось сталь, перед якою не встоять iкла i пазурi… Якщо е – ось дверi, ось сталь… ось звiр i тендiтна плоть у колисцi. Майбутнiй Придаток Фархада iль-Рахша. Який стане колишнiм, так i не ставши справжнiм.
– Ільхан мохасту Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi! – глухо продзвенiло поза мною.
Нiколи у своему життi не чув я такого дзвенiння; i невiдоме для мене було значення сказаного.
Трiснула одна з опор дерев’яноi пiдставки, двi iншi не витримали ваги старого ятагана, зiгнулися, спружинили, похитнувся палiсандровий постамент…
Я це бачив.
Скреготнули пазурi по гладкiй пiдлозi, ривком розiгнулися потужнi лапи, посилаючи чауша в повiтря з невiдворотнiстю збожеволiлоi долi…
І це я бачив.
Двое летiли назустрiч один одному: звiльнений звiр, обiйнятий спрагою вбивства, i оголений ятаган Фархад, пiхви якого зачепилися кiльцем за обломлену опору пiдставки, яка послала Звитяжця в полiт.
– …Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi! – луною пролунало удруге. Грiзно й незрозумiло.
А тодi Чен, немов у снi, простягнув праву руку й легко пiймав Фархада за рукiв’я. Уперше мiй Придаток тримав одночасно зi мною iншого Звитяжця; але хiба не вперше iснував Придаток (знову це кляте слово!) з невiдь чиею латною рукавицею замiсть руки?!
Зопалу я навiть i не помiтив – майже не помiтив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потiм я раптом побачив Кабiр у вогнi, який проступив крiзь стiни зали, гнiвно заiржав примарний гнiдий жеребець, i я зробив те, що мусив зробити.
Зробив.
