скачать книгу бесплатно
Невдовзi Пiлкiнс нахилився i заговорив до юнака, який усмiхнено й чемно йому вiдповiв. Вiд загальних тем розмова перейшла до причини iхнього смутку. Але Пiлкiнс проробив усе так делiкатно i щиро, як справжнiй халiф. І коли дiйшло до сутi, юнак обернувся до нього з тiею самою усмiшкою i сказав м’яким голосом:
– Не хочу здатися невдячним, старий, – сказав вiн, звертаючись, як властиво молодим, трохи фамiльярно, – але, бачте, я не можу нiчого прийняти вiд незнайомця. Я знаю, ви нормальний, i я страшенно перед вами зобов’язаний, але не хочу нi в кого позичати. Бачите, я Маркус Клейтон – iз тих Клейтонiв, що з округу Роанокi, Вiрджинiя. Юна ледi – мiс Ева Бедфорд – думаю, ви чули про Бедфордiв. Їй сiмнадцять, i вона з тих Бедфордiв, що з округу Бедфорд. Ми втекли з дому, щоб одружитися, i хотiли побачити Нью-Йорк. Приiхали сьогоднi по обiдi. На поромi хтось украв мiй гаманець, а крiм нього в мене залишилося три центи. Завтра я знайду роботу, i ми одружимося.
– Але, старий, – сказав Пiлкiнс впевненим, тихим тоном, – ви не можете тримати ледi на такому холодi всю нiч. Щодо готелiв…
– Я ж вам сказав, – сказав юнак, широко усмiхаючись, – що маю всього лиш три центи. Крiм того, навiть якби я мав тисячу, ми б мусили чекати тут до ранку. Ви ж, звичайно, розумiете. Дуже вам вдячний, але ваших грошей взяти не можу. Ми з мiс Бедфорд багато часу проводимо надворi й трохи холоду не боiмося. Завтра знайду якусь роботу. Ми ще маемо торбинку печива й шоколаду, якось протримаемося.
– Послухайте, – виразно мовив мiльйонер. – Мене звати Пiлкiнс, i моi статки становлять сiм мiльйонiв доларiв. У кишенi якраз маю готiвкою вiсiм чи дев’ять сотень. Вам не здаеться зайвою скромнiстю вiдмовлятися вiд мiзерноi суми, яка б, однак, могла забезпечити вам i вашiй дамi комфорт на одну нiч?
– Не можу сказати, сер, що менi так здаеться, – сказав Клейтон з округу Роанокi. – Мене по-iншому виховали. Але я однаково вам дуже вдячний.
– Тодi ви змушуете мене з вами попрощатися, – сказав мiльйонер.
Двiчi того дня його грiшми знехтували простаки, для яких його долари були що смiття. Вiн нiколи не молився на купюру та монети, але завжди вiрив у iхнi безмежнi купiвельнi сили.
Пiлкiнс поспiхом пiшов геть, а тодi рiзко розвернувся i повернувся до лавки, де сидiла молода пара. Вiн зняв капелюха i заговорив. Дiвчина подивилася на нього з тою самою спраглою цiкавiстю, з якою розглядала лiхтарi, скульптури й хмарочоси, якi робили стару площу такою далекою вiд Бедфорда.
– Мiстере… е-е-е… Роанокi, – сказав Пiлкiнс, – я в такому захватi вiд вашоi незале… вашого iдiотизму, що збираюся взивати до лицарськоi гiдностi. Здаеться, так ви на Пiвднi це називаете, коли змушуете даму сидiти на лавцi холодноi ночi тiльки для того, щоб зберегти свою старомодну гордiсть. Отже, я маю друга – даму – яку я знаю все життя – яка живе за кiлька кварталiв звiдси – з батьками, сестрами, тiтками й такими iншими гарантiями. Я впевнений, що ця ледi була б рада та щаслива прийняти в себе мiс… е-е-е Бедфорд, тобто iй було б приемно бачити ii гостею цього вечора. Не думайте, мiстере Роанокi, що ви могли б так сильно переступити через своi упередження?
Клейтон з Роанокi пiдвiвся i простягнув руку.
– Старий, – сказав вiн, – мiс Бежфорд буда рада прийти гостиннiсть тiеi дами, про яку ви говорите.
Вiн офiцiйно представив мiстера Пiлкiнса та мiс Бедфорд. Дiвчина подивилася на нього мило й спокiйно. «Гарний видався вечiр, мiстере Пiлкiнс – ви не думаете?», – повiльно проказала вона.
Пiлкiнс повiв iх до будинку Фон дер Райслiнгiв iз крихкоi червоноi цегли. Його картка привела здивовану Елiс вниз. Втiкачiв запросили у вiтальню, а Пiлкнiс тим часом розповiв усе Елiс у коридорi.
– Звичайно, я ii прийму, – сказала Елiс. – Хiба дiвчата з Пiвдня не мають бездоганного виховання? Звiсно, вона залишиться тут. А ти подбаеш про мiстера Клейтона.
– Подбаю? – задовено сказав Пiлкiнс. – О так, я про нього подбаю! Як мешканець Нью-Йорку, а тому й частковий власник його паркiв, я продовжу для нього гостиннiсть Медiсон-сквер цiеi ночi. Нема сенсу з ним сперечатися. Вiн сидiтиме на тiй лавцi до ранку. Хiба вiн не чудовий? Я радий, що ти наглянеш за ледi, Елiс. Кажу тобi, на фонi тих заблукалих у лiсi дiтей моi… тобто, ем, на iхньому фонi Вол-стрiт i Банк Англii виглядають залами iгрових автоматiв.
Мiс фон дер Райслiнг повела мiс Бедфорд з Бедфорда до опочивалень нагорi. Коли вона спустилася, то поклала в руки Пiлкiнсу подовгувату картонну коробочку.
– Твiй подарунок, – сказала вона, – який я тобi повертаю.
– О, так, я пам’ятаю, – сказав Пiлкiнс, зiтхнувши, – плюшеве кошеня.
Вiн покинув Клейтона на парковiй лавi й щиросердно потиснув йому руку.
– Коли матиму роботу, – сказав юнак, – я вас знайду. Ваша адреса е на вiзитцi, так? Дякую. Що ж, добранiч. Я перед вами в боргу. Нi, дякую, я не курю. Добранiч.
У себе в кiмнатi Пiлкiнс вiдкрив коробку й вийняв з неi смiшного, вирячкуватого котика, колись набитого цукерками, якому тепер бракувало одного ока-гудзика. Пiлкiнс iз сумом на нього поглянув.
– Врештi-решт, – сказав вiн, – я не вiрю, що одними грiшми…
А тодi вiн скрикнув i пiрнув рукою на дно коробки по щось, що служило для котика ложем – зiм’яту, але пахучу, червону, багатообiцяючу троянду.
ЗАЧАРОВАНИЙ ПРОФІЛЬ
Халiфок е небагато. Жiнки – Шагразади з народження, за схильнiстю, iнстинктом i будовою голосових зв’язок. Тисяча i одна iсторiя щоденно оповiдуеться сотнями тисяч доньок вiзирiв iхнiм султанам. Але iм слiд бути насторожi.
Тим не менш, я чув iсторiю про жiнку-халiфа. Це не зовсiм iсторiя штибу «Тисячi й однiеi ночi», бо в нiй йдеться про Попелюшку, яка розмахувала кухонним рушником в iнший час i в iншiй краiнi. Тому, якщо ми не проти дещо сплутати дати (що додае трохи схiдного вiдтiнку), ми про-довжимо.
Є в Нью-Йорку старий-старий готель. Ви могли бачити гравюри з ним у журналах. Його збудували – дайте подумати – у тi часи, коли за Чотирнадцятою вулицею ще не було нiчого, крiм староi iндiанськоi стежки на Бостон i офiсу Гаммерштайна. Невдовзi старий готель знесуть. І коли мiцнi стiни розколють, а цегла з гуркотом полетить униз, натовпи мешканцiв зберуться зусiбiч i плакатимуть над знищенням iхньоi дорогоi пам’ятки. Громадянська гордiсть – стильне почуття в Новому Багдадi; а найбiльше й найгучнiше вiд такого iконоборства плакатиме чоловiк (сам iз Індiани), чиi дорогоцiннi спогади про старий готель обмежуються тим, як його виставили звiдти, коли вiн прийшов на безплатний обiд у 1873.
У цьому готелi завжди зупинялася мiсiс Меггi Браун. Мiсiс Меггi Браун була кiстлявою жiнкою шiстдесяти рокiв, у вицвiлому чорному вбраннi, яка завжди носила сумочку, зроблену, очевидно, зi шкiри тiеi пратварини, яку ще сам Адам назвав алiгатором. Вони завжди займала невеличку вiтальню зi спальнею на горiшньому поверсi за два долари в день. І завжди, поки вона була там, кожного дня до неi поспiшали чоловiки зi загостреними обличчями, стривоженими, якi не мали жодноi вiльноi секунди. Бо, як розповiдали, Меггi Браун була третьою найбагатшою жiнкою свiту; а цi наполегливi чоловiки були найбагатшими мiськими маклерами та бiзнесменами, якi в лiтньоi панi з доiсторичною сумочкою шукали дрiб’язкових позик десь на п’ять мiльйонiв.
Стенографiсткою i друкаркою готелю «Акрополiс» (ой! Я видав його назву!) була мiс Іда Бейтс. Вона була пережитком Давньоi Грецii. В ii зовнiшностi не було жодноi вади. Якийсь старожил так про неi висловився: «Любити ii було гуманiтарною освiтою». Що ж, навiть дивитися на чорне волосся й елегантнi бiлi блузки мiс Бейтс прирiвнювалося до повного заочного курсу в краiнi. Інколи вона друкувала для мене тексти й вiдмовлялася брати грошi наперед, тому з часом почала ставитися до мене як до когось на кшталт друга й протеже. Вона була незмiнно добродушною; навiть комiвояжери нiколи не наважувалися переступити межу доброi поведiнки в ii присутностi. Усi сили Акрополя, вiд власника, який мешкав у Вiднi, до головного швейцара, який вже шiстнадцять рокiв був прикутий до лiжка, будь-якоi митi стали б на ii захист.
Одного дня я проходив повз друкарське святилище мiс Бейтс i побачив на ii мiсцi об’ект iз чорним волоссям – поза сумнiвом, це була людина – який тарабанив вказiвними пальцями по клавiшах. Думаючи про мiнливiсть буття, я пiшов далi. Наступного дня я поiхав у двотижневу вiдпустку. Повернувшись, я проходив через фойе «Акрополiсу» i побачив, як в добрi старi часи, мiс Бейтс, ще бiльше грецьку, добру й бiльш бездоганну, нiж ранiше, яка тiеi митi закривала друкарську машинку. Настав час закриття; але вона запросила мене посидiти кiлька хвилин на крiслi для диктування. Мiс Бейтс пояснила свою вiдсутнiсть i повернення в Акрополiс таким чи подiбним чином:
– Ну що, чоловiче, як пишеться?
– Як завжди, – сказав я. – Приблизно так само, як друкуеться.
– Шкода, – сказала вона. – Друк – головне в оповiданнi. Ви за мною скучили, чи не так?
– Нiхто, – сказав я, – кого я знав, не розбираеться так, як ви, у крапках з комою, готельних гостях i шпильках для волосся. Але вас не було. Я бачив на днях упаковку м’ятних цукерок на вашому мiсцi.
– Я збиралася вам про це розповiсти, – сказала мiс Бейтс, – якби ви мене не перебили.
– Ви, звiсно, знаете про Меггi Браун, яка тут зупиняеться. Так от, у неi статкiв на сорок мiльйонiв доларiв. Вона живе в Джерсi, де винаймае квартиру за десять доларiв. У неi завжди при собi бiльше готiвки, нiж у пiвдесятка кандидатiв на пост вiце-президента. Не знаю, чи носить вона грошi в панчосi, але знаю, що вона користуеться неабиякою популярнiстю в тiй частинi мiста, де поклоняються золотому телятку.
Десь два тижнi тому мiсiс Браун зупиняеться бiля дверей i пiдслуховуе мене хвилин з десять. Я тут сиджу боком до неi, друкую копii пропозицii щодо копальнi мiдi для чесного старого з Тонопи. Але я завжди бачу все довкола себе. Коли в мене багато роботи, я все бачу через своi гребiнцi; а ще я можу залишити один гудзик розстiбнутим i дивитися, що вiдбуваеться позаду мене. Я не озиралася, бо заробляю вiд вiсiмнадцяти до двадцяти доларiв на тиждень, i мене цього не треба.
Того вечора, у кiнцi робочого дня, вона присилае по мене. Я думала, менi треба буде набирати векселi заклади й угоди тисячi на двi слiв, i надiялася на десять центiв чайових. Що ж, чоловiче, мене здивували. Стара Мегг Браун перетворилася на людину.
– Дитинко, – каже вона, – ти найгарнiше створiння, яке я тiльки бачила у своему життi. Я хочу, щоб ти кинула роботу й переiхала жити до мене. У мене немае родини дiтей, – каже вона, – крiм чоловiка та сина чи двох, а я з ними не спiлкуюся. Вони тiльки тратять грошi жiнки, яка тяжко працюе. Хочу, щоб ти стала менi донькою. Кажуть, що я скупа, а газети пишуть брехнi, що я сама собi готую i перу. Брехнi! – продовжуе вона. – Я вiддаю бiлизну в прання – крiм хустинок, панчiх, нижнiх спiдниць i комiрцiв, ну таких iнших дрiбниць. Я маю сорок мiльйонiв доларiв готiвкою, акцiями й облiгацiями, такими самими обiговими, як, скажiмо, «Стендард Ойл» на церковному ярмарку. Я самотня стара жiнка, i менi потрiбне товариство. Ти – найгарнiша людська iстота, яку менi доводилося бачити, – каже вона. – Переiдеш до мене? Я iм покажу, можу я тратити грошi чи нi, – каже вона.
– І що б Ви тут, чоловiче, зробили? Звичайно, я вхопилася за нагоду. І, чесно кажучи, стара Меггi почала менi подобатися. Не тiльки через сорок мiльйонiв i те, що вона могла для мене зробити. Я теж у свiтi почувалася самотньою. Всiм потрiбний хтось, кому можна розказати про бiль у лiвому плечi i те, як швидко трiскаються лаковi туфлi. А про таке з чоловiками в готелях не поговориш – вони тiльки такого слушного випадку й чекають.
Тому я кинула роботу в готелi й поiхала з мiсiс Браун. Вона мною явно захопилася. Бувало, дивилася на мене по пiвгодини, як я сиджу, читаю чи гортаю журнал.
Одного разу я iй кажу: «Мiсiс Браун, я вам нагадую якогось померлого родича чи, може, друга дитинства? Я зауважила, що ви регулярно проводите надi мною ретельну оптичну iнспекцiю». «У тебе лице», – каже вона, «точно як в моеi дорогоi подруги – найкращоi подруги. Але ти менi й сама по собi подобаешся, дитинко», – каже вона.
І що ви, чоловiче, думаете вона зробила? Накрила мене хвилею подарункiв завбiльшки з хвилю на Конi-Айлендi. Повела до кравчинi, дала iй грошi й сказала мене вбрати з голови до нiг. Мадам замкнула дверi й пустила на мене всiх працiвникiв.
Знаете, куди ми поiхали далi? Нi, спробуйте ще раз вгадати – правильно – готель «Бонтон». У нашому розпорядженнi були шестикiмнатнi апартаменти; коштували сто доларiв на день. Я бачила рахунок. Я починала любити стареньку.
А тодi, чоловiче, почали присилати плаття – ох, я й не намагатимуся вам пояснити, ви й так не зрозумiете. Словом, я почала називати ii тiткою Меггi. Ви звичайно, читали про Попелюшку. Що ж, ii розповiдь про принца, який надягнув на неi крихiтну туфельку, блякне поряд iз моею.
А тодi тiтка Меггi каже, що влаштуе у Бонтонi бенкет для мого виходу у свiт, та такий, на який з’iдуться всi давнi датськi родини з П’ятоi Авеню з приставкою «Ван» у прiзвищах.
– Але, тiтко Меггi, я вже виходила в свiт, – кажу я. – Але можу дебютувати знову. Але знаете, – кажу я, – це один iз найрозкiшнiших готелiв у мiстi. І знаете – перепрошую – важко зiбрати товариство знатних людей разом, якщо ранiше такого не робив.
– Цим, дитинко, не переймайся, – каже тiтка Меггi. – Я не розсилаю запрошення – я роздаю накази. Я зберу тут п’ятдесят гостей, яких зiбрати разом мiг би ще хiба король Едвард чи Вiльям Треверс Жером. Будуть, звiсно, чоловiки, i всi вони або виннi менi грошi, або мають намiр менi заборгувати. Дружини деяких не прийдуть, але багато прийдуть.
– Ну, шкода, що вас не було на тому бенкетi. Столи сервiрували золотом i кришталем. Крiм нас iз тiткою Мегг було ще сорок чоловiкiв i вiсiм дам. У нiй годi було впiзнати третю найбагатшу жiнку свiту. Вона надягла чорну шовкову сукню розшиту такою кiлькiстю бiсеру, що коли вона проходила повз, здавалося, що пройшов дощ iз градом.
А моя сукня! Кажу вам, чоловiче, слiв не вистачить описати. Ручноi роботи мереживо – хоч воно й небагато прикривало – за триста доларiв. Я бачила квитанцiю. Усi чоловiки там були або лисi, або сивi, i без кiнця сипали дотепами про вiдсотки, Браян i врожай бавовни.
Злiва вiд мене стояло щось схоже на банкiра, а справа – молодий чоловiк, який сказав, що вiн газетний художник. Вiн единий… ну про це я й хотiла вам розказати.
Пiсля вечерi ми з мiсiс Браун пiднялися в апартаменти. Треба було протискатися крiзь натовпи репортерiв у коридорах. Ось один iз плодiв грошей. Скажiть, ви чули про газетного художника на iм’я Летроп – високий такий, з гарними очима, приемний у розмовi? Нi, не пам’ятаю, з якоi вiн газети. Ну нехай.
Коли ми пiднялися нагору, мiсiс Браун телефонуе i просить рахунок. Його принесли, на шiстсот доларiв. Я сама бачила. Тiтка Меггi зiмлiла. Я витягла ii на диван i розстiбнула бiсерний витвiр.
– Дитино, – каже вона, коли повернулася до тями, – що це було? Подорожчання оренди чи податок на прибуток?
– Тiльки вечеря, – кажу я. – Нема чого хвилюватися – як крапля в морi. Сядьте й заспокойтеся – ну, виселять у крайньому разi.
Але ви знаете, що зробила тiтка Меггi? Перелякалася. Виштовхала мене з «Бонтона» о дев’ятiй ранку. Ми перебралися в мебльованi кiмнати на нижньому Вест-Сайдi. Вона винайняла кiмнату, де вода була на поверх нижче, а свiтло – на поверх вище. У кiмнатi не було нiчого, крiм розкiшних суконь на тисячу п’ятсот доларiв i одна газова плита.
У тiтки Меггi стався приступ скупостi. Всiм, напевно, треба хоч раз у життi погуляти. Чоловiк тратиться на вiскi, а жiнцi паморочиться в головi вiд суконь. Але коли маеш сорок мiльйонiв – хотiла б я змалювати картину – говорячи про малювання, ви нiколи не зустрiчали газетного художника Летропа, високого такого – ох, я вже питала, правда? Вiн був дуже милим зi мною на тiй вечерi. Такий приемний голос. Вiн, напевно, думав, що я успадкую всi статки тiтки Меггi.
Отже, мiстере, трьох днiв на новому господарствi менi вистачило сповна. Тiтка Меггi стала ще бiльш люблячою. Вона мене з очей не спускала. Але ось що я хочу вам сказати. Вона була скупердяйкою з Скупердяйвiлля, округ Скупердяйський. Вона встановила лiмiт – сiмдесят п’ять центiв на день. Ми самi готували в тiй кiмнатi. І от вже я, зi сукнями на тисячу доларiв, чарую над газовою плитою з одним пальником.
Як я вже казала. На третiй день я втекла з клiтки. Я бiльше не могла варити рагу з нирки за п’ятнадцять центiв у мереживнiй сукнi за сто п’ятдесят доларiв. Тому я витягла найдешевше плаття з тих, що купила менi мiсiс Браун – я в ньому й зараз – непогано, як на сiмдесят п’ять доларiв, еге? Решту одягу я залишила у своеi сестри, у Бруклiнi.
– Мiсiс Браун, тiтко Меггi, – кажу я iй, – я збираюся трохи розiм’яти ноги, залишаючи це помешкання так далеко позаду, як тiльки можливо. Грошi для мене не головне, – кажу я, – але е речi, яких я не потерплю. Я могла б стерпiти монстра, про якого колись читала, що вбивае то льодом, то полум’ям. Але боягуза я не потерплю, – кажу я. Кажуть, ви маете сорок мiльйонiв доларiв – що ж, менше iх не стане. А ви менi тiльки починали подобатися, – кажу я.
Тут колишня тiтка Меггi розридалася. Запропонувала менi перебратися в дорогу кiмнату з плитою на два пальники та водою з крана.
– Я стiльки грошей потратила, дитино, – каже вона. – Треба тепер трохи економити. Ти – найгарнiше створiння з усiх, якi я бачила, – каже вона, – i не хочу, щоб ти мене покинула.
– Але ж ви мене бачите тут, перед собою? Я пiшла просто в «Акрополiс» i попросилася назад на роботу, i мене взяли. Як, ви кажете, вам пишеться? Я знаю, ви вiдстаете, бо я вам не друкувала. Ви iлюструете своi твори? О, до речi, не знаете газетного художника – о, замовкнiть! Знаю, я вже питала. Цiкаво, у якiй вiн працюе газетi. Смiшно подумати, але я чомусь вирiшила, що вiн думае не про грошi, якi я мала отримати вiд староi Меггi Браун. Якби ж я знала якихось редакторiв газет…
Вiд входу почулися кроки. Іда Бейтс побачила, хто там, через свiй боковий гребiнець. Я зауважив, як вона, ця статуя, зашарiлася, – диво. Яке бачив тiльки я i Пiгмалiон.
– Ви менi пробачите, – сказала вона менi – чарiвна прохачка. – Це… це мiстер Летроп. Цiкаво, чи то дiйсно не через грошi… цiкаво, чи вiн все-таки…
Звичайно, мене запросили на весiлля. Пiсля церемонii я вiдтягнув Летрора вбiк.
– Ви художник, – сказав я, – i не зрозумiли, чому Меггi Браун прониклася такою симпатiею до мiс Бейтс? Давайте я вам покажу.
Наречена була в простiй бiлiй сукнi, так само прекрасно драпiрованiй, як у давнiх грекiв. Я зiрвав кiлька листкiв iз декоративних вiнкiв у малiй вiтальнi, зробив iз них вiнок i поклав на блискуче каштанове волосся мiс Бейтс, а тодi попросив повернутися до чоловiка профiлем.
– Їй-богу! – сказав вiн. – Та Іда ж просто копiя голови ледi на срiбнiй монетi!
МАТЕРІАЛ ДЛЯ ЛІТЕРАТУРИ
Вiн прикував мою увагу, коли ступив з порома на Десбросiз-Стрiт. Вiн складав враження людини, яка бачила свiт i прибувала в Нью-Йорк як його володар пiсля рокiв вiдсутностi. Але я подумав, що попри таке враження, його нога нiколи ранiше не ступала слизькими брукованими вулицями Мiста Надто Засилля Халiфiв.
На ньому був одяг дивного вицвiлого синюватого кольору й класична кругла панама без задертих краiв, якими мандрiвники з Пiвночi нiвечать тропiчнi головнi убори. Крiм того, вiн був найбiльш негарною людиною, яку я тiльки бачив. Його негарна зовнiшнiсть була не так бридкою, як приголомшливою – лiнкольнова грубiсть i неправильнiсть рис, яка зачаровувала подивом i страхом. Так мiг виглядати злий дух чи джин, що з’являеться з вази. Як вiн пiзнiше менi розповiв, звали його Джадсон Тейт; то чому б його так i не називати. Вiн носив зелену шовкову краватку й перстень iз топазом; i цiпок з хребта акули.
Джадсон Тейт звернувся до мене з простими та складними питаннями про мiськi вулицi й готелi, таким тоном, нiби вiн лише пригадував кiлька незначних деталей. Я не бачив причин не похвалити тихий i спокiйний готель у центрi, в якому сам зупинився; тому станом на вечiр ми вже добряче пiдкрiпилися, випили (за мiй рахунок) i готовi були вмоститися, щоб покурити в тихому закутку фойе.
Щось було в цього Джадсона Тейта на думцi, i вiн спробував зi мною подiлитися. Вiн вже прийняв мене як друга; i коли я подивився на його велику засмаглу руку помiчника капiтана, якою вiн енергiйно жестикулював менi пiд носом, я подумав, чи, бува, вiн не так само легко не може стати ворогом.
Коли цей чоловiк почав говорити, я вiдчув вiд нього деяку силу. Його голос був переконливим iнструментом, на якому вiн досить непристойно грав. Вiн не намагався змусити вас забути про його потворнiсть; вiн жбурляв нею вам в обличчя i робив частиною свого шарму. Ви ладнi були заплющити очi й iти за цим щуроловом до самого Гамельна. Щоб пiти далi, щоправда, треба бути зовсiм дитиною. Але нехай пограе свою мелодiю на заготованi слова, i коли стане нецiкаво, можна буде звинуватити у всьому музику.
– Жiнки, – сказав Джадсон Тейт, – загадковi створiннi.
Настрiй у мене пiдупав. Я не для того з ним сидiв, щоб слухати стару як свiт гiпотезу – таку заiжджену, спростовану, убогу, нiкчемну, нелогiчну, злу, явну софiстику – древню, безпiдставну, необгрунтовану, пiдступну брехню, запущену у свiт самими жiнками, яку вони самi й пiдживлювали й поширювали серед чоловiкiв пiдступними, таемними, обманливими методами, з метою поширення та пiдсилення власних чарiв i задумiв.
– О, ну не знаю! – просто сказав я.
– Ви колись чули про Оратаму? – спитав вiн.
– Можливо, – вiдповiв я. – Здаеться, я пригадую балерину з таким iменем – чи то район такий був – чи парфуми? Словом, десь я це iм’я чув.
– Це назва мiста, – сказав Джадсон Тейт, – на узбережжi iншоi краiни, про яку ви нiчого не знаете й ще менше б зрозумiли. Краiни, в якiй править диктатор, i яка контролюеться революцiями й непослухом. Саме там розiгралася житейська драма з Джадсоном Тейтом, найстрашнiшим американцем, Фергюсом Макмахеном, найпривабливiшим авантюристом в iсторii лiтератури, i сеньйоритою Ана-белою Самора, вродливою донькою алькальда Оратами, в головних ролях. А, i ще – нiде на землi, крiм регiону Трiента-i-трес в Уругваi, не росте чучула. Краiна, про яку я розповiдаю, дае цiнне дерево, фарби, золото, каучук, слонову кiстку й какао.
– Я й не знав, – кажу я, – що в Пiвденнiй Америцi е слонова кiстка.
– Тут ви двiчi помиляетеся, – сказав Джадсон Тейт, розподiляючи слова на октаву свого чудового голосу. – Я не казав, що краiна, про яку я говорю, у Пiвденнiй Америцi – я мушу бути обережним, шановний пане; там я був у полiтицi, знаете. Але, навiть так – я грав у шахи з iхнiм президентом фiгурами, вирiзаними з носових кiсток тапiра – одного з мiсцевих видiв непарнокопитних унгулятiв, поширених у Кордильерах – чим вам не слонова кiстка.
Але я збирався розповiсти вам про любов i пригоди, i про поведiнку жiнок, а не про зоологiю.
– П’ятнадцять рокiв я керував республiкою з-за спини його величностi старого Санчо Бенавiдеса. Ви мали бачити фото в газетах – такий кволий чорний iз вусами, як у барабанщика на швейцарський музичнiй скриньцi, i сувоем у правiй руцi, як тi, що на них записують народження в сiмейнiй Бiблii. Словом, цей шоколадний монарх становив колись неабиякий iнтерес на теренах вiд кольоровоi лiнii до паралелей широти. Його б прозвали Рузвельтом пiвденного континенту, якби в той час президентом не був Гровер Клiвленд. Вiн обiймав посаду кiлька термiнiв, а помiж ними передавав ii своему наступнику.
Але славу собi Бенавiдес, Визволитель, здобув не сам. Не вiн. То був Джадсон Тейт. Бенавiдес був лише марiонеткою. Я пiдказував йому, коли починати вiйну й коли пiдвищувати мито на iмпорт. Але я не те хотiв вам розказати. Як я добився такоi позицii? Я вам розкажу. Бо я найобдарованiший мовець зi всiх, хто видавав звуки, вiдколи Адам вперше розплющив очi, вiдiпхнув вiд себе нюхальну сiль i сказав: «Де я?».
Як ви бачите, я найпотворнiший чоловiк, якого ви тiльки бачили за стiнами фотогалереi раннiх християнських науковцiв Новоi Англii. Тому ще в ранньому вiцi я збагнув, що те, чого менi бракуе в зовнiшностi, я маю компенсувати красномовнiстю. Що я i зробив. Я отримую те, чого хочу. З-за кулiс я став голосом старого Беневiдеса й правив краiною, так що Талейран, мiсiс де Помпадур i Льоб поряд зi мною здаються меншiстю в Думi. Я мiг промовами ввести нацii в борг або ж вивести з нього, заговорити армii до сну на полi бою, вгамувати заколот, зменшити податки й незаконнi привласнення всього кiлькома словами, мiг свиснути, i тут же примчали б собаки вiйни чи прилетiв би голуб миру. Врода, еполети, закрученi вуса й грецькi профiлi iнших чоловiкiв нiколи не стояли на моему шляху. Коли люди вперше бачать мене, вони здригаються. Якщо тiльки в них не остання стадiя грудноi жаби, уже за десять хвилин моеi промови – вони моi. Жiнки i чоловiки – я миттю оволодiваю ними. А тепер, скажiть, ви ж не думаете, що жiнка могла б захотiти чоловiка з таким обличчям, як у мене?
– О, навпаки, мiстере Тейте, – сказав я. – Історiя i лiтература дають нам не один приклад негарних чоловiкiв, якi причаровували жiнок. Здаеться…
– Вибачте, – перебив Джадсон Тейт, – але ви не зовсiм розумiете. Вам треба спочатку почути мою iсторiю.
Фергюс Макмахен був моiм другом. На ринку вродливих чоловiкiв вiн був неоподаткованим товаром. Зi золотими кучерями, усмiхненими блакитними очима й правильними рисами. Казали, вiн точна копiя скульптури Гера Меса, бога мовлення i красномовства, яка стоiть собi в одному з римських музеiв. То, напевно, якийсь нiмецький анархiст. Вони завжди стоять собi десь i балакають.
Але Фергюс не був балакуном. Його виховали в переконаннi, що бути гарним означае робити добре. Його розмови були такими самими дидактичними, як звуки води, яка стiкае в бляшане вiдро бiля узголiв’я лiжка, коли хочеш заснути. Але ми з ним заприятелювали – може, тому що були такими рiзними – як гадаете? Дивитися на гелловiнську маску, яку я називаю своiм обличчям, коли я голився, приносило Фергюсу задоволення; i точно щоразу, як я чув набiр слабких горлових звукiв, якi вiн називав розмовою, я радiв, що сам був гаргуйлем iз пiдвiшеним язиком.
Одного разу менi треба було поiхати в прибережне мiстечко Оратама, щоб вгамувати полiтичнi заворушення i вiдрубати кiлька голiв у митному та вiйськовому вiдомствах. Фергюс, якому в республiцi належали концесii на лiд i сiрники, сказав, що складе менi компанiю.
І так, пiд дзвiн дзвiночкiв на шиях мулiв наш караван в’iхав в Оратаму, i це мiсто настiльки ж належало нам, як не належить протока Лонг-Айленд Японii, коли Теодор Рузвельт перебувае в Ойстер-Бей. Я кажу нам, але маю на увазi менi. На чотири нацii, два океани, протоку, перешийок i п`ять архiпелагiв розiйшлася слава про Джадсона Тейта. Джентльмен-авантюрист, он як мене називали. У жовтiй пресi про мене вийшло п’ять статей, i ще сорок тисяч слiв (з iлюстрацiями на полях) надрукував щомiсячний журнал, я вже не кажу про дванадцяту сторiнку в Нью-Йорк Таймс. Я готовий з’iсти етикетку на своiй панамi, якщо хоч дрiбка того, як нас прийняли в Оратамi, була заслугою вроди Фергюса Макмахена. Це для мене вони вивiшували штучнi квiти та пальмовi гiлки. Я чоловiк не заздрiсний; я тiльки називаю факти. Вони вклонялися перед Джадсоном Тейтом. Вони знали, що я керую з-за спини Санчо Бенавiдеса. Слово, почуте вiд мене, важило для них бiльше, нiж цiла бiблiотека вiд когось iншого. А е ж люди, якi годинами намагаються зробити щось зi своiм обличчям – втирають холоднi креми, масують м’язи (завжди в напрямку до очей), iдять вугiльний пил iз бензойною смолою й електролiзом виводять родимки – який це дае результат? Вони стають привабливiшими. Але яка помилка! Косметологам слiд працювати над гортанню. Слова грають бiльшу роль, нiж бородавки, розмови – бiльшу, нiж присипки, переговори понад пудру, лестощi понад рум’янець – фонографiею, а не фотографiею! Але до чого я це веду.
Мiсцевi пiдприемцi прийняли нас у клубi Стоноги, багатоповерховiй каркаснiй спорудi, збудованiй на стовпах на водi. Приплив там досягае якихось двадцяти сантиметрiв. Вiд малого до великого, усi приходили на поклiн. І не до Гера Меса, а до Джадсона Тейта.
Одного дня ми з Фергюсом Макмахеном сидiли на своiй верандi з видом на море, пили охолоджений ром i розмовляли.
– Джадсоне, – сказав Фергюс, – в Оратамi е ангел.
– Якщо, – кажу я, – це не Гавриiл, то нащо про нього й згадувати?
– Це Сеньйорита Анабеда Самора, – каже Фергюс. – Вона чудова… чудова… чудова… як сам чорт!
– Браво, – кажу я, i смiюся вiд душi. – Ти змалював свою кохану з iстинною красномовнiстю закоханого. Це менi нагадуе, – кажу я, – залицяння Фауста до Маргарити, якби вiн залицявся до неi за сценою.
