скачать книгу бесплатно
– Джадсоне, – каже Фергюс, – ти й сам знаеш, що схожий на носорога. Ти не можеш цiкавитися жiнками. А я ж серйозно захопився мiс Анабелою. Ось.
– О, seguramente, – кажу я. – Я знаю, що в мене фасад, як бога ацтекiв, який охороняе неiснуючий скарб в Юкатанi. Але зате я маю щось iнше. Наприклад, я тут головний, доки бачить око, i навiть трохи далi. Крiм того, – кажу я, – коли я вже беруся обмiнюватися з людьми голосовими повiдомленнями, то не звучу, як дешевий запис беззмiстовних звукiв, якi видае медуза.
– О, я знаю, – приязно каже Фергюс, – що не дуже вмiю вести пустi розмови. Та й повнi теж. Я ж до того й веду. Хочу, щоб ти менi допомiг.
– Як я можу допомогти? – спитав я.
– Я пiдкупив, – каже Фергюс, – дуенью сеньйорити Анабели, Франческу. Ти, Джадсоне, заробив собi в цiй краiнi репутацiю, – каже Фергюс, – великоi людини, героя.
– Дiйсно, – кажу я, – i я ii заслужив.
– А я, – каже Фергюс, – найпривабливiший чоловiк мiж полярним колом льодовиком Антарктики.
– Згоден, – кажу я, – з деякими фiзiономiчними й географiчними винятками.
– Сеньйорита Анабела, – каже Фергюс, – мае побачити нас разом. А панi ця, як ти знаеш, зi старовинного iспанського роду, а тому недосяжна, як зiрка в небi. Менi свiтить лише бачити, як вона проiжджае повз у сiмейному екiпажi через площу чи мигцем побачити ii ввечерi через загратоване вiкно.
– А заради кого вона мае побачити нас разом? – питаю я.
– Заради мене, звичайно, – каже Фергюс. – Ти ii не бачив. Я попросив Франческу показати iй на мене сказати, що це ти. Коли вона бачить мене на площi, то думае, що дивиться на дона Джадсона Тейта, найбiльшого з героiв, державного мужа, романтичну постать. З твоею репутацiею i моею зовнiшнiстю, як вона зможе опиратися? Звичайно, вона чула твою захоплюючу iсторiю. І бачила мене. Хiба може жiнка хотiти бiльшого? – питае Фергюс Макмахен.
– А меншим вона не обiйдеться? – питаю я. – Як виокремити заслуги кожного, злитi в едине, i якi будуть наступнi кроки кожного?
І ось яку схему менi виклав Фергюс.
Дiм алькальда, дона Луiса Самора, мае патiо – такий внутрiшнiй дворик з виходом на вулицю. На нього ж виходить вiкно його доньки – дуже темне мiсце. І що, ви думаете, вiн мене попросив? Знаючи мою свободу, шарм i пiдвiшений язик, вiн запропонував, щоб я пробрався на патiо опiвночi, коли не буде видно мого гоблiнського обличчя, i повпадати за нею вiд його iменi – вiд iменi вродливого чоловiка, якого вона бачила на плоi, думаючи, що то дон Джадсон Тейт.
Чому б менi не зробити цього для нього – мого друга, Фергюса Макмахена? Його прохання було комплiментом – визнанням його власних недолiкiв.
– Причепурена ти, золотокоса статуе з порцеляновою шкiрою, – кажу я, – я тобi допоможу. Органiзовуй усе й веди мене до ii вiкна; нехай моi слова зливаються з мерехтливим мiсячним сяйвом, щоб зробити ii твоею.
– Не показуй обличчя, Джаде, – каже Фергюс. – Заради всього святого, не показуй обличчя. Я твiй друг, але бiзнес е бiзнес. Якби я мiг сам ii заговорити, я б тебе не просив. Але якщо вона бачитиме мене, а чутиме тебе, то точно не зможе вiдмовити.
– Тобi? – питаю я.
– Менi, – каже Фергюс.
Отже, Фергюс i дуенья, Франческа, зайнялися деталями. А тодi, одноi ночi, вони принесли менi довгий чорний плащ з високим комiром i впустили поночi в будинок. Я стояв пiд вiкном на патiо i з-за грат почув голос, м’який i солодкий, як шепiт ангела. Менi було видно тiльки бiлу постать за формами сукнi; я, як було обiцяно, високо пiдняв комiр, бо липень там – сезон дощiв, i ночi холоднi. І, придушуючи смiх, викликаний згадкою про недорiкуватого Фергюса, я почав говорити.
Що ж, пане, годину я говорив до сеньйорити Анабели. Я кажу «говорив до», бо це не було «говорив з». Час вiд часу вона вставляла: «О, Сеньйоре!», або «О, ви з мене не смiетеся?», або «Я знаю, ви так не думаете» та iншi речi, як це властиво жiнкам, коли до них як слiд залицяються. Ми обое знали англiйську та французьку; тож двома мовами я намагався завоювати ii серце для мого друга Фергюса. Якби не грати, я б справився на однiй. За годину вона мене вiдпустила й передала велику червону троянду. Вдома я вiддав ii Фергюсу.
– Три тижнi кожноi третьоi чи четвертоi ночi я перевтiлювався у свого друга на патiо пiд вiкном сеньйорити Анабели. Нарештi вона визнала, що ii серце належить менi, i заговорила про те, що бачила мене не раз на площi. Звичайно, насправдi вона бачила Фергюса. Але саме моi слова ii завоювали. Уявiть, якби Фергюс пiшов туди й спробував вразити ii своею красою у тiй темрявi, а при цьому не мiг сказати нi слова!
Останньоi ночi вона обiцяла стати моею – тобто Фергюсовою. І простягнула руку через грати, щоб я поцiлував. Я обдарував ii поцiлунком i понiс звiстку до Фергюса.
– Мiг поцiлунок залишити для мене, – каже вiн.
– Тепер це буде твоею роботою, – кажу я. – Продовжуй в тому ж дусi, тiльки не пробуй говорити. Може, коли вона закохаеться, то не зауважить вiдмiнностi мiж справжньою розмовою i твоiм незрозумiлим белькотiнням.
Я ж нiколи не бачив сеньйори Анабели. Наступного дня Фергюс попросив мене пройтися з ним площею i оглянути товариство Оратами, яке там збиралося, i яке не становило для мене жодного iнтересу. Але я пiшов; а дiти та собаки втiкали в банановi заростi, тiльки бачили мое обличчя.
– Ось вона, – сказав Фергюс, пiдкручуючи вуса, – он-та, в бiлому, у вiдкритому екiпажi з чорним конем.
Я подивився i вiдчув, що земля втiкае менi з-пiд нiг. Бо сеньйорита Анбела Самора виявилася найпрекраснiшою жiнкою на свiтi, i з того моменту – единою для Джадсона Тейта. Я з першого погляду зрозумiв, що я маю належати iй, а вона менi, навiки. А тодi подумав про свое обличчя i мало не зомлiв; тодi подумав ще про iншi своi таланти, i зразу випростався. А я ще три тижнi здобував ii для iншого чоловiка!
Коли екiпаж сеньйорити Анабели поволi проiхав повз, вона нiжно подивилася на Фергюса з кутикiв своiх чорних, як нiч, очей, поглядом, який миттю вiдправив Джадсона Тейта на сьоме небо. Але вона навiть не глянула на мене. А мiй вродливий друг тiльки й робив, що куйовдив своi локони, самовдоволено посмiхався i ходив пiвнем поряд, як справжнiй серцеiд.
– Що про неi скажеш, Джадсоне? – гордо питае Фергюс.
– А от що, – кажу я. – Вона стане мiсiс Джадсон Тейт. Я не обманюватиму друга. Тому роблю попередження.
Я думав, Фергюс вмре вiд смiху.
– Ну i ну, – сказав вiн. – Теж втрiскався, старий? Чудово! Але ти спiзнився. Франческа сказала менi, що Анабела нi про що не говорить, крiм мене, вдень i вночi. Звичайно, я перед тобою в боргу за всi тi баляндраси. Але, знаеш, щось менi здаеться, що я б i сам так змiг.
– Мiстер Джадсон Тейт, – кажу я. – Не забувай iм’я. Ти позичив мiй язик до свого лиця, хлопчику. Я не можу позичити твое лице; але мiй язик тепер належить тiльки менi. Пам’ятай, скоро ти побачиш вiзитки з iменем «Мiсiс Джадсон Тейт». Та й по всьому.
– Добре, – каже Фергюс i знову смiеться. – Я говорив з ii батьком, алькальдом, i вiн мене благословив. Завтра вiн дае бал на своему новому складi. Якби ви вмiли танцювати, то могли б прийти подивитися на майбутню мiсiс Макмахен.
Але наступного вечора, коли гримiв гучною музикою бал алькальда Самори, до зали зайшов Джадсон Тейт у новому бiлому лляному костюмi, нiби вiн був найвидатнiшим чоловiком у краiнi – ким вiн i був.
Деякi музиканти збилися з нот, коли побачили мое обличчя, i декiлька особливо делiкатних сеньйорит запищали. Але до мене пiдлетiв алькальд i мало не стер чолом пил iз моiх черевикiв. Нiяка врода не виграла б для мене такий сенсацiйний прийом.
– Я багато чув, сеньйоре Самора, – кажу я, – про чари вашоi доньки. Я був би вельми радий, якби мене iй представили.
Пiд стiною стояли з шiсть десяткiв вербових крiсел-гойдалок iз рожевими покривалами на них. На одному сидiла сеньйорита Анабела в бiлiй сукнi та червоних туфельках, з перлами й свiтлячками у волоссi. Фергюс в iншому кiнцi зали намагався вiдв’язатися вiд двох чорних i однiеi шоколадноi дiвчини.
Алькальд повiв мене до Анабели й представив. Коли вона вперше побачила мое обличчя, то здригнулася, впустила вiяло на пiдлогу й мало не перевернула крiсло вiд потрясiння. Але я до такого звик.
Я сiв бiля неi i почав говорити. Коли вона мене почула, то вскочила, а очi в неi стали завбiльшки як авокадо. Вона нiяк не могла встановити вiдповiднiсть мiж моiм голосом i обличчям. Але я продовжував говорити в до мажорi, це жiноча тональнiсть; i от вона вже сидiла спокiйно, а в очах у неi з’явився замрiяний погляд. Вона до мене звикала. Вона знала про Джадсона Тейта, якою великою людиною вiн був, i якi великi речi робив; i це грало на мою користь. Але, звичайно, ii трохи шокувало, що я не той вродливий чоловiк, на якого iй вказували як на Джадсона. Тодi я перейшов на iспанську мову, яка краще за англiйську годиться в деяких ситуацiях, i заграв на нiй, наче на арфi з тисячею струн. Я переходив вiд соль до фа-дiез. Мiй голос спiвав про поезiю, мистецтво, любов, квiти та мiсячне сяйво. Я повторив деякi вiршi, якi шепотiв iй у темрявi пiд вiкном; iз раптовоi нiжноi iскри в ii очах я зрозумiв, що вона впiзнала в моему голосi ноти свого загадкового опiвнiчного залицяльника.
Хай там як, я вiдсунув Фергюса Макмахена на другий план. О, вокальне – справжне мистецтво, тут сумнiву немае. Краса – у красивих словах. Отаке вам нове прислiв’я вiд мене.
Я повiв сеньйориту Анабелу в лимонний гай, поки Фергюс вальсував iз шоколадною дiвчиною, при цьому потворно суплячись. Перш нiж повернутися, я отримав вiд неi дозвiл прийти пiд ii вiкно наступноi ночi й трохи пого-ворити.
Це було нескладно. Через два тижнi ми з Анабелою заручилися, а Фергюс вибув з гри. Вiн сприйняв це досить спокiйно, як на вродливого чоловiка, i сказав менi, що не здасться.
– Може, розмови для чогось i годяться, – каже вiн менi, – хоча сам я нiколи не вважав, що вмiння до них варто розвивати. Але, – каже вiн, – чекати, що самими словами можна успiшно компенсувати таке обличчя, як у тебе, це те саме, що чекати, щоб чоловiк наситився одним дзвоником, який кличе до обiду.
Але я ще не почав розповiдати про головне.
Одного дня я довго катався верхи пiд пекучим сонцем, пiсля чого скупався в прохолоднi лагунi на краю мiста, перш нiж трохи остигнути.
Того вечора поночi я заiхав до алькальда, щоб побачитися з Анабелою. На той час я регулярно заiжджав до них кожного вечора, а через мiсяць ми мали побратися. Вона була подiбна до тропiчноi птахи бюльбюль, до газелi, до чайноi троянди, а ii були очi лагiднi та яснi, як вершки, зiбранi з Молочного Шляху. Вони дивилася на грубi риси мого обличчя без страху чи вiдрази. Направду, я науявляв собi, що вона дивиться на мене зi захватом i любов’ю, як колись на Фергюса на площi.
Я сiв i вiдкрив рота, щоб сказати Анабелi те, що вона любила чути – що вона була трастовим фондом, який монополiзував усю чарiвнiсть землi. Я вiдкрив рота, але замiсть звичайних милозвучних слiв любовi й комплiментiв з нього вирвалося хрипiння, яке може видавати дитина, хвора на круп.
Двi години я сидiв з Анабелою i намагався ii забавити. Вона трохи говорила сама, але недбало й поверхово. Коли я знову спробував щось сказати, це звучало, нiби молюск намагаеться заспiвати «Життя океанськоi хвилi». Здавалося, погляд Анабели не зупинявся на менi так часто, як ранiше. Менi бiльше нiчим було причаровувати ii слух. Ми переглянули фотографii, i вона зiграла на гiтарi, але дуже кепсько. Коли я пiшов, ii прощання виглядало холодним – чи принаймнi вона мала замислений вигляд.
Так минуло п’ять вечорiв пiдряд.
Шостого дня вона втекла з Фергюсом Макмахеном.
Знали, що вони втекли на яхтi, якi прямувала в Белiз. Я вiдставав вiд них всього на вiсiм годин на маленькому паровому катерi, власностi фiнансового правлiння.
Перед вiдплиттям я забiг в аптеку старого Мануеля Ікiто, фармацевта, у жилах якого текла iндiанська кров. Я не мiг говорити, але показав на горло й видав звук, подiбний на крик. Вiн почав позiхати. Через годину, згiдно з традицiями краiни, мене б обслужили. Я перехилився через прилавок, схопив його за горло й ще раз показав на свое. Вiн ще раз позiхнув, тодi потягнувся рукою до пляшечки з чорною рiдиною.
– Приймайте одну ложку кожнi двi години, – каже вiн.
Я кинув йому долар i помчав до пароплава.
Я причалив до гаванi Белiза на тринадцять секунд пiзнiше за яхту, на якiй були Анабела з Фергюсом. Вони пiдпивали на човнi до берега, коли мiй щойно спускали на воду. Я намагався пiдiгнати морякiв гребти швидше, але звуки завмирали в мене в горлянцi й так i не виривалися на свiт божий. Тодi я згадав про лiки старого Ікiто, дiстав пляшечку й зробив ковток.
Нашi човни досягли берега одночасно. Я пiшов прямо до Анабели та Фергюса. Їi погляд на мить зупинився на менi; тодi вона вiдвела очi, чуттевi та впевненi, до Фергюса. Я знав, що не можу говорити, але був у вiдчаi. Моя остання надiя була в словах. Я не мiг стояти поряд iз Фергюсом i випробовувати долю порiвнянням iз його вродою. Мимоволi моя гортань i надгортанник спробували вiдтворити звуки, якi проектувала на них моя голова.
На мое превелике здивування i радiсть, слова вилилися чистими, розлогими, неповторно змодульованими, сповненими сили, експресii i довго стримуваними емоцiями.
– Сеньйорито Анабело, – кажу я, – можна з Вами пермовитися кiлькома словами вiч-на-вiч?
Ви, напевно, не хочете знати деталей нашоi розмови? Дякую. До мене повернулася моя красномовнiсть. Я повiв ii пiд кокосову пальму й заново наклав на неi свое вербальне заклинання.
– Джадсоне, – каже вона, – коли ти говориш до мене, я нiчого не чую – нiчого не бачу – на свiтi для мене бiльше немае нiкого й нiчого.
От i вся iсторiя. Анабела повернулася в Оратаму на пароплавi зi мною. Не знаю, що сталося з Фергюсом, бiльше я про нього не чув i його не бачив. Анабела тепер мiсiс Джадсон Тейт. Не дуже я вас знудив своею iсторiею?
– Нi, – сказав я. – Менi завжди цiкаво провести психологiчне дослiдження. Людське серце – а жiноче особливо – прекрасний об’ект для роздумiв.
– Так i е, – сказав Джадсон Тейт. – Як i трахея з бронхами. І гортань. Ви колись вивчали трахею?
– Нiколи, – сказав я. – Але ваша розповiдь менi сподобалася. Можна спитати у вас про мiсiс Тейт, де вона тепер i як ii здоров’я?
– О, звiсно, – сказав Джадсон Тейт. – Ми живемо в Джерсi, на Берген-Авеню. Клiмат Оратами не пiдiйшов мiсiс Тейт. Ви, припускаю, нiколи не вивчали черпаловидний i надгортанний хрящi?
– Нi, – сказав я, – я ж не хiрург.
– Перепрошую, – сказав Джадсон Тейт, – але кожен мае знати достатньо з анатомii i терапii заради безпеки власного здоров’я. Раптова застуда може викликати капiлярний бронхiт чи запалення легеневих пухирцiв, що може серйозно пошкодити органи мовлення.
– Може й так, – сказав я, трохи нетерпляче, – але я ж не спецiалiст. А говорячи про дивнi вияви жiночих почуттiв, я …
– Так-так, – перебив мене Джадсон Тейт, – у них все iнакше. Але, до чого я вiв: коли ми повернулися в Оратаму, то я довiдався вiд Мануеля Ікiто, що то була за мiкстура. Я вже розказав, як швидко вона допомогла менi повернути голос. Вiн приготував ii з рослини чучула. Дивiться.
Джадсон Тейт дiстав з кишенi подовгувату, бiлу картонну коробку.
– Вiд будь-якого кашлю, – сказав вiн, – чи застуди, будь-яких уражень бронхiв, я маю найкращий засiб на свiтi. На коробочцi е склад. Кожна таблетка мiстить локрицю, 2 грани; толуанський бальзам, 1/10 грани; анiсову олii, 1/20 мiнiми; дьогтьову олii, 1/60 мiнiми; масло кубеби, 1/60 мiнi-ми; рiдкий екстракт чучули, 1/10 мiнiми.
– Я в Нью-Йорку, – продовжив Джадсон Тейт, – щоб органiзувати компанiю з продажу лiкiв вiд усiх вiдомих захворювань горла. На даний момент я поширюю таблетки скромним способом. У мене тут коробочка, сорок штук, за невелику суму в сорок центiв. Якщо вас турбуе…
Я встав i пiшов, не сказавши нi слова. Я повiльно рушив через парк бiля готелю, залишаючи Джадсона Тейта наодинцi зi своiм сумлiнням. Ранили моi почуття. Вiн подiлився зi мною iсторiею, яку я мiг використати. У нiй було трохи життя, трохи штучностi, i якщо iх добре перемiшати, то можна продати. Зрештою, виявилося, що це комерцiйна пiгулка, вправно вкрита цукром вигадки. Найгiрше те, що я не мiг ii продати. Вiддiли реклами та бухгалтери дивляться на мене зневажливо. А для лiтератури вона не годиться. Тому я сiв на лавку з iншими розчарованими, поки в мене не почали опускатися повiки.
Я пiшов додому i, за звичкою, годину присвятив читанню оповiдань в улюблених журналах. Це щоб повернути думки назад до мистецтва.
Я читав, i зi сумом та безнадiею вiдправляв журнали один за одним на пiдлогу. Усi автори, без винятку – якi могли би стати бальзамом менi на душу – весело й життерадiсно писали про якусь марку машини, яка, очевидно, надихала iх на творчiсть.
І коли я пожбурив останнiй iз моiх журналiв, я збадьорився.
– Якщо читачi можуть проковтнути стiльки автомобiлiв, – сказав я до себе, – то можуть i прийняти одну «Чудодiйну Тейтову Таблетку з Чучули для Бронхiв».
Якщо побачите цю iсторiю десь надруковану, то зрозумiете, що бiзнес е бiзнес, i якщо мистецтво й вiдiрветься колись вiд комерцii, йому треба постаратися.
Можна також додати, щоб все було по-чесному, що чучулу в аптеках не придбати.
МИСТЕЦТВО ТА КІНЬ
З пустелi вийшов художник. Дух генiальностi, який завжди коронуе демократичними методами, сплiв для Лон-нi Брiско вiнок iз чапаралю. Мистецтво, чие божественне вираження неупереджено витiкае i з-пiд пальцiв ковбоя, i iмператора-дилетанта, обрало своiм посередником хлопця-митця iз Сан-Саба. Як наслiдок, у фойе Капiтолiя з’явилося засмальцьоване полотно два на чотири метри в позолоченiй рамi.
Йшло засiдання законодавцiв; столиця великого захiдного штату насолоджувалася сезоном дiяльностi йприбутку, який приносили зi собою збори конгресменiв. Пансiони лопатою загрiбали легкi грошi, якими сипали спраглi до веселощiв законотворцi. Найбiльший штат Заходу, iмперiя землi та ресурсiв, пiднявся i зрiкся старого клейма варварства, злочинностi й кровопролиття. Уйого межах панував порядок. Життя i приватна власнiсть були тут у не бiльшiй небезпецi, пане, нiж у котромусь iз продажних мiст занепадницького Сходу. На пiку популярностi тут були наволочки з вишивкою, церкви, полуничнi бенкети та судовi накази про передачу арештованого до суду. Новоприбулi могли безкарно демонструвати на людях своi височезнi цилiндри чи погляди на теорiю культури. Мистецтво й науки фiнансувалися i плекалися. А тому законодавцям цього величного штату годилося оформити придбання безсмертноi картини Лоннi Брiско.
Рiдко в окрузi Сан-Саба пiдтримували образотворче мистецтво. Його сини прославлялися в бiльш серйозних справах: закиданнi ласо, стрiльбi, картах i нiчних нальотах на соннi мiстечка; але до цього часу вiн не зажив слави твердинi естетики. Пензель Лоннi Брiско замалював цю прогалину. Тут, серед вапнякiв, соковитих кактусiв i висушеноi трави безводноi долини народився Хлопець-митець. Чому вiн захопився мистецтвом – незбагненно. Безсумнiвно, попри сухий клiмат Сан-Саби вiн пiдхопив якийсь вiрус натхнення. Пустотливий дух творення, напевно, пiдбурив його спробувати виразитися, а потiм просто залiг на бiлому пiску й спостерiгав за заподiяною шкодою. Бо картина Лоннi могла б неабияк повеселити критикiв.
Картина – можна сказати панорама – мала зображати типову сцену Заходу, з кульмiнацiею у тваринному персонажi по центру, навiженому волi в натуральну величину, з безумним поглядом, лютим, який шалено втiкав вiд стада, яке, гнане типовим ковбоем, займало мiсце справа на задньому фонi картини. Деталi пейзажного тла були правдоподiбними й пасували до решти композицii. Чапараль, москiтовi дерева й кактуси були зображенi у вiдповiдних пропорцiях. Іспанська айстра, зi своiм густим, кремовим, глянцевим цвiтом, завбiльшки з вiдро, додавала квiтковоi краси та рiзноманiття. На вiдстанi розкинулася хвилеподiбна прерiя, порiзана тут i там струмками, характерними для цього регiону, по краях яких росли дуби iз густими зеленими кронами та в’язи. На передньому планi пiд кактусом звивалася ряба гримуча змiя. Третина полотна була залита ультрамариновою з бiлими плямами – типове небо на Заходi з перистими хмарами, якi не несли в собi дощу.
Картина висiла мiж двома колонами з лiпниною, у просторому холi бiля дверей палатип редставникiв. Мешканцi й законотворцi ходили тудою парами та групами, iнколи цiлим натовпом, щоб на неi подивитися. Багато – може й бiльшiсть – жили життям прерii, i вона нагадувала iм знайому сцену. Старi скотарi стояли, зануренi в спогади, щиро задоволенi, i теревенили з братами по ранчо з тих днiв, у якi повертала iх картина. Мистецьких критикiв у мiстi було небагато, i нiхто не чув поряд iзнею таких професiйних слiв про колiр, перспективу й чуття, якi так люблять вживати на Сходi, щоб загнуздати художника. Бiльшiсть iз них погоджувалася, що це чудова картина, i милувалася позолоченою рамкою – бiльшою за всi, що вони досi бачили.
Сенатор Кiннi був поборником i спонсором картини. Саме вiн найчастiше виступав уперед i стверджував голосом наiзника, що великою ганьбою буде для штату вiдмовитися визнати генiя, який так блискуче передав на безсмертному полотнi типову сцену джерела багатства й добробуту iхнього великого штату – сцену землi i… е-е… скоту.
Сенатор Кiннi представляв крайню захiдну частину штату – чотириста миль вiд округу Сан-Саба – але справжнiй любитель мистецтва не обмежуються метрами й кордонами. Також i сенатор Муленс, який представляв округ Сан-Саба, не залишався байдужим до думки, що штат мае придбати полотно свого виборця. Як йому пояснили, мешканцi Сан-Саби були одноголосними у своему захопленнi великою картиною одного з них. Сотнi знавцiв осiдлали своiх коней i проскакали милi, щоб подивитися на неi, перш ii заберуть до столицi. Сенатор Муленс хотiв перевиборiв i знав важливiсть голосiв Сан-Саби. Вiн також знав, що заручившись допомогою сенатора Кiннi, – який був важливою персоною у законодавствi, – мiг досягнути бажаного. А сенатор Кiннi мав напоготовi закон про зрошення, який хотiв провести для вигоди у своему окрузi, i знав, що сенатор Муленс мiг надати йому цiнну допомогу й iнформацiю, бо в Сан-Сабi подiбний закон вже прийняли. Оскiльки цi iнтереси чудово доповнювали один одного, великого подиву така увага до мистецтва в столицi штату не викликала. Небагатьом митцям вдавалося показати свiтовi свою першу картину за бiльшого сприяння, нiж Лоннi Брiско.
Сенатори Кiннi та Муленс досягли взаеморозумiння в питаннi зрошення i мистецтва за коктейлями в кафе готелю «Імперiя».
– Гм! – сказав сенатор Кiннi, – не знаю. Я не мистецтвознавець, але менi здаеться, що нiчого не вийде. Як на мене, картина скидаеться на жахливу хромолiтографiю. Не хочу критикувати художнiй талант вашого виборця, сенаторе, але я б за неi не дав i долара – без рамки. Як ви збираетеся пропхати таку штуковину в горлянку законодавцiв, якi руками й ногами вiдпихаються вiд рахунку на шiстсот вiсiмдесят один долар за гумки? Це марна трата часу. Я б хотiв вам допомогти, Муленсе, але в сенатi нас засмiють.
– Але ви не вловлюете сутi, – сказав сенатор Муленс обачним тоном, постукуючи своiм довгим вказiвним пальцем по склянцi Кiннi. – Я й сам маю сумнiви щодо зображеного на картинi: чи то на нiй бiй бикiв, чи японська алегорiя, але я хочу, щоб у сенатi проголосували за ii придбання. Звичайно, потрiбно, щоб сюжет полотна був на iсторичну тему, але вже запiзно здирати фарбу та щось мiняти. Грошi не вийдуть за межi штату, а картину можна перемiстити в комiрку, де вона нiкому не дiятиме на нерви. Але мистецтво подбае про себе саме, а нам е над чим помiзкувати – хлопчина, який намалював картину, – внук Лусьена Брiско.
– Не зрозумiв, – сказав Кiннi, уважно нахиляючи голову. – Того самого Лусьена Брiско?
– Того самого. «Чоловiка, який». Який злiпив штат iз пустелi. Який колонiзував iндiанцiв. Який позбувся конокрадiв. Який вiдмовився вiд корони. Улюблений син штату. Тепер розумiете?
– Загортайте картину, – сказав Кiннi. – Вважайте, ii продано. Чому ж ви з цього не почали, а розводилися про фiлантропiю i мистецтво? Я миттю вiдмовлюся вiд свого мiсця в сенатi й повернуся до роботи помiчника землемiра, якщо не зроблю так, аби цей штат придбав мазанину внука Лусьена Брiско. Ви колись чули про придбання дому доньки Одноокого Смозерса? Постанова пройшла, як по маслу, а Одноокий старий не вбив i половини тих iндiанцiв, що Брiско. Про яку суму ви домовилися зi своiм богомазом?
– Я думав, – сказав Муленс, – що, може, п’ять сотень доларiв…
– П’ять сотень! – перебив його Кiннi й постукав по склянцi олiвцем, щоб привернути увагу офiцiанта. – Всього п’ять сотень за рудого бика роботи внука Лусьеа Брiско! Де ваша патрiотична гордiсть, чоловiче? Двi тисячi. Ви представите закон, а я вiзьму слово й тицьнув в обличчя сенаторам кожен скальп, знятий старим Лусьеном. Чекайте, вiн ж, напевно, ще робив якiсь дурницi, якими можна пишатися. Так; вiн вiдмовився вiд будь-яких нагород, якi йому належали за правом. Вiдмовився вiд виплат як ветерану. Мiг стати губернатором, але вiдмовився. Вiдмовився вiд пенсii. Тепер штат може йому вiддячити. Доведеться, щоправда, взяти собi картинку, але ж мае бути якесь покарання за те, що змусили чекати родину Брiско так довго. Пiднiмемо це питання всерединi мiсяця, коли врегулюемо закон про податок. А тепер, Муленсе, постарайтеся чимскорiше прислати менi цифри по зрошенню i статистику зi збiльшення виробництва на акр. Ви менi будете потрiбнi, коли розглядатимуть мiй закон. Думаю, ми добре спрацюемося на цiй сесii, а, може, i на наступнiй теж, еге?
Так хлопцю-художнику зi Сан-Саби усмiхнулася удача. Чи, може, вона це зробила, ще коли дала йому народитися в особi внука Лусьена Брiско.
Той самий Брiско був першопрохiдцем i в оволодiннi територiею, i в певних вчинках, до яких його привело велике й водночас просте серце. Вiн був одним iз перших поселенцiв i хрестоносцiв, якi воювали зi силами природи, дикунами та позбавленими душевноi глибини полiтиками. Його iм’я i пам’ять про нього були в пошанi на рiвнi з Х’юстоном, Буном, Крокетом, Кларком i Грiном. Вiн вiв просте, незалежне життя, не завдаючи собi клопоту амбiцiями. Навiть людина не така кмiтлива, як сенатор Кiннi, зумiла передбачити, що штат поспiшив би вшанувати й винагородити його внука, який, нехай i через стiльки часу, вийшов iз заростiв чапаралю.
І так, бiля великого полотна поряд iз дверима палати представникiв чи не щодня можна було споглядати дужу постать сенатора Кiннi й чути сурми його голосу, який вихваляв минулi дiяння Лусьена Брiско, чий внук тепер продовжив його традицiею своею роботою. Робота сенатора Мулена була не такою показовою, але скерованою в тому самому напрямку.
