скачать книгу бесплатно
Вiн показав через вiкно на двоповерховий побiлений будинок iз широкими верандами, який виринав iз темно-зеленого тропiчного листя на порослому деревами пагорбi, що спускався до моря.
– У тому домi, – сказав Такер, – старий кастильський джентльмен iз дружиною не можуть дочекатися, щоб стиснути вас в обiймах i набити вашi кишенi грiшми. Там живе старий Сантос Урiк. Йому належить половина копалень краiни.
– Ви що, блекоти об’iлися? – спитав Малий.
– Сiдайте, – сказав Такер, – i я все вам розповiм. Дванадцять рокiв тому вони втратили дитину. Нi, вiн не помер – хоча багато дiтей помирають тут вiд того, що п’ють сиру воду. Вiн був малим дияволеням, хоч i мав всього вiсiм рокiв. Усi це знали. Якiсь американцi, якi приiхали сюди з надiею знайти золото, мали листи для сеньйора Урiка й не могли натiшитися там хлопчиком. Вони забивали йому голову розповiдями про штати; i десь за мiсяць пiсля iхнього вiд’iзду дитина зникла. Напевно, вiн сховався в бананах i поплив у Новий Орлеан на вантажному пароплавi. Кажуть, пiсля цього його раз бачили в Техасi, але нiхто вiд нього нiчого не чув. Старий Урiк потратив тисячi на його пошуки. Найтяжче переживала це мадам. Малий був ii життям. Тепер вона носить жалобу. Але кажуть, вона вiрить, що одного дня вiн до неi повернеться, i не втрачае надii. На тильному боцi долонi в хлопчика витатуйований орел, який несе горобця в пазурах. Це герб старого Урiка, чи щось таке, що вiн успадкував в Іспанii.
Малий повiльно пiдняв лiву руку й iз цiкавiстю ii розглядав.
– Саме так, – сказав Такер, тягнучись через стiл по пляшку контрабандного брендi. – А ви не дурний. Я можу сам все зробити. Не просто так же я був консулом у Санда-канi? Я аж тепер зрозумiв. За тиждень орел буде так глибоко у вашiй шкiрi, нiби ви з ним народилися. Я запасся голками й чорнилом, нiби знав, що одного дня ви тут опинитеся, мiстере Далтон.
– Чорт, – сказав Малий. – Я думав, що назвав свое iм’я!
– Добре, тодi, «Малий». А як вам сеньйор Урiке, на змiну?
– Не пригадую, щоб я колись розiгрував зi себе сина, – сказав Малий. – Якщо в мене й були якiсь батьки, то вони вмерли ще до того, як я заговорив. То який ваш план?
Такер схилився на стiну й виставив склянку на свiтло.
– Тепер ми наблизилися, – сказав вiн, – до питання: як далеко ви готовi зайти?
– Я вам розповiв, чому я тут, – просто вiдповiв Малий.
– Гарна вiдповiдь, – сказав консул. – Але дуже далеко заходити не доведеться. План такий. Я зроблю вам розпiзнавальне татуювання, а тодi сповiщу старого Урiке. А поки що я ознайомлю вас зi сiмейною iсторiею, щоб ви могли пiдтримувати розмову. Зовнiшнiсть у вас вiдповiдна, iспанську знаете, фактами володiете, можете говорити про Техас, татуювання теж буде. Коли я повiдомлю iм, що повернувся iхнiй повноправний спадкоемець i чекае звiстки, чи готовi його простити й прийняти, що, гадаете, станеться? Вони примчать сюди й повiшаються вам на шию. А закiнчиться вистава закусками та прогулянкою по фойе.
– Кажiть, що там далi, – сказав Малий. Я тут недавно, i вас вперше бачу; але якщо все мае закiнчитися одним батькiвським благословенням, то я вас, напевно, не так зрозумiв.
– Дякую, – сказав консул. – Я вже давно не зустрiчав молодих людей, якi б усе так схоплювали на льоту. Далi все просто. Навiть якщо вони приймуть вас лише ненадовго, цього вже буде достатньо. Не показуйте iм родиму пляму на плечi. Старий Урiке зберiгае в будинку десь мiж п’ятдесятьма й ста тисячами доларiв у маленькому сейфi, який можна вiдкрити шпилькою. Дiстаньте iх. Моя робота майстра татуювання варта половини. Ми роздiлимо грошi й сядемо на вантажний пароплав до Рiо-Жанейро. Пiшли до бiса тi штати, якщо iм не потрiбнi моi послуги. Que dice, se?or?
– Звучить добре! – сказав Малий, киваючи головою. – Я готовий iти по грошi.
– Що ж, добре, – сказав Такер. – Вам не можна далеко вiдходити, поки я не набив вам пташку. Можете пожити тут. Я сам готую i забезпечу вам максимальний комфорт, який дозволяе економнiсть уряду.
Такер обiцяв тиждень, але роздобути точний малюнок i перенести його на Малого забрало два тижнi. А тодi Такер покликав слугу й вiдправив його зi запискою до намiченоi жертви:
Сеньйору дону Сантосу Урiке,
Каса Бланка,
Шановний сер:
Прошу вашого дозволу повiдомити вам, що в моему домi в ролi тимчасового гостя перебувае молодий чоловiк, який прибув у Буенас-Тьерас зi Сполучених Штатiв кiлька днiв тому. Не хочу давати надii, яка може виявитися марною, але думаю, iснуе ймовiрнiсть того, що це ваш давно загублений син. Було б добре, якби ви прийшли й подивилися на нього. Якщо це вiн, думаю, його намiром було повернутися до себе додому, але пiсля прибуття сюди йому забракло вiдваги через сумнiв, чи готовi ви будете його прийняти.
Ваш вiрний слуга,
Томпсон Такер.
Через пiвгодини – небагато часу для Буена-Тьерас – древне ландо сеньйор Урiке з босоногим кучером, який покрикував на товстих, незграбних коней, пiдiхало до дверей консула.
Високий чоловiк iз бiлими вусами зiйшов сам i допомiг зiйти вбранiй у незмiнну чорну сукню i вуаль панi.
Обое поспiшили в дiм, де iх зустрiв Такер своiм найкращим дипломатичним поклоном. Бiля його письмового стола стояв стрункий молодий чоловiк iз виразними рисами засмаглого лиця i гладенько зачесаним чорним волоссям.
Сеньйора Урiке рвучко вiдкинула чорну вуаль. Вона була старша середнього вiку, ii волосся починало сивiти, але повна, горда фiгура та чиста оливкова шкiра не втрачали властивоi баскам краси. Та варто було побачити ii очi й зрозумiти великий смуток, який ховався в iхнiх глибоких тiнях i безнадiйному виразi, як перед вами поставала жiнка, що жила тiльки спогадами.
Вона довго й пильно дивилася на молодого чоловiка в агонii сумнiвiв. Тодi звернула погляд своi великих чорних очей на його лiву руку. А тодi, схлипнувши, неголосно, але так, що, здавалося, затрусилася кiмната, вона вигукнула: «Hijo mio!» i притиснула Малого Льяно до серця.
Через мiсяць Малий прийшов до консула у вiдповiдь на отримане вiд нього послання.
Вiн мав вигляд молодого iспанського кабальеро. На ньому був iмпортний одяг та результат клопiткоi працi ювелiра. Коли вiн скручував собi сигарету, на пальцi в нього зблиснув бiльш нiж пристойний дiамант.
– Ну як воно? – спитав Такер.
– Та нiчого, – спокiйно вiдповiв Малий. – Сьогоднi вперше iстиму стейк з iгуани. Це такi великi ящiрки, sabe? Хоч мене б влаштували й боби з беконом. Ви любите iгуан, Такере?
– Не бiльше, нiж iнших рептилiй, – сказав Такер.
Була третя година по обiдi, i за годинну вiн буде у своему станi блаженства.
– Пора тобi братися за дiло, синку, – продовжив вiн iз неприемним виразом на почервонiлому обличчi. – Виходить нечесно. Ти вже чотири тижнi розiгруеш блудного сина, i за твоiм бажанням тобi готовi подавати телятину на золотiй тарiлцi на снiданок, обiд i вечерю. Думаете, мiстере Малий, так правильно, коли сам я на скупiй дiетi? У чому рiч? Невже твоi синiвськi очi не натрапляли на щось схоже на грошi? Не кажи, що нi. Усi знають, де старий Урiке тримае готiвку. Ще й в американських доларах; бiльше вiн нiчого не приймае. То що? І цього разу не кажи «нiчого».
– Та чого ж, – сказав Малий, милуючись своiм дiамантом, – там досить грошей. Я не мав справи з такими сумами, але насмiлюся сказати, що бачив, як мiй названий батько ховав за раз п’ятдесят тисяч до бляшаноi коробочки, яку вiн називае сейфом. І вiн часом дозволяе менi носити ключ, щоб показати, як вiн визнае в менi малого Франциско, який давним-давно вiдбився вiд стада.
– Ну то чого ти чекаеш? – сердито спитав Такер. – Не забувай, я можу будь-якоi митi покласти край твоему солодкому життю. Якби старий Урiке дiзнався, що ти самозванець, що б iз тобою стало? О, ви не знаете цiеi краiни, мiстере техаське дитя. Закони тут перемазанi гiрчицею. Цi люди розтягнуть тебе, як жабу, на яку наступили, i на кожному кутi вгатять п’ятдесят ударiв палкою, аж вона зламаеться. А що залишиться, згодують алiгаторам.
– Хочу вам сказати, напарнику, – сказав Малий, сповзаючи в шезлонгу, – що все залишатиметься, як е. Менi й так добре.
– Що ти маеш на увазi? – спитав Таке, постукуючи склянкою по столу.
– План вiдмiняеться, – сказав Малий. – І коли вам випадатиме нагода зi мною побалакати, прошу до мене звертатися дон Франциско Урiке. Обiцяю вiдгукнутися. Грошi полковника Урiке залишаться при ньому. Його маленький бляшаний сейф у такiй безпецi вiд нас, нiби вiн замкнений у Першому нацiональному банку Ларедо.
– То ти збираешся обiйтися без мене? – сказав консул.
– Звичайно, – життерадiсно вiдповiв Малий. – Обiйтися без вас. Саме так. А тепер я поясню чому. Першоi ночi в полковника вдома менi показали спальню. Нiяких вам ковдр на пiдлозi – справжня кiмната, з лiжком i всяким таким. І перш нiж я заснув, прийшла моя названа мама й пiдiткнула менi ковдру. «Панчiто», – каже вона, «загублений мiй, Бог привiв тебе назад до мене. Благословенне ж буде його iм’я». Ось що вона сказала, ну, чи якусь подiбну дурницю. Тодi менi на нiс впала капля дощу. І все, мiстере Такере. Так воно й залишаеться. І далi мае залишатися. Не думайте собi, що це все заради мене. У мене не дуже в’язалося з жiнками, i мами я теж не знав, але ця ледi не мае дiзнатися правду. Один раз вона вже пережила втрату сина; вдруге вона цього не витримае. Я людина безчесна, i, може, мене сюди прислав диявол, а не Господь, але цей шлях я пройду до кiнця. А тепер, не забувайте, що я – дон Франциско Урiке, якщо вам треба буде до мене звернутися.
– Я сьогоднi ж тебе видам – ти, обманщику затятий, – сказав, запинаючись, Такер.
Малий пiдвiвся, спокiйно взяв Такера за горло сталевою рукою i повiльно вiдтягнув у кут. Тодi витягнув з-пiд лiвоi руки револьвер iз перламутровою рукояткою i приставив холодне дуло консулу до рота.
– Я розказав вам, чому я тут, – сказав вiн зi старою-доброю крижаною посмiшкою. – Якщо менi доведеться звiдси поiхати, причиною цьому станете ви. Не забувайте, напарнику. А тепер, скажiть, як мене звати?
– Е-е… дон Франциско Урiке, – видихнув Такер.
Знадвору почувся шурхiт колiс, тодi хтось крикнув i вдарив батогом товстобокого коня.
Малий прибрав револьвер i пiшов до дверей. Але ще раз обернувся i повернувся до тремтячого Такера, тицяючи йому в обличчя лiвою долонею.
– Є ще одна причина, – повiльно сказав вiн, – чому все мае залишатися, як е. Той хлопець, якого я вбив у Ларедо, мав такий самий малюнок на лiвiй руцi.
Надворi заторохтiло древне ландо дона Сантоса Урiке. Кучер затих. Сеньйора Урiке, в об’емнiй бiлiй сукнi з численними мереживними оборками та стрiчками, нахилилася вперед зi щасливим виразом в ii великих лагiдних очах.
– Синку, ти тут? – гукнула вона з кастильською iнтонацiею.
– Madre mia, yo vengo[4 - Мамо, я йду (iсп.).], – вiдповiв молодий дон Франциско Урiке.
ЗНИКНЕННЯ ЧОРНОГО ОРЛА
Кiлька мiсяцiв якогось року один безжалiсний бандит налiтав на Техас вздовж кордону по Рiо Гранде. Особливо око рiзало його мародерство. Його характер забезпечив йому титул «Чорний Орел, Страх Кордону». Вiдомо чимало страшних iсторiй про його дiяння i дiяння його послiдовникiв. Але раптом, в одну мить, Чорний Орел зник iз лиця землi. Бiльше про нього не чули. Навiть його банда не здогадувалася, у чому ж полягала загадка його зникнення. Ранчо та поселення на кордонi боялися, що вiн повернеться i знову почне iх грабувати. Але вiн не повернеться. Для цього й було написано це оповiдання – щоб розкрити таемницю, як склалася доля Чорного Орла.
Історiя починаеться пiд човгання стоп бармена зi Сент-Луiса. Його пильний погляд впав на Курча Раглза, коли той пожадливо дзьобав безплатний обiд. Курча був бродягою. Вiн мав довгий нiс, подiбний на дзьоб, надмiрний апетит до птицi й звичку безплатно його вдовольняти, чим вiн i заробив свое iм’я серед iнших волоцюг.
Лiкарi погоджуються, що споживання рiдин пiд час iжi не е корисним для здоров’я. Але в салонах заведено по-iншому. Курча ж вiдмовлявся купувати випивку до iжi. Бармен обiйшов стiйку, схопив нерозсудливого клiента за вухо лимоночавилкою, потягнув до дверей i викинув на вулицю.
Так Курча вiдчув, що наближаеться зима. Нiч була холодна; зорi свiтили немилосердно яскраво; люди поспiшали вулицею двома тiсними потоками. Чоловiки надягли пальта, i Курча знав iз точнiстю до вiдсотка, наскiльки важче тепер буде дiставати четвертаки з iхнiх кишень. Настав час вiдходити на пiвдень.
Маленький хлопчик, рокiв п’яти-шести, стояв i жадiбно дивився на вiтрину кондитера. В однiй ручцi вiн тримав порожню пляшечку на двi унцii; iншою стискав щось плоске й кругле з блискучим обiдком. Сцена вiдкривала поле для вiдваги й талантiв Курчати. Вiн оглянувся, щоб пересвiдчитися, що на горизонтi не виднiеться жодного полiцейського, i пiдступно привiтався зi своею жертвою. Хлопчик, якого вдома рано навчили зi сумнiвом ставитися до чиiсь альтруiстичних поривiв, на таку спробу вiдповiв iз прохолодою.
Тодi Курча зрозумiв, що вiн мусить проробити один iз тих вiдчайдушних трюкiв, який розхитуе нерви, але такий потрiбний, щоб схилити фортуну на свiй бiк. Його капiтал становив п’ять центiв, i ними вiн мав ризикнути, щоб отримати те, що лежало на вiдстанi витягнутоi руки малого. Це була небезпечна лотерея, Курча це знав. Але вiн мусив пiдступити хитрiстю, бо невимовно боявся грабувати дiтей зi застосуванням сили. Одного разу в парку вiд голоду вiн взяв штурмом дитячий вiзочок i вiдiбрав у його пасажира iжу. Обурене немовля так швидко вiдкрило рот i покликало пiдмогу, що Курчатi довелося вiдбути тридцять днiв у не дуже затишному курнику. Вiдтодi вiн, згiдно з його ж словами, «не довiряв дiтям».
Вiн почав хитро випитувати в хлопчика про його вибiр солодощiв, i так поволi отримував бажану iнформацiю. Мама сказала, щоб вiн попросив в аптекаря болезаспокiйливий засiб на десять центiв; вiн мае попросити в аптекаря загорнути решту й покласти в кишеню штанiв. І справдi, у штанах були кишенi – аж двi! А вiн найбiльше любив цукерки з шоколадною помадкою.
Курча зайшов у крамницю i перевтiлився в азартного гравця. Вiн iнвестував весь свiй капiтал у товари кондитерськоi, тiльки щоб прокласти шлях для ще бiльшого ризику.
Вiн вiддав цукерки малому й iз радiстю вiдзначив, що завоював довiру. Тепер легко буде очолити експедицiю; взяти, так би мовити, iнвестицiю за руку й вiдвести в хорошу аптеку в тому самому кварталi. Там Курча з батькiвською турботою дав долар i замовив лiки, поки хлопчик гриз цукерку, радий, що його звiльнили вiд вiдповiдальностi за покупку. А тодi успiшний iнвестор обнишпорив кишенi, знайшов там гудзик вiд пальта – весь його зимовий посаг – i, акуратно його загорнувши, поклав у кишеню довiрливоi дитини. Курча показав хлопчику напрям до його дому, доброзичливо поплескав по плечу – вiн був таким самим добросердним, як i його пернатi тезки – i спекулянт покинув ринок з прибутком 1,700 вiдсоток вiд iнвестованого капiталу.
Через двi години з депо виiхав локомотив вантажного поiзда «Залiзна Гора». В одному вагонi з худобою Курча безпечно влiгся на деревнiй стружцi. Бiля нього в його гнiздечку лежали чверть пляшки вiскi й паперовий пакет iз хлiбом i сиром. Мiстер Раглз у приватному вагонi вiдправлявся зимувати на пiвдень.
Тиждень цей вагон котився на пiвдень, зупинявся, мiняв напрям i виконував усi iншi властивi рухомому ешелону манiпуляцii, але Курча тримався за нього, покидаючи тiльки в разi крайньоi необхiдностi – втамувати голод чи спрагу. Вiн знав, що зрештою однаково прибуде в скотарський край, а його цiллю був Сан-Антонiо. Там повiтря було м’яке й цiлюще; люди поблажливi й довготерпеливi. Там бармени його не викидатимуть на вулицю. Вони лаялася, так сильно розтягуючи слова, i мали такий багатий словниковий запас, що поки його виганяли, Курча ще встигав добряче набити кендюхи. Погода завжди стояла весняна; на площах вночi було приемно, грала музика, люди продовжували веселитися; лише зрiдка бувало холодно, а поза тим завжди можна було заночувати надворi, якщо раптом комусь забракло для вас гостинностi.
У Таксарканi його вагон перевели на iншу колiю. Тодi вiн продовжив рухатися на пiвдень, доки нарештi не переповз мiст через Колорадо в Остiнi й натягнувся, як стрiла, на дорозi в Сан-Антонiо.
Коли поiзд зупинився в цьому мiстi, Курча мiцно спав. Через десять хвилин поiзд рушив до Ларедо, кiнцевоi станцii. Порожнi вагони для скоту мали розвезти по точках, на якi з ранчо привозили худобу.
Коли Курча прокинувся, його вагон стояв. Вiн виглянув крiзь щiлину мiж планками й побачив, що була ясна мiсячна нiч. Курча видерся назовнi й побачив, що його та ще три вагони покинули на запаснiй колii на безлюднiй мiсцевостi. З одного боку вiд колii було стiйбище та крутий спуск. Залiзна дорога розрiзала навпiл широкий, туманний океан прерii, посеред якого Курча зi своiм рухомим ешелоном був так само викинутий на берег, як Робiнзон iз човном, без виходу до моря.
Бiля колiй був бiлий стовп. Пiдiйшовши до нього, Курча прочитав лiтера зверху, С.А. 90. Десь за стiльки на пiвдень мiстився Ларедо. Вiн був за сто миль вiд будь-якого мiста. У загадковому морi навколо нього починали скавчати койоти. Курча вiдчув себе самотнiм. Вiн жив у Бостонi без освiти, у Чикаго без мужностi, у Фiладельфii без мiсця для ночiвлi, у Нью-Йорку без зв’язкiв i в Пiтсбурзi без випивки, але таким самотнiм вiн ще не почувався.
Нараз крiзь напружену тишу вiн почув iржання коня. Звук долинав з боку колii на схiд, i Курча боязко рушив вивчити той напрямок. Вiн високо пiднiмав ноги, ступаючи по килиму мескiтовоi трави, бо боявся всього, що могло водитися – змiй, щурiв, розбiйникiв, стонiг, мiражiв, ковбоiв, фанданго, тарантулiв, тамале – вiн читав про них у газетах. Курча обходив колючi кактуси, якi зловiсно позадирали вгору голови, коли закляк вiд страху, бо кiнь, сам наляканий, вiдскочив за п’ятдесят ярдiв i голосно форкнув, а тодi знову взявся скубти траву. Але була в пустелях одна рiч, якоi Курча не боявся. Вiн вирiс на фермi; вiн знав, як поводитися з кiньми, розумiв iх i вмiв iздити верхи.
Повiльно пiдходячи й заспокiйливо розмовляючи, вiн рушив за твариною, яка пiсля першого пориву заспокоiлася, i схопив кiнець шестиметровоi мотузки, яка волочилася за ним по травi. Йому знадобилося всього кiлька хвилин, щоб перетворити ii на iмпровiзовану вуздечку на кшталт мексиканського босаля. Ще за мить вiн вже скакав верхи на конi, дозволивши тому самому обрати напрямок. «Кудись вiн мене вiдвезе», – сказав Курча сам до себе.
Навiть Курчатi могло бути радiсно мчати отак галопом по залитiй мiсячним свiтлом прерii, але в нього був не той настрiй. У нього болiла голова; вiн все бiльше хотiв пити; вiн не знав, що на нього чекае попереду.
Але тепер вiн зауважив, що кiнь прямуе до конкретноi цiлi. Вiн стрiлою мчав через прерiю на схiд. Вiдхилившись трохи через пагорби, струмки та колючi кактуси, завдяки непомильному iнстинкту вiн невдовзi знову влився в течiю. Нарештi, на пологому схилi вiн перейшов на спокiйний крок. Аж ось пiд деревами вималювалася мексиканська халупа – до неi було, як рукою подати – хата на одну кiмнату з паль, перемазаних глиною, i солом’яною чи очеретяною стрiхою. Досвiдчене око розпiзнало б у халупi штаб-квартиру маленького овечого ранчо. У мiсячному свiтлi видно було, що земля в загорожi поряд гладко перетерта овечими копитами. Повсюди були розкиданi атрибути – мотузки, вуздечки, сiдла, овечi шкури, мiшки з вовною, корита та пiдстилки для худоби. На возi бiля дверей стояла бочка з питною водою. На ньому ж лежала й всотувала росу безладна купа упряжi.
Курча зiсковзнув на землю i прив’язав коня до дерева. Вiн гукав i гукав, але з будинку не доносилося нi звуку. Дверi були вiдчиненi, i вiн обережно зайшов. Там було досить свiтло, щоб вiн побачив – у домi нiкого немае. У кiмнатi явно жив холостяк, який обходився найнеобхiднiшим. Курча трохи порився, поки не знайшов те, про що не вiдважувався i мрiяти – маленький коричневий глечик, ще на чверть заповнений бажаним.
Через пiвгодини Курча – який тепер почувався бойовим пiвнем – непевними кроками вийшов iз будинку. Вiн скористався вiдсутнiстю власника ранчо i замiнив його речами свое лахмiття. Вiн надягнув коричневий костюм iз грубоi парусини, куртка якого була чимось на кшталт модного болеро. Новi чоботи при кожному кроцi скреготiли шпорами. Пояс був набитий патронами, а в обох кобурах було по пiстолету.
Ще трохи побродивши, вiн знайшов ковдри, сiдло та вуздечку, якими нарядив свого скакуна. Курча знову сiв верхи й швидко поскакав геть, голосно наспiвуючи пiсню без мелодii.
Банда урвиголiв Бада Кiнга, розбiйникiв та крадiiв коней i худоби, розташувалися у вiдлюдному таборi на березi рiки Фрiо. Їхнiй грабiж в окрузi Рiо Гранде, хоч i не гiрший, нiж завжди, цього разу набув особливого розголосу, i капiтан Кiннi зi своiм загоном полiцii був скерований за ними наглядати. Як наслiдок, Бад Кiнг, який був мудрим генералом, вирiшив не залишати гарячий слiд для стражiв порядку, а натомiсть вiдiйшов за стiну кактусiв у долинi Фрiо.
Хоч це був i розсудливий крок, який нiяк не применшував славнозвiсноi вiдваги Бада, вiн призвiв до незгоди всерединi банди. Власне, поки вони безславно ховалися в кущах, постало питання, чи Бад узагалi придатний для ролi лiдера. Нiколи ранiше Бадовi здiбностi не пiдлягали критицi; але його слава починала гаснути в свiтлi новоi зiрки (така вже в слави доля). Банда починала згуртовуватися довкола думки, що Чорний Орел мiг би вести iх на вищий рiвень.
Цей Чорний Орел – з приставкою «Страх кордону» – був у бандi близько трьох мiсяцiв.
Одноi ночi, коли вони розбили табiр бiля водопою Сан Мiгель, до них примкнув самотнiй вершник на статному, полум’яному конi. Новачок мав лиховiсний вигляд. Схожий на дзьоб нiс iз хижацьким вигином над густими, чорними, аж синiми вусами. Погляд його запалих очей був лютий. Вiн був при чоботах, шпорах, капелюсi, оздоблений револьверами, добряче напiдпитку й позбавлений страху. Небагато людей iз округу Рiо Браво вiдважилися б отак вторгнутися наодинцi в табiр Бада Кiнга. Але ця люта пташка налетiла на них i ще й забажала, щоб ii нагодували.
Гостиннiсть у прерiях не знае меж. Навiть якщо на ваш шлях стане ворог, ви маете його нагодувати, перед тим як застрелити. Перш нiж спорожнити патронник, годилося спорожнити комору. Тому незнайомця з невiдомими намiрами посадили за бенкетний стiл.
Вiн виявився пташкою ще й говiркою, яка знала безлiч iсторiй про дивовижнi подвиги й викладала iх мовою хоча й не завжди зрозумiлою, але барвистою. Вiн викликав сенсацiю серед людей Бада Кiнга, яких рiдко можна було здивувати. Як мухи на мед, вони злетiлися на його марнославнi хвастощi, на його незвичайну, гостру мову, його зверхню обiзнанiсть iз життям, свiтом i далекими краями, i непомiрну вiдвертiсть, з якою вiн показував своi емоцii.
Для гостя банда злочинцiв здавалася нiчим iншим, як зборищем мiсцевих селюкiв, в яких вiн виманював iжу; так само вiн би розказував своi iсторii на задньому дворi ферми, щоб випросити вечерю. І справдi, його можна було зрозумiти, бо «поганi хлопцi» з пiвденного заходу не вдаються до крайнощiв. Вони цiлком могли зiйти за компанiю мирних селян, якi зiбралися посмажити рибу й потеревенити. Спокiйнi, трохи незграбнi, iз м’якими голосами, у непоказному одязi; нiщо в них не виказувало скоених злодiянь.
Два днi блискучий чужинець бенкетував у таборi. Тодi за спiльною згодою його запросили приеднатися до банди. Вiн погодився i запропонував назватися Капiтаном Монтрессором. Банда негайно вiдхилила таке iм’я i запропонувала натомiсть «Поросятко», щоб вiддати належне невгамовну апетиту власника.
Так Техас здобув свого найвидатнiшого розбiйника.
Наступнi три мiсяцi Бад Кiнг займався тим самим, що й звичайно, уникаючи зустрiчей iз офiцерами й вдовольняючись помiрними прибутками. Банда викрадала коней полiцii, а ще худобу, яку вони перегнали через Рiо Гранде й збули за непоганi грошi. Часто банда налiтала на маленькi села та поселення мексиканцiв, тероризуючи мешканцiв i розкрадаючи потрiбну iм провiзiю й амунiцiю. Саме в цих безкровних рейдах загрозливий вигляд i грiзний голос Поросяти заробили йому бiльшу славу, нiж м’якоголосi, сумнолицi розбiйники могли здобути за все життя.
