скачать книгу бесплатно
– Чи все ж лише до Єдинорога?
Шешез вiдповiв не одразу. А коли вiдповiв…
– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лiвоi галузi Омели Кiменськоi, на прiзвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Гвенiля Лоулезького, вiдомого в Кабiрi як Саморушна Скеля, i до Вищого Мейланя прямого Дан Г’ена, прославленого пiд прiзвиськом Мейланьський Єдинорiг. У Кабiрi загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?
Ятаган замовк, даючи нам змогу усвiдомити всю нiкчемнiсть наших титулiв перед тим, що сталося, i спокiйно продовжив:
– Думки iнших Вищих, з якими я розмовляв сьогоднi до вас, роздiлилися порiвну. Тридцять шiсть за те, щоб проводити турнiр згiдно з традицiею й не зважати уваги на прикрi випадки; тридцять шiсть – проти. І без вашоi поради нам не зiйти з дороги роздумiв на узбiччя рiшення. Ви – не наймудрiшi, не найстаршi, але ви – останнi.
Я стояв нiби й не дуже близько до вогнища, та менi гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб вiн винiс мене iз алоу-хона чи принаймнi переставив якнайдалi вiд тепла, такого неприемного цiеi митi…
– Вiдмовитися вiд турнiру через мейланьськi казки? Нiсенiтниця! – вiдрiзав Гвенiль. – Ми за традицii! Правда, Женцю?
– Неправда, – несподiвано для мене заперечив Махайра. – Нiколи ще Звитяжцi не вбивали один одного й не псували навмисне Придаткiв. Доки не з’ясуеться, випадкове те, що сталося, чи нi, турнiр проводити не можна. Я вважаю так.
Шешез задумливо похитався на гаках.
– Нiколи, – пробурмотiв вiн, – це сказано занадто невблаганно. Чеснiше буде сказати, що за нашоi пам’ятi Звитяжцi не вбивали один одного й не псували Придаткiв. За нашоi, нехай довгоi, але все ж обмеженоi пам’ятi… Проте, голоси знову роздiлилися. Тобi вирiшувати, Єдинороже.
Я згадав минулий турнiр. Зелень поля, на якому велося одночасно двi дюжини Бесiд, захоплення святом i пронизливий вiтер, пiдбадьорливi вигуки з трибун i сонячнi зайчики, що ухиляються вiд Звитяжцiв… а вiдтак довго – пам’ять про турнiр, суперечки про турнiр, нетерпляче очiкування наступного турнiру…
І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин iзди вiд мого дому… зовсiм поруч. Самотня кулька з трiснутоi гарди бiля глинобитного дувала; i бурий запечений пил, у який лягали суворi списи Чиань…
Я зважував дзвiнку радiсть i гучний страх. Порожнечу смертi й спалах життя. Моя гарда схожа на чашу, денцем до рукiв’i; на самотню чашу ваг…
Я зважував.
– Якщо зi страху перед незнайомою смертю ми вiдмовимося вiд звичного життя, – нарештi вимовив я, i вогонь у камiнi притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприемностей. Але тодi тiнь розумноi обережностi ляже на всiх Звитяжцiв, i ми почнемо потроху тьмянiти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у нашi Бесiди вповзе недовiра, i настане день, коли мiй випад перестане захоплювати Гвенiля, а Махайра позаздрить Шешезовi. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Г’ен – вийду на турнiрне поле в належний строк, навiть якщо буду на полi сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.
– Ти не будеш на полi сам, – тихо вiдгукнувся Гвенiль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобi обiцяю.
Махайра весело заблищав, пiдморгуючи незвично серйозному й небагатослiвному еспадоновi.
– Героi, – мовив вiн. – Дурнi героi. Або героiчнi дурнi. Доведеться менi, бiдолашному розумниковi, з’явитися на турнiр. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але iншоi ви менi не залишили.
– Ось i вони так сказали… – прошепотiв Шешез. – Дивно…
– Хто? – запитав я. – Що сказали?
– Дитячий Учитель нашого роду… вiн сказав, що коли вирiшувати доведеться Єдинороговi, турнiр вiдбудеться. Немов передбачав…
– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?
Я чекав. І дочекався.
– Дзютте, – знехотя прошурхотiв ятаган. – Дзютте Уламок.
– Блазень? – зачудувався Гвенiль.
Цього разу Шешез промовчав.
Роздiл 3
1
…І трибуни вибухнули вiтальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звiвся на стременах, закружляв божевiльний смерч семи лiктiв у поперечнику – i у свистючiй воронцi миготiли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багрянi китицi з кiнськоi шерстi…
– Пiддай, Кване! – не витримав я. – Пiддай!..
І Мiсячний Кван пiддав. Жеребець, хриплячи, боком понiсся по полю, дивом лавiруючи мiж укопаними дерев’яними стовпами – i падали мертвi дерева без гiлля й листя, бiлiючи косими зрiзами, наiжачуючись вiстрями зламiв, верещащи, схлипуючи, трiскочучи… Смерч сповiльнився, ставши трiпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повiтрi осiннi кистi – i ось уже спокiйний i неквапний Кван-до, Мiсячний Вихор, упираеться в землю поруч зi змиленим конем, що блимае кров’янистим оком.
Не варто було менi, звичайно, запалюватися, та ще й пiдбадьорювати Квана iзвiдси, з поля… Не до клинка. Менi зараз на iнше налаштовуватися треба. Он, поле велике, на сiмох майданчиках тривають Бесiди, на п’яти предмети рубають, далi Катакама-Ярi й Фрамея списовi танцi танцюють – а на якiй трибунi найбiльше Звитяжцiв зiбралося?
На захiднiй.
А чому?
А тому, що на третьому захiдному майданчику переможець в останнiй рубцi пiсля всього зустрiнеться з Мейланьським Єдинорогом – зi мною, себто…
Ото й нiчого менi на все поле бряжчати, ганьбитися!
А рубка чудова була!.. Трое зiйшлися – Гвенiль, еспадон мiй непоступливий, iхня величнiсть Шешез Абу-Салiм i так далi (стежить вiн за мною, чи що? І через те й рубаеться, бач, як нiколи…) i гiсть один заiжджий, теж дворучний, як i Гвен, iм’я його в цiй метушнi запитати забув.
Бачив я таких, ще у Веi бачив – там iх «Но-дачi» називали, «Довгий меч для поля», як у давнину казали. То й гаразд, нехай поки що Но-дачi побуде – менi його не титулувати, а так ж бо i меч вiн, i довгий, i для турнiрного поля якраз… не образиться.
Ляльку, ясна рiч, уся трiйця легко розрубала, на пiвзмаху – а далi почалося! Хто на що здатен, а здатнi вони нiвроку… Шешезовi, як завжди, грубе сукно на сталевий дрiт у дюжину шарiв намотують, гостевi циновку з бамбукових смуг у рулон скатали, а Гвенiль стовп крайнiй, що вiд Мiсячного Квана залишився, попросив листовою бронзою обшити на швидкоруч.
Свиснули вони – було три предмети для рубки, стало шiсть! Гвенiль на Шешеза покосився i свое коронне «волосся на водi» замовляе. Розсiк, блиснув усмiшливо й чекае. А ятаган по хустинцi серпанковiй полоснув – i не прорiзав до кiнця! Хустинка волога виявилася чи сам Шешез схибив, вiд турбот державних…
Я й озирнутися не встиг – Но-дачi клинком повiв з боку в бiк, повiльно так, плавно… Дзижчала поруч бабця, а тепер лежить на травi двiчi по пiвбабцi, i обидвi половинки тихi такi, не дзижчать бiльше!
Дивлюсь я на Гвенiля й на суперника його: напрочуд схожi вони! Обидва дворучнi, обидва без пiхов – таких здорованiв навiть iз-за плеча не витягнеш, вони ж довшi вiд перехвату руки! – обидва у своiх Придаткiв на плечах розляглися, i вдача в обидвох, певно, одна за одноi м’якша й приемнiша!
Ось лише Гвен двосiчний i прямий, а гiсть однолезий i ледь-ледь вигнутий, наче не вирiшив досi, яким йому бути. Ага, ще у Гвенiля хрестовина здоровенна, а в Но-дачi недогризок якийсь овальний замiсть гарди…
А так – наче в однiй кузнi родили!
І тут саме для мене «коров’ячу тушу» винесли й пiдвiсили на потрiйних ланцюгах. Це мiшок шкiряний, i набитий вiн iзсередини рiзним металевим мотлохом дужче, нiж корова – кiстьми. Зовсiм трохи порожнього мiсця залишаеться, щоб протиснутися!
Нi, все гаразд, протиснувся… i в прямому випадi, i в косому, i в тому, який рiдня моя називае «Сплячий Єдинорiг бачить мiсяць за хмарами». Потiм так зiгнутися довелось, щоб у кiстку залiзну не в’iхати! Устиг лише небу подякувати за гнучкiсть свою вроджену й за пальцi Придатка Чена, якими я його вчив гаки сталевi зi стiн висмикувати й мух на льоту ловити, крилець не ушкодивши! Гаразд, нiчого тепер даремно засмучуватися…
Потiм Придатки Гвенiля й Но-дачi дрiбнi монетки гiтрiфi в «корову» по черзi кидали, а я в мiсце влучення входив i назад зринав, доки монетка на землю зiсковзувала. І тут Гвенiль чомусь заблищав весь, немов капость яку придумав, i Придатка свого до мене веде.
– Чуеш, Однорогий… – каже, а тут i Но-дачi поруч опинився, майже впритул. – Себто Вищий Мейланя Однорогий Дан Г’ене, – поправляеться Гвенiль. – Тут ми про одну рiч засперечалися…
І що з нього взяти? Вiн же не вiд злостi, просто говiр у нього такий, без тонкощiв, як у всiх лоулезцiв. Пам’ятаю, як довго пояснював йому рiзницю мiж «однорогим» i «единорогом». Вислухав мене еспадон, не перебиваючи, а тодi й запитуе:
– Але ж рiг у нього один?
– Один, – кажу.
– То й нiчого менi локшину на хрестовину намотувати! – вiдповiдае.
Локшина – це iжа така, Придаток Гвенiля ii дуже полюбляе. Поговорили, бач…
Щоправда, вiдтодi вiн мене найчастiше правильно називае. А в турнiрному запалi – як вийде.
– …засперечалися, – продовжуе мiж тим Гвенiль. – Суперник мiй цiкавиться: мовляв, коли вiн мене в рубцi переможе – завваж, «коли», а не «якщо»! – як йому з тобою в Бесiдi працювати, щоб зовнiшнiсть твою чудову не ушкодити ненароком. Надто легкий ти, ото вiн i побоюеться… Поступитися йому, чи що, нехай одразу й спробуе?
Усмiхнувся я про себе, та взнаки не дав. Сам Гвенiль пiд час першоi Бесiди зi мною на цьому ж питаннi й погорiв, тож йому тепер когось iншого пiдставити – наймилiше дiло!
Повернувся я до Но-дачi, а той мовчить серйозно й чекае.
– Тебе, – питаю, – у землю до проковки заривали?
– Заривали, – вiдповiдае. – На дев’ять рокiв, як i слiд.
– Добре, – киваю. – А полiрували, певно, днiв п’ятнадцять?
– Так, – вiдповiдае, але вже на тон нижче.
– Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манiр веселки. – Ти – гiсть, тобi й рубати першому. Нумо!..
Молодець вiн виявився! Гвенiль iз першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей iз Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на пiвдоторку – ще подумав, що Гвен важчий буде – а там iз-пiд нього вивернувся, Придатка Чена вправо повiв i в дугу зiгнувся.
Вiн ледь в землю не зарився, цей Но-дачi. Щоправда, «ледь» не рахуеться, особливо якщо вiн вiд землi впоперек Придатка мого пiшов, на всю довжину, та ще й на рiвнi живота! Небезпечно, така штукенцiя не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що вiн легший вiд Гвенiля…
То я й вирiшив iз ним не бавитися. Упав мiй Чен, отак ось i впав, горiлиць – а гiсть над нами пронiсся, лише вiтерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч iз нами рачки опинився.
А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалii на дерев’янiй колодцi й на двох ремiнцях, а я тi ремiнцi на лiвiй сандалii, поки Придаток Чен на землi розкинувся, навпiл розрiзав?!
Гвенiль тiшиться – вiн такi жарти дужче, нiж Бесiди, любить – на трибунах вереск зi скреготом уперемiш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, i сам гiсть у нього на колiнах лежить.
Мовчить. Лише смикаеться злегка. І паща котяча, яка в нього на голiвцi рукiв’я, невесело так скалиться…
– То що, – запитую, – зрозумiв?
– Зрозумiв, – вiдповiдае. – Дякую, Вищий Дан Г’ене, за науку.
Двiчi молодець! Гвенiль – той, пригадую, до вечора лаявся, заки вгомонився.
– Ще хочеш? – питаю.
– Обов’язково.
– Отож, – кажу, – переможеш Гвенiля в рубцi, тодi й повторимо.
І повiв Придатка Чена до iнших майданчикiв.
2
Менi треба було хоч трохи розслабитися. Осмикування самовпевненого Но-дачi забрало бiльше сил i енергii, нiж могло здатися на перший погляд. Тому я пустив Придатка Чена безцiльно бродити мiж турнiрними майданчиками, зупиняючись тут чи там, а сам спробував натрохи забути про майбутню фiнальну Бесiду – iз Гвенiлем чи Но-дачi.
Перший уже непогано знав моi звичнi виверти – принаймнi, деякi з них – а другий пiсля жарту буде напоготовi, отож…
Усе, забули! Гуляемо…
Бiля пiвденних майданчикiв, де змагалися древковi Звитяжцi, я затримуватися не став. Вовча Мiтла до турнiру не повернулась, а iншi Довгi – крiм, мабуть, Мiсячного Квана, але його я вже бачив – мене цiкавили мало.
Був третiй день турнiру. Першi три днi завжди проходять пiд девiзом «Подiбнi з подiбними». Чи бодай iз бiльш-менш подiбними. День змiшаних Бесiда буде лише завтра, але Мiтли досi немае, i я, радше за все, раз чи двiчi зустрiнуся з Нагiнатою Каторi, вiдвертою фавориткою, а тодi пiду на трибуни. Або додому. Нi, додому не пiду, чого це я справдi…
– Зар-ра! – несподiвано зметнулося лiворуч вiд мене. – Зар-ра-хiд!..
Я звернув на крики й кiлька хвилин милувався тим, як мiй чудовий дворецький веде Бесiду з ножами-двiйнятами Тао. Видовище заслуговувало на увагу. Есток Заррахiд був бiльш нiж удвiчi довший вiд кожного з двiйнят, зате кожен Тао був майже вчетверо ширший вiд незворушного естока. Широченнi брати верткими рибинами металися в руках свого коротуна-Придатка, то лягаючи вздовж передплiччя, то знову зринаючи акулячим плавцем вiстря вперед. Але всi iхнi розпачливi спроби ближче пiдiбратися до Заррахiдового Придатка миттево припинялися невсипущим естоком.
Я вийшов iз пiхов i, продовжуючи спостерiгати за Бесiдою, почав повторювати деякi Заррахiдовi рухи. Природно, додаючи дещо свого.
Придаток естока, здавалося, врiс у землю й пустив корiння, наче столiтня сосна – так, це не мiй Чен, здатний крутитися пiд час Бесiди дужче вiд братiв Тао, хоча й марно порiвнювати Звитяжцiв i Придатка – але витягнуте Заррахiдове жало незмiнно намацувало будь-який пролам у дзвiнкiй оборонi двiйнят, вiдганяючи сердитих братiв Тао на шанобливу дистанцiю.
– Зар-ра! Зар-ра-хiд!..
Я на мить приеднався до скандування Звитяжцiв, пiдтримуючи мого дворецького, а вiдтак заховався в пiхви й спрямував Придатка Чена далi.
– Єдинорiг пiшов, – почув я чиюсь реплiку. – Своiми милувався…
– То й що? – незнайомий голос був неприемно скрипливий.
– А те, що он той есток – iз Малих його дому. Ото я й кажу…
– То й що? – знову проскрипiв невидимий упертюх.
Я обернувся, сподiваючись побачити базiк, i виявив за спиною Придатка Чена – кого б ви думали?! – Дитячого Вчителя роду Абу-Салiмiв i Дзютте Уламка. Вони, як i на Посвятi, дiлили мiж собою одного Придатка, зручно влаштувавшись: Учитель – на поясi, блазень – за поясом.
«Гарний пояс, – не знати з якого дива подумав я. – Шкiра товста, з тисненням „вузли й мотузки“, пряжка завбiльшки з долоню… на п’ятеро мiсць вистачить».
– Гуляеш, грозо Кабiра? – опустивши належне вiтання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…
Голос у нього виявився низький i глибокий, на кшталт гулу нiчного вiтру в прибережному очеретi. А я чомусь вирiшив, що вiн зараз заскрипить, як той, невидимий… нi, звичайно ж, це не вони! Чого б iм мене позаочi обговорювати, та ще й сперечатися?!
– Гуляю, – вiдповiв я. До речi, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?
Роздратування, що нагромадилося в менi, вимагало виходу.
– Чого це ти так вирiшив? – здивувався блазень.
– Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кiнця, вiдтодi Уламком i прозивають…
Менi дуже хотiлося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя. Навiть якщо я не мав рацii – а я не мав рацii.
