скачать книгу бесплатно
Шляхи долi
O. Henry
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У новелах О. Генрi дуже важливим е елемент театральностi, що, безсумнiвно, пов'язаний з фаталiзмом самого автора, вiрою у Випадок або Долю. Звiльняючи своiх героiв вiд «глобальних» роздумiв i рiшень, О.Генрi нiколи не вiдвертае iх вiд моральних орiентирiв: у його маленькому свiтi дiють твердi закони етики, людяностi – навiть у тих персонажiв, чиi дii не завжди погоджуються iз законами.
Читач мимоволi спiвчувае героям – смiливцям з авантюрних iсторiй про Дикий Захiд, шахраям-романтикам, «маленьким американцям», якi шукають свою мрiю на вулицях мегаполiса.
О. Генрi
Шляхи долi
Шляхи долi
ШЛЯХИ ДОЛІ
Багато шляхiв обiйду, щоби дiзнатись:
Що значить бути?
Правдиве, сильне, свiтле серце —
Хiба ж менi не допоможе в герцi
Долю знайти чи вiд неi сховатись,
Їi обiйти чи здобути?
Неопублiкованi вiршi Девiда Мiньйо
Пiсня скiнчилася. Слова належали Девiду; сiльське повiтря. Компанiя, що зiбралася за столиком в пабi, палко аплодувала, бо молодий поет заплатив за вино. Тiльки нотарiус, М. Папiно, легенько захитав головою, бо вiн був чоловiком начитаним i не пив з iншими.
Девiд вийшов на сiльську вулицю, де нiчне повiтря вивiтрило вино йому з голови. І тодi вiн згадав, що вони з Івон весь день сварилися, i що вiн вирiшив пiти з дому того ж вечора, щоб пошукати слави та визнання у великому свiтi за його стiнами.
«Коли моi вiршi будуть у всiх на вустах», – казав вiн собi в пiднесеному настроi, «вона, може, подумае про тi гiркi слова, якi менi сьогоднi кинула».
За винятком гульвiс у тавернi, село вже спало. Девiд тихенько прокрався до себе в кiмнату в сараi батьковоi хати й спакував своi нечисленнi речi. З ними вiн вийшов на дорогу й утiк iз Верною.
Вiн минув батькову отару овець, яка тиснулася в загонi – овець, що вiн iх щодня випасав, а вони розбiгалися, поки вiн писав вiршi на обривках паперу. У вiкнi Івон вiн побачив свiтло, i раптом його рiшучiсть похитнулася. Це свiтло могло означати, що вона каеться у своему гнiвi й не може заснути, а вранцi… Нi! Рiшення прийнято. Верной – не мiсце для нього. Жодна душа там не роздiляла його поглядiв. Його майбутне, його доля, лежали десь на цiй дорозi.
За десять миль оповитого туманом й освiтленого мiсяцем поля починалася дорога, пряма, як борозна плугаря. У селi вiрили, що ця дорога веде щонайменше до Парижа; i саме цю назву поет шепотiв дорогою сам до себе. Нiколи ранiше Девiд не подорожував так далеко вiд Верною.
ЛІВЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ
Дорога простягалася ще на десять миль, а далi перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’еднувалася зi ще одною, бiльшою дорогою. Девiд завагався, а тодi звернув лiворуч.
На цiй важливiшiй дорозi вiдбилися слiди колiс якогось транспортного засобу, що недавно тут проiжджав. Десь за пiвгодини в полi зору з’явився громiздкий екiпаж, який, очевидно, iх i залишив; екiпаж загрузнув у намулi струмка внизу похилого пагорба. Кучер i форейтори кричали й натягували вуздечки. З одного боку дороги стояв чоловiк-велет у чорному вбраннi та струнка панна, загорнена в довгий, легкий плащ.
Девiд бачив, що слугам бракуе майстерностi. Вiн узяв контроль над роботою на себе: порадив вершникам, що супроводжували екiпаж, перестати кричати на коней i скерувати своi сили на колеса. Кучер зумiв зрушити коней iз мiсця своiм знайомим для них голосом; Девiд сильним плечем змiстив задню частину екiпажа, i вiд таких гармонiйних зусиль той виiхав на тверду землю. Вершники залiзли на своi мiсця.
Девiд на якусь мить завмер на однiй нозi. Джентльмен-велет помахав йому рукою. «Сiдайте в екiпаж», – сказав вiн голосом, таким самим могутнiм, як вiн сам, але згладженим витонченими манерами. Такий голос вимагав послуху. Молодий поет i так не довго вагався, а повторення команди тiльки прискорило його рiшення. Нога Девiда ступила на сходинку екiпажу. У темрявi вiн зумiв розгледiти на задньому сидiннi фiгуру жiнки. Вiн збирався сiсти навпроти, коли той самий голос знову його скерував: «Ви сидiтимете бiля панi».
Джентльмен розмiстив усю свою вагу на передне сидiння. Екiпаж рушив вгору. Панна мовчки сидiла в кутку. Девiд не мiг розiбрати, молода вона чи стара, але витончений, м’який аромат ii парфумiв розбурхав його поетично фантазiю, i йому хотiлося вiрити, що за мiстичною постаттю ховаеться хтось вельми чарiвний. Ось i пригода, про яку вiн завжди мрiяв. Але поки вiн не до кiнця розумiв, що вiдбуваеться, бо наразi його неприступнi компаньйони не зронили нi слова.
За годину Девiд побачив через вiкно, що екiпаж виiхав на вулицю якогось мiста. Тодi зупинився перед темним, закритим будинком, i вершник зiйшов, щоб постукати в дверi. Загратоване вiкно над дверима розчахнулося, i звiдти вигулькнула голова в нiчному ковпаку.
– Хто ви такi, що турбуете спокiй чесних людей серед ночi? Мiй дiм зачинений. Пристойнi люди в такий пiзнiй час не мандрують Перестаньте гримати в дверi та iдьте собi.
– Вiдчиняйте! – просичав вершник, – Вiдчиняйте монсеньйору маркiзу де Бупертic.
– Ах! – вигукнув голос згори. – Десять тисяч вибачень, мiй пане. Я не знав – така пiзня година – дверi негайно вiдчинять, i вважайте дiм у розпорядженнi мого пана.
Девiд зiйшов з екiпажа вслiд за маркiзом. «Допоможiть панi», – наказали йому. Поет пiдкорився. Вiн вiдчув, як тремтить ii рука, коли вiн допомагав iй спускатися. «У дiм», – була наступна команда.
Вони опинилися в довгiй iдальнi таверни. По всiй довжинi простягався великий дубовий стiл. Джентльмен-велет всiвся в крiсло з ближчого краю кiмнату. Панна занурилася в крiсло пiд стiною, нiби страшенно виснажена. Девiд стояв, гадаючи, як йому краще вийти й продовжити свiй шлях.
– Мiй пане, – сказав власник будинку, – вклоняючись аж до пiдлоги, – якби я знав, що менi випаде така честь, я б якось пiдготувався. Ось в-вино, i холодна птиця, i м-мможе…
– Свiчки, – сказав маркiз, жестикулюючи пальцями пухкоi бiлоснiжноi руки.
– Т-так, пане, – вiн принiс дюжину свiчок, запалив iх i розставив на столi.
– Якщо добродiй зволить покуштувати бургундського – он е бочечка…
– Свiчки, – сказав добродiй, розчепiривши пальцi.
– Ну звичайно – миттю – лечу, мiй пане.
Ще дюжина свiчок освiтили залу. Пишнi об’еми маркiза перевалювалися через бильця крiсла. З нiг до голови вiн був вбраний у добротну чорну одiж, тiльки на зап’ястях i на шиi визирали снiжно-бiлi рюшi. Навiть рукоятка та пiхви його меча були чорнi. На обличчi вiн мав вираз насмiшкуватоi гордостi. Кiнчики закручених вусiв дiставали мало не до очей.
Панна сидiла нерухомо, i тепер Девiд побачив, що вона молода, вродлива, i врода ii приваблива й зворушлива. Поки вiн роздумував про ii гарний, але нещасний вигляд, знову прогримiв голос маркiза, який його налякав.
– Яке вас звати i чим ви займаетеся?
– Девiд Мiньйо. Поет.
Вуса маркiза ще бiльше закрутилися до очей.
– На що ви живете?
– Я також пастух; я стерiг отару батька, – вiдповiв Девiд, високо пiднявши голову, але щоки його зашарiлися.
– Тодi слухай, вiвчар i поет, яку долю ти на себе накликав цiеi ночi. Ця панна – моя племiнниця, мадемуазель Люсi де Варан. Вона – шляхетного походження, i мае у своему розпорядженнi десять тисяч франкiв на рiк. Що стосуеться ii привабливостi – можете бачити самi. Якщо такi данi влаштовують ваше вiвчарське серце, тiльки скажiть – i вона стане вашою дружиною. Не перебивайте мене. Сьогоднi ввечерi я вiдвозив ii в палац графа де Вiльмора, якому була обiцяна ii рука. Прийшли гостi, священик чекав; шлюб iз чоловiком, який пiдходив iй за статусом i статком, мав от-от бути укладений. А бiля вiвтаря ця юна ледi, така лагiдна й покiрна, кинулася на мене, як леопард, звинуватила в жорстокостi й злочинностi, i розiрвала – просто перед враженим священиком – дану за неi обiтницю. Я тiеi митi поклявся тисячею чортiв, що вона вийде за першого ж чоловiка, якого ми зустрiнемо пiсля того, як виiдемо з палацу, неважливо, буде це принц, шахтар чи злодiй. Ви, вiвчарю, стали першим. Мадемуазель повинна вийти замiж сьогоднi ж. Якщо не за вас, то за когось iншого. Маете десять хвилин на прийняття рiшення. Не докучайте менi питаннями. Десять хвилин, вiвчарю; час пiшов.
Маркiз голосно тарабанив пальцями по столу. Вiн занурився в завуальоване чекання. Нiби якийсь великий дiм позачиняв вiкна й дверi перед чиiмсь приходом. Девiд заговорив би, але його зупиняла велетова манера триматися. Тому натомiсть вiн став перед крiслом панi й вклонився.
– Мадемуазель, – сказав вiн i здивувався, як легко в нього з язика злiтають слова перед такою красою та вишуканiстю. – Ви чули, що я пастух. Часами я також уявляю з себе поета. Якщо поета виказуе поклонiння перед красою, то зараз я дуже навiть почуваюся поетом. Чи можу я вам якось прислужитися, мадемуазель?
Молода жiнка пiдвела на нього погляд сухих, скорботних очей. Його чесне, сяюче обличчя, яке у зв’язку з поважнiстю пригоди набуло серйозного виразу, його сильна, пряма постать i спiвчуття в блакитних очах, мабуть, i ii неминуча потреба в добротi та допомозi, яких iй давно бракувало, розтопили ii i з очей в неi нараз покотилися сльози.
– Мосье, – сказала вона тихим голосом, – ви здаетеся менi чесним i добрим. Це мiй дядько, брат мого батька, i мiй единий родич. Вiн любив мою матiр i ненавидить мене, бо я схожа на неi. Вiн перетворив мое життя на нескiнченний кошмар. Я боюся одного його погляду й нiколи ранiше не насмiлювалася його не послухатися. Але сьогоднi вiн збирався вiддати мене замiж за чоловiка, втричi старшого за мене. Вибачте, мосье, що виливаю на вас власнi неприемностi. Ви, звiсно, вiдмовитися чинити те божевiлля, до якого вiн вас штовхае. Але дозвольте менi подякувати вам хоча б за вашi благороднi слова. Зi мною давно нiхто не говорив.
Тепер в очах поета з’явилося ще щось, крiм благородства. Вiн опустив на неi нiжний погляд. Вона спрагло до нього нахилилася. Вiн, напевно, справжнi поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарiвнiсть приворожувала його своею свiжiстю та грацiею. Їi легкий парфум сповнював його дивними почуттями. Його теплий, нiжний погляд зупинився на нiй. Вона спрагло до нього нахилилася.
– Десять хвилин, – сказав Девiд, – дано менi, щоб зробити те, на що iнакше пiшли б роки. Не казатиму, що шкодую вас, мадемуазель; це було б неправдою – я кохаю вас. Я не можу наразi просити вас, щоб ви кохали й мене, але дозвольте врятувати вас вiд цього жорстокого чоловiка, i, з часом, кохання прийде. Думаю, я маю майбутне; я не завжди буду пастухом. Довiрите менi свою долю, мадемуазель?
– Ах, ви жертвуете собою з жалю!
– Вiд кохання. Час закiнчуеться, мадемуазель.
– Ви пошкодуете про це й будете мене зневажати.
– Я житиму для того, щоб робити вас щасливою i бути гiдним вас.
Їi красива ручка прослизнула з-пiд пальта в його руку.
– Я довiрю вам свое життя, – видихнула вона. І… i кохання може прийти ранiше, нiж ви думаете. Скажiть йому. Коли я вирвуся з-пiд влади його погляду, я можу про все забути.
Девiд пiшов i став перед маркiзом. Чорна постать заворушилася, i насмiшкуватi очi поглянули на великий годинник.
– Ще двi хвилини. Вiвчаревi треба вiсiм хвилин, щоб вирiшити, чи прийме вiн наречену, яка може похвалитися i вродою, i статком! Кажи, вiвчарю, ти згоден стати чоловiком мадемуазель?
– Мадемуазель, – гордо сказав Девiд, – зробила менi честь i прийняла пропозицiю стати моею дружиною.
– Добре сказано! – сказав маркiз. – Пан вiвчар не позбавлений придворних манер. Мадемуазель мiг дiстатися i гiрший приз. А тепер, давайте завершимо нашу справу так видко, як тiльки Церква й диявол це дозволять!
Вiн гучно вдарив по столу рукояткою свого меча. Прийшов власник будинку; колiна його тремтiли; вiн принiс ще свiчок, готовий почути чергову примху маркiза.
– Приведiть священика, – сказав маркiз, – священика, ясно? Щоб через десять хвилин тут був священик, iнакше…
Домовласник впустив свiчки й помчав геть.
Прийшов священик, розтрiпаний i з важкими повiками. Вiн зробив Девiда Мiньйо та Люсi де Варан чоловiком i дружиною, сховав до кишенi золоту монету, яку йому кинув маркiз, i почовгав назад у нiч.
– Вина, – розпорядився маркiз, розчепiрюючи своi зловiснi пальцi перед господарем.
– Наповни бокали, – сказав вiн, коли вино принесли. Вiн став на чолi столу у свiтлi свiчок, чорна гора злоби ф чванства, з чимось схожим на спогад про давню любов, яка перетворилася на отруту, в очах, коли його погляд зупинився на племiнницi.
– Мосье Мiньйо, – сказав вiн, пiдносячи бокал, – випийте пiсля того, як я вам ось що скажу: Ви взяли собi за жiнку ту, яка зробить ваше життя бридким i нещасним. Кров у ii венах – спадщина, яка несе чорну брехню i загибель. Вона принесе вам ганьбу й тривогу. Бiс, що в неi вселився, – у неi в шкiрi, в очах, на вустах – вiн обмане кого завгодно. Ось вам i обiцянка щасливого життя, поете. Пийте свое вино. Нарештi, мадемуазель, я вас позбувся.
Маркiз випив. З вуст дiвчини зiрвався болiсний крик, як вiд раптовоi рани. Девiд, з бокалом в руцi, ступив на три кроки уперед i став лицем до лиця перед маркiзом. У його поставi було мало вiд вiвчаря.
– Щойно, – сказав вiн спокiйно, – ви зробили менi честь, назвавши мене «мосье». Чи можу я тодi сподiватися, що мiй шлюб iз мадемуазель наблизив мене до вас – скажемо, так – за рангом i дав менi право бути бiльш нiж рiвнею монсеньйору в невеличкiй справi, що спала менi на думку?
– Можете сподiватися, вiвчарю, – зневажливо посмiхнувся маркiз.
– Тодi, – сказав Девiд, плюснувши вино з бокалу в зневажливi очi, якi з нього насмiхалися, – можливо, ви погодитеся битися зi мною.
Лють вирвалася з величавого пана единим прокльоном, нiби затрубили в рiг. Вiн вихопив меч iз чорних пiхов i гукнув до власника дому, який тинявся поряд: «Меч сюди, для цього тюхтiя!» Тодi розвернувся до дами, засмiявся так, що в неi захололо серце, i сказав: «Багацько ж клопоту ви менi завдаете, мадам. Здаеться, менi судилося знайти вам чоловiка й зробити вас вдовою за одну нiч.
– Я не вмiю битися на мечах, – сказав Девiд. Вiн почервонiв, коли зiзнався в цьому перед своею дамою.
– Я не вмiю битися на мечах, – перекривив його маркiз. – Будемо битися як селяни на дубинах? Hola! Франсуа, моi пiстолi!
Вершник принiс з екiпажа два блискучi пiстолi, оздобленi рiзьбленим срiблом. Маркiз кинув один iз них на стiл поряд з рукою Девiда.
– На iнший кiнець столу, – вигукнув вiн, – навiть вiвчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадае честь вмерти вiд руки де Бупартiса.
Вiвчар i маркiз стали один навпроти одного на краях довгого столу. Власник дому, якого кинуло в жар вiд страху, схопив ротом повiтря i, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моему будинку! Не проливайте кров – це ж прожене менi клiентiв…» Загрозливий погляд маркiза змусив його прикусити язика.
– Боягузе, – вигукнув пан iз Бупартiса, – спробуй не цокотiти зубами й подай нам сигнал, якщо зумiеш.
Колiна господаря припали до землi. Вiн не мав слiв. Навiть жодного звука не мiг зi себе видобути. Жестами вiн молив про мир для свого дому та клiентiв.
– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна. Вона пiдiйшла до Девiда й солодко його поцiлувала. Їi очi ясно блистiли, а до щiк повернувся колiр. Вона стала пiд стiною, i чоловiки направили одне на одного пiстолети, готовi до сигналу.
– Un-deux-trois!
Пострiли пролунали майже одночасно, так що свiчки замерехтiли всього раз. Маркiз стояв i всмiхався, розчепiривши пальцi лiвоi руки на столi. Девiд встояв i дуже поволi повернув голову, шукаючи очi дружини. А тодi, як одяг падае там, де його повiсили, вiн опустився, зiм’ятий, на пiдлогу.
З криком страху й вiдчаю овдовiла дiва пiдбiгла й схилилися над ним. Вона знайшла його рану, а тодi пiдвела той самий блiдий, меланхолiйний погляд.
– У серце, – прошепотiла вона. – О, його серце!
– Ходiмо, – прогримiв голос маркiза, – в екiпаж! Я не допущу, щоб день застав мене з тобою на руках. Ми тебе ще раз видамо замiж, i за живого чоловiка. За наступного ж, хай вiн виявиться хоч розбiйником, хоч селянином, кого нам тiльки пiдкине дорога. Ходiмо вже, в екiпаж!
Маркiз, невблаганний i величезний, дама, знову загорнена в загадковий плащ, вершник зi зброею – усi рушили до екiпажа, який вже на них чекав. Звук його громiздких колiс рознiсся луною по селу, яке мирно спало. У холi «Срiбного Графина» розбитий горем власник ламав собi руки над тiлом убитого поета, а на столi витанцьовувало полум’я двадцяти чотирьох свiчок.
ПРАВЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ
Дорога простягалася ще на десять миль, а далi перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’еднувалася зi ще одною, бiльшою дорогою. Девiд завагався, а тодi звернув лiворуч.
Куди вела дорога, вiн не знав, але був сповнений рiшучостi залишити Верной далеко позаду тiеi самоi ночi. Вiн проiхав три милi й зрiвнявся з великим палацом, який виказував слiди нещодавнiх святкувань. Свiтло горiло в кожному вiкнi; з великих кам’яних ворiт розбiгалися в рiзнi сторони слiди колiс, залишенi, очевидно, численними гiстьми.
Ще за десять миль Девiд вiдчув втому. Вiн зупинився вiдпочити й заснув на ложi зi соснових гiлок, якi лежали при дорозi. Тодi пiдвiвся i продовжив невiдомий шлях.
Так п’ять днiв мандрував вiн великою дорогою, спав на ароматних ложах, якi йому дарувала природа, або на скиртах, зiбраних селянами, iв чорний хлiб, яким його гостин-но вгощали, пив зi струмкiв чи з баклаги щедрих пастухiв.
Нарештi вiн перетнув великий мiст i ввiйшов в усмiхнене мiсто, яке розчавило чи увiнчало бiльше поетiв, нiж решта свiту разом взята. Йому перехопило подих, коли Париж тихенько заспiвав йому свою вiтальну пiсню – мелодiю голосу, крокiв та колiс.
Високо вгорi пiд пiддашком старого будинку на вулицi Контi Девiд заплатив за помешкання, сiв на дерев’яне крiсло й узявся за вiршi. Вулиця, яка колись приймала важливих та знатних мешканцiв, тепер належала тим, хто йде слiдом за занепадом.
Будинки були високi й не втратили залишкiв зруйнованоi гiдностi, але единими мешканцями багатьох iз них були тiльки пилюка та павуки. Поночi вiд бару до бару доносився дзенькiт сталi й вигуки хулiганiв. Там, де ранiше жила вишуканiсть, тепер можна було знайти хiба прогнилу, грубу нестриманiсть. Але там Девiду вдалося знайти житло собi по кишенi.
Одного дня по обiдi вiн повертався з вилазки в нижчий свiт, з хлiбом, сиром i дешевим вином. На сходах вiн зустрiв – чи, радше, наштовхнувся на, бо та сидiла на сходинцi – молоду жiнку такоi вроди, яка перевершувала уяву поета. Вiльний, темний плащ розкрився i вiдкрив розкiшну сукню. Вираз в ii очах мiнявся з плином думок у неi в головi. Однiеi митi очi в неi були круглi й простодушнi, як у дитини, а наступноi – видовженi й хитрi, як у циганки. Одна рука припiдняла сукню, вiдкриваючи маленьку туфлю на високому каблуцi з розв’язаними стрiчками. Така вона була небесна, не годилося iй нахилятися, iй годилося хiба зачаровувати та командувати! Може, вона побачила Девiда й чекала, щоб вiн iй допомiг.
Ах, чи пробачить iй мосье, що вона окупувала сходи, але ж туфелька! – неслухняна туфелька! Як шкода! Не хоче триматися зав’язаною. Ах! Якби ж тiльки мосье був таким ласкавим!
Пальцi поета тремтiли, коли вiн зав’язував неслухняну стрiчку. Вiн готовий був утекти вiд небезпеки, обiцяноi ii присутнiстю, але очi стали видовженими й хитрими, як у циганки, i затримали його. Вiн нахилився через поруччя, стискаючи пляшку кислого вина.
– Ви були таким добрим, – сказала вона, всмiхаючись. – Може, мосье живе в цьому домi?
– Так, мадам. Думаю, так, мадам.
– Може, ще й на третьому поверсi?
