скачать книгу бесплатно
Тодi, коли наближався день представлення законопроекту з придбання картини, зi Сан-Саби приiхав верхи Лон-нi Брiско разом iз групою вiрних ковбоiв, щоб пiдтримати мистецький акт i прославити iм’я дружби, бо ж Лоннi один iз них, лицар стремен i шкiряних штанiв, такий ж вправний iз ласо та патронами, як iз пензлем i фарбами.
Березневого дня весь цей гурт iз вигуками увiрвався в мiсто. Ковбоi змiнили форму на бiльш пiдходящу для мiста. Вони вiдмовилися вiд шкiряних штанiв, а також перемiстили револьвери й патрони з поясiв на сiдло. Серед них був i Лоннi, юнак двадцяти трьох рокiв, засмаглий, iз серйозним обличчям, щирий, кривоногий, стриманий, верхи на Пекучому Тамалi, найбiльшому тямущому конi на захiд вiд Мiссiсiпi. Сенатор Муленс попередив його про блискучi перспективи, що його чекали; навiть назвав – так сильно вiн вiрив у можливостi Кiннi – цiну, яку штат, найiмовiрнiше, заплатить. Лоннi здавалося, що слава i грошi в нього в кишенi. Однозначно, iскра божественного вогню палала в грудях смуглявого кентавра, а в двох тисячах доларiв вiн бачив засiб подальшого розвитку свого таланту. Одного дня вiн намалюе ще бiльшу картину – скажiмо, чотири метри на шiсть, атмосферну, живу.
За три днi, якi залишалися до дати розгляду законопроекту, гурт пiдтримки кентавра встиг доблесно прислужитися. Без верхнього одягу, зi шпорами, обвiтренi, засмаглi, сповненi ентузiазму, який вони досить химерно виражали, ковбоi невтомно тинялися бiля картини. Не цiлком безпiдставно вони вважали, що iхнi коментарi про вiрнiсть картини природi буде сприйнято як зауваження експертiв. Вони голосно хвалили вмiння художника кожного разу, коли бачили вигiдного слухача. Лем Перрi, лiдер клакерiв, щоразу виголошував ту саму промову, бо йому, очевидно, бракувало фантазii для створення нових фраз.
– Подивiться на цього дворiчного бика, – казав вiн, показуючи засмаглою рукою на центральну фiгуру полотна. – Хай менi грець, звiр – як живий. Я аж чую тупiт його копит, як вiн вдае, що наляканий i тiкае вiд стада. А вiн негiдник, цей вiл! Ви подивiться, як очима завертае, як махае хвостом. Ну як справжнiй. Вiн аж проситься, щоб кiнь його обiйшов i загнав назад до стада. А щоб менi трясця! Ви тiльки подивiться, як вiн тим хвостом махае. Точно, як у життi, щоб менi провалитися, якщо не так.
Джад Шелбi, хоч i визнавав майстернiсть, з якою зображено було бика, сам бiльше захоплювався пейзажем, i так вся картина отримала заслужену похвалу.
– Отой шмат пасовища, – заявив вiн, – точна копiя долини Мертвого Коня. Та сама трава, тi самi обриси землi, та сама рiчка Вiпервiл втiкае за лiсопильню. Канюки, як над рябим конем Сема Кiлдрейка, який перепив у спекотний день i здох. Коня не видно через в’язи над рiчкою, але вiн там. Якби хтось, хто прямуе в долину Мертвого Коня, наштовхнувся на цю картину, то вiдразу ж би злiз iз коня i розбив табiр.
Скiннi Роджерс, комiк, придумав цiлу сценку, яка не переставала справляти враження. Вiн пiдходив впритул до картини й у вiдповiдний момент раптово видавав пронизливий крик, високо пiдстрибував i вiдскакував убiк, приземляючись зi стуком пiдборiв i скреготом шпор об камiнну пiдлогу.
– Святi небеса! – повторював тодi вiн, – а я думав, що ця гримуча змiя – справжня! Щоб менi впасти й не жити, якщо брешу. А, здаеться, чув, як вона гримить. Ви подивiться на гада пiд кактусом. Точно, от-от вкусить.
Із цими пройдисвiтами, якi складали вибране товариство Лоннi, iз пишномовним Кiннi, який невтомно озвучував достоiнства картини, i беззаперечним престижем першопрохiдця Брiско, який покривав картину шаром блиску, здавалося, округ Сан-Саба не мiг не додати до своiх лаврiв, де вже була слава перемог у закиданнi ласо та картах, репутацiю мистецького центру. Так, бiльше через зовнiшнi фактори, нiж через пензель художника, довкола картини сформувалася певна атмосфера, яка викликала в поглядах людей ще бiльший захват. В iменi Брiско жила магiя, яка перевершувала невправну технiку та необробленi кольори. Старий вбивця iндiанцiв i вовкiв похмуро всмiхнувся на своiх мисливських угiддях, якби взнав, що його дух через два поколiння став покровителем мистецтва.
Настав день, коли Сенат мав ухвалити законопроект сенатора Муленаса про придбання картини за двi тисячi доларiв. Галерею будiвлi сенату ранiше за iнших зайняли Лоннi з ватагою Сан-Саби. Вони сидiли в першому ряду, iз розпатланим волоссям, i тiльки скрипiли шпорами пiд враженням вiд величi зали.
Представлений законопроект перейшов до другого читання, а тодi сенатор Муленс пустився розповiдати про нього холодно, нудно й у деталях. Тодi пiдвiвся сенатор Кiннi, i небозвiд готувався розiрватися вiд його громового голосу. У той час ораторство мало велику силу; свiт ще не навчився вирiшувати питання за допомогою геометрii i таблицi множення. То були днi красномовства, широких жестiв i прикрас, зворушливого просторiкування.
Сенатор взяв слово. Контингент Сан-Саби сидiв, важко дихаючи, у галереi, iз розпатланим волоссям, яке падало на очi, iз широкополими капелюхами на колiнах. Внизу високоповажнi сенатори або зручно розвалилися за своiми столами, або сидiли прямо – явно новачки.
Сенатор Кiннi говорив цiлу годину. Історiя була його темою – iсторiя, пом’якшена патрiотизмом i сентиментами. Час вiд часу вiн згадував про картину в холi – немае потреби, казав вiн, розводитися про ii достоiнства – сенатори самi все бачили. Художник був онуком Лусьена Брiско. Тодi вiн взявся змальовувати яскравими барвами картини життя Брiско. Його суворе, сповнене ризикiв i пригод життя, його простодушну любов до загального добробуту, який вiн допомагав розбудовувати, його зневагу до похвали й нагород, його неймовiрну стiйку незалежнiсть i те, як вiн прислужився штату. Темою промови був Лусьен Брiско; картина залишалася на задньому фонi й була просто засобом, про який вiн тепер радiсно згадав для запiзнiлоi подяки штату нащадковi свого улюбленого сина. Частi енергiйнi оплески сенаторiв свiдчили, що вони пiдтримували настрiй промовця.
Законопроект прийняли одноголосно. Завтра його передадуть у палату представникiв. Вже все було пiдготовлено для того, щоб вiн i там пройшов, як по маслу. Бленфорд, Грейсон i Пламмер, усi перевiренi люди й добрi оратори, забезпеченi iнформацiею про дiяння першопрохiдця Брiско, погодилися стати в цiй справi рушiйною силою.
Сан-сабська ватага зi своiм протеже незграбно спустилася сходами й вийшла в двiр Капiтолiю. Там вони збилися в купу й видали трiумфальний вигук. Але один iз них – Кривогий Саммерс – влучно пiдмiтив:
– Усе склалося, як треба, – сказав вiн. – Думаю, вони куплять бичка Лоннi. Я не сильний у цих парламентських штуках, але так воно виглядае. Але здаеться менi, Лоннi, що тут бiльша заслуга дiда, нiж картини. Ти, напевно, радий, що маеш на собi клеймо Брiско, синку.
Це зауваження викликало в Лоннi неприемну пiдозру. Вiн став ще бiльш стриманим i мовчазним, зiрвав траву й узявся задумливо ii жувати. Картина як така була принизливо вiдсутньою в промовi сенатора. Про художника говорила тiльки як про внука, тепер вiн це явно бачив. Хоч це й було по-своему приемно, але вiд такого представлення мистецтво виглядало малозначним. Хлопець-художник занурився в роздуми.
Готель, у якому зупинився Лоннi, мiстився поряд iз Капiтолiем. Наближалася перша година, час обiду, коли сенат прийняв законопроект. Працiвник готелю сказав Лоннi, що в iхне мiсто прибув вiдомий художник iз Нью-Йорка й зупинився в цьому самому готелi. Вiн прямував на захiд, у Нью-Мехiко, щоб вивчати ефект вiд сонячного свiтла на старовинних стiнах Зунi. Сучасне камiння вiдбивае свiтло. А тi древнi споруди поглинають його. Художник хотiв вiдтворити цей ефект на картинi, яку малював, i iхав заради цього двi тисячi миль.
Лоннi розшукав цього чоловiка пiсля обiду й розповiв йому свою iсторiю. Художник був хворим чоловiком, якого серед живих тримав генiй i байдужiсть до життя. Вiн поiхав iз Лоннi до Капiтолiю i став перед картиною. Художник смикнув себе за бороду й сумно дивився.
– Хотiв би знати, що ви думаете, – сказав Лоннi, – як е.
– Так i скажу, – сказав художник. – За обiдом я прийняв три рiзнi види лiкiв – по три столовi ложки. Усе ще маю той присмак в ротi. Тому я налаштований говорити правду. Хочете знати, чи це мистецтво?
– Саме так, – вiдповiв Лоннi. – Так або нi. Менi далi малювати, чи закинути цю справу й взятися за скотарство?
– Я чув плiтку, коли iв пирiг, – сказав художник, – що штат готуеться заплатити вам за картину двi тисячi доларiв.
– Сенат вже погодився, – сказав Лоннi, – завтра буде в палатi представникiв.
– Пощастило, – сказав блiдий чоловiк. – Носите пiдкову на щастя?
– Нi, – сказав Лоннi, – але я мав дiдуся. Вiн, очевидно, найяскравiший колiр на цiй картинi. Я ii рiк малював. Вона зовсiм жахлива? Дехто каже, що хвiст у бика непогано вийшов. Кажуть, пропорцiйно. То що?
Художник зиркнув на напружену фiгуру Лоннi. Щось у ньому викликало скороминуче роздратування.
– В iм’я мистецтва, синку, – сказав вiн знервовано, – не трать бiльше грошей на фарбу. Це взагалi не картина. Це рушниця, з якою ти грабуеш штат, i отримаеш двi тисячi доларiв. Але бiльше не ставай перед полотном. Живи пiд ним – купи пару сотень коней на тi грошi – кажуть, вони недорогi – i iзди та й iзди собi верхи. Дихай свiжим повiтрям, iж, спи й будь щасливий. Бiльше нiяких картин. Маеш здоровий вигляд. Ось справжня генiальнiсть. Їi i розвивай. – вiн подивився на годинник. – За двадцять хвилин третя. Чотири капсули й одна таблетка о третiй. Це все, що ти хотiв знати, хiба нi?
О третiй ковбоi прискакали по Лоннi й привели зi собою Пекучого Тамала, ужеосiдланого. Традицiй слiд дотримуватися. Щоб вiдсвяткувати прийняття законопроекту сенатом, уся банда мае дико проiхати мiстом, викликаючи заворушення i захват. Треба випити, пострiляти i гучно проголосити славу Сан-Саби. Частину програми було виконано в барах, якi траплялися iм на шляху.
Лоннi осiдлав Тамала, вихованого коня, який гарцював iзпристрастю i розумом. Вiн був радий знову вiдчути, як Лоннi стискае ногами йому ребра. Лоннi був його другом, i вiн був радий йому прислужитися.
– Поiхали, хлопцi, – сказав Лоннi, пiдганяючи Тамала до галопу. Вiн крикнув, чим закликав свою ватагу пуститися за ним, здiймаючи куряву. Лоннi вiв когорту прямо до Капiтолiю. Із шаленим криком вони схвалили його явний намiр заiхати верхи просто всередину. Ура Сан-Сабi!
Конi ковбоiв поскакали вверх шiстьма широкими вапняковими сходинками. Далi вони увiйшли в лункий коридор, i тi, хто був на своiх двох, розбiгалися в сторони. Лоннi, на чолi, скерував Тамала прямо до картини. О тiй порi картина купалася в м’якому свiтлi, яке заливало ii з вiкон другого поверху. На темному тлi холу здавалося, що ти дивишся просто на краевид. Мимоволi хотiлося вiдступити з дороги переконливоi фiгури бика натуральних розмiрiв, який мчав по травi. Може, i Тамалу так здалося. Сцена була просто в нього на шляху. Може, вiн тiльки слухався свого вершника. Але його вуха нашорошилися; вiн форкнув. Лоннi нагнувся вперед у сiдлi й розправив руки, як крила. Так ковбоi дають своiм коням сигнал гнати вперед на повнiй швидкостi. Чи Тамал уявив, що побачив рудого бика, який приготувався до стрибка, що його треба загнати назад до стада? Почулася метушня, копита затупотiли, сталевi м’язи напружилися, вуздечка натягнулася, i Пекучий Тамал iз Лоннi, який нагнувся в сiдлi, щоб не врiзатися у верх рами, прорвався через полотно, як снаряд з мiномета, залишаючи за собою розiрванi клаптi i величезну дiру.
Лоннi миттю зупинив коня i оминув колони. Повибiгали глядачi, надто враженi, щоби щось сказати. Парламентський пристав палати представникiв вийшов вперед, нахмурився, подивився зловiсно, а тодi вишкiрився. Чимало законотворцiв збiглися на шум. Ковбоi Лоннi завмерли в страху вiд його божевiльного вчинку.
Сенатор Кiннi прибiг одним iз перших. Перш нiж вiн устиг заговорити, Лоннi нахилився в сiдлi гарцюючого Тамала, показав гарапником на сенатора й спокiйно сказав:
– Гарну ви сьогоднi виголосили промову, мiстере, але могли так i не старатися. Я нiчого не прошу в штату. Я думав, що продаю картину, але це не так. Ви багацько сказали про дiда Брiско, i я пишаюся, що е його внуком. Але Брiско не приймають подарункiв вiд штату. Якщо хтось хоче, може забрати собi рамку. Погнали, хлопцi.
Делегацiя Сан-Саби помчала з холу вниз сходами й далi крiзь куряву вулиць.
На пiвдорозi до Сан-Саби вони розбили на нiч табiр. Коли настав час лягати спати, Лоннi прошмигнув геть до Тамала, який мирно скубав траву на кiнцi мотузки. Лоннi обняв його за шию, зiтхнув i вiдпустив навiки своi мистецькi амбiцii. Але його зiтхання сформувалося в пару слiв.
– Ти единий, Тамале, змiг щось розгледiти. Вiн справдi був схожий на живого бика, правда, старий?
ФЕБА
– Ви людина свiжих пригод i рiзних iнiцiатив, – сказав я капiтановi Патрiцiо Малоне, – як гадаете, якась часточка везiння чи невезiння – якщо взагалi е така рiч, як везiння – вплинула на вашу кар’еру, посприяла чи, навпаки, нашкодила вам так сильно, щоб ви могли пояснити результати такоi подii в життi везiнням чи невезiнням?
Це питання (яке своiм нудним зухвальством нагадувало мову юриспруденцii) було задане, коли ми сидiли в маленькому кафе Росселiн пiд дахом iз червоноi черепицi бiля майдану Конго в Новому Орлеанi.
Смуглолицi, у бiлих капелюхах, iз перснями на пальцях, авантюристи частенько заходили до Росселiни на коньяк. Вони прибували з сушi й iз моря, i намагалися не розповiдати про побачене – не тому, що речi, якi вони бачили, були прекраснiшими за фантазii Ананiiв вiд друкованих видань, а тому, що вони так сильно вiдрiзнялися. А я був вiчним весiльним гостем, який набридав цим морякам удачi своiми розпитуваннями. Капiтан Малоне був iрландсько-iберiйським креолом, який обiгнув землю вздовж i впоперек. Вiн виглядав як будь-який добре вбраний чоловiк тридцяти п’яти рокiв, от тiльки безнадiйно обвiтрений i засмаглий, а на шиi мав ланцюжок зi старовинним перуанським талiсманом-оберегом зi золота та слоновоi кiстки, який, втiм, нiяк не пов’язаний iз цiею розповiддю.
– Моею вiдповiддю на ваше питання, – сказав капiтан, усмiхаючись, – стане iсторiя про Невезучого Кiрнi. Якщо, звiсно, ви не проти ii послухати.
У вiдповiдь я стукнув по столу кулаком, щоб покликати Росселiн.
– Гуляючи одного вечора вулицею Чупiтулас, почав Капiтан Малоне, – я зауважив, особливо для цього не стараючись, низенького чоловiка, який швидко йшов менi назустрiч. Вiн наступив на дерев’яний люк у льох i провалився крiзь нього. Я врятував його вiд купи м’якого вугiлля внизу. Вiн нашвидкуруч обтрусився, сиплючи багатою лайкою, нiби низькооплачуваний актор повторюе слова прокляття циганки. Йому, очевидно, треба було промочити горло вiд слiв вдячностi й пилу. Свое бажання випити вiн виражав так щиро, що я пiшов iз ним у кафе на тiй самiй вулицi, де ми випили трохи дешевого вермуту табiтерiв.
Дивлячись через стiл вiд себе, я нарештi добре розгледiв Френсiса Кiрнi. Вiн мав десь метр сiмдесят зросту, але був мiцно збитий. Волосся його було темно-руде, а рот такий маленький, що я дивом-дивувався, як з нього могли так швидко вилiтати слова. Вiн мав такi яснi, сповненi надii свiтло-блакитнi очi, яких я ще не бачив. Вiн складав двоiсте враження: чоловiка, загнаного в кут, i якого краще не чiпати.
– Щойно з узбережжя Коста-Рики, шукав золото, – пояснив вiн. – Другий помiчник капiтана на торгiвельному суднi сказав менi, що мiсцевi добувають iз пiску на пляжi досить золота, щоб розплатитися за весь ром, червоний ситець i кiмнатнi органи свiту. Того самого дня, коли я туди приiхав, синдикат «Джон Інкорпорейтид» отримав урядову концесiю на всi мiнерали, якi там добувалися. Я одразу пiдхопив лихоманку й шiсть тижнiв рахував зелених i синiх ящiрок в халупi з трави. Менi треба було повiдомити, що я одужав, бо там справдi були рептилii. А тодi я повернувся третiм кухарем на норвезькому суднi, на якому вибухнув котел. Решту шляху я доплив по рiчцi на прибережному поромi, який зупинявся бiля кожного рибака, який хотiв купити тютюну – очевидно, щоб сьогоднi провалитися крiзь той люк. А тепер я тут, чекаю нового нещастя. А воно не забариться, не забариться, – сказав дивакуватий мiстер Кiр-нi, – прилетить до мене з моеi нещасливоi зiрки.
Кiрнi менi вiдразу сподобався. У ньому я бачив холодне серце, невгамовну натуру й доблесного борця проти сваволi долi – а, отже, такого цiнного товариша в небезпеках i пригодах. Я ж саме шукав такого товариша. На причалi фруктовоi компанii мене чекав п’ятсоттонний пароплав, готовий вiдпливати наступного дня, завантажений цукром, деревом i рифленим залiзом у порт – ну, давайте просто назвемо цю краiну Есперандо – дiло було не так давно, й iм’я Патрiцiо Малоне там все ще на вустах, коли йдеться про полiтику. Пiд цукром i залiзом були захованi тисяча вiнчестерiв. В Агуас-Фрiас, столицi, дон Рафаель Вальдевiя, мiнiстр военних справ, найбiльший патрiот Есперандо, з великим серцем, чекав мого прибуття. Ви, поза сумнiвом, чули про маленькi вiйни та повстання в тих дрiбних тропiчних республiках. Вони всього лиш дрiбка шуму на тлi битв великих нацiй; але там, за смiшними унiформами, дитячою дипломатiею, безрозсудним контрмаршем й iнтригами ховаються державнi дiячi та патрiоти. Он Рафаель Вальдевiя – один iз них. Його мрiею було принести в Есперандо мир i чесне процвiтання, заслужити повагу впливових краiн. Тому вiн чекав на тi рушницi в Агуас-Фрiас. Але хтось ще подумае, що я намагаюся вас завербувати! Нi; я хотiв Френсiса Кiрнi. І так йому й сказав за огидним вермутом, вдихаючи запах часнику та матроських кашкетiв – знаете, той характерний запах в кафе нижньоi частини нашого мiста. Я розказував йому про тирана президента Круза та те, яким тягарем на плечi народу лягли його ненажерливiсть i зухвала жорстокiсть. На цьому з очей Кiрнi потекли сльози. Я спробував висушити iх картиною тоi винагороди, яку б ми здобули, якби вдалося скинути гнобителя i посадити на його мiсце мудрого та щедрого Вальведiю. Тодi Кiрнi скочив на ноги й стиснув менi руку зi силою пiдсобного робiтника. Вiн весь мiй, казав вiн, поки з найвищоi вершини Кордильер не полетить у море останнiй поплiчник деспота.
Я заплатив, i ми вийшли. Бiля дверей лiкоть Кiрнi перевернув скляну вiтрину, i вона розлетiлася на друзки. Я заплатив власнику, скiльки вiн запросив.
– Заночуйте в моему готелi, – сказав я Кiрнi. – Вiдпливаемо завтра ополуднi.
Вiн погодився; але на тротуарi вiн знову впав, лаючись монотонним голосом, так само, як тодi, коли я витягнув його з люка.
– Капiтане, – сказав вiн, – перш нiж ми пiдемо далi, чесним буде вам сказати, що вiд Баффiновоi затоки до Вогняноi землi мене знають як «Невезучого» Кiрнi. І ним я i е. Усе, за що б я не брався, злiтае в повiтря – крiм кульки, звiсно. Я програв кожен заклад у своему життi. Усi човни, на яких я плавав, пiшли пiд воду – крiм пiдводних. Усе, чим я цiкавився, розривалося на друзки – крiм винайденоi мною бомби. Я заорав у землю всiм, за що брався – крiм плуга. Тому мене називають Невезучим Кiрнi. Я подумав, треба вам сказати.
– Невезiння, – сказав я, – чи те, що так називають, може кожного спiткати. Але якщо воно переходить нормальнi межi, тут мае бути якась причина.
– Така причина е, – рiшуче сказав Кiрнi, – i коли ми пройдемо ще одну площу, я вам ii покажу.
Здивований, я йшов за ним аж поки ми не вийшли на широку вулицю Кенел.
Кiрнi схопив мене за руку й трагiчно показав пальцем на досить яскраву зiрку, яка свiтила десь на тридцять градусiв щодо горизонту.
– Це Сатурн, – сказав вiн, – зiрка, яка головуе над нещастями, злом, розчаруванням, невезiнням i клопотами. Я народився пiд цiею зiркою. На кожен мiй рух вигулькуе Сатурн i йому перешкоджае. Нещасливий талiсман серед планет. Кажуть, вiн мае сiмдесят тисяч миль у дiаметрi й нiтрохи не твердiший за гороховий суп, а ще ж тi безславнi кiльця. Ну хiба можна пiд такою планетою народжуватися?
Я спитав Кiрнi, де вiн здобув усi цi вражаючi знання.
– В Азрата, великого астролога з Клiвленда, Огайо, – сказав вiн. – Той чоловiк подивився на скляну кулю i назвав мое iм’я ще до того, як я встиг сiсти на крiсло. Вiн також назвав дату мого народження i провiстив дату смертi, перш нiж я вимовив хоч слово. А тодi накидав мiй гороскоп, i зоряна система гахнула менi в саме сонячне сплетiння. Нещастя мали переслiдувати Франсiса Кiрнi завжди й усюди, а також його друзiв, пов’язаних iз ним. І за це я виклав десять доларiв. Азратовi було шкода, але вiн надто сильно поважав професiю, щоб невiрно зчитувати небеса, для кого б то не було. Була нiч, тому вiн вивiв мене на балкон i дав подивитися на небо. Показав на Сатурн i пояснив, як його знайти з балконiв на будь-якiй довготi.
Але Сатурн – то ще не все. Вiн тiльки верховодить. Але постачае таку кiлькiсть невезiнь, що йому дозволили мати цiлу банду небесних вогнiв, щоб допомагати з роздачею. Вони всi крутяться навколо головного постачальника й розкидають невдачi по рiзних районах.
Бачите ту бридку червону зiрку, за двадцять сантиметрiв вгору й праворуч вiд Сатурна? – спитав мене Кiрнi. – Ну, це вона. Це Феба. Вона мною заправляе. «Через день твого народження», – каже менi Азрат, «твое життя пiдконтрольне Сатурну. А година та хвилина вiддали тебе в руки Феби, десятого супутника». Так сказав Азрат, – Кiрнi люто помахав на небо кулаком. – А хай би iй, добре справилася з роботою, – сказав вiн. – Вiдколи мене астрологiзували, невдачi слiдували за мною, як тiнь, як я i розповiв вам. І багато рокiв до того. Що ж, капiтане, я Вам розповiв про свое калiцтво, як i повинен був. Якщо боiтеся, що моя зла зiрка може перешкодити вашим планам, виключiть мене з них.
Я запевняв Кiрнi, як мiг. Сказав йому, що наразi викинемо з голiв астрологiю й астрономiю. Явна безстрашнiсть й ентузiазм чоловiка припали менi до душi. «Давайте подивимося, що можуть трохи вiдваги й старанностi зробити проти невезiння», – сказав я. «Завтра вiдпливаемо до Есперандо».
Через сорок миль по Мiссiсiпi на нашому пароплавi зламалося кермо. Ми послали по буксирне судно, яке нас вiдтягнуло, i так втратили три днi. Коли ми зайшли в блакитнi води затоки, здавалося, усi штормовi хмари Атлантики зiбралися над нами. Ми вже думали, що пiдсолодимо бурхливi хвилi й ляжемо на дно Мексиканськоi затоки.
Кiрнi не намагався перекласти хоч дрiбку вини за цi небезпеки на щось, крiм свого фатального гороскопу. Кожен шторм вiн перебув на палубi, де курив чорну люльку, яку дощ i морська вода тiльки ще бiльше розпалювали. І махав кулаком на чорнi хмари, за якими його згубна зоря пiдморгувала невидимим оком. Коли одного вечора небо прояснилося, вiн понуро насмiхався над своiм злим охоронцем.
– Насторожi, еге, хитра ти лисиця? Не даеш малому Френсiсу Кiрнi та його друзям занудьгувати, як книжка пише? Блимай-блимай, дияволице! Ти ж у нас ледi, чи не так? Вислiджувати чоловiка зi своiми невезiннями тiльки тому, що йому випало народитися, коли тут заправляв твiй бос. Не гай часу, потопи корабель, одноока вiдьмо! Феба! Гм! Звучить безневинно, як молочниця. Не можна судити жiнку за iменем. Чому не можна було народитися пiд знаком зiрки-чоловiка? Фебi я не можу висловити всього, що мiг би висловити чоловiку. О, Фебо, будь ти… проклята!
Вiсiм днiв бурi, шквали та смерчi збивали нас iз курсу. За п’ять днiв ми мали би дiстатися Есперадо. Наш Іона чесно взяв вину на себе; але вiд цього нашi випробування не стали легшими.
Нарештi одного дня ми добралися в естуарiй маленькоi Рiо-Ескондiдо. Три милi ми повзли, намацуючи мiлкий канал мiж низькими берегами, зарослими до краю гiгантськими деревами та iншою буйною зеленню. Тодi наш свисток видав коротенький звук, через п’ять хвилин ми почули крик, i Карлос – мiй вiдважний Карлос Квiнта-на – вирвався крiзь хащi, нестямно махаючи картузом вiд радостi.
За сто метрiв розташовувався його табiр, де триста вiдбiрних патрiотiв Есперандо чекали нашого прибуття. Впродовж мiсяця Карлос муштрував iх, вчив тактикам ведення вiйни й наповнював духом революцii i свободи.
– Мiй Капiтане – compadre mio! – вигукнув Карлос, поки мiй човен опускався. – Ви маете побачити, як вони ходять строем – колонами – по четверо – вищий клас! І зi зброею вправляються… але, на жаль! Тренуються тiльки на бамбукових палицях. Рушницi, капiтане – скажiть, що ви привезли рушницi!
– Тисячу вiнчестерiв, Карлосе, – крикнув я йому. – І два Гатлiгги.
– Valgame Dios! – вигукнув вiн, пiдкидаючи картуз у повiтря. – Ми знесемо цiлий свiт!
У цей момент Кiрнi звалився через борт у рiчку. Вiн не вмiв плавати, тому команда кинула йому мотузку й затягла назад. Я спiймав його погляд i побачив, який нещасний той мае вигляд, але при цьому свiдомий своеi лихоi удачi. Я сказав собi, що хоч його варто остерiгатися, ним також варто захоплюватися.
Я наказав штурману, щоб зброю, амунiцiю i провiзiю негайно винесли на берег. Зробити це за допомогою шлюпок було легко, за винятком кулеметiв Гатлiнг. Для того, щоб iх перемiстити на берег, ми спустили мiцний плоскодонний човен, який спецiально для цього привезли в трюмi.
Тим часом я пiшов з Карлосом у табiр i виголосив солдатам невелику промову iспанською, яку вони зустрiли з ентузiазмом; а тодi я закурив i випив трохи вина в Карлосовому наметi. Пiзнiше ми пiшли до рiки подивитися, як йшло розвантаження.
Дрiбнiша зброя i провiзiя вже були на березi, i гурти чоловiкiв переносили все це в табiр. Один кулемет вже теж безпечно приземлився; iнший же якраз пiднiмали над краем судна. Я зауважив, що Кiрнi носився на борту зi завзяттям десятьох, виконуючи роботу п’ятьох. Думаю, вiн перестарався, коли побачив мене з Карлосом. Кiнець мотузки вiльно звисав з одного боку приладдя. Кiрнi бурхливо стрибнув i його впiймав. Щось трiснуло, засичало й задимiло, Гатлiнг прорвав дно плоскодонки й поховав себе на глибинi семи метрiв води та ще двох метрiв намулу.
Я обернувся до цiеi сцени спиною. Я чув голоснi крики Карлоса, надто гiркi, щоб виокремити з них слова. Почув, як невдоволено бурчить екiпаж i сипить прокляттям Торрес, штурман – не мiг на це дивитися.
До вечора в таборi трохи вiдновився порядок. Вiйськовi правила не було чiтко встановленi, i чоловiки групувалися бiля вогнищ кiлькох польових кухонь, грали в азартнi iгри, спiвали народних пiсень або велемовно обговорювали непередбачуванi обставини, якi можуть випасти на нашому шляху до столицi.
До мого намету, розбитого близько вiд головного лейтенанта, прийшов Кiрнi, невгамовний, усмiхнений, iз блиском в очах, нiщо не виказувало в ньому ударiв лихоi зiрки. Його вираз бiльше нагадував героя-мученика, чиi випробування були такими величними за своiм походженням, що вiн навiть увiбрав вiд них трохи слави й престижу.
– Що ж, Капiтане, – сказав вiн, – думаю, ви розумiете, що Невезучий Кiрнi все ще в дiлi. Шкода того кулемета. Треба було тiльки повернути його на пару сантиметрiв вiд поручнiв; тому я вхопив кiнець мотузки. Хто б мiг подумати, що моряк – нехай це й сицилiйський незграба на банановому суднi – зав’яже лiнь на бантик? Не думайте, Капiтане, що я намагаюся ухилитися вiд вiдповiдальностi. Таке мое щастя.
– Є люди, Кiрнi, – сказав я серйозно, – якi йдуть по життю, звинувачуючи удачу й випадок у тих помилках, якi е результатом iхнiх власних вад i некомпетентностi. Я не кажу, що ви один iз них. Але якщо всi вашi нещастя ведуть до малюсiнькоi зiрочки, нам пора задуматися про кафедри моральноi астрономii в унiверситетах.
– Не розмiр зiрки мае значення, – сказав Кiрнi, – а ii якiсть. Так само, як iз жiнками. Саме тому найбiльшим планетам дають чоловiчi iмена, а маленьким зiрочкам – жiночi – щоб нiхто не мiг з ними розквитатися. Уявiть, якби моя зiрка називалася «Агамемнон» чи «Бiл Маккартi», чи ще якось так, замiсть «Феби». Кожного разу, коли один iз цих хлопцiв натискав би кнопку чергового лиха й посилав менi нове нещастя, я мiг би сказати iм все, що про них думаю. Але до Феби так не звернешся.
– Ви про це жартуете, Кiрнi, – сказав я, без усмiшки. – Але менi не до жартiв вiд того, що мiй Гатлiнг загруз у болотi на днi рiки.
– Щодо цього, – сказав Кiрнi, вiдразу покидаючи свiй веселий настрiй, – я вже зробив, що мiг. У мене е трохи досвiду в пiднiманнi камiння на каменоломнi. Ми з Торесом вже з’еднали три сталевi троси й протягнули iх вiд корми пароплава до дерева на березi. Ми спустимо такелаж i вже завтра до полудня кулемет буде на твердiй землi.
Неможливо було довго сердитися на Невезучого Кiрнi.
– Ще раз кажу, – сказав я йому, – ми вiдкидаемо питання удачi. Ви колись муштрували ненавчених воякiв?
– Я рiк був першим сержантом й iнструктором, – сказав Кiрнi, – Чилiйськоi армii. І капiтаном артилерii ще одноi.
– А що сталося?
– Перестрiляли до останнього солдата, – сказав Кiр-нi, – пiд час революцiй проти Балмаседи.
Якось нещастя народженого пiд злою зiркою обернулися до мене комiчною стороною. Я лiг на постiль iз козячоi шкiри й смiявся, аж луна лiсом пiшла. Кiрнi вишкiрився: «Я ж казав вам».
– Завтра, – сказав я, – я вiдряджу сто людей пiд твоiм командуванням на навчання з користування зброею i пересування. Отримаете звання лейтенанта. А тепер, заради Бога, Кiрнi, – закликав я його, – постарайтеся побороти своi забобони. Може, невдачi, як i будь-якi гостi, зупиняються там, де iх чекають. Викиньте зорi з голови. Дивiться на Есперадо як на свою щасливу зiрку.
– Дякую, капiтане, – тихо сказав Кiрнi. – Я постараюся зробити все, що в моiх силах.
До полудня наступного дня затонулий Гатлiнг було врятовано, як Кiрнi й обiцяв. Тодi Карлос, Мануель Ортiс i Кiрнi (моi лейтенанти) роздали загонам вiнчестери й одразу ж провели iм навчання. Ми не зробили жодного пострiлу, навiть холостими, щоб не порушувати тишу узбережжя Есперадо; i ми не мали жодного бажання озвучувати жоднi попередження продажному уряду, поки в них не було повiдомлення про свободу чи припинення утискiв.
По обiдi на мулi приiхав чоловiк з Агуас-Фрiас i передав менi письмове послання вiд дона Рафаеля Вальдевii.
Кожного разу, коли iм’я цього чоловiка зриваеться з моiх уст, я мимоволi вiддаю належне його величi, його благороднiй простотi та його видатному генiю. Вiн був мандрiвником, учнем людей i правлiнь, майстром наук, поетом, оратором, лiдером, солдатом, критиком свiтових кампанiй i кумиром народу Есперандо. Менi випала честь довгi роки бути його другом. Саме я першим повернув його думки до того, що найкращим пам’ятником йому стане нове Есперандо – краiна, звiльнена вiд правлiння безсовiсних тиранiв, i народу, який став щасливим i процвiтаючим завдяки мудрому й неупередженому законодавству. Коли вiн погодився, то кинувся в дiло з усiм завзяттям, з яким брався за все. Скринi з його величезним багатством вiдкрили для тих iз нас, кому довiрили таемнi ходи гри. Його популярнiсть вже була така велика, що вiн практично змусив президента Круза запропонувати йому портфель мiнiстра военних справ.
Час настав, писав дон Рафаель. Вiн пророкував успiх. Люди починали публiчно протестувати проти поганого управляння Круза. Банди громадян навiть ходили ночами й жбурляли камiння в державнi будiвлi, висловлюючи так свое незадоволення. На бронзову статую президента Круза в ботанiчному саду накинули ласо й скинули ii. Залишалося тiльки прибути менi зi своiми людьми та зброею, а йому – виступити вперед i проголосити себе народним спасителем, скинути Круза за один день. Єдиним опором стануть байдужi шiсть сотень урядових воякiв, розмiщених у столицi. Вiн припускав, що мiй пароплав вже прибув у табiр в Квiнтанi й пропонував для нападу вiсiмнадцяте липня. Це давало нам шiсть днiв, щоб зiбрати табiр i добратися до Агустас-Фрiас. Тим часом дон Рафаель залишався моiм добрим другом i compadre en la causa de la libertad.
Вранцi чотирнадцятого ми почали марширувати в напрямку гiрського хребта, що тягнувся вздовж моря, й ми мали пройти шiстдесят миль до столицi. Нашу малу зброю i провiзiю ми закинули на в’ючних мулiв. Двадцять чоловiкiв, запряжених до кожного кулемета Гатлiнга, легко котили iх по пласкiй, намитiй долинi. Нашi загони, добре взутi й нагодованi, рухалися жваво й дружньо. Я i моiх трое лейтенантiв iхали верхи на мiсцевих конях.
За милю вiд табору один iз мулiв уперся i втiк з обозу в хащi. Насторожений Кiрнi миттю кинувся за ним i перехопив його полiт. Пiднявшись у стременах, вiн вивiльнив одну ногу й вiд всiеi душi зацiдив тваринi копняка. Мул захитався i з гуркотом впав на землю. Коли ми навколо нього зiбралися, вiн пiдвiв затуманений, майже людський, погляд на Кiрнi й зробив свiй останнiй подих. Це було погано; але ще гiрше, на нашу думку, була супутня катастрофа. Частину багажу цього мула складало п’ятдесят кiлограмiв вiдбiрноi кави. Торба розiрвалася, i безцiнна коричнева маса земноi ягоди розсипалася по зарослiй травою болотистiй землi. Mala suerte! Коли вiдбираеш в есперандця його каву, то заодно вiдбираеш його патрiотизм i п’ятдесят вiдсоткiв цiнностi як солдата. Чоловiки почали згрiбати дорогоцiнну сировину; але я пiдкликав Кiрнi в мiсце, де би нас не почули. Межу було перейдено.
Я вийняв з кишенi гаманець i витягнув iз нього кiлька купюр.
– Мiстере Кiрнi, – сказав я, – ось вам деякi кошти дона Рафеля Вальведii, якi я мав би отримати за це дiло. Не можу придумати, як краще можна iх використати. Тут е сто доларiв. На щастя чи нещастя, тут нашi шляхи розходяться. Зiрка винна чи не зiрка, але вас супроводжують нещастя. Повертайтеся на пароплав. Вiн зупиняеться в Амотапi, щоби збути дерево та залiзо, а тодi повертаеться в Новий Орлеан. Передайте цю записку штурману, який вас прийме.
Я написав кiлька слiв на листку, вирваному зi записника, i поклав його разом з грiшми в руку Кiрнi.
