скачать книгу бесплатно
– Я прочитав усi вашi вiршi, – продовжив мосье Брiль, а його погляд блукав морем книжок, наче вiн думав, куди далi вести корабель. – Подивiться крiзь он-те вiкно, мосье Мiньйо; скажiть, що ви бачите на тому деревi.
– Бачу ворона, – сказав Девiд.
– Це птах, – сказав мосье Брiль, – який допоможе менi ухилитися вiд виконання обов’язку. Ви знаете цього птаха, мосье Мiньйо; це фiлософ небес. Вiн щасливий у тому, що схиляеться перед своею долею. Немае iншого птаха, настiльки радiсного, як цей, з його примхливим поглядом i хвацькою ходою. Поля дають йому все, чого вiн бажае. Вiн нiколи не побиваеться, що його пiр’я не сiре, як в iволги. Ви, напевно, чули, мосье Мiньйо, яким музичним талантом обдарувала його природа. Думаете, соловей почуваеться щасливiшим?
Девiд пiдвiвся. Ворон закаркав зi свого дерева.
– Дякую, мосье Брiль, – сказав вiн поволi. – То серед всiх тих ворон не було нi одного соловейка?
– Я б його не упустив, – зiтхнувши, сказав мосье Брiль. – Я прочитав кожне слово. Живiть своею поезiю, чоловiче, i бiльше не намагайтеся ii писати.
– Дякую, – знову сказав Девiд. – Тепер я повертаюся до своiх овець.
– Може, ви пообiдаете зi мною, – сказав вчений муж, – i тодi б я детальнiше все пояснив?
– Нi, – сказав поет, – менi пора повертатися в поле й каркати мiж своiх овець.
Вiн поплентався дорогою у Верною з вiршами за пазухою. Коли вiн дiйшов до села, то звернув у крамницю Цайглера, еврея з Вiрменii, який торгував усiм, що мiг роздобути.
– Друже, – сказав Девiд, – вовки докучають моiм вiвцям, менi треба купити зброю, щоб iх вiдiгнати. Що ти можеш менi запропонувати?
– Поганий день у мене, друже Мiньйо, – сказав Цайглер, розводячи руками, – бо я, очевидно, маю продати тобi зброю, яка не принесе й десятоi частини своеi цiни. Тiльки минулого тижня я купив у торговця вiз всякого добра, яке вiн роздобув на розпродажi королiвських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там i зброя. Пiстоль – ох, зброя гiдна принца! Для тебе, друже Мiньйо, усього сорок франкiв. Але, може, аркебуза…
– Пiдходить, – сказав Девiд, кидаючи грошi на прилавок. – Вiн заряджений?
– Я заряджу, – сказав Цайглер. – А ще за десять франкiв дам порох i кулю.
Девiд запхав пiстоль пiд плащ i рушив додому. Івон там не було. Останнiм часом вона взяла за звичку ходити по сусiдах. Але в печi на кухнi горiв вогонь. Девiд вiдчинив дверi й вкинув вiршi в розжарене вугiлля. Вони запалали з неприемним звуком.
– Пiсня ворона! – сказав поет.
Вiн пiшов на горище й зачинився там. У селi стояла тиша, тому багато людей чiтко почули рев пiстоля. Вони кинулися на звук i побачили, що зi сходiв стелиться дим.
Чоловiки поклали тiло поета на лiжко, незграбно прикриваючи пошматоване пiр’я бiдного чорного ворона. Жiнки торохтiли, як iм його шкода. Хтось побiг розказати Івон.
Мосье Папiно, чий нiс привiв його туди одним iз перших, пiдняв зброю i пробiгся знаючим i спiвчутливим водночас поглядом по срiбному гравiруваннi.
– Герб – пояснив вiнкюре, – мосье маркiза де Бупарiтса.
ХРАНИТЕЛЬ ЛИЦАРСЬКОЇ ЧЕСТІ
Не останньою людиною в банку Веймаут був дядько Бушрод. Шiстдесят рокiв дядько Бушрод служив дому Веймаут вiрою i правдою в ролi робiтника, довiреноi особи та друга. Зовнi дядько Бушролд був темним у тон банкiвських меблiв з червоного дерева; душа ж його була бiла, як чистi сторiнки банкiвських бухгалтерських книг. Незмiрно приемним було б таке порiвняння для дядька Бушродi; бо для нього единим iнститутом, вартим уваги, був банк Веймаут, в якому вiн був чимось середнiм мiж швейцаром i генералiсимусом.
Веймаут мрiйливо розташувався в тiнi пагорбiв на краю Пiвденноi долини. У Веймаутвiллi було три банки. Два з них – цiлком безнадiйнi, запущенi установи, яким бракувало респектабельностi та престижу Веймаута. Третiй був банк, очолюваний Веймаутами – i дядьком Бушродом. У старому веймаутському маетку – маетку з червоноi цегли, iз бiлою галереею, перший справа, коли будете заходити в мiсто з боку затоки Едлер – жили мiстер Роберт Веймаут (президент банку), його овдовiла донька, мiсiс Весi – усi називали ii «мiс Леттi» – i ii двое дiтей, Нен i Гай. Там же ж, у хатинi на територii маетку, мешкав дядько Бушрод i тiтка Мелiндi, його дружина. Мiстер Вiльям Веймаут (касир банку) жив у витонченому сучасному будинку на центральнiй вулицi.
Мiстер Роберт був крупним, огрядним чоловiком шiстдесяти двох рокiв, круглолицим, iз довгим сивим волоссям i полум’яними блакитними очима. Вiн мав запальну вдачу, був добрим, щедрим, усмiхався парубоцькою усмiшкою i розмовляв грiзним голосом куди бiльш грiзним за його слова. Мiстер Вiльям був м’якшою людиною, вишуканий у манерах та занурений у бiзнес. Веймаути були першою родиною на Веймаутвiллi, i всi ставилися до них зi заслуженою повагою.
Дядько Бушрод був у банку довiреним швейцаром, посланцем, васалом й охоронцем. Вiн носив ключ до сховища, так само як мiстер Роберт i мiстер Вiльям. Часами в сховищi зберiгалося i по десять, i по п’ятнадцять, i по двадцять тисяч доларiв срiблом. З дядьком Бушродом вони були в безпецi. Вiн був серцем, совiстю i гордiстю Веймаута.
Останнiм часом життя дядька Бушрода не було позбавленим гризот. І все через мiстера Роберта. Майже рiк мiстер Роберт, як вiдомо, зазирав у чарку. Не настiльки, щоб ходити п’яним, але це вже ставало в нього звичкою, на яку всi починали звертати увагу. Зо п’ять разiв на день вiн покидав банк i прямував у готель «Купцi i Плантатори», щоб промочити горло. Розважливiсть i дiлова хватка мiстера Робертса вiд цього зазнавали збиткiв. Мiстер Вiльям, теж Веймаут, але з не таким багатим досвiдом, спробував вiдвернути неминучий вiдплив, але вiн не досягнув абсолютного успiху. Депозити у Веймаутi впали вiд шестизначних цифр до п’ятизначних. Через необдуманi позики почали накопичуватися невиплати. Нiхто не брався надоумлювати мiстера Роберта в питаннях тверезостi. Чимало його друзiв списували все на втрату дружини два роки тому. Іншi казали, що через запальну вдачу мiстера Роберта до нього годi було приступитися з такими питаннями. Мiс Леттi з дiтьми зауважили змiни й дуже через них побивалися. Дядько Бушрод теж хвилювався, але вiн був iз тих, хто не наважувався напучувати, хоч приходився мiстеру Роберту мало не компаньйоном. Але на дядька Бушкрода чекав ще бiльший шок, викликаний пуншами та коньяками президента банку.
Мiстер Роберт мав пристрасть до рибальства, яку вiн втамовував, щойно йому це дозволяли погода та бiзнес. Одного дня, коли обiцяли наплив окунiв, вiн оголосив про намiр провести два-три днi на озерах. Вiн сказав, що iде на озеро Рiдi зi суддею Арчiнардом, старим другом.
Отже, дядько Бушрод був хоронителем «Синiв та дочок неопалимоi купини». Будь-яка спiлка, до якоi вiн належав, без вагань робила його своiм хранителем. Вiн користувався повагою i в кольорового населення. Там його знали як мiстера Бушрода Веймаута з банку Веймаут.
У нiч пiсля того, як мiстер Роберт сказав про свiй намiр iхати рибалити, старий прокинувся опiвночi й устав iз лiжка, заявивши, що мае сходити в банк i принести розрахункову книгу «Синiв i дочок», яку вiн забув забрати додому. Бухгалтер того дня пiдбив по нiй баланс, вклав оплаченi чеки й перев’язав двома гумками. Іншi розрахунковi книги вiн перев’язував тiльки одною гумкою.
Тiтка Мелiндi протестувала проти такого походу серед ночi, називаючи його безглуздим i непотрiбним, але дядько Бушрод не вiдступав перед виконанням обов’язку.
– Я вже сказав сестрi Аделiнi Госкiнс, – сказав вiн, – щоб приходила сюди по ту книжку завтра вранцi о сьомiй годинi, щоб вiднести ii на засiдання ради, i книжка мае бути тут до ii приходу.
Тож дядько Бушрод надягнув свiй старий коричневий костюм, взяв товстий цiпок з гiкорi й рушив майже безлюдними вулицями Вейматвiлля. Вiн зайшов у банк, вiдiмкнув боковi дверi, знайшов книгу там, де ii залишив, у маленькiй кiмнатцi для консультацiй, де вiн завжди вiшав пальто. Мимохiть вiн обвiв кiмнату поглядом i побачив, що все було так, як вiн залишив, i вже збирався йти додому, коли нараз завмер вiд звуку ключа в замку центральних дверей. Хтось швидко зайшов, м’яко зачинив дверi й пiшов у бухгалтерiю за загратованими дверима.
Та частина банку приеднувалася до кiмнати, в якiй був дядько Бушрод, вузьким проходом, в якому зараз було зовсiм темно.
Дядько Бушрод, мiцно тримаючи цiпок, навшпиньки просувався проходом, поки не побачив опiвнiчного непроханого гостя. Там горiла едина тьмяна гасова лампа, але навiть при такому поганому освiтленнi вiн вiдразу впiзнав президента банку.
З острахом гадаючи, що робити, старий темношкiрий стояв нерухомо в темному передпокоi i чекав, як розвиватимуться подii.
Навпроти, за великими залiзними дверима, мiстилося сховище. У ньому був сейф з цiнними паперами, золотом i грiшми банку. На пiдлозi лежало десь вiсiмнадцять тисяч доларiв срiблом.
Президент вийняв iз кишенi свiй ключ, вiдiмкнув сховище й зайшов досередини, майже повнiстю зачиняючи за собою дверi. Дядько Бушрод розгледiв через вузький отвiр мерехтiння свiчки. Через одну-двi хвилини – для спостерiгача вони видавалися годиною – мiстер Роберт вийшов поспiхом iз великою сумкою в руках, так, нiби боявся, що його побачать. Однiею рукою вiн замкнув дверi сховища.
Дядько Бушрод вичiкував i спостерiгав у своему сховку, а в головi неохоче вибудовував теорiю того, що щойно вiдбулося.
Мiстер Роберт обережно поклав торбу на стiл i пiдняв комiр по вуха. Вiн був вбраний у грубий сiрий костюм, як для подорожi. Вiн кинув нахмурений погляд на великий офiсний годинник над лампою, а тодi повiльно оглянув банк – повiльно й iз любов’ю, подумав дядечко Бушрод, нiби прощався зi знайомим, дорогим серцю мiсцем.
Тепер вiн знову пiдхопив свою ношу та тихо й швидко вийшов iз банку тим самим шляхом, що сюди зайшов, а на кiнець замкнув за собою дверi.
Ще хвилину, а то й довше, дядько Бушрод стояв на мiсцi й не рухався. Був би цей опiвнiчний зломщик сейфiв i сховищ кимось iншим, старий слуга миттю дав би йому по головi, щоб врятувати власнiсть Веймауту. Але зараз душу спостерiгача терзав страх перед чимсь гiршим, нiж простим пограбуванням. Його охопив страх, що добре iм’я та честь Веймауту от-от буде втрачено. Щоб мiстер Роберт грабував банк! А що ще це могло означати? Нiчний час, потайний вiзит у сховище, повна торба, злодiйський костюм – що ще все це могло означати?
І тут iз безладних думок дядька Бушрода виринув спогад про попереднi подii – пияцтво мiстера Роберта i як наслiдок частi перепади настрою; випадково почутi уривки розмов про спад у бiзнесi та проблеми з поверненням позик. Що це могло означати крiм того, що мiстер Роберт Веймаут ухилявся вiд правосуддя – i саме цiеi митi збирався втекти iз залишками банкiвських запасiв, залишаючи мiстера Вiльяма, мiс Леттi, маленьких Нен, Гая i самого дядька Бушрода з цiею ганьбою?
Дядько Бушрод обдумував це все всього хвилину, а тодi прийшов до тями й набрався рiшучостi до дiй.
– Боже-Боже! – застогнав вiн i пошкандибав до бокових дверей. – Така кiнцiвка пiсля рокiв великих справ, i то добрих справ! Що ж це робиться зi свiтом, якщо вже родина Веймаутiв виявилася грабiжниками й розкрадачами! Пора дядьковi Бушроду прибрати за деким i залатвити справи. О, Господи! Мiстере Роберт, нiчого у вас не вийде. Мiс Леттi з дiтьми так пишаються, тiльки й торочать, що «Веймаут, Веймаут»! Якщо зможу, я вас зупиню. Хоч стрiляйте, а я вас зупиню.
Дядько Бушрод, допомагаючи собi цiпком та долаючи ревматизм, поспiшив вулицею до залiзничноi станцii, де перетиналися двi лiнii до Вейматвiлля. Там вiн з острахом чекав i побачив мiстера Роберта, який стояв у затiнку будiвлi, де чекав на поiзд. В руцi вiн тримав торбу.
Коли дядько Бушрод пiдiйшов до президента банку десь на двадцять метрiв, який стояв пiд стiною, наче величезний сiрий привид, його охопило раптове хвилювання. Вiн нарештi осягнув поспiшнiсть та зухвальство того, що вiн збирався зробити. Вiн був би бiльш нiж щасливий можливостi вiдвернутися i втекти вiд славнозвiсного гнiву Веймаута. Але його уявi знову вигулькнуло бiле докiрливе обличчя мiс Леттi й пригнiчений вигляд Нен i Гая, якi йому доведеться побачити наяву, якщо вiн зазнае невдачi й вони засумнiваються в його виконаннi обов’язку.
Пiдбадьорений цiею думкою, вiн рушив вперед, покашлюючи й голосно стукаючи цiпком, щоб ще здалеку дати знати про свое наближення. Тодi вiн уникне небезпеки раптово здивувати часом надто поспiшного мiстера Роберта.
– Це ви, Бушроде? – гукнув гучний, чистий голос сiрого привида.
– Так, звичайно, мiстере Роберт.
– Якого дiдька ви тут робити серед ночi?
Вперше в життi дядько Бушрод сказав мiстеровi Роберту неправду. Вiн не мiг стриматися. Треба трохи перефразувати. Вiн не мiг напасти напряму.
– Я тут ходив до тiтки Марii Петерсон. Їй вночi стало зле, i я вiдносив iй пляшечку лiкiв Мелiндi. Та й таке.
– Гм! – сказав Роберт. – Краще вам повертатися додому. Нiч, надворi холодно, мокро. А у вас ревматизм, чого ви завтра будете вартi? Але нiби розпогоджуеться, що скажете, Бушроде?
– Нiби так. Захiд сонця був червоний.
Мiстер Роберт запалив сигару в тiнi, i дим вiд неi виглядав так, наче сiрий привид розростаеться i втiкае в нiчне повiтря. Чомусь дядько Бушрод нiяк не мiг змусити себе заговорити на неприемну тему. Вiн нiяково стояв, шаркав ногами по гравiю i вертiв у руках цiпок. Аж десь далеко – за три милi, бiля стрiлки в Джорджтаунi – почувся слабкий свист поiзда, що наближався, який мав перевезти iм’я Веймаут у краiну ганьби й безчестя. Страх покинув його. Вiн зняв капелюха й став перед головою клану, якому служив, величному, доброму, царському, страшному Веймауту – смiливо виступив проти нього в передчуттi страхiття, яке могло статися.
– Мiстере Роберт, – почав вiн, тремким вiд переживань голосом, – пам’ятаете той день скачок в Оук-Лон? День, коли ви перемогли, i налягли корону на мiс Лусi?
– Скачки? – сказав мiстер Роберт, виймаючи сигару з рота. – Так, я дуже добре пам’ятаю… але якого це бiса ви менi тут товкмачите серед ночi про якiсь скачки? Йдiть додому, Бушроде. Ви, напевно, сновида.
– Мiс Лусi торкнулася вашого плеча, – продовжив старий, не зважаючи на його слова, – мечем i сказала: «Я посвячую вас у лицарi, сер Роберт – пiдведiться ж, чистий, без страху й догани». От що тодi сказала мiс Лусi. То було давно, але нi ви, нi я того не забули. І ще ми пам’ятаемо – як мiс Лусi лежала на смертному одрi. Вона послала по дядька Бушрода й сказала: «Дядьку Бушроде, коли я помру, я хочу щоб ви добре подбали про мiстера Роберта. Здаеться», – так сказала мiс Лусi, «вiн вас слухае бiльше, нiж будь-кого. Інодi вiн вередуе, гарячкуе, i його годi в чомусь переконати, але йому потрiбен хтось, хто знае, як iз ним поводитися. Вiн бувае такою дитиною», – так сказала мiс Лусi, а очi ii сяяли на бiдному худому лицi, «але вiн завжди», – так вона сказала, – «був моiм лицарем, чистим, без страху й догани».
Мiстер Роберт почав, як звичайно, зображати щось мiж м’якосердiстю i вдаваним гнiвом.
– Ви… старий Базiкало! – пробурчав вiн крiзь хмару звивистого цигаркового диму. – Та ви, напевно, здурiли. Я ж сказав вам, iдiть додому, Бушроде. Мiс Лусi таке сказала? Скiльки то, два роки, як вона померла, Бушроде? Бiс iз ним! Ви тут всю нiч зiбралися стояти й бубонiти, як дурень?
Знову засвистiв поiзд. Тепер вiн був бiля цистерни з водою за милю вiд них.
– Мiстере Роберт, – сказав дядько Бушрод, кладучи руку на торбу, яку тримав банкiр. – Заради Бога, не берiть цього з собою. Я знаю, що всерединi. Я знаю, де в банку ви це взяли. Не берiть. У тiй торбi – клопiт для мiс Лусi й для дiтей мiс Лусi. Вона знищить iм’я Веймаут, накладе на нього ганьбу й накличе лихо. Мiстере Роберт, можете вбити старого негра, якщо хочете, але не берiть цю валiзу. Якщо я колись перейду Йордан, що я скажу мiс Лусi, коли вона спитае мене: «Дядьку Бушроде, чому ти не подбав про мiстера Роберта?».
Мiстер Роберт Веймаут кинув сигару й струсив вiльну руку в жестi, який у нього завжди передував вибуху гнiву. Дядько Бушрод схилив голову перед очiкуваною бурею, але не вiдступав. Якщо на дiм Веймаутiв чекало падiння, вiн впаде разом iз ним. Банкiр заговорив, i дядько Бушрод заклiпав вiд здивування. Прийшла буря, але ii стримувала тиша лiтнього бризу.
– Бушроде, – сказав мiстер Роберт, понижуючи голос, – ви переступили всi межi. Ви зловживаете поблажливiстю, з якою до вас ставилися. То ви знаете, що в цiй торбi! Ваша давня i вiддана служба якоюсь мiрою вас виправдовуе, але – йдiть додому, Бушроде – i бiльше нi слова!
Але Бушрод ще мiцнiше схопив торбу. Свiтло потяга освiтило тiнi на станцii. Гул наростав, i люди на перонi заметушилися.
– Мiстере Роберте, дайте менi торбу. Я маю повне право з вами так розмовляти. Я служив вам змалечку. Я пройшов вiйну як ваш прислужник i прогнав янкi на Пiвнiч. Я був на вашому весiллi, i я був поряд, коли народилася мiс Леттi. І дiти мiс Леттi, вони кожного дня чекають, коли прийде дядько Бушрод. Я такий самий Веймаут, тiльки з iншими правами та кольором шкiри. Ми з вами обое немолодi, мiстере Роберт. Вже недовго до того, як ми знову побачимося з мiс Лусi й звiтуватимемо перед нею про нашi вчинки. Старому негру нiчого буде сказати, крiм того, що вiн робив усе, що мiг, для родини, якiй належав. Але Веймаути, iм належить сказати, що вони жили без страху й догани. Дайте валiзку, мiстере Роберте – я однаково заберу. Я вiднесу ii назад у банк i замкну в сховищi. Я зроблю так, як просила мене мiс Лусi. Вiдпустiть, мiстере Роберт.
Поiзд прибув на станцiю. Якiсь чоловiки штовхали багаж. Двiйко-трiйко пасажирiв зiйшли й пiшли в нiч. Провiдник ступив на гравiй, махнув лiхтарем i гукнув: «Агов, Френку!» комусь невидимому. Задзвонив дзвiнок, засичали гальма, провiдник, розтягуючи слова, закликав: «Усi у вагон!».
Мiстер Роберт вiдпустив торбу. Дядько Бушрод притиснув ii до грудей обома руками, який пригортають своiх коханих.
– Забирайте, Бушроде, – сказав мiстер Роберт, засовуючи руки в кишенi, – i бiльше про це не згадуйте! Ви сказали достатньо. Я сiдаю на поiзд. Скажiть мiстеровi Вiльяму, що я повернуся в суботу. Добранiч!
Банкiр пiднявся схiдцями поiзда, який вже встиг зрушити з мiсця, i зник у вагонi. Дядько Бушрод стояв нерухомий, усе що притискаючи дорогоцiнну торбу. Очi його були заплющенi, а вуста ворушилися вiд слiв подяки Всевишньому за порятунок честi Веймаутiв. Вiн знав, що мiстер Роберт повернеться, коли обiцяв. Веймаути нiколи не брехали. І тепер, слава Богу, нiхто не зможе сказати, що вони розкрадають майно.
Тодi старий отямився, що мае далi подбати про фонди банку Веймаут, куди й вiдправився з вiдкупленою торбою.
За три години iзди вiд Веймаутвiлля, пiд покровом сивого свiтанку, мiстер Роберт зiйшов з поiзда на безлюднiй зупинцi на вимогу. Там вiн заледве мiг розгледiти постать чоловiка, який чекав на перонi, i обриси коляски, коней i кучера. Ззаду коляски стирчав десяток бамбукових вудок.
– Ти тут, Бобе, – сказав суддя Аркiнард, старий друг мiстера Роберта зi шкiльних рокiв. Чудовий буде день для рибалки. Я думав, ти казав – ти що, нiчого не принiс?
Президент банку Веймаут зняв капелюха й вивiльнив сивi кучерi.
– Ну, Бене, правду кажучи, менi завадив збiса зухвалий негр, який належить моiй сiм’i. Вiн прийшов на станцiю i все зiрвав. Вiн нiчого поганого не мав на думцi – та й взагалi, вiн таки мае рацiю. Якось вiн дiзнався, що я з собою маю – хоч я ховав це в сховищi банку й забрав звiдти потайки, опiвночi. Вiн, напевно, зауважив, що я випиваю трохи бiльше, нiж годиться джентльмену, i знайшов потрiбнi аргументи.
– Я зав’язую, – пiдсумував мiстер Роберт. – Я зрозумiв, що чоловiк не може випивати й залишатися таким, яким хотiв би себе бачити – «чистим, без страху й догани» – як процитував старий Бушррод.
– Що ж, мушу визнати, – вдумливо сказав суддя, коли вони сiдали в коляску, – що аргумент чорного не можна свiдомо вiдкинути.
– І все ж, – сказав мiстер Роберт, важко зiтхаючи, – я в тiй торбi мав два лiтри найкращого оксамитового бурбону, який тiльки торкався моiх вуст.
БЛАГОДІЙНИК
Одного вигляду фiнансових халiфiв сьогодення, якi ходять туди-сюди по Багдаду-на-Метро й намагаються полегшити нужденнiсть народу, було б достатньо, щоб великий ар-Рашид перетворився в могилi на Гаруна. А якщо й нi, то цього твердження точно б вистачило, бо ж справжнiй халiф був великим дотепником i вченим, отже, ненавидiв каламбури.
Знайти вiрний спосiб полегшити проблеми бiдних е однiею з найбiльших проблем багатих. Але е одна рiч, на якiй сходяться всi професiйнi фiлантропи: нiколи не можна вручати iм грошi. Бiднi славляться своею темпераментнiстю; i коли вони отримують грошi, вони демонструють чiтку тенденцiю тратити iх на фаршированi оливки й мальованi пастеллю портрети, замiсть того, щоби в щось iнвестувати.
І все ж, старий Гарун як жебрак мав деякi переваги. Вiн всюди водив за собою вiзира, Гiафара (той поеднуе функцii шофера, держсекретаря i цiлодобового банку) i старого дядька Месрура, ката, який носив кинджал. У такому оточеннi виходи халiфа в свiт не могли зазнати невдачi. Ви останнiм часом не зауважували заголовкiв у газетах, «Що нам робити з екс-президентами?». А тепер уявiть, що мiстер Карнегi мiг найняти його та Джо Ганса для допомоги з поширення безплатних бiблiотек? Думаете, хоч якомусь мiсту стало вiдваги йому вiдмовити? Команда халiфа поставила б двi бiблiотеки там, де ранiше була одна збiрка творiв Е.П. Роу[1 - Американський романiст (прим. перекл.).].
Але, як я вже сказав, фiнансовi халiфи – неповноправнi. Вони думають, що на землi нема горя, якому б грошi не зарадили; i вони повнiстю на них покладаються. Ар-Рашид допомагав чинитися правосуддю, винагороджуючи гiдних i караючи тих, хто йому не припадав до душi. Вiн заснував конкурс оповiдань. Щоразу, як вiн комусь допомагав, то завжди просив урятованого розповiсти сумну iсторiю свого життя. Якщо розповiдi бракувало зв’язностi, стилю чи духу, вiн наказував вiзировi видати йому благодiйну допомогу у виглядi пари тисяч десятидоларових купюр Першого нацiонального банку Босфору або пiдкидав йому неважку роботу Наглядача корму для цибулини в Імператорських садах. Якщо ж оповiдка вдавалася майстерно, вiн просив Месрура, ката, вiдрубати йому голову. Чутки, що Гарун ар-Рашид ще живий i редагуе журнал, який колись передплачувала ваша бабуся, залишаються непiдтвердженими.
А тепер час для оповiдання «Про мiльйонера, недiевий прибуток i дiтей з лiсу».
Молодий Говард Пiлкiнс, мiльйонер, отримав своi грошi орнiтологiчним шляхом. Вiн був добре знався на лелеках, чим вибив собi перший поверх резиденцii своiх прямих предкiв, Броварнi Пiлкiнс. Його мати була партнером компанii. Нарештi старий Пiлкiнс вмер вiд вiдмови печiнки, а потiм мiстер Пiлкiнс вмер вiд хвилювання за вiдмову в отриманнi фургонiв для доставки – i ось уже молодий Говард Пiлкiнс мае чотири мiльйони й добре дае собi з ними раду. Вiн був приемним, у мiру зарозумiлим юнаком, який беззастережно вiрив, що грошi можуть купити все на свiтi. І Багдада-на-Метро довгий час потурав цiй вiрi.
Але врештi вiн втрапив у пастку; вiн вiдчув подих весни, i ось вже його серце опинилося в мишоловцi, де замiсть сиру була Елiс фон дер Райслiнг.
Фон дер Райслiнги далi жили на тiй маленькiй площi, про яку так багато було сказано, i в якiй так мало робилося. Сьогоднi можна почути про пiдземний перехiд мiстера Тiлдена та про наземний перехiд мiстера Гулда, але на тому й закiнчуються весь шум, який пiдiймае у свiтi площа Гра-мерсi. Але колись все було iнакше. Фон вед Райслiгги все ще там живуть, i вони отримали перший ключ вiд Парку Грамерсi.
Опису Елiс ф. д. Р. не буде. Просто уявiть свою Меггi, Вiру чи Беатрiс, випрямiть iй нiс, висвiтлiть шкiру, додайте рум’янцю, зробiть ii вродливою i недосяжною – ось вам i швидка гравюра Елiс. Їi родина володiла будинком iз крихкоi червоноi цегли, кучером на iм’я Джозеф i конем, таким старим, що казали, нiби вiн непарнокопитний i замiсть копит у нього пальцi. Перш нiж вивести його в люди, Джозеф намастив його сумiшшю попелу й сажi. Саме родина Фон дер Райслiнгiв в 1696 роцi викупила в iндiанського вождя територiю мiж Бjверi, Іст-Рiвер, Рiвiнггтон-Стрiт i статуею Свободи за чверть галуна та пару яскраво-червоних портьер, пошитих для гарлемськоi квартири. Я завжди захоплювався проникливiстю i добрим смаком iндiанцiв. Уся ця iнформацiя мае переконати вас, що Фон дер Райслiнги були тiею збiднiлою аристократичною родиною, якi гордують людьми, що мають грошi. Ох, ну я не це мав на увазi; я хотiв сказати, людьми, як мають тiльки грошi.
Одного вечора Пiлкiнс пiшов у червоний цегляний будинок на площi Грамерсi i, як вiн думав, зробив пропозицiю Елiс ф. д. Р. Елiс, зi задертим носом i думками про його грошi, буквально розцiнила це як пропозицiю i ii вiдхилила. Пiлкiнс, стягуючи всi своi ресурси, як вчинив би будь-який добрий генерал, зовсiм не тонко натякнув на переваги, якi давали його грошi. Це й поставило крапку. Ледi стала настiльки холодною, що сам Волтер Велман[2 - Волтер Велман – американський дослiдник (прим. перекл.)] зачекав би до весни, перш нiж вiдправлятися до неi на нартах.
Але Пiлкiнс i сам був не промах. Виявляеться, не кожного мiльйонера можна обманути щоразу, як часова куля на будiвлi Western Union сигналiзуе полудень.
– Якщо колись, – сказав вiн Елiс ф. д. Р., – ти вiдчуеш, що захочеш переглянути свою вiдповiдь – пришли менi таку троянду.
Пiлкiнс зухвало торкнувся троянди в ii волоссi.
– Дуже добре, – сказала вона. – І якщо я ii пришлю, ти з цього зрозумiеш, що хтось iз нас дiзнався щось нове про силу грошей. Тебе, мiй друже, розбестили. Нi, не думаю, що зможу вийти за тебе. Завтра я вiдправлю подарунки, якi вiд тебе отримала.
– Подарунки! – здивовано сказав Пiлкiнс. – Я тобi в життi нiчого не дарував. Хотiв би я побачити портрет у повний зрiст того чоловiка, вiд якого б ти прийняла подарунок. Ти ж менi нiколи не дозволяла присилати тобi нi квiти, нi цукерки, нi навiть мистецькi календарi.
– Ти забув, – сказала Елiс ф. д. Р. з легкою усмiшкою. – То було давно, коли нашi сiм’i жили по-сусiдству. Тобi було сiм, а я тягала за собою по тротуару ляльку. Ти принiс менi сiрого плюшевого котика з очима-гудзиками. У нього вiдкручувалася голова, а всерединi були цукерки. Ти дав за нього п’ять центiв – так ти менi сказав. Я вже не маю тих цукерок – у три роки я ще не була така свiдома й з’iла iх. Але котик ще е. Я акуратно його запакую i завтра ж тобi вiдправлю.
Попри легкiсть розмови Елiс ф. д. Р., непохитнiсть ii рiшення була явною i безсумнiвною. Тому йому не залишалося нiчого iншого, як покинути будинок iз крихкоi червоноi цегли разом зi своiми ненависними мiльйонами.
Дорогою назад Пiлкiнс пiшов через Медiсон-Сквер. Годинна стрiлка наближалася до цифри вiсiм; повiтря жалило холодом, але мороз ще не вдарив. Тьмяна площа здавалася великою, холодною кiмнатою без даху, чотири стiни якоi утворювали будинки, всiянi недостатньою кiлькiстю ламп. На лавках тут i там сидiли бродяги.
Але раптом Пiлкiнс наштовхнувся на юнака, який вiдважно сидiв без пальта, нiби втомився вiд лiтньоi задухи, в однiй бiлiй сорочцi, яка видiлялася у свiтлi електричного лiхтаря. Поряд iз ним сидiла дiвчина, усмiхнена, замрiяна, щаслива. На плечах в неi було пальто, яке, очевидно, належалоюнаковi, що кидав виклик холоду. Разом вони складали картину, яка нагадувала осучаснену версiю казки про двох дiтей, яких залишили в лiсi, от тiльки вiльшанки ще не встигли з’явитися i вкрити iх листям.
Фiнансовi халiфи зi задоволенням дивляться на ситуацii, в яких, на iхню думку, вони можуть якось зарадити, поки ви просто стоiте й чекаете.
Пiлкiнс сiв на лавку, за одне мiсце вiд юнака. Вiн обережно глянув i побачив (як вмiють тiльки чоловiки; жiнки, на жаль, так не вмiють) що вони представники одного соцiального класу.
