скачать книгу бесплатно
– Навряд, – знову усмiхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Мiж iншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, i в кожного мармиза ширша вiд Гвенiля, якщо його впоперек брати… Хiба ж Цзи iх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного своi причини, Єдинороже, i нема чого у хворе мiсце рогом шпигати.
Цi слова неприемно зачепили мене. А я ж бо, дурень дволезий, наiвно гадав, що про дивацтва Третього Вуса Дракона нiхто не знае. Хiба лише я та есток Заррахiд, не рахуючи Малих мого дому… Тупiеш, Єдинороже, на очах! Забув, що в Кабiрi бiлостiнному всiм усе про всiх вiдомо? Забув… ось, бач, i нагадали!
Смолоскипники рiзко розступилися, потонувши в стiнних нiшах коридору, i ми з розгону влетiли у дверi, якi розчинилися перед нами… влетiли i мимоволi завмерли на порозi.
Восьмикутна зала з банеподiбною стелею, покритою тьмяним вiд часу розписом, була повна Звитяжцiв. Стрункi Нагiнати – алебарди шляхетних родин Рюгоку й Каторi – прихильно розмовляли з упливовими подвiйними сокирами Лаброс i iхнiм супутником, тихим клевцем-двозубцем Ге – побiчним нащадком усiм вiдомого списа Со i древкового серпа Вейськоi галузi Гоубан; трохи вiддалiк списовi родини Енкос i Сарiсса обступили свого далекого родича (такого далекого, що вже майже й не родича!) Мiсячного велетня Кван-до – напозiр повiльний Кван був удвiчi вищий за середнього Придатка i важчий вiд кожного зi Звитяжцiв Кабiра… На сходах, що вели до пiдвищення для церемонiй, круж витонченоi Велетськоi Карабелли увивалися одразу трое шанувальникiв: короткий упертюх Гладiус Петронiй i двiйко заморських гостей – Чорний Н’Гусу та Хепеш-но-Кем, обидва дворучнi, обидва з однобiчним заточенням, тiльки шабельний вигин хитрого Н’Гусу мав розширення-елмань наприкiнцi, а бронзовий Хепеш формою скидався на ятагани фарр-ла-Кабiр, але з неприродно довгим рукiв’ям. І далi – Киличi, Талвари, як завжди гучнi Еспадони, рiдкiснi в Кабiрi ножi-двiйнята Тао, Шамшери, Ярi…
Мить збентеження минула – i ось я вже кланяюся з Нагiнатою Каторi, махаю правою китицею недосяжному еспадоновi Гвенiлю, клевець Ге про щось запитуе, я щось вiдповiдаю, мимохiдь грайливо торкнувшись спаленiлоi Карабелли, а Гладiус пояснюе обуреному Н’Гусовi, що на Єдинорога ображатися нерозумно, i я пiдтверджую: так, нерозумно… i мало не впритул стикаюся з моiм новим знайомцем Маскiном Сьомим iз Харзи, аматором несподiваних Бесiд i двозначних завваг. Менi добре, я веселий i спокiйний, i турботи моi понуро стоять на порозi, побоюючись зайти…
– Його високiсть ятаган Фархад iль-Рахш фарр-ла-Кабiр!
Малi сокирки-близнюки з жахливим iменем, яке я вже встиг забути, вишикували своiх коротунiв-придаткiв по краях церемонiального помосту, розiйшлася килимова завiса – i ми побачили сивобородого Придатка в бiлiй пуховiй чалмi й халатi кольору iндиго з вигаптуваними на плечах золотими трояндами. На темних зморшкуватих Придаткових руках лежав найдавнiший ятаган роду Абу-Салiмiв та й усiеi династii фарр-ла-Кабiр – iхня високiсть Фархад iль-Рахш, простий важкий клинок без срiбних насiчок, самоцвiтiв чи триколiрних китиць.
Фархадiв одяг допасовувався якнайкраще: дерев’янi пiхви з мореноi магнолii, покритi чорним лаком i перехопленi п’ятьма бронзовими скобами-накладками. Лише тепер я збагнув, наскiльки iль-Рахш видiляеться на нашому розкiшному роззолоченому тлi. Було в його простотi щось упевнено непомiтне, мовби знав ятаган Фархад якусь iстину, невiдому нам, i цiеi митi я готовий був повiрити, що iль-Рахш i справдi прийшов до нас iз легенд, а не iз сусiдньоi з помостом кiмнати…
На пiдвищення занесли колиску, пов’язану синiми стрiчками iз золотим гаптуванням – кольорами дому фарр-ла-Кабiр. Навколо спiшно порозставляли крилатi кадила з жовтого металу у формi казкових чудовиськ, iз пащi яких вився сивий димок, а в очницях криваво мерехтiли рубiни. У курiннях, мабуть, були таемнi домiшки, бо немовля-Придаток, яке доти вовтузилося й пищало в колисцi, раптом заспокоiлося й замовкло.
В головi колиски встановили високу палiсандрову пiдставку, потемнiлу вiд часу, як руки Фархадового Придатка – лише час у дерева й плотi був рiзний – i Придаток став за пiдставкою, обличчям до гостей, а тодi високо пiднiс над головою суворий ятаган на iм’я Фархад iль-Рахш iз роду Абу-Салiмiв.
Розпочався давнiй обряд Посвяти, i я вилетiв iз пiхов i схрестився з Махайрою Крессом, який опинився поруч, i всi Звитяжцi в цiй залi зробили те ж; ми сповнили повiтря свистом i дзвоном нашоi Бесiди, доки ятаган Фархад повiльно опускався на пiдставку з палiсандри, де йому призначено буде пролежати не менше вiсiмнадцяти рокiв – доки дитина не стане пiдлiтком, а вiдтак чоловiком. Здатним пiдняти Фархада з його ложа.
– Вiтаю вас, Вищi Звитяжцi емiрату! Дочекайтеся мене!..
Це були единi слова, вимовленi iль-Рахшем за всю церемонiю.
Я чув мигцем, бо, пiдпiрнувши пiд загаяного Кресса, швидко намiтив на його Придатковi двi точки враження – праве колiно i ямочку мiж ключицями – пiсля чого вдався до глухого захисту. Цього разу я осмикнувся навiть ранiше, нiж варто було б, але в мене дотепер стояла перед очима сцена ранiшнього жаху, та й Махайра чудово знав, що на турнiрних швидкостях вiн менi не суперник. Зате захищатися вiд увiгнутого Кресса, не вдаючись до випереджальних випадiв, було нелегко й доволi цiкаво, особливо з огляду на Нагiнату Каторi, яка крутилася поруч – отож менi доводилося заодно вiдслiдковувати ii ратище, яке проносилося мимо.
У звичному гаморi менi причувся стороннiй звук, i лише зупинившись, я змiркував, у чому рiч.
Плакала дитина.
І засмiялися всi Придатки, перезираючись i усмiхаючись один одному; i засмiялися Звитяжцi.
А на родиннiй пiдставцi непорушно лежав Фархад iль-Рахш, ятаган фарр-ла-Кабiр.
Церемонiя Посвяти завершилася.
Я з деяким жалем опустився назад у пiхви й раптом пiймав на собi чийсь уважний погляд.
У кутку помосту на поясi мiцного приосадкуватого Придатка в нарочито короткiй вовнянiй джуббi погойдувався Дитячий Учитель роду Абу-Салiмiв. Формою i виглядом Учитель нiчим не вiдрiзнявся вiд ятаганiв, але був значно легший i менший, iз бiльш дзьобоподiбним рукiв’ям для кращого упору мiзинця. Сам старий Фархад i за десять-п’ятнадцять рокiв буде занадто важкий для дитячоi руки – тому, коли юний Придаток уперше стане на ноги, у його долоню ляже родинний Дитячий Учитель, щоб супроводжувати дитину до повнолiття.
Щоб учити. І, передавши через належний строк пiдготовленого Придатка Фархадовi, очiкувати наступного.
Інодi Звитяжцi ще вiд народження готувалися стати дитячими вчителями. Але здебiльшого ставали ними вже досвiдченi, старенькi клинки, розмiри й вага яких дозволяли iм працювати з незрiлими Придатками, замiняючи бiльших Звитяжцiв, якi очiкували свого часу.
Деякi родини – наприклад, Синганськi полум’янi Криси або родичi того ж Чорного Н’Гусу, кривi й одночасно дволезi Панга – за спiльностi форми мали родичiв геть рiзноi ваги й довжини. Це було зручно, бо дозволяло використовувати пiдлiткiв-Придаткiв протягом усього перiоду навчання, допускаючи iх навiть до окремих Бесiд усерединi родини.
Утiм, учителi в Кабiрi, як i в Мейланi, рiдко вступали у випадковi Бесiди, задовольняючись закритими зустрiчами з колегами. Менi кiлька разiв доводилося бути присутнiм на цих зустрiчах як глядачевi – единому глядачевi, допущеному з поваги до славних моiх предкiв, – i я був уражений навiть не стiльки майстернiстю Дитячих Учителiв, як iхньою унiкальною здатнiстю вчасно осмикнути руку невмiлого Придатка або в останню мить змiнити напрям помилкового удару.
Майстернiстю мене здивувати було важко, зате акуратнiсть Дитячих Учителiв – або Кола Опiкунiв, як вони самi себе називали, – була понад усяку похвалу. То ж нi в кого й у думках не виникало поставитися до Дитячих Учителiв без належноi поваги. Вони вмiли вчити, i цим усе сказано.
Крiм того, бiльшiсть великих Звитяжцiв час вiд часу мали потребу в iхнiх послугах. Придатки, на жаль, недовговiчнi…
Я чемно поклонився Дитячому Вчителевi роду Абу-Салiмiв i вже було зiбрався покинути залу – але раптово виявив за шкiряним поясом Придатка на помостi, поруч iз цiкавим Учителем, ще одного Звитяжця.
Цього я знав чудово. Та й хто у Кабiрi його не знав?! Це був Дзютте Уламок, придворний блазель роду Абу-Салiмiв, з якого смiялися всi Звитяжцi Кабiра – смiялися часто й iз задоволенням, на що було безлiч причин.
По-перше, Уламок був тупий. У буквальному значеннi цього слова. Його товстий чотиригранний клинок узагалi не мав заточки i, ледве звужуючись до кiнця, найдужче нагадував обструганий цiпок. Нехай навiть i залiзний цiпок, завдовжки майже як передплiччя дорослого Придатка…
По-друге, гарда Дзютте Уламка скидалася на останню пелюстку не до кiнця обiрваноi квiтки. Вона безпутно простягалася вздовж нi на що не здатного клинка й, не дiйшовши до середини, вiдгиналася назовнi, як вухо блазенського ковпака – я бачив такий ковпак на одному Придатку, ще в Мейланi.
І по-трете, наш чудовий Уламок був мудрецем. Принаймнi вважав себе мудрецем, про що голосно заявляв на кожному перехрестi. Звитяжцям Кабiра це було дивно, а тому смiшно.
Дуже смiшно. Тупий мудрець.
Ха-ха.
А чому це в блазня роду Абу-Салiмiв i в Дитячого Вчителя тiеi ж родини один Придаток на двох? Адже вони не брати, як ножi-двiйнята – Тао чи сокирки iз гвардii iль-Рахша? Хоча, може, Придаток i ранiше був один, просто вони його в мiсто по черзi виводили, то я й не завважив…
Чи це новий Уламкiв жарт: блазень i Вчитель – брати?
Можна починати смiятися?..
…Звитяжцi покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кiмнат, спецiально вiдведених для вiдпочинку й розваг, а Дитячий Учитель i придворний блазень родини Абу-Салiмiв i далi дивилися на мене з церемонiального помосту. Погляд iх був неприемно суворий i оцiнливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повiв Придатка Чена через усю залу до помосту – i тодi iхнiй спiльний Придаток швидко зник у проймi бiчних дверей. Немов його Звитяжцi хотiли дивитися – але не розмовляти.
Я подумав, презирливо клацнув гардою об метал устя пiхов, i теж рушив до виходу.
2
…Кiмната, у якiй я вже встиг пробути доволi довго, звалася алоу-хона – кiмната вогню. Це було просторе примiщення на першому поверсi, вiкна якого виходили в сутiнковий сад, що тихо шелестiв пiд дотиками легкого вiтру; у захiднiй стiнi алоу-хона був камiн iз лiпними фiгурами дивовижних птахiв iз бокiв, на кшталт мого домашнього.
У камiнi лiниво жеврiли вуглини саксаулу й запашного алое, i земляна пiдлога була вистелена, згiдно з традицiею, звiриними шкiрами.
– Сперечайся чи нi, а все ж ти не маеш рацii, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Гвенiль, розлiгшись упоперек шкiри плямистого барса з Бiлих гiр Сафед-Кух i поблимуючи вiдблисками вогню.
Поруч iз ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участi в розмовi. Крiм нас трьох, бiльше нiкого в алоу-хона не було.
– Чому це я не маю рацii? – вiдгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увiйшовши клинком у спецiальний отвiр пiдставки для гостей, зсередини оббитоi повстю.
– Тому, – коротко вiдгукнувся гiгант-еспадон зi свого ложа. Тодi подумав i додав: – Якщо у твоему роду волiють обходитися без Посвяти, це не привiд, щоб i решта вiд неi вiдмовилися.
– Я й не наполягав, – почав було я, але Гвен перебив мене.
– Послухай, Єдинороже, а тобi ж сподобалося на Посвятi в Абу-Салiмiв! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..
– Так, сподобалося, – пробурмотiв я й вiдчув, що червонiю вiдбитим свiтлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав iз вами, душею вiдпочив i додому пiшов – до турнiру готуватися – а старому Фархадовi лежати без дiла стiльки рокiв i чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слiд…
– А чому це Мейланьськi Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацiкавився доти мовчазний Махайра. – Хiба ви перших-лiпших Придаткiв берете, аби дорослi? Один старий став – iншого знайшли?
– Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцiкавився я для годиться, оскiльки чудово знав, що Махайра i на гадцi не мав мене скривдити.
– Та нi, звiсно, Єдинороже?! Просто цiкаво… та й не схожий твiй Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…
– Навчають вони Придаткiв, – утомившись мовчати й слухати iнших, знову влiз у розмову Гвенiль. – І не гiрше, нiж усi.
«Ото спасибi, здорованю… ото вже вiд кого не очiкував!»
– Лише легкi вони, – продовжив мiж тим еспадон, – оцi Дан Г’ени! Ти бач, Женцю – нi вигляду, нi солiдностi! Вiд мене разiв у п’ять легшi, та й вiд тебе удвiчi… Ми, Лоулезькi еспадони, довго чекаемо, доки Придаток у повну силу ввiйде, тому й рубаемо хоч волосину на водi, хоч ляльку турнiрну навпiл…
Я чiтко побачив Придатка, розрубаного вiд ключицi до паху, здригнувся й пильно вдивився у Гвенiля. Нiсенiтниця, цього просто не може бути!..
Захопившись, еспадон не звернув на мене анi найменшоi уваги.
– А Дан Г’ени у своему курному Мейланi Придатка з раннього дитинства самi в роботу беруть! Адже такого, як наш Єдинорiг, i дитя в руцi втримае. Ото й виходить, що iм i без Посвяти можна! Самi вчать, самi й користуються…
«Дитя, звiсно, втримае», – про себе подумав я й згадав Придатка Чена у шестирiчному вiцi, його батька Придатка Янга в тому ж вiцi, iхнього предка Придатка Лю Анкора, якого я перевiз до Кабiра… Згадав i тi турботи, яких вартувало менi iхне навчання. Доки вони мене правильно тримати навчилися, не випускаючи з рук i не спотикаючись!.. я ж не канат для того, хто падае, у мене щосили чiплятися не можна, у Дан Г’енiв упор на три пальцi…
– А-а-а, – розслаблено мовив Махайра.
– Що «а-а-а»?! – озлився я. – Ми зi своiми майбутнiми Придатками iз самого, вважай, початку панькаемося, чистiше вiд Дитячих Учителiв, а не чекаемо, як ти iз Гвенiлем, коли нам уже навченого приведуть! Ось тому…
Договорити менi не дали. Скрипнули дверi, i важкий Придаток внiс в алоу-хона Шешеза Абу-Салiма. Їхня величнiсть роззирнулися, вибрали найдальшу вiд входу стiну i там зависли одразу на двох гаках. На двох – це для грацiйностi висiння, слiд розумiти.
Ще раз пройшлися по скуйовдженому хутру бордовi чоботи з шагреневоi шкiри iз модними китицями на халявах – i дверi зачинилися за Придатком Абу-Салiма.
Шешез покрутився, влаштовуючись похилiше, i з цiкавiстю глянув на нас.
– Чому замовкли, гордiсть Кабiра? – весело мовив Шешез зi стiни, i менi здалося, що веселiсть ятагана нещира. – Знову сперечаетесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось дiлите…
– Радитись як правитель фарр-ла-Кабiр, чи радитись як мiй одвiчний суперник у рубцi, ятагане Шешезе?
Нi, Гвенiль узагалi не вмiв дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, вiн у Кабiрi в гостях, а не у васальнiй залежностi… щоправда, залежнiсть моя радше на словах, а Гвен сидить у столицi рокiв на сорок довше вiд мене, i домом своiм давно обзавiвся, i родину теж завести хотiв, але вiдмовили йому, грубiяновi дворучному…
– І так, i так, – спохмурнiвши, вiдповiв ятаган.
– А в якiй важливiй справi порада потрiбна? – Махайра злегка ворухнувся й кiнцем клинка заспокiйливо торкнув Гвенiля за масивну хрестовину.
– Турнiр хочу скасувати.
– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!
– Боюся, – обiрвав нас Шешез.
Його зiзнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повiрити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабiр, небiж Фархада iль-Рахша, чогось боiться!
– Знаете, певно, що вночi на вулицi Сом-Рукха сталося? Менi зранку доповiли; але чутки – вони швидшi вiд моiх гiнцiв…
– Знаемо, – пробурчав Гвенiль.
– Чули, – вiдгукнувся Махайра.
– Хто це був? – замiсть вiдповiдi, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазi: вбитого чи вбивцю.
– Шамшер Бурхан ан-Імр, iз шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, пiдозрюються…
Вiн усе не мiг доказати, i коли нарештi зважився, мав такий, немов сам собi дивувався.
– Пiдозрюються Тьмянi.
Це було однаково, що сказати: «Пiдозрюеться нiчний вiтер.» Або: «Пiдозрюеться примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусi…
Із Гвенiлевоi пози було зрозумiло, як ставиться прямолiнiйний еспадон до такоi, м’яко кажучи, дивноi заяви. А Махайра раптом пожвавiшав i з цiкавiстю чекав продовження.
А я розумiв, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гостi, i не даремно зараз вiн перестав ламати комедiю й заговорив усерйоз.
Порослий лiсом Лоулез – батькiвщину Гвенiля i його братiв, – де на поодиноких пагорбах височiють похмурi замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олiйнi гаi Кiмени, де жили родичi Махайри – у Мейланi вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез i Кiмена лише зараз починали дiзнаватися. Та й сам Кабiр був ближче до Мейланя – я мав на увазi близькiсть радше духовну, нiж банальну кiлькiсть верблюжих перегонiв – i тому Шешез зумiв зважитись, а я зумiв задуматися над його словами…
– Що ти знаеш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Г’ене? – одразу запитав Шешез, завваживши мiй стан. І вже iншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.
І я заговорив.
– Нiхто достеменно не знае, як народжуеться Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стае Тьмяним. Дехто каже, що коли ламаеться й гине Звитяжець, його перековують у таемних кузнях i гартують у кровi дикого звiра, домашнього звiра й у кровi Придатка, який не досяг повнолiття. І тодi вiдроджуеться Звитяжець, але дикою стае вдача його, а клинок – тьмяний i гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придатковоi плотi – свiдомо чи з недомислу – тьмянiе протягом пiвроку, але якщо вiзьме вiн участь у п’яти чесних Бесiдах i двох турнiрах iз сильнiшими вiд себе, то знову заблищить i вiдвикне вiд смаку забороненого. Рiзне кажуть i про рiзне мовчать… Чув я, що навiть новонароджений Звитяжець iще пiд час загартування потьмянiти може, якщо в сумiш глини, рiчкового пiску й вугiльного пилу пiдмiшати попiл вiд спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своею смертю…
Я зупинився i якийсь час мовчав, дивлячись у вогонь. Поодинокi язички полум’я вистрiлювали вгору гарячими жадiбними клинками…
– Нiчого я не знаю про Тьмяних, – глухо пробряжчав я. – Нiчого. Я ж iз Мейланя зовсiм молодий поiхав… а молодi – вони старих-дурних слухати не люблять. Так i я – слухався, а не слухав.
– Як це нiчого?! – обурився Махайра. – А це?..
Вiд хвилювання вiн став трохи недорiкуватий.
– Єдинорiг мае рацiю, – вiдгукнувся зi стiни Шешез. – Це не знання. У це можна лише вiрити. Або не вiрити.
Гвенiль злегка ворухнувся, зрiзавши жмут хутра з барсовоi шкiри, на якiй лежав, i знову завмер.
– Не вiрю, – холодно проказав вiн. – Дурницi! Тьмянi, теплi… Жоден Звитяжець не буде навмисне псувати Придаткiв! Не чув про таке й зараз теж не хочу слухати!..
– Але ж псували, – коротко брязнув Шешез Абу-Салiм. – У Хаффi псували, i в Дурбанi псували… І в Кабiрi. То ж бо – вiрю.
– А я не знаю, – чесно сказав Махайра. – Не знаю, i все тут. А ти, Єдинороже?
– Я не вiрю, – вiдповiв я i, пiсля довгоi паузи, закiнчив. – Я певен.
3
– …Шешезе Абу-Салiме фарр-ла-Кабiре… – Махайра немов пробував на вигин мiцнiсть цього iменi. – А чому ваша величнiсть прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…
По моему, Кресс i мене хотiв спершу назвати повним iм’ям. Але нi, напускна церемоннiсть злетiла з нього, i Жнець просто закiнчив:
