скачать книгу бесплатно
– Нi, мадам; вище.
Дама нетерпляче заворушила пальцями.
– Вибачте. Я така делiкатна зi своiми питаннями. Мосье менi вибачить? Звiсно ж, не годиться питати, де мосье мешкае.
– Мадам, не кажiть так. Я живу…
– Нi-нi-нi; не кажiть менi. Тепер я розумiю свою помилку. Але не можу втратити iнтересу, який вiдчуваю до цього будинку. Колись я тут жила. Я часто сюди приходжу, щоб помрiяти про тi минулi днi. Вас влаштуе таке виправдання?
– Дозвольте сказати, що вам не потрiбнi жоднi виправдання, – запинаючись, сказав поет. – Я живу на горiшньому поверсi – у маленькiй кiмнатцi, де повертають сходи.
– У тiй, що перша? – спитала дама, повертаючи голову.
– В останнiй, мадам.
Дама зiтхнула, нiби з полегшенням.
– Не буду вас бiльше затримувати, мосье, – сказала вона, округляючи очi та надаючи iм простодушного виразу. – Дбайте про будинок. Як шкода! Менi залишилися вiд нього лише спогади. Прощайте, i приймiть мою вдячнiсть за вашу чемнiсть.
Вона пiшла, залишаючи за собою усмiшку й слiд солодких парфумiв. Девiд пiднявся сходами, як увi снi. Але вiн прокинувся, й усмiшка з парфумами його не покидали. Ця ледi, про яку вiн нiчого не знав, надихала його на рядки про очi, пiснi про любов iз першого погляду, оди в’юнкому волоссю i сонети про туфельки на струнких ногах.
Вiн, напевно, справдi поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарiвнiсть приковувала його своею свiжiстю i грацiею. Тонкий аромат ii парфумiв наповнював його дивними емоцiями.
Одноi ночi трое осiб зiбралися довкола столу в кiмнатi на третьому поверсi того самого будинку. Три крiсла та стiл зi запаленою свiчкою на ньому були единими меблями в кiмнатi. Один iз них був високий чоловiк вбраний у все чорне. На обличчi вiн мав вираз насмiшкуватоi гордостi. Кiнчики його закручених вусiв дiставали мало не до очей. Також серед них була дама, молода й вродлива, з очима, якi могли були то круглими й простодушними, як у дитини, то видовженими й хитрими, як у циганки, але тiеi митi були палкi й честолюбнi, як у будь-якого конспiратора. Третiй був чоловiк дii, боець, прямолiнiйний i нетерплячий службовець, який дихав вогнем i сталлю. До нього зверталися капiтан Дероль.
Цей самий чоловiк вдарив по столу кулаком i сказав, зi стримуваною жорстокiстю:
– Цiеi ночi. Цiеi ночi, коли вiн iтиме на опiвнiчну месу. Менi набридли змови, якi нi до чого не ведуть. Набридли сигнали, коди, таемнi зiбраннi й ця тарабарщина. Будьмо чесними зрадниками. Якщо Францiя мае його позбутися, то вб’емо його вiдкрито, а не полюватимемо й влаштовуватимемо пастки. Я кажу, цiеi ночi, i за своi слова вiдповiдаю. Я все зроблю своiми руками. Цiеi ночi. Коли вiн iтиме на месу.
Дама звернула на нього щиросердний погляд. Жiнка, як би вона не любила змови, мае завжди схилитися перед вiдвагою. Високий чоловiк погладив закручений вус.
– Дорогий капiтане, – сказав вiн могутнiм голосом, згладженим манерами, – цього разу я з вами згоден. Чеканням нiчого не добитися. У палацi е досить наших охоронцiв, щоб наша затiя була безпечною.
– Цiеi ночi, – повторив капiтан Дероль, знову вдаривши по столу. – Ви мене чули, маркiзе; я все зроблю своiми руками
– Але зараз, – повiльно мовив велет, – постае питання. Треба передати повiдомлення нашим партизанам у палацi й погодити сигнал. Королiвський екiпаж мае супроводжувати наша найвiдданiша людина. Якого посланця о такiй годинi пропустять аж до пiвденного входу? Там дислокуеться Рiбо; як тiльки йому передадуть повiдомлення, усе пiде, як слiд.
– Я передам повiдомлення, – сказала дама.
– Ви, графине? – сказав маркiз, пiднявши брови. – Ваша вiдданiсть велика, ми це знаемо, але…
– Слухайте! – вигукнула дама, пiднiмаючи руки й кладучи iх на стiл, – на мансардi цього будинку живе юнак iз провiнцii, такий самий простодушний i чуйний, як ягнята, яких вiн там доглядав. Я його кiлька разiв зустрiчала на сходах. Я розпитала його, бо боялася, що вiн може жити надто близько до кiмнати, в якiй ми звичайно збираемося. Вiн буде моiм, варто менi тiльки цього захотiти. Вiн пише вiршi на мансардi, i, думаю, мрiе про мене. Вiн зробить, як я скажу. Вiн передасть повiдомлення в палац.
Маркiз став з крiсла й вклонився. «Ви не дали менi закiнчити речення, графине», – сказав вiн. «Я збирався сказати: «Ваша вiдданiсть велика, але ваш розум i чари – незмiрно бiльшi».
Поки конспiратори вирiшували своi справи, Девiд вiдшлiфовував рядки, написанi до його amorette d’escalier. Вiн почув невпевнений стукiт у дверi й iз трепетом вiдчинив iх; за дверима вiн побачив ii, з очима круглими й простодушними, як у дитини.
– Мосье, – видихнула вона, – Я прийшла до вас у горi. Я вiрю у вашу доброту та чеснiсть i не знаю, до кого ще звернутися по допомогу. Як я мчала вулицями, переповненими франтами! Мосье, моя мама вмирае. Мiй дядько – капiтан охорони королiвського палацу. Хтось мусить його привести. Чи можу я сподiватися…
– Мадемуазель, – перебив ii Девiд, з очима сяючими бажанням iй прислужитися, – вашi сподiванням стануть моiми крилами. Скажiть, як я можу до нього пробратися.
– Йдiть до пiвденних ворiт – запам’ятайте, саме до пiвденних ворiт – i скажiть охоронцям: «Cокiл вилетiв з гнiзда». Вас пропустять, i тодi йдiть до пiвденного входу в палац. Повторiть тi самi слова й передайте цей лист тому чоловiковi, який вiдповiсть: «Хай б’е, коли хоче». Це пароль, мосье, який менi довiрив мiй дядько, бо тепер, коли в краiнi заворушення i ведуться змови проти короля, нiхто без нього не може пройти в палац пiсля настання ночi. Якщо ваша ласка, мосье, вiднесiть йому цей лист, щоб мама побачила його востанне, перш нiж заплющити очi.
– Давайте його менi, – охоче сказав Девiд. – Але як я можу допустити, щоб ви поверталися додому самi в такий пiзнiй час? Я…
– Нi-нi – летiть. Кожна хвилина на вагу золота. Колись, – сказала дама, очi ii при цьому видовжилися i стали хитрi, як у циганки, – я спробую вiддячитися вам за вашу доброту.
Поет взяв лист пiд пазуху й помчав униз сходами. Дама, коли вiн пiшов, повернулася до кiмнати внизу.
Виразнi брови маркiза виражали запитання.
– Вiн пiшов, – сказала вона, – так само швидко й тупо, як одна з його овечок, щоб доставити лист.
Стiл знову затрусився вiд удару кулака капiтана Дероля.
– Святi угодники! – вигукнув вiн, – Я забув своi пiстолi! Чужим я не довiряю.
– Вiзьми цей, – сказав маркiз, виймаючи з-пiд плаща блискучу зброю, прикрашену срiбною рiзьбою. – Кращого не знайти. Але гляди за ним, бо на ньому мiй герб, а мене вже й так пiдозрюють. Цiеi ночi мене чекае далека дорога. Завтра я маю бути у своему палацi. Пiсля вас, дорога графине.
Маркiз погасив свiчку. Дама, закутана в плащ, i два джентльмени тихенько спустилися сходами й злилися з натовпом, який тинявся тротуаром на вулицi Контi.
Девiд поспiшав. Бiля пiвденних ворiт королiвськоi резиденцii до грудей йому приставили алебарду, але вiн ii вiдхилив зi словами: «Сокiл вилетiв з гнiзда».
– Проходь, брате, – сказав охоронець, – але давай швидко.
На пiвденних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один iз них виступив уперед i почав: «Хай вдарить…», але тут сторожi заметушилися. Чоловiк iз проникливим поглядом i солдатською ходою несподiвано протиснувся помiж них i схопив листа, якого Девiд тримав у руцi. «Пройдiть зi мною», – сказав вiн i повiв його у велику залу. Там вiн розiрвав конверт i прочитав листа. Вiн кивнув чоловiковi в унiформi офiцера мушкетерiв, який проходив повз. «Капiтане Тетро, арештуйте сторожу з пiвденного входу та з пiвденних ворiт. Поставте на iхне мiсце людей, якi засвiдчили своi вiрнiсть». До Девiда вiн сказав: «Пройдiть зi мною».
Вiн повiв його через коридор i передпокiй до простороi кiмнати, де на великому, обшитому шкiрою крiслi в глибокiй задумi сидiв меланхолiйний, чоловiк, вбраний у темну одiж.
– Ваша величносте, я вам казав, що в палацi аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналiзацiя – щурами. Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловiк пройшов просто через вашi дверi за iхньоi мовчазноi згоди. Вiн нiс лист, який я перехопив. Я привiв його сюди, щоб ваша величнiсть не думали далi, що моя запопадливiсть – зайва.
– Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у крiслi.
Вiн подивився на Девiда очима пiд важкими повiками. Поет зiгнув колiна.
– Звiдки ви? – спитав король.
– З Верною, що у провiнцii Ор-е-Луар, ваша величносте.
– А чим ви займаетесь у Парижi?
– Я… я поет, ваша високосте.
– Що ж ви робили у Верноi?
– Глядiв батькову отару.
– Ах! У полi!
– Так, ваша величносте.
– Ви жили в полi; виходили прохолодним ранком i лежали на ложi з трави. Отара паслася собi на схилi; ви пили з живого джерела; iли солодкий чорний хлiб у затiнку й слухали, не сумнiваюся, дроздiв у гаю. Так, вiвчарю?
– Так, ваша величносте, – вiдповiв Девiд. Зiтхнувши: – І бджiл над квiтами й ще, може, як спiвали виноградарi на пагорбах.
– Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, i iх; але дроздiв точно слухали. Вони часто свистiли там, у гаю, правда?
– Нiде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я вiдважився вiдтворити iхню пiсню в одному зi своiх вiршiв.
– Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздiв. Якби хтось мiг як годиться вiдтворити iхню пiсню – то було б краще за королiвство. А вночi ви гнали овець кошару, сiдали в мирi та спокоi i куштували свiй солодкий хлiб. То можете продекламувати, вiвчарю?
– Там було так, ваша величносте, – сказав Девiд з повагою та завзяттям:
Вiвчарю лiнивий, на ягняток глянь,
Як вони стрибають собi на лугу;
Як навивае вiтер мiж ялин зiтхань,
А Пан грае на сопiлцi пiсню дорогу.
Почуй наш поклик з крон дерев,
Із яких пасемо ми твою отару;
Принеси нам шерстi, просим цього дару
Щоб собi мiж гiлок звили ми…
– Ваша величносте, якщо ваша ласка, – перебив грубий голос, – я задам цьому вiршомазу одне-два питання. У нас обмаль часу. Благаю, вибачте, ваша величносте, якщо моя тривога за вашу безпеку вас ображае.
– Вiрнiсть, – сказав король, – герцога д’Омаль давно доведена, i ставити ii пiд сумнiв було б образою, – вiн опустився в крiсло, i очi його знову покрила пелена.
– Спочатку, – сказав герцог, – я зачитаю вам листа, який принесли:
«Сьогоднi рiчниця смертi дофiна. Якщо вiн пiде, як завжди, на пiвнiчну месу, щоб помолитися за душу сина, сокiл завдасть удару, на розi вулицi Еспланад. Якщо це входить у його плани, запалiть червоне свiтло у верхнiй кiмнатi на пiвденно-захiдному кутi палацу, щоб подати соколу сигнал».
– Селянине, – суворо сказав герцог, – ти чув цi слова. Хто сказав тобi передати це повiдомлення?
– Пане герцогу, – щиро мовив Девiд, – я скажу вам. Одна ледi. Вона сказала, що ii мама хвора, i що ця записка приведе ii дядька до лiжка хвороi. Я не знаю, про що лист, але можу заприсягтися, що вона дуже добра й гарна.
– Опишiть ту жiнку, – наказав герцог, – i як ви стали жертвою ii обману.
– Опишiть ii! – сказав Девiд iз нiжною усмiшкою. – Ви хочете, щоб моi слова сотворили чудо. Що ж, вона зроблена зi свiтла й тiнi. Струнка, як вiльха, i така сама грацiйна. Їi очi мiняються, якщо довго дивитися в них; то круглi, то наполовину закритi, нiби сонце визирае з-за хмар. З ii приходом настае рай на землi; коли ж вона йде геть, настае хаос i пахне цвiтом глоду. Вона прийшла до мене на вулицю Контi, будинок двадцять дев’ять.
– Це будинок, – сказав герцог, звертаючись до короля, – за яким ми ведемо спостереження. Завдяки розв’язному язику поета, ми тепер маемо повну картину сумнозвiсноi графинi Кебедо.
– Ваше величносте, пане герцогу, – серйозно мовив Девiд, – сподiваюся, моi слова не спричинили нiякоi несправедливостi. Я дивився в очi тiеi ледi. Клянусь життям, що вона – ангел, що б там не писало в тому листi.
Герцог уважно на нього подивився. «На тобi перевiримо», – повiльно сказав вiн. «Перебраний на короля, ти сам поiдеш його каретою на месу. Згода».
Девiд усмiхнувся. «Я дивився в ii очi», – сказав вiн. «Менi вже нiчого доводити не треба. Можу довести для вас».
Пiв на дванадцяту герцог д’Омаль власними руками запалив червону лампу в пiвденно-захiдному вiкнi палацу. За десять хвилин до тiеi самоi години, Девiд, спираючись на його руку, з нiг до голови вбраний, як король, зi схиленою пiд каптуром плаща головою повiльно рушив iз королiвських палат до карети, яка вже чекала. Герцог допомiг йому сiсти й зачинив дверi. Карета поiхала своею дорогою до собору.
У будинку на розi вулицi Еспланад на сторожi чекав капiтан Тетро iз ще двадцятьма чоловiками, готовий накинутися на конспiраторiв, коли тi пiдоспiють.
Але виглядало, що змовники трохи змiнили плани. Коли королiвська карета пiд’iхала до вулицi Крiстофер, за квартал до вулицi Еспанад, iз бандою своiх царевбивць вилетiв капiтан Дероль i напав на екiпаж. Вартовi на каретi, хоч i здивованi передчасною атакою, спустилися i доблесно вступили в бiй. Звуки сутички привабили капiтана Тетро, i вони примчали на допомогу. Але тим часом вiдчайдушний Дероль розчахнув дверi королiвськоi карети, наставив зброю на темну постать усерединi, i вистрiлив.
Коли прибуло пiдкрiплення, вулиця сповнилася криками та скреготом сталi, але наляканi конi помчали геть. На подушках лежало мертве тiло бiдного фальшивого короля i поета, вбитого кулею з пiстоля монсеньйора маркiза Бупертiс.
ГОЛОВНА ДОРОГА
Дорога простягалася ще на десять миль, а далi перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’еднувалася зi ще одною, бiльшою дорогою. Девiд завагався, а тодi сiв скраю вiдпочити.
Куди вели цi дороги, вiн не знав. На кожнiй iз них, здавалося, лежав свiт, повний можливостей i небезпек. А тодi, поки вiн там сидiв, його погляд зупинився на яскравiй зорi, яку вони з Івон назвали своею. Це змусило його згадати про Івон, i вiн задумався, чи не надто вiн поспiшив iз рiшенням. Чому вiн мае залишати i ii, i рiдний дiм лише тому, що кiлька слiв, зронених зопалу, стали мiж ними? Невже любов така крихка, що ревнощi, якi мали б ii доводити, можуть ii зламати? Ранок завжди приносить зi собою лiки вiд душевного болю вечора. Вiн ще мiг повернутися додому так, щоб нiхто у Верноi нiхто не довiдався про його тимчасову вiдсутнiсть. Його серце належало Івон; там, де вiн прожив усе життя до сьогоднi, вiн може писати вiршi й знайти свое щастя.
Девiд пiдвiвся, струсив зi себе неспокiй i нестяму, яка спокушала його пуститися в дорогу. Вiн рiшуче подивився в тому напрямку, з якого прийшов. Поки вiн повернувся тiею самою дорогою у Верной, його бажання до мандрiв вивiтрилося. Вiн минув кошару, i вiвцi заметушилися вiд його крокiв, зiгрiваючи йому серце знайомими звуками. Вiн безшумно прошмигнув у свою кiмнатку й лiг там, вдячний, що його ноги оминули лихо нових дорiг тiеi ночi.
Як добре вiн знав жiноче серце! Наступного вечора Івон була бiля криницi при дорозi, де молодь збиралася, щоб дати роботу кюре. Куточком ока вона шукала Девiда, хоча ii зiмкненi вуста здавалися невблаганними. Вiн спiймав ii погляд; зiрвав з ii вуст зречення ii злих слiв, а по дорозi додому – i поцiлунок.
Через три мiсяцi вони побралися. Мудрий батько Девiда процвiтав. Вiн влаштував iм весiлля, про яке чули за тридев’ять земель. Обох молодих людей любили в селi. Вулицями пройшла процесiя, влаштували танцi; гостей розважав ляльковий театр й акробат iз Дре.
Минув рiк, батько Девiда помер. Вiвцi й будинок перейшли до нього. Вiн вже мав найбiльш гожу дружину в селi. Івон тримала цеберка й казани в такiй чистотi, що iхнiй блиск заслiплював на сонцi. Але подивiться-но на двiр, на клумби, такi охайнi, що зiр миттю повертався. А ii спiв було чути аж до каштана над кузнею П’ера Груно.
Але настав день, коли Девiд дiстав папiр зi шухляди, в яку давно нiхто не зазирав, i почав гризти кiнчик олiвця. Знову прийшла весна й торкнулася його серця. Вiн, напевно, справдi поет, бо про Івон було забуто. Ця нова чарiвнiсть землi приворожувала його своею магiею i грацiею. Аромат лiсiв i лугiв розворушили в ньому дивнi почуття. Щодня вiн вирушав з отарою, а повертався поночi. Але тепер вiн вмостився вiд огорожею i строчив слова на паперi. Вiвцi розбрелися, а вовки збагнули, що вiршi, хоч i важко даються, дають iм легку здобич, вiдважилися вийти з лiсу й цупили його ягнят.
Збiрка вiршiв Девiда бiльшала, а отара зменшувалася. Нiс, як i язик Івон, ставали все гострiшими. Їi пательнi й казанки ставали все тьмянiшими, але очi палали. Вона вказала поетовi на те, що через його недогляд отара зазнае втрат, i так вiн накличе лихо на iхнiй дiм. Девiд найняв хлопця, щоб той дивився за вiвцями, сам закрився у своiй кiмнатцi нагорi хати й писав бiльше вiршiв. Хлопець, поет у душi, хоч i не в дiлi, весь час спав. Вовки часу ж не гаяли й миттю розкусили, що сон втiк недалеко вiд поезii; тож отара стала ще меншою. Поганий настрiй Івон зростав пропорцiйними темпами. Бувало, вона ставала серед подвiр’я i лаяла Девiда через вiкно, тодi ii можна було почути аж за каштаном над кузнею П’ера Груно.
Пан Папiно, добрий, мудрий, старий нотарiус, який любив втручатися в чужi справи, це побачив, бо нiчому не вдавалося прошмигнути повз його нiс. Добряче пiдкрiпившись тютюном, вiн пiшов до Девiда й сказав:
– Друже Мiньйо, я поставив печатку на свiдоцтвi про шлюб твого батька. Менi б не хотiлося ще ставити печатку на документi про банкрутство його сина. але до цього йде. Я кажу це як старий друг. Слухайте ж, що я маю сказати. Ваше серце, як я розумiю, лежить до поезii. У Дре в мене е друг, монсеньйор Брiль – Жорж Брiль. Вiн мешкае в будиночку, заваленому книгами. Вiн вчений муж; щороку iздить у Париж; сам написав кiлька книг. Вiн може сказати, коли збудували катакомби, як дiзналися назви зiрок i чому в пiсочника довгий дзьоб. На формi та змiстi поезii вiн знаеться так само добре, як ви – на беканнi овець. Дайте йому почитати своi вiршi. Тодi будете знати, чи варто вам продовжувати писати, чи краще присвятити всю свою увагу роботi й жiнцi.
– Напишiть йому, – сказав Девiд, – Шкода, що ви ранiше про це не сказали.
Зi сходом сонця наступного ранку вiн вже був на шляху в Дре, зi в’язкою дорогоцiнних вiршiв за пазухою. Ополуднi вiн змахнув пил iз черевикiв пiд дверима мосье Брiля. Той вчений чоловiк розiрвав печатку на листi мосье Папiно й поглинув змiст листа через своi блискучi окуляри, як сонце витягуе воду. Вiн повiв Девiда у свiй кабiнет i посадив на невеличкий острiвець у морi книжок.
Мосье Брiль мав совiсть. Вiн не вiдступив перед масою скручених рукописiв завтовшки з довжину пальця, а розгладив iх на колiнi й узявсяв читати. Мосье Брiль нiчого не залишав поза своею увагою i свердлив поглядом всю цю купу, як черв’як впиваеться в горiх у пошуках ядра.
Девiд тим часом сидiв без дiла й тремтiв вiд вигляду такоi кiлькостi лiтератури. У нього аж у вухах гудiло. У нього не було нi мапи, нi компаса, щоб зорiентуватиися в цьому морi. Пiвсвiту, думав вiн, пише книжки.
Мосье Брiль добрався до останньоi сторiнки. Тодi зняв окуляри й протер iх хустинкою.
– Як там мiй старий друг Папiно? – спитав вiн.
– Здоровий, як дуб, – сказав Девiд.
– Скiльки у вас овець, мосье Мiньйо?
– Три сотнi й ще дев’ять було вчора, коли iх лiчив. Нещаслива отара. До такоi кiлькостi ми дiйшли вiд восьмиста п’ятдесяти.
– Ви маете жiнку, дiм i живете в добрi. Вiвцi дали вам досить прибутку. Ви ходили з ними в поле, жили на свiжому повiтрi та iли солодкий хлiб насолод. Вам всього лиш треба було пильнувати й лежати на лонi природи, слухаючи свист дроздiв у гаю. Я маю рацiю?
– Так i було, – сказав Девiд.
