скачать книгу бесплатно
Одначе вiн не образився. І Вчитель промовчав.
– Іди «корову» потикай, – уiдливо усмiхнувся блазень. – Дивись, i розуму додасться… Ти – Єдинорiг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, i ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крiм того…
– А крiм того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Г’ене…
Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Пiсля ввiчливого звертання вiн витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очiкувати продовження, якого я мiг би й не розчути в турнiрному шумi. Та кажи, доказуй, тим паче, що гомiн поза нами трохи затих… цiкаво, хто гору взяв – Заррахiд чи двiйнята?
– Ти еспадоновi Гвенiлю довiряеш? – несподiвано закiнчив Учитель.
– Як собi, – не подумавши, брязнув я, а тодi подумав – добре подумав! – i твердо повторив:
– Як собi.
– Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумiлому менi збудженнi вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руцi Придатка анiтрохи не гiрше вiд кожного з ножiв Тао.
Ото вже вiд кого не очiкував!
– Єдинорiг у нас усiм i кожному довiряе! Кожному – як собi! І в Мейланi, звiдки втiк казна-коли й невiдь навiщо, i в Кабiрi, й тут, на турнiрному полi… – І вже до мене, повернувшись на колишне мiсце й випинаючи свою дурнувату однобiчну гарду у виглядi пелюстки:
– І чого ти пiсля Посвяти не мiг сказати Шешезовi те, що слiд? Дивись, i скасували б турнiр, i в нас турбот цих не було б!..
Цiкаво, якi в нього турботи?!
– Усе? – запитую. – Тодi менi час.
І рушив навскоси до щитiв, де метальнi ножi восьми мiсцевих родiв i п’яти гостей iз Фумена на влучнiсть змагалися.
Тiльки й почув услiд:
– Даремно ти його злив, Дзю… вiн i так мало що зрозумiв, а тепер i поготiв, – це Дитячий Учитель.
Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнiр вимер.
– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злi – вони гострiше бачать, а добрi – слiпi! Гвенiль його щойно пiд чужий удар пiдставив, для перевiрки Майстерностi Контролю, а цей Рiг Мейланьський… Добренькi ми всi, Наставнику, аж по рукiв’я добренькi, не перевчити нас!..
І – ледь чутно в поновленому гомонi – чийсь скрипливий смiшок.
3
…Зiпсували настрiй, мерзотники! Ледве Вчителевi зопалу Бесiду не запропонував… І не те щоб я його остерiгався чи щось iнше – такого й перемогти почесно, i програти йому не соромно – а просто нiяково на турнiрному полi сперечатися й Бесiди випадковi затiвати.
І з ким? Із Дитячим Учителем роду Абу-Салiмiв?! Не вистачало ще з блазнем на майданчик вийти, на втiху всьому Кабiру… Розслабився, називаеться! Завiвся з першого змаху, як учора кутий…
– Гей, Єдинороже! Оглух, чи що?!
Зовсiм поруч ударили в землю кiнськi копита, подув вiтру принiс запах звiриного поту й шкiряноi збруi, i збоку вiд мене зринув Мiсячний Кван-до, устромивши в землю наконечник основи ратища.
Здавалося, миршавий i жилавий Придаток у юхтовiй куртцi по пояс i штанях з добре вистiбаноi тканини, гарцюючи на погано об’iждженому конi, вчепився з переляку за стовбур самотнього кипариса – у якого замiсть крони помилково виросло величезне лезо з товстим шпичастим обухом.
– Мейланцю, куди ти подiвся? Тебе на твоему майданчику вже давно чекають! Твiй вихiд! Гвенiль кривому дворучниковi поступився, всi тебе шукають…
Ось лише скiльки себе в Кабiрi пам’ятаю, завжди у Квана Придатки дрiбнi…
Що? Що вiн сказав?!
Те, що Гвенiль умудрився-таки програти заiжджому Но-дачi, одразу вiдтiснило на заднiй план решту думок.
– Як поступився? В чому?!
– Аж у кiнцi… Їх спершу, щойно ти пiшов, на Майстернiсть Контролю тричi перевiряли – i все чудово! Бiля гранiтноi плити, бiля натягнутоi струни, бiля бичачого мiхура – обидва, б’ючи з усього розмаху, впритул зупинялися! Вiдтак по палаючiй свiчцi зрубали – знову рiвнi… гнiт зняли, свiчка стоiть. А тодi гiсть запропонував цвяхи в повiтря кидати. Ото Гвен на другому цвяховi й зрiзався!..
Захоплений Кван усе говорив i говорив, докладно оповiдаючи подробицi змагання в рубцi, але я вже не слухав його, пiймавши себе на дивному й неприемному вiдчуттi. Дуже дивному й дуже неприемному.
Пiсля клятих слiв блазня Гвенiлева поразка почала набувати для мене доволi несподiваного забарвлення. Чи справдi досвiдчений еспадон поступився в рубцi, нарвавшись на вправнiшого Звитяжця, чи ховаеться тут якийсь таемний намiр? Ото i в Абу-Салiмiв вiн найпалкiше турнiр обстоював, попри Шешезове попередження й моi слова…
Стiй, Єдинороже, не дурiй… Гвенiль, може, i найгучнiший був, але все ж твiй голос останнiй виявився, останнiй i вирiшальний! І хто, як не ти сам, хвилину тому стверджував, що вiриш еспадоновi, як собi?!
Вiрю. Так. І в Тьмяних вiрю. І в те, що марення це все – теж вiрю. І в те, що Тьмяними не одразу стають. І…
Ох, якось багато рiзноi вiри на одного Єдинорога!
І Придатка на вулицi Сом-Рукха, навпiл розрубаного, теж сам бачив. Уперше в життi таке бачив – але розумiю, що в принципi багато хто зi Звитяжцiв на це здатний. Той же, скажiмо, Кван чи ятаган Шешез… Тiльки я ж не вчора кований! Кван, звичайно, будь-якого Придатка запросто розпанахав би – але не такий пiсля Кванового леза вигляд був! І пiсля Шешезового не такий…
А я або Заррахiд – нам проткнути простiше, хоча ми й рубати можемо.
Дворучний там був, Тьмяний або ще який – але дворучний, за звичками й ударом… i вiн Шамшера ан-Імра ламав.
Щоб тобi гарду сточили, Уламку тупорилий! До чого довiв… у друзях сумнiваюся, думаю про казна що, смикатися незабаром почну…
– То що – дощу чекатимеш iз безхмарного неба?! – обурився Кван, лягаючи поперек кiнськоi холки. – Доганяй!
І я послав Придатка Чена слiдом за конем. Бiгцем.
Щоб поганi думки з себе вивiтрити.
4
…Шум трибун вiддалився, розпливлися туманом постатi тих, хто юрбився бiля майданчика – i ми залишилися сам на сам.
Я i Но-дачi.
Фiнальнi турнiрнi Бесiди – не мiсце для дозвiльних мiркувань або самокопання. Не мiсце й не час. У цi недовгi митi власне буття переживаеться особливо гостро, i впору розсiкти свiт гордим вигуком: «Я е!» Воiстину мали рацiю древнi, кажучи, що в таку мить «лише меч сам стоiть спокiйно пiд небом!..»
Пiд небом, у якому так само самотньо спалахнув промiнь Но-дачi, припиняючи всi зайвi нитки роздумiв, якi ще тягнулися в менi.
Нi, це був уже не той чемно самовпевнений Звитяжець, якого зовсiм недавно пiдводив до мене Гвенiль. Тепер вiн був уважний i обережний, тепер його Придаток був босонiж i мiцно тримав рукiв’я обома руками, пiдносячи величезний клинок Но-дачi над головою, немов збираючись простромити хмару.
Там вiн i завмер, цей дворучний, що подобався менi все бiльше й бiльше, завмер дивним шпилем над нерухомим храмом його Придатка.
У Кабiрi такi вступи до Бесiд були рiдкiстю – але я ж вирiс не в Кабiрi! І тому чудово знав, що непорушнiсть Но-дачi була свого роду викликом, який можна було приймати або не приймати.
Я прийняв.
Тримаючись на вiдстанi, яка робила неможливим удар без попереднього пiдходу, я вислизнув iз пiхов i повiльно провiв праву руку Придатка Чена по дузi вниз, назад i вгору, вказавши вiстрям на обличчя Придатка Но-дачi. Потiм я внутрiшньо напружився – i Придаток Чен виставив уперед порожню лiву руку, одночасно пiднiмаючи лiву ногу так, щоб колiно опинилося майже бiля пiдборiддя.
І напроти кам’яного храму з гострою банею застигла в танцi статуя птаха Фен iз розправленими крильми, праве з яких було вдвiчi довше вiд лiвого й блищало на сонцi.
Тривале стояння на однiй нозi значно складнiше й утомливiше, нiж на двох – як стояв Придаток Но-дачi – але я не припускав i тiнi сумнiву у вислiдi. Занадто часто ми стояли ось так у себе в дворi, поклавши на пiдняте колiно Придатка Чена пiалу з гарячим вином, i я вже геть-чисто забув тi часи, коли вино розхлюпувалося.
Мовчали онiмiлi трибуни, сонце неспiшно рухалося небосхилом вiд зенiту до заходу, росли нашi тiнi на землi – а ми все стояли, i лише коли шпиль над храмом злегка здригнувся й похитнувся, я дозволив птаховi Чену переможно сплеснути крильми й стати на обидвi ноги.
Пiсля чого на мене напала дворучна блискавка.
Ухиляючись вiд першого зiткнення й розриваючи дистанцiю до вiдносно безпечноi, я вже розумiв, що Но-дачi дiятиме дуже рiшуче. Програвши змагання на непорушнiсть i пам’ятаючи про розрiзанi ремiнцi сандалiй, вiн не дозволить собi нiчого суперечливого, нiчого зайвого, нiчого…
Що ж, я був радий за нього. За нього й за себе.
Отже, настав час для того, що було родинним умiнням прямих мечiв Дан Г’енiв. Час для того, за що я й вирiзняв рiд Анкорiв Вейських, вiддаючи перевагу iм перед будь-якими iншими Придатками.
Придаток Но-дачi стрiмко стрибнув уперед, сам Но-дачi зметнувся над його правим плечем – i на мить зупинився, не розумiючи, що вiдбуваеться.
Придаток Чен смiявся. Вiн смiявся радiсно й щиро, а тодi простягнув порожню лiву руку перед себе й узявся обмацувати повiтря, немов намагався знайти щось невидиме нiкому, крiм нього.
І намацав.
…Но-дачi не рухався з мiсця, i кiнчик його клинка посмикувався у сторожкому нетерпiннi.
Пальцi Придатка Чена побарабанили по знову ж таки невидимiй полицi й зiмкнулися, утворюючи розiрване кiльце – немовби в них опинилася круглобока фiлiжанка.
…Босi ноги Придатка Но-дачi нетерпляче переступили на мiсцi, пiдминаючи хрустку траву, але сам Но-дачi не змiнив своеi позицii.
Я опустився до землi в геть розслабленiй позицii, мало не впираючись вiстрям у камiнчик, який казна-чому тут опинився.
…І Но-дачi, не витримавши, ударив.
Вiн ударив прудко, наче кобра, що нападае, вiн був упевнений в успiховi i, демонструючи найвищу для дворучника Майстернiсть Контролю, зупинився точнiсiнько впритул до голови Придатка Чена, який усе ще смiявся.
Вiрнiше, впритул до того мiсця, де щойно була голова Придатка Чена. Бо Придаток Чен одночасно з ударом пiднiс безтiлесну фiлiжанку до губ i вiдхилився назад, вливаючи в себе ii вмiст. Так, що голова його вiдсунулася якраз на чверть довжини клинка Но-дачi, i цього цiлком вистачило.
У той же час Придаток Чен нiяково махнув правою рукою, утримуючи рiвновагу – а в цiй правiй руцi зовсiм випадково був я. І мiй клинок легко вперся в пахвову западину Придатка Но-дачi.
У Бесiдах Звитяжцiв, особливо у турнiрному фiналi, суддi не потрiбнi. Тому Но-дачi зрозумiв усе, що повинен був зрозумiти. Зрозумiв – i вдарив на всю довжину клинка, скорочуючи дистанцiю до безвихiдноi й тримаючись i далi на рiвнi голови мого Придатка. І менi навiть здалося, що цього разу Но-дачi мiг би й не встигнути зупинитися – хоча, звичайно, таке могло лише приверзтися.
Та вмiст невидимоi фiлiжанки вдарив у голову Придатка Чена швидше, нiж розсерджений невдачею дворучний меч.
І Придаток Чен упав на колiна. П’янi Придатки погано тримаються на ногах – ото вiн i не втримався. А я недбало полоскотав живiт Придатка Но-дачi i втомлено лiг на плече Придатка Чена.
Здивований Но-дачi повiв свого Придатка назад, намагаючись розiбратися в тому, що вiдбуваеться, але Придаток Чен хрипло закричав, протестуючи – i кинувся вслiд, збираючись продовжити.
Знову вдарила з неба в землю слабко вигнута блискавка Но-дачi – i знову марно.
Придаток Чен не зумiв довести перекид до кiнця, незграбно завалившись на землю ще в серединi перекату, i Но-дачi встромився в землю на пiвклинка лiвiше.
Я по дорозi зачепив босу п’яту Придатка Но-дачi – i раптом зупинився, вражений несподiваним здогадом.
Но-дачi встромився в землю. Але вiн не мiг цього зробити! Не мiг! Вiн же припускав, що в цьому мiсцi виявиться Придаток Чен… І, отже, мусив зупинитися вище, над тiлом, а не в ньому!
Не можна думати пiд час Бесiд. Не можна…
– Вибач, – свиснув Но-дачi, рiзко опускаючись майже впритул до вершечка мого рукiв’я. – Менi справдi жаль…
І я вiдчув, що пальцi, якi стискали мене, вмирають.
Нi.
Уже мертвi.
А поруч упирався в багряну траву обрубком правоi руки Придаток Чен, i нiме питання билося в його тверезих очах.
– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що мiг прошептати я, непритомнiючи вiд мертвоi хватки закляклих пальцiв.
– Вибач…
– Скорiше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсiм поруч дивно знайомий скрипливий голос, i я ще встиг побачити трiйцю однаковiсiньких Звитяжцiв, коротких i схожих на тризубець без ратища; i всi трое розмiщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачi, кваплячи його, не даючи менi договорити, довiдатися, зрозумiти – чому?!
А потiм я перестав iх бачити – i дворучного Но-дачi, i кинджали-тризубцi з однаковими голосами, i сонце, тьмяне й гаряче, як…
Бо прийшла темрява.
Постскриптум
…А трибуни спочатку нiчого не зрозумiли.
Коли веселий Чен Анкор, наслiдний ван Мейланя, починае, як зазвичай, вдавати п’яного, i легкий прямий меч у його руцi снуе проворнiше вiд голки в пальцях найкращоi вишивальницi Кабiра, глядачi на трибунах завмирають вiд захвату, i хто може встежити за непередбачуванiстю рухiв усмiшливого Чена, зрозумiти справжню причину, повiрити в небувале?!
А тих, хто змiг устежити, хто зумiв зрозумiти, хто готовий був повiрити – на жаль, не виявилося iх у перших рядах юрби, яка врештi кинулася на поле… захльоснула iх рокiтливою хвилею, зiм’яла й розметала врiзнобiч. Тим i страшна юрба, що тонеш у нiй, розчиняешся, i не прорватися тобi, не встигнути, навiть якщо й бачиш ти бiльше вiд iнших, i пекучий гнiв клекоче у твоiх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горнi!..
Десь у гущi людського виру оглушливо свистiв над головами гiгантський еспадон у потужнiй руцi Фальгрима Бiлявого, лорда Лоулезького, i зичне ревiння жителя пiвночi ледь не перекривало багатоголосся юрби:
– Пустiть! Пустiть мене до нього! Та пустiть же!..
І не було зрозумiло, до кого саме рветься шалений Фальгрим – до мимовiльноi жертви чи слiдом за катом, що втiкае.
Мчав вiд схiдних майданчикiв неосiдланий буланий трьохлiток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кiнськоi шиi сам емiр Кабiра Дауд Абу-Салiм, i кривий ятаган при його боцi безжально бив тварину по крупу, кваплячи, пiдстьобуючи, женучи…
Вужем прослизала мiж здавленими тiлами бiла тунiка Дiомеда з Кiмени, i серповидний клинок-махайра невiдступно стежив за смаглявим i гнучким Дiомедом, уписуючись у ледь помiтнi просвiти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кiменцевi протиснутися хоч на крок… хоч на пiвкроку…
І стояла аж угорi на захiдних трибунах бiля центрального входу геть заскочена дiвчина в чорному костюмi для верховоi iзди. А поруч iз нею, ледь нахилившись до киплячого турнiрного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока пiка з безлiччю зазубрених гiлочок на ратищi.
