скачать книгу бесплатно
– Хто? – холонучи, перервав я, забувши про пристойнiсть. – Може, хтось iз недосвiдчених, учора кованих? Нi, дурницi кажу, iх на вiдкритий турнiр i не допустили б, на першiй же рубцi вiдсiюють!.. Або бувае, що яка-небудь алебарда у свого Придатка хворобу прогледiла…
– Бувае, – сяючи, ухилився вiд прямоi вiдповiдi фарр-ла-Кабiр. – Усяке бувае. Он i в Дурбанi теж… Бувае – це коли ранiше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогоднi чи принаймнi вчора…
І не доказав.
– На Посвяту приходь, – додав вiн уже вiд дверей. – Ти розповiси, ми розповiмо… дивись, i час веселiше мине.
Залишившись сам, я уявив собi Щербатого Килича, тодi подумав про те, яке воно – тепле й тьмяне лезо, – i до ранку мене мучили жахiття. Менi снилися зiпсованi Придатки. Я вiдчував приторно п’яний запах червоного вина, яке хлище з розрубаноi плотi.
Придаток Чен усю нiч просидiв над глечиком, i я не проганяв його iз зали.
4
Уранцi, в серединi четвертоi сторожi, я послав Заррахiда з дорученням довiдатися точний час Посвяти в Абу-Салiмiв – учора так i не запитав про це в Шешеза – i заодно послухати свiжi мiськi плiтки. Заррахiд був не найкращий збирач плiток, зате мiй есток умiв миттево вiдсiвати лушпиння балачок вiд рiдкiсних зерен iстини – а це зараз хвилювало мене найпаче.
Я сподiвався виловити в каламутнiй рiчцi вигадок форель сенсу, як iнодi казав Тризубий Кра, що в години дозвiлля полюбляв бити вертку срiблясту рибу в пiнявих гiрських потоках Айера i Бек-Неша на пiвнiчному сходi вiд Кабiра.
Пишномовство було нинi в модi. Заразна, вiдверто кажучи, штука… Я з жалем вiдзначав, що навiть у Бесiдах Звитяжцi все частiше вiддавали перевагу не коротким i ясним випадам i не ударам без замаху, а довгим фразам iз безлiччю вивертiв i двозначностей. На жаль, столичнi звичаi волiють бути кращi…
Не минуло й пiвтори сторожi, як есток повернувся й доповiв, схвально поплескуючи спiтнiлого Придатка ефесом по стегну, що в Кабiрi нi про що не базiкають. Тобто не те щоб зовсiм нi про що, i не те щоб усi Звитяжцi в столицi заховали клинок балакучостi в пiхви обережностi – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – i так далi, i тощо, i ще багато слiв було вимовлено естоком у тому ж стилi.
Коли я нарештi зрозумiв причину красномовностi зазвичай мовчазного Заррахiда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркiтливим ковадлом Нюринги, вiн намагався мене розвеселити! Певно, пiсля Шешезового вiзиту й безсонноi ночi я мав не найкращий вигляд, ось вiрний Заррахiд i намагався повернути засмученому Єдинороговi колишнiй блиск.
Що ж, коли так – то есток мав успiх. Щоправда, ненадовго, бо мiй збадьорений настрiй швидко зiйшов на сумовитi пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжцiв напало таке дивне онiмiння. Пишномовство пишномовнiстю, а брехати менi Заррахiд не буде.
Кабiр мовчить за три днi до турнiру?! Та радше дерево перестане горiти у вогнi, а вода спричиняти iржу! І все ж…
Невже примари Мейланьських легенд дiстануть мене й у Кабiрi? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зiпсованим Придатком, але якщо в маленькiй Хаффi з’явилися Тьмянi, багато хто роздiлить твою долю. Тебе це втiшае, Киличу? Мене – нi.
– Усе готове до виiзду, Вищий! – доповiв Заррахiд, який щойно вислухав одного з Малих слуг.
О так, я ж збирався в мiсто…
…А у дворi бiля внутрiшнiх ворiт уже били копитами по брукiвцi двое коней, завчасу виведенi зi стаень, i Звитяжець-брамник, – Пiвденний тризубець Цзи на прiзвисько Третiй Вус Дракона – презирливо поглядав на суетних конюхiв-Придаткiв.
Брамника менi свого часу порекомендував Заррахiд, i вiдтодi Третiй Вус беззмiнно стояв на сторожi бiля входу в Кабiрський дiм Єдинорога. Беззмiнно – бо тризубець мав одразу двох Придаткiв, i доки один iз них iв або спав, другий був готовий нести службу.
Було в цьому щось непристойне, але я довiряв вибору Заррахiда, та й Третiй Вус Дракона нiколи не брав участi нi в Бесiдах, нi в турнiрах – то ж приводу до плiток не давав. А одного разу менi випадково довелося побачити, як вiн танцюе глупоi вночi в порожньому дворi, перекидаючи сяючий мiсяць через своi хвилеподiбнi леза – i я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вiкно, коли настае повня.
Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двiр i сiдав на коня, вiдкидаючи лiву полу верхнього халата-каби iз зеленого шовку – щоб тканина не туляла менi огляд i не заважала пiд час поiздки спiлкуватися з Заррахiдом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боцi свого Придатка, який однаково володiв обома руками, таким чином при кiнному виiздi в мiсто ми опинялися майже впритул – це, ясна рiч, дуже зручно для приватних розмов у мiськiй товкотнечi.
І не обов’язково верхи.
– Вiдчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Г’еном! – коротко i владно продзвенiв есток Заррахiд, суворо дотримуючись усiх належних iнтонацiй i ритуальноi дистанцii мiж нами – рiвно пiвтори довжини мого клинка. Звiсно, брама вiдчинили б i так, без спецiального наказу, але традицii е традицii, i не менi змiнювати встановлене предками.
А якщо вже змiнювати, то починати варто зовсiм не з церемонii виiзду в мiсто.
Придаток Чен пiдвiвся в сiдлi, влаштовуючись зручнiше, i злегка зачепив пiдборами кiнськi боки, через що нервова тварина затанцювала пiд нами, застригла вухами i спробувала стати дибки. Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повiд – i за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.
Я не знаюся на конях, i менi не соромно про це казати. Деякi кабiрськi Звитяжцi вiддають перевагу кiнним Бесiдам, i вiд них тiльки й чуеш про сiдла, правильну посадку Придаткiв i переваги удару руба при швидкiй iздi. О нi, це не для мене… Дан Г’ени, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засiб пересування, а вести Бесiди ми полюбляли по-дiдiвськи – не на стрибучiй спинi ошалiлоi тварини, а маючи пiд Придатковими ногами надiйну i звичну землю.
Мейланьськi Дан Г’ени ведуть Бесiду пiшими, i тому ми завжди вiддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хiба в крайньому разi…
Утiм, я не сумнiвався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свiй овес не найгiршi конi ненайгiрших порiд. Звiсно, Заррахiд постарався… он, iде позаду, як вилитий, мов народився в сiдлi!
Цiкаво, а де насправдi народився мiй чудовий дворецький, мiй суворий i мовчазний есток Заррахiд?
– Куди поiдемо, Вищий? – делiкатно запитав Заррахiд, порiвнявшись зi мною.
За межами дому, та ще й наодинцi, есток трохи послабляв сталевi обручi пристойностi, якi сковували його звичайну поведiнку. Крiм того, схоже, щось хвилювало Заррахiда пiсля виiзду в ранковий Кабiр.
– Туди, – невиразно вiдповiв я, а сам загадав: три повороти лiворуч, два праворуч, а опiсля вже будемо думати, куди далi…
Думати не довелося. Пiсля першого ж повороту праворуч дорогу нам перепинила юрба Звитяжцiв разом iз iхнiми збудженими Придатками. Заррахiд було подався вперед – розчистити нам прохiд, адже нiкого з Вищих ми в юрбi не завважили – та я зупинив його легким погойдуванням китицi, i ми спiшилися.
Постояти з нашими кiньми – звiсно, за вiдповiдну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджал-кончар зi смiшно вiдстовбурченими вусиками бiля голiвки рукiв’i. Його довготелесий Придаток затято смикав бiлястий пушок над верхньою губою, але повiд у вiльнiй руцi тримав мiцно, тож незабаром есток упевнено вийшов наперед мене i взявся прокладати дорогу крiзь галасливе юрмище.
– …Ви чули?
– Нi, а в чому рiч?..
– Та ж у Хаффi те ж саме…
– Куди дивляться владоможцi? Я вас запитую, куди дивляться владоможцi?
– А чому ви саме мене запитуете? Знайшли, бачте, владоможця! І нiчого менi бiк дряпати – щойно вчора лакувався…
– …i що дивно – бiля самого ефеса! Де наймiцнiше…
– А ви його знали? То й що? А…
– Казки! У наш освiчений час не варто придiляти занадто багато…
– Казки? Ви справдi вважаете…
– Темляк! Темляк вiдiрвете!..
– І саме напередоднi Посвяти…
– Чиеi?
– Як чиеi… сам Фархад iль-Рахш Придаткового малюка освячуе, напередоднi турнiру!..
– А я що? Я нiчого… тiльки, кажуть, у Дурбанi…
Заррахiд зненацька звернув убiк, Придаток Чен рiзко зупинився, немов боячись на щось наступити – i я побачив те, що побачив.
І менi здалося, що пiхви стали незвичайно гарячi i щiльно облiпили мое тiло, як сумiш глини, рiчкового пiску й вугiльного пилу перед першим загартуванням, а крижаноi джерельноi води все не було, i я боявся потрiскатися, боявся потьмянiти й розсипатися, боявся…
Передi мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумiв тiльки, що це хтось iз мiсцевих Шамшерiв, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблi був зламаний на три пальцi вище вiд трiснутоi гарди зi сколеною кулькою на одному кiнцi. Нерiвна лiнiя зламу наводила на нехорошi думки – хоча якi вже тут можуть бути хорошi думки! – а iнша частина Звитяжця валялася трохи оддалiк, присипана бурим пилом, i вiстря торкалося Придаткового стегна, розрубаного вiд ключицi до паху.
Як лялька на турнiрi. Як шкiряна лялька, набита всiляким мотлохом уперемiш iз бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салiм або той же еспадон Гвенiль демонструе перед трибунами чистоту рубки, а знавцi славетного удару вже готовi заверещати, захоплено вириваючись iз пiхов i спалахуючи пiд променями опiвденного сонця.
Але лялька нiколи не лежить ось так – жалюгiдно й неприродно пiдвернувши голову й далеко вiдкинувши безсилу руку, немов i пiсля смертi намагаючись дотягнутися до рукiв’я нещасного Шамшера, який перетворився на двi такi ж мертвi половинки колись живого Звитяжця.
Вони лежали зовсiм однаково – Звитяжець i його Придаток, – хiба над останнiм iз дзижчанням вився рiй жирних зеленуватих мух. І, вiдкотившись убiк, притулилася до глиняноi огорожi самотня бронзова кулька з гарди вбитого Шамшера.
– Вибачте! – почулося поруч зi мною.
Я вiдiйшов убiк, i трое важких списiв, Звитяжцiв iз роду Чиань, потужний i широкий наконечник яких урiвноважувався стовщенням на iншому кiнцi ратища, порiвнялися зi мною i наблизилися до трупа. Там двое з них лягли на землю, просто в засохлу кров, а iхнi Придатки постелили зверху своi плащi, закрiпивши iх поясами, i вклали тiло зiпсованого Придатка на цi iмпровiзованi ношi.
Третiй перебрався своему Придатковi на спину, i той дбайливо пiдняв обома руками загиблу шаблю. І менi чомусь стало соромно, що я не знаю iменi вбитого, що я нiколи не зустрiчався з ним нi в Бесiдах, нi на турнiрах, i тепер уже нiколи не зустрiнуся.
Нiколи. Це слово було важче вiд Гвенiлевого удару i невмолимiше вiд Заррахiдового випаду. Або мого.
Нiколи.
…Так вони i вийшли – три прямi списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця i розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабiр; i тi iз зiвак-Звитяжцiв, хто був у пiхвах або в чохлах, оголилися в мовчаннi, салютуючи процесii i думаючи кожен про свое.
А я думав про те, що неможливе iнодi приходить до тебе й каже, усмiхаючись: «Добридень! Пам’ятаеш мене?..»
– Добридень! Пам’ятаеш мене? – пролунало за спиною, i я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.
Харзiець i далi обвивав талiю свого кривоногого Придатка, тiльки зараз не височiла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, i засмученi Звитяжцi розходилися хто куди, несучи в душах частку спiльного болю й сум’яття.
– Хiба ти вчора не довiв до кiнця Бесiду? – похмуро поцiкавився я, забувши, що весь вечiр мiркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не мiсце й не час для Бесiд…
– Дозволь назватися, Вищий Дан Г’ене, – iз несподiваною смиреннiстю заявив харзiець, клацаючи крiпленням рукiв’я й спокiйно випрямляючись у руцi Придатка. – Я – Маскiн Сьомий на прiзвисько Пояс Пустелi, з Вищих Звитяжцiв Харзи.
«То й що?» – ледь було не запитав я.
На щастя, мiй вiрний Заррахiд, який не знав про мою вчорашню Бесiду з харзiйцем, повернув коня нашоi розмови на стежку ввiчливостi.
– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскiн Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволi незалежно кланяючись. – Дозвольте менi, Малому Звитяжцевi зi свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Г’ена, вiдомого в Кабiрi як Мейланьський Єдинорiг…
І Заррахiд замовк на пiвсловi, вдатно змусивши харзiйця або перервати виниклу паузу або вiдiйти.
Пояс Пустелi, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахiда – його стрункий клинок, складну гарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкiрою з насiчками рукiв’я, великий набалдашник-яблуко…
– Якщо такi Малi зi свити роду Дан, – задумливо прошелестiв вiн, – то якi ж Вищi? Утiм, я вже трохи знаю – якi… Я запрошений сьогоднi в дiм фарр-ла-Кабiр, о достойний Малий, чийого iменi я не знаю i чия форма нi про що менi не промовляе, крiм як про вроджену гiднiсть… Передай Вищому Дан Г’ену, щоб вiн у гостях менше розповiдав i бiльше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знае. Прощавай. Ага, i передай також своему пановi, що ми ще зустрiнемося, i не лише на Посвятi…
І ми з Заррахiдом залишилися на спорожнiлiй вулицi самi.
– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахiд, немов ми лише на хвилину, i через зовсiм дрiб’язкову причину, перервали нашу поiздку.
– Назад, – сказав я. – Додому.
– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справдi залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утiк!). – Вам слiд перевдягтися перед Посвятою.
– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхiдно менi в першу чергу.
Роздiл 2
1
…Виблиски вiд смолоскипiв послужливо металися по стiнах коридору, немов розчищали дорогу низцi наших тiней помiж лiпними прикрасами пiд стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище вiд голови Придатка Чена.
Алебастр барельефiв – подоба зображень давнiх часiв, мало не перiоду Диких Лез: моторошна мiшанина сплетених Звитяжцiв (здебiльше списових та iнших древкових родiв) i рук та нiг безлiчi Придаткiв – причому цi руки й ноги часто були найдивовижнiшоi форми, з безглуздими наростами на передплiччях i гомiлках; деякi деталi обривалися, не встигнувши й початися, i це схиляло до розмислiв про зламаних Звитяжцiв i зiпсованих Придаткiв.
«Здаеться, я божеволiю», – роздратовано подумав я.
Нашi тiнi байдуже перетiкали крiзь усi нерiвностi лiпнини й, схоже, нi про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тiнь без видимого розмежування переходить у тiнь Придатка Чена, через що ми ставали схожi на неприемну подвiйну iстоту з його, Ченовим, тiлом i мною як хвостом i рукiв’ям, що стримить iз черева цього чудовиська.
Я суворо заборонив собi думати про що-небудь подiбне – i перестав. Оце йду собi, у гостi йду… все гаразд… Гаразд усе, грiм мене побий!.. що може бути краще…
Смолоскипники звернули за рiг, i ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцiльнiй темрявi, i це подiяло заспокiйливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який iшов поперед мене, вiдстав – певно, бажаючи поговорити з кимось iз знайомих – i я мимоволi опинився на чолi процесii запiзнiлих гостей.
І тут мене зацiкавили нашi провiдники – Малi Звитяжцi дому Абу-Салiм (Фархадовi, певно!), i навiть спершу не вони, а iхнi Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зi смолоскипникiв заледве дiставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащенi олiею, iхнi оголенi торси лиснiли, демонструючи незлецький рельеф м’язiв, а коротенькi нiжки в неймовiрно широких шароварах дрiботiли напрочуд прудко.
Тепер зрозумiло, чому смолоскипи горiли так низько, а нашi тiнi витягалися аж до стелi. Як же я ранiше не зметикував?!
За намотаними мало не в дюжину шарiв поясами, ближче до випнутих черев Придаткiв, виявилися не менш своерiднi Звитяжцi – без сумнiву, брати, оскiльки на одного Придатка-недомiрка припадало по два-три однаковi Звитяжцi. Кожен Малий не перевищував повноi довжини мого рукiв’я, – тобто, був коротший навiть вiд будь-кого з нечисленного клану Стилетiв Кансасi, – i скидався на двiйко молодих мiсяцiв, накладених один на одного рiжками навперехрест.
Навiть на вiдстанi у цих Звитяжцiв, попри на iхнiй статус Малих, вiдчувалась тверда i незалежна вдача.
Певно, захопившись розгляданням, я непомiтно для себе притримав Придатка Чена, сповiльнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхiв’ям у спину мого Придатка.
– Цiкаво, Єдинороже? – зазсмiявся вiн, ухиляючись вiд повторного зiткнення. – Так, справдi цiкаво… Я, коли в замiський дiм Абу-Салiма вперше потрапив, ледь вiд цiкавостi навиворiт не вигнувся! Є на що подивитися!..
– Хто це, Жнецю? – перебив його я.
Повне iм’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прiзвисько Бронзовий Жнець iз Вищих лiвоi галузi Омели Кименськоi. Але на церемонiю Посвяти, як я зрозумiв, у дiм Абу-Салiмiв запрошували взагалi тiльки Вищих, та й мое родове iм’я було не коротке, отож цiлком пристойно було опустити дзвiнкi титули, обмежившись прiзвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружнi стосунки мало не вiд дня мого переiзду в Кабiр.
Махайра пересунувся ближче до мене.
– Фархадовi улюбленцi, – довiрчо повiдомив вiн упiвголоса. – Гвардiя старого iль-Рахша. Малi сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.
Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.
– Хто-хто?
– А хiба це не твоi земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейланi та ще в передгiр’ях Хакасу такi iмена дають!..
Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хiба я зобов’язаний усiх знати?!
– Цзиу-юаньян-юе, – iз задоволенням повторив Махайра. – Менi Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якоi мови – це чи то «пiвнiч-пiвдень», чи «захiд-схiд», чи взагалi «туди-сюди рогами назовнi» …
– Ага, – глибокодумно кивнув я, так i не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкуе. – А чому я iх нi в мiстi, нi на турнiрах не зустрiчав? Чи вони Придаткiв своiх соромляться?
