скачать книгу бесплатно
– І? – очiкувально й доволi непривiтно запитав вiн, коли я зробив кiлька ввiчливих ковткiв i поставив пiалу на стiл.
Вино було надмiру мiцне й гiрке.
– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.
– Таверна за рогом, – вiдрiзав Коблан, опускаючись на килим i пiдтискаючи пiд себе великi волохатi ноги. – Хiба ти вино пити до мене прийшов?
Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадiяв. Зате розлютив i повернув самовладання.
– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сiв навпроти й зухвало усмiхнувся в обличчя ковалевi (вiрнiше, у тi острiвцi, що визирали з океану бороди). – Нагадаеш, я потiм розпоряджуся, щоб тобi кiлька бочок тахирського мускату доставили…
Коваль глянув на мене зацiкавленiше, а я гострiше вiдчув, у яку дурнувату ситуацiю втрапляю.
– Ось, – я засукав правий рукав i показав Коблановi обрубок. – Бачиш?
– Бачу, – похмуро вiдповiв коваль. – Не слiпий.
– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цiй руцi.
– Як ти це собi уявляеш? – запитав коваль, подумавши.
– Погано уявляю, – чесно зiзнався я. – Щось на кшталт залiзноi руки…
І осiкся.
Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до нiг.
– Ти дурень? – поцiкавився вiн.
– Так, – несподiвано для себе самого пiдтвердив я.
– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобi таке нарадив?
– Та, – ухильно вiдповiв я. – Ще один дурень…
Коваль добряче ковтнув зi своеi пiали, пiдвiвся i пройшовся по кiмнатi. Я вiдчув, що в горлi у мене пересихало, i теж поспiшив пiднести до губ пiалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало. Навiть навпаки.
– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто передi мною.
– Вiн, – вичавив я, похлинувшись вином.
Коваль задоволено хмикнув i знову заходився мiряти кроками кiмнату.
– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотiв вiн у такт ходьбi. – Друдл… Найлютiший язик Кабiра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи нi?
Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пiзно. І взагалi, не люблю я брехати. Не люблю й не вмiю.
Я вже вiдкрив було рота, щоб сказати «так», але замiсть цього просто кивнув.
Коваль зупинився посеред кiмнати, трохи подумав про щось свое; потiм, певно, дiйшов якогось висновку й повернувся до стола.
– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довiрчо повiдомив менi Залiзнолапий. – Геть. А так – поговоримо…
3
…У кузнi було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами свiтла були: невелике вiконце пiд стелею й кiлька запалених смолоскипiв. Двое пiдмайстрiв ретельно лупили великим i малим молотами, надаючи хитромудроi форми розпеченiй смузi металу – певно, гардi майбутнього меча.
Третiй пiдмайстер орудував ковальським мiхом, роздмухуючи горн – який i без того, на мiй неосвiчений погляд, горiв доволi добре.
По стiнах на вбитих гаках були розвiшано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, клiщi, щипцi й ще безлiч iнших iнструментiв, назви яких я не знав. Пахло вогнем (якщо вогонь мае запах), розпеченим залiзом i ще чимось незрозумiлим, але приемно збудливим.
Доки я з цiкавiстю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув менi рукою, запрошуючи йти за собою.
У протилежнiй вiд входу стiнi кузнi, за три кроки вiд горна, виявилася ще однi дверi, яких я ранiше не завважив. Коваль вiдчинив iх i, пригнувшись, щоб не знести головою одвiрок, увiйшов.
Я протиснувся слiдом.
Це було якесь пiдсобне примiщення, але менi на гадку одразу спали два слова: царство металу.
Тут справдi виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталi, бронзи, мiдi й рiзних сплавiв, старi й новi iнструменти, цiла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталi огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяiн мiг запросто вiдшукати будь-яку потрiбну рiч.
Коблан оглянув свiй склад, несподiвано швидко запустив лапище в найближчу купу залiза й з гуркотом витягнув звiдти якийсь дивний предмет – металевий цилiндр завтовшки приблизно з передплiччя й завдовжки долонi на пiвтори, iз двома отворами: скраю i збоку.
Для чого ця штука призначалася й чому слугувала ранiше, було абсолютно незрозумiло.
Схоже, ковалевi це теж було не зовсiм зрозумiло. Вiн повертiв знахiдку у своiх воiстину залiзних лапах, тодi скоса глянув на мене.
– Може, краще не руку? – з деякою надiею запитав Коблан. – Може, щось… щось отаке? Будеш до передплiччя пристiбати, у дiрку меч вставляти – я тобi рукiв’я перероблю… Безкоштовно. І швидко освоiшся. А рука – штукенцiя складнюща, i мороки з нею…
Я чудово розумiв, що Коблан мае рацiю. І не виключено, що я й справдi навчуся працювати Єдинорогом, закрiпленим у цiй штуцi – я вже подумки бачив залiзний тримач, iз якого хижо витикаеться клинок Єдинорога, я вже продумував деякi змiни в поеднаннях випадiв i перемiщень, я…
То що, блазню Друдле Муздрий, хто iз нас дурень?
Обидва.
Обидва дурнi.
– Нi, майстре, – вперто заявив я. – Засунь цю штуку… назад у купу. А менi рука потрiбна. Першосортна. Не гiрша, нiж мати з батьком зробили. Щоб пальцi… i все iнше.
Коваль важко зiтхнув, пробурмотiв щось на кшталт: «І звiдки вiн узявся на мою голову?!» – але вiдклав цилiндр убiк i продовжив пошуки.
Якийсь час вiн нишпорив у своiх завалах iз шумом аж нiяк не меншим, анiж лавина в горах Сафед-Кух, потiм раптом випростався й лунко ляснув себе долонею по лобi, залишивши над бровами брудний вiдбиток.
Пiсля цього дивного ритуалу, який, певно, означав деяке прояснення думок, Коблан ступнув у куток i схилився над масивною запилюженою скринею, якоi я спочатку не помiтив.
Залiзнолапий, мов пушинку, пiдняв кришку – а вона важила приблизно стiльки ж, як i я – запалив свiчку, що стояла поруч на полицi, сховав кресало й заходився витягати зi скринi рiзнi предмети геть незрозумiлого призначення.
Добiрно вигнутi металевi жолоби, вiдполiрованi до блиску або покритi витравленими вiзерунками й золотими накладками; кухлi без ручок, зате iз крiпленнями з бокiв; плетива зi сталевих кiлець i тонких пластин, що найдужче скидалися на частини верхнього одягу…
Але металевого одягу?!
Навiщо?..
– Що це? – не стримавшись, запитав я в Коблана.
– Я й сам до путя не знаю, – щиро зiзнався спiтнiлий коваль. – Ще вiд прадiда мого залишилося. І йому – теж у спадщину перейшло. Прадiд казав: цi штуки збруею називаються. Мовляв, за старих часiв люди iх на себе вдягали. Були неначебто любителi отаку вагу на собi тягати…
Я пiдiйшов ближче й придивився до витягнутоi зi скринi збруi. Справдi, на багатьох металевих частинах були шкiрянi пiдкладки або повстяний пiдбiй, а також численнi ремiнцi й застiбки, якими все це, очевидно, крiпилося до тiла.
Пiднявши вигнутий воронований щиток, я приклав його до своеi кукси. Якби п’ясть була на мiсцi, щиток виявився б саме впору.
«Ось якби тодi, на турнiрi, була на менi така штука – ще невiдомо, чи залишився б я без руки!» – мигнула в мене божевiльна думка, i я вже зовсiм по-iншому глянув на цю купу залiза.
Здаеться, я почав розумiти, навiщо збрую надягали на себе. Але що ж це виходить?! Виходить, що предки весь час, пiд час кожноi Бесiди, боялися залишитися без руки, ноги чи голови? Зброею погано володiли – чи не довiряли Бесiднику?!
Я згадав танець Кемаля аль-Монсора й Масако Тодзi. Одягни iх у збрую, змусь боятися одне одного – що вийде?!
Та нiчого не вийде…
– А тепер – поглянь сюди, – перервав моi мiркування Коблан.
Я пiдвiв голову – i побачив.
Передi мною була залiзна рука.
Моя майбутня рука.
4
Звичайно, це була не рука. Це була рукавичка, мистецьки сплетена з дрiбних сталевих кiлець, iз пластинами на тильному боцi. Доки я розглядав рукавичку, Коблан встиг скласти збрую в скриню, зачинив кришку й розшукав у черговiй купi металевого мотлоху кiлька гнутих штирiв, якi засунув у велику кишеню свого шкiряного фартуха.
– Одначе з тиждень повозитися доведеться, – оголосив коваль уже цiлком по-дiловому. – Завтра й почнемо. Цей час поживеш у мене, а опiсля – побачимо.
– У тебе? – зачудувався я. – Навiщо? Тобто, звичайно, спасибi за запрошення, але…
– Ось i домовилися, – перебив мене Коблан. – Ти ж був присутнiй при своему народженнi? Ану, вiдповiдай – був присутнiй?!
І саме питання, i манера, з якою його поставили, одразу воскресили в моiй пам’ятi Друдла Муздрого. Я навiть вiдчув у ротi присмак горiховоi пахлави… до чого б це?
– Був присутнiй, – покiрно погодився я. – Каюся…
– Ото й при народженнi новоi руки теж повинен бути присутнiй! Щоб бути до цього причетним. Інакше… iнакше вона просто не буде тебе слухатися.
Схоже, Друдл мав рацiю не лише щодо мене, але й щодо Коблана. Залишалося сподiватися, що два дурнi все-таки зумiють знайти спiльну мову.
І я згiдно кивнув.
5
Отже, я тимчасово переселився в дiм Коблана Залiзнолапого, що примикав до кузнi, розташованоi на околицi Кабiра. Перебрався я сюди якось легко й одразу – заiхав до себе, попередив ан-Танью, що я тиждень або бiльше буду жити в коваля, i вiдправив уперед слуг зi змiною одягу й кiлькома сулiями тахирського мускату – рука рукою, а свое вино нехай Коблан п’е сам.
То ж вечеряв я вже в Коблана. Родини в коваля не було, а пiдмайстри iли мовчки, лише зрiдка перекидаючись повсякденними словами. Вiдтак пiдвiвся, подякував господаревi за вечерю – справдi ситну й смачну – i пiшов у вiдведену менi кiмнату. Невелику, щоправда, зате чисту й затишну.
Лiжко, як i все в цьому домi, не вирiзнялося вишуканiстю й було жорсткувате, зате збите на совiсть. Вiдсутнiсть перин мене не збентежила, i заснув я швидко – завтра чекав великий день.
…Розбудив мене зранку сам господар.
– Уставай, Чене! Пора до роботи… – прогудiв його голос у мене над вухом, i я прокинувся.
Прокинувся й з’ясував двi речi. По-перше, говорив Коблан, стоячи в дверях – а здавалося, що над самим вухом. По-друге, коваль уже встиг приготувати для мене одяг пiдмайстра: полотнянi штани, простору сорочку й шкiряний фартух iз величезною кишенею на животi.
Я був щиро вдячний майстровi, бо вiдразу зрозумiв, який матиму безглуздий вигляд у кузнi в своiй шовковiй кабi – мов павич у стайнi, – та й за збереження мого франтiвського вбрання нiхто б не поручився.
«То що, Чене-дурню, чи сподiвався ти коли-небудь, що носитимеш одяг пiдмайстра? – запитав я себе, беручи в лiву руку пiхви з Єдинорогом i роздумуючи над тим, куди б iх причепити за вiдсутностi пояса. – Але, з iншого боку, – чи гадав ти, що втратиш руку, погодишся з блазнем i, зiзнавшись у власнiй дуростi, з’явишся до Коблана Залiзнолапого замовляти собi залiзну руку замiсть вiдрубаноi?»
Нi. Не гадав. Нiколи нi про що подiбне я й не думав. І меч у моiй руцi немов став утрое важчий, вiдтягаючи п’ясть – але чомусь не до землi, а трохи вперед, начебто намагаючись повести за собою.
Куди? У кузню? Що ж, ходiмо… досить думи думати.
«І правильно! – несподiвано пiдтвердив усерединi мене чийсь голос, який вельми скидався на Друдла Муздрого. – Дурням багато думати шкiдливо – так i порозумнiшати можна!»
Я дослухався до поради, опустив меч на зiм’яту постiль i взявся одягатись. На щастя, одяг був неспiвмiрно простiший, нiж той, до якого я звик, тож я впорався iз ним i однiею рукою. Вiдтак знову взяв Єдинорога – i завагався.
І навiщо вiн менi потрiбний у кузнi? Буду, як дурень… а без меча, бач, буду розумний?
– Бери-бери, – порадив вiд порога Коблан, який доти очiкував мовчки. – Нехай теж побуде… не чужий же.
Я з подивом глянув на коваля, а потiм махнув рукою (тiею, вкороченою) – ми, дурнi, народ дивний, навiть один одного не завжди розумiемо…
6
Моя майбутня рука лежала поруч iз ковадлом на старому потертому ослiнчику – здаеться, це на ньому я сидiв учора, чекаючи появи Коблана. Навколо ослiнчика були розставленi маленькi кiлочки на круглих блюдцях-пiдставках, мiж ними натягнутi мотузки з безлiччю вузлiв i обривкiв пергаменту, що нагадували паперовi грошi для поминання покiйних предкiв; а по кутках ослiнчика горiли чотири тоненькi свiчки чорного воску й каганець з олiею, у якiй плавав кручений гнотик.
Кiлька разiв ранiше менi доводилося бути присутнiм у кузнi пiд час ритуалу народження клинка – щоправда, в самому кiнцi цього ритуалу, i недовго – але там усе було iнакше. Та й звiсно, клинок ж бо – не рука… i ковалi там нормальнi були, i замовники…
Я повiсив Єдинорога на один iз вiльних гакiв, спiткнувшись i вiдбивши собi великий палець ноги об дворучний гердан, що лежав бiля стiни, – важку шпичасту палицю з головою, подiбною до гiгантського кокосового горiха. Судячи з герданових розмiрiв, орудувати ним мiг сам лише Залiзнолапий, та й то спершу добряче сьорбнувши свого улюбленого вина.
У горнi вже розжарювалися тi самi штирi, якi Коблан учора вiдкопав у своему царствi металу. Я сподiвався незабаром з’ясувати, що коваль збираеться з ними робити.
– Поки що стiй i дивися, – непривiтно розпорядився Коблан. – Або можеш присiсти. Якщо знайдеш куди. Нi, краще все-таки стiй…
І одразу, геть-чисто забувши про мене, вiн пiдступив до горна, мало не влiз усередину й негайно вилаяв ледачого – на його погляд – пiдмайстра за те, що той слабко роздмухував вогонь. Мiх зашумiв стараннiше, Коблан хмикнув, пiдкинув у горн вугiлля, поворушив коцюбою i ще раз вилаяв пiдмайстра – по-моему, просто так, про всяк випадок.
Вiдтак пiдiйшов до ковадла, трохи спостерiгав за дiями двох iнших своiх помiчникiв (тi чаклували над якимись обрiзками), злегка скривився, але нiчого не сказав – дав iм закiнчити й покласти заготовку до горна.
Потому сказав iм усе – i дуже докладно, з барвистими вiдступами.
Вiдвiвши душу, майстер сам узявся за дiло: з несподiваною для його статури жвавiстю схопив довгi щипцi, що стояли поруч iз горном, запустив iх у пiч i спритно вивудив один зi штирiв, що розжарилися начервоно.
