Круговерть

скачать книгу бесплатно

Круговерть
О. Генрi

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Мало хто з письменникiв мае таку широку читацьку аудиторiю, як О. Генрi (1862–1910). Його новели читають у всьому свiтi, читають усi: робiтники, вченi, «бiлi комiрцi», селяни, лiтнi люди i молодь, i особливо – пiдлiтки. Кожний читач знайде тут за своiм уподобанням захоплюючий сюжет, дотепний жарт, маленьку драму i веселу iсторiю, але також знайде i щось бiльше – щось таке, що й досi е секретом надзвичайноi популярностi творiв О. Генрi.

Новели з двох збiрок – «Просто бiзнес» i «Круговерть» – увiйшли в цю книгу. Палiтра гумору багата фарбами та вiдтiнками. У знаменитiй новелi «Викуп за Вождя Червоношкiрих» життева ситуацiя обертаеться догори дригом: двое шахраiв викрадають у багатiя единого синочка, щоб отримати викуп, але на них чекае несподiванка…

О. Генри

Круговерть

© Є. М. Тарнавський, В. Є. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Просто бiзнес

Просто бiзнес

Гадаю, ви всi хоча б щось знаете про сцену й акторiв. Адже так чи iнакше контактували з театрами, читали газетних критикiв i жарти в тижневиках про «Рiалто»[1 - «Рiалто» – вiдома готельна мережа, а також вулиця.], милих дiвчаток iз хору й трагiкiв iз довгими патлами. Припускаю, що стислий перелiк ваших уявлень про таемничу сцену буде зводитися до чогось такого.

Провiднi акторки мають п’ятьох чоловiкiв i гору коштовностей, не кращих нiж у вашоi власноi дружини, бо фальшивих. Фiгури мають не гiршi нiж у краль, бо користуються накладками. Дiвчатка з кордебалету жити не можуть без перекису водню, фанатiв, «паккардiв» i Пiттсбурга. Додому повертаються трамваями або пiшки. Вибагливi акторки вимагають на Бродвеi в Нью-Йорку ролi комiчних молодиць для своiх матерiв та iхнiх тiтоньок на гастролях. Справжне iм’я Керлi Бельвю – Бойл О’Келi. Свою маячню, записану на грамофонi, Джон Мак-Каллоу украв iз першоi редакцii спогадiв Еллен Террi. Джо Вебер – кумеднiший, нiж І. Г. Сотерн, а Генрi Мiллер хутко старiе.

Усi учасники трупи, виходячи з театру, вночi цмулять шампанське та iдять омарiв до полудня наступного дня. Та що там, кiноiндустрiя перемолотила аж цiлу купу театральних акторiв.

Тепер мало хто з нас знае щось про реальне життя театралiв. А якби знали, то цей фах мiг бути поширенiшим, нiж зараз. Ми зиркаемо на виконавцiв зизом, сповненим поблажливоi переваги, потiм iдемо додому та, як мавпи, повторюемо iхнi жести та iнтонацii перед своiми дзеркалами.

Останнiм часом у товариствi багато плiткують про акторську братiю. Подейкують, що замiсть гульвiс i шанувальникiв дiамантiв там зiбралися пiдприемцi, науковцi й аскети разом зi своiми дiтьми, будинками та бiблiотеками. Вони мають повно нерухомостi та ведуть своi приватнi справи настiльки впорядковано й настiльки нецiкаво, як i будь-хто з наших добропорядних громадян, котрi прив’язанi до кругообiгу комiрного, цiни на газ, вугiлля, лiд i податкiв.

Яка з цих версiй реальна, а яка нi – вирiшувати не тут. Я ж пропоную вам лише одну маленьку iсторiю про двох мандрiвних акторiв, i на пiдтвердження ii правдивостi можу продемонструвати вам лише темну плямку на чавуннiй клямцi вхiдних дверей старого Театру Кiтора, залишену там вiд штовхання руками в рукавичках, занадто нетерплячими, щоб обернути ii. Там я востанне бачив, як Черрi прошмигнула до роздягальнi, неначе ластiвка у свое гнiздо, як завжди, вчасно до хвилини, щоб переодягнутися для черговоi ролi.

Команда водевiлю «Гарт i Черрi» була талановитою. Боб Гарт вештався схiдними та захiдними околицями впродовж чотирьох рокiв iз змiшаною програмою, що складалася з монологу, трьох блискавичних перевдягань iз пiснями, кiлькох пародiй на знаменитих iмiтаторiв i метушливого танцю, яким дуже захоплювався контрабасист оркестру. Це найкращий доказ хорошоi роботи.

Найбiльше задоволення, яке може отримати актор, це стати свiдком жалюгiдного провалу своiх конкурентiв, котрi лише ганьблять сцену. Для того, щоб влаштувати собi таке задоволення, такий лицедiй часто покидае сонячний куточок Бродвею, щоби побачити принесення себе в жертву з боку свого не такого обдарованого колеги. Хоча iнколи дехто ласий на чуже фаско навiть вдаеться до найскладнiшоi вправи для м’язiв актора – вiн аплодуе.

Одного вечора Боб Гарт презентував свое серйозне, вiдоме за водевiлями обличчя у вiконцi театральноi каси суперника, й отримав свiй квиток на мiсце в партерi.

Номери A, B, C i D оголошували один за одним, i вони миттю вiдходили в небуття, глибоко занурюючи пана Гарта в похмурий настрiй. Іншi глядачi лементували, сiпалися, свистiли й аплодували, але Боб Гарт, сама енергiя та харизма, сидiв iз гнiтючим виразом обличчя i руками, розведеними настiльки далеко, як пiдлiток, який тримав моток вовни для своеi бабусi, котра змотуе ii в клубок.

Аж тут розпочався номер H, «Гiрчиця», i вiдвiдувач раптом випрямився. H був щасливим алфавiтним провiсником Вайнони Черрi, котра виконувала «характернi пiснi з перевтiленнями». Сама Черрi була дрiбна, але вона майстерно виконувала кожен номер. Спершу продемонструвала делiкатну юнку в ситцевiй сукенцi з кошиком штучних ромашок, яка невинно повiдомляла, що в старому шкiльному будиночку, крiм арифметики й iменникiв, можна вивчити ще й iншi речi, особливо «коли вчитель затримуе пiсля урокiв». Махнувши кiнчиком ситцевого платтячка, вона блискавично зникала й у мить з’являлася вишуканою «парижанкою», адже мистецтво завиграшки зближае мiж собою старий червоний млин i Мулен Руж[2 - Мулен Руж (з фр. буквально перекладаеться як «червоний млин») – знамените класичне кабаре в Парижi, створене 1889 року.]. А тодi…

А тодi самi знаете що. Це знав i Боб Гарт, але вiн побачив також i щось iнше. Вiн збагнув, що Черрi е единою професiоналкою, котра найкраще пасувала на роль Гелен Граймс у скетчi, який вiн написав i тримав у своiй валiзi. Певна рiч, Боб Гарт, як i будь-який iнший пересiчний актор, бакалiйник, газетяр, професор, маклер або фермер, мав десь приховану власну п’есу. Такi тримають у валiзах, дуплах дерев, столах, копицях сiна, вiддiленнях для паперу, внутрiшнiх кишенях, сейфах, шкатулках i лантухах для вугiлля, чекаючи на появу чергового пана Фромена[3 - Чарльз i Денiел Фромени – вiдомi американськi продюсери та режисери кiнця XIX ст.]. Їх iснуе до п’ятдесяти семи рiзних типiв.

Але скетчу Боба Гарта не судилося закiнчити життя в слоiку для маринаду. Вiн назвав його «Забави для мишей». З того часу, як автор його написав, вiн тримав цю звiстку в таемницi й ховав в очiкуваннi, поки знайде кандидатку, котра пасуе до його концепцii ролi Гелен Граймс. А тут вiн уздрiв i саму Гелен, iз усiею ii безневинною невимушенiстю, молодiстю, жвавiстю та бездоганним вiдчуттям сцени, навiть на його критичний смак.

Пiсля того, як виступ скiнчився, Гарт знайшов у касi менеджера й отримав домашню адресу Черрi. Наступного дня о п’ятiй вiн подзвонив у дверi миршавого старого будиночка у Вест-Фортiсi та подав свою вiзитiвку.

При свiтлi дня, у старосвiтськiй блузцi та звичайнiй вовнянiй спiдницi, iз пiдiбраним волоссям та очима сестри милосердя, Вайнона Черрi могла б грати роль Пруденс Вайс, доньки диякона, у великiй ненаписанiй драмi з життя Новоi Англii, яку ще нiхто не iнсценiзував.

– Я бачила вашу виставу, пане Гарт, – повiдомила господиня пiсля того, як ретельно оглянула вiзитiвку гостя. – З якоi причини ви хотiли мене бачити?

– Я переглянув ваш виступ минулого вечора, – заявив Гарт. – Я написав скетч, який нiкому ще не показував. Вiн розрахований для двох, i, гадаю, ви можете виконати в ньому другу роль. Я вирiшив, що варто побачити вас задля цього.

– Проходьте до вiтальнi, – запросила панна Черрi. – Я давно очiкувала чогось такого. Адже бiльше хотiла б грати, а не перевтiлюватися.

Боб Гарт сягнув до своеi кишенi по заповiтнi «Забави для мишей» i прочитав ii уголос.

– Прочитайте ще раз, будь ласка, – попросила панна Черрi.

Пiсля цього вона вказала, як ii можна покращити – ввести роль посланця замiсть телефонного дзвiнка, обiрвати дiалог безпосередньо перед кульмiнацiею, коли персонажi боролися за револьвер, i цiлком змiнити слова та дii Гелен Граймс у мiсцi, де ii доймають ревнощi. Гарт визнав слушними всi ii правки й не сперечався. Адже юнка вiдразу ж помiтила всi слабкi мiсця скетчу. Це була iнтуiцiя жiнки, якоi йому бракувало. Наприкiнцi iхньоi бесiди Гарт був уже готовий закластися своiми навичками, досвiдом i заощадженнями своiх чотирьох рокiв у водевiлях, що «Забави для мишей» розцвiтуть у багаторiчну квiтку в гастрольному садочку. Панна Черрi була розважливiшою. Пiсля тривалого морщення ii гладенького молодого чола й постукування об своi маленькi бiлi зубчики кiнчиком олiвця вона нарештi дала свою вiдповiдь.

– Пане Гарт, – повiдала вона. – Менi здаеться, що ваш скетч матиме успiх. Ця роль Граймс написана наче зумисне для мене. Я можу ii зiграти так, що вона видiлятиметься, як полковник Сорок четвертого полку посеред базару. І я бачила вашу роботу. Знаю, що ви можете зробити з iншою роллю. Але бiзнес е бiзнес. Скiльки ви отримуете на тиждень за номер, який виконуете зараз?

– Двiстi, – вiдповiв Гарт.

– А я отримую сто за свiй, – правила свое Черрi. – Це звична знижка для жiнки. Але я живу на них i щотижня вiдкладаю кiлька банкнот пiд цеглу в старому коминi на кухнi. Менi подобаеться сцена, я люблю ii, але е ще дещо, що люблю ще бiльше – це маленька хатинка в провiнцii, яку куплю колись, з рябими курми та шiстьма качками, що тиняються навколо двору. А тепер дозвольте менi сказати вам, пане Гарт, що мене цiкавить лише бiзнес. Якщо ви хочете, щоб я грала у вашому скетчi, я це зроблю. І вiрю, що нам це до снаги. Але я ще дещо хочу сказати. Маю повiдомити, що в моему характерi немае жодних дурниць, i я працюю на сценi за те, що менi платять, так само, як iншi дiвчата працюють у крамницях чи офiсах. Я збиратиму грошi, щоб утримувати себе, коли вже буду застара для театральних вибрикiв. Нiякого будинку для лiтнiх людей або притулку для необачних актрис менi не треба. Якщо хочете зробити мене дiловим партнером, пане Гарт, без всiляких там витребеньок, то я в дiлi. Я дещо знаю про театральнi трупи, але хочу, щоб ми стали iнакшими. Хочу, щоб ви знали, що я працюю на сценi для того, аби щодня забирати певну суму коштiв у конвертi з нiкотиновими плямами на ньому в мiсцi, де його лизнув касир. Таке маю хобi – вiдкладати на похмурi дощовi днi у своему майбутньому. І хочу, щоб ви знали, яка я. Не знаю, як виглядае нiчний ресторан, бо п’ю лише немiцний чай, нiколи не теревенила з чоловiком бiля входу до театру й тримаю грошi в п’ятьох ощадних банках.

– Панно Черрi, – озвався Боб Гарт своiм спокiйним, серйозним голосом, – ви маете право висувати своi власнi умови. Фраза «лише бiзнес» налiплена на мiй капелюх i трафаретом вибита на моiй барсетцi. Увi снi я завжди бачу бунгало з п’ятьох кiмнат на пiвнiчному березi Лонг-Айленду, з японцем, котрий варить зупу з молюскiв i пече качку по-пекiнськи, а я на ганку, загорнений у пончо, гойдаюся в гамаку й читаю «У нетрях Африки» Стенлi[4 - Генрi Мортон Стенлi (1841–1904) – вiдомий валлiйський журналiст i визначний мандрiвник Африкою, котрий вiдкрив рiчку Конго, гiрську гряду Рувензорi, а також розгадав загадку витокiв Бiлого Нiлу.]. І бiльше нiкого навколо. Ви нiколи не цiкавилися Африкою, чи не так, панно Черрi?

– Нiколи, – пiдтвердила вона. – А що я намiряюся зробити зi своiми грошима, то це покласти iх у банк. Тепер можна отримати чотири вiдсотки рiчних за депозити. Я вже полiчила, що за десять рокiв буду мати прибуткiв десь близько 50 доларiв на мiсяць лише самих вiдсоткiв. Також я могла б навiть iнвестувати частину свого капiталу в дрiбний бiзнес, скажiмо, майстерню з пошиття капелюшкiв або салон краси, i заробити ще бiльше.

– Ну, – зауважив Гарт, – бачу, що вашi думки рухаються в правильному напрямку, так чи iнакше. Є багато акторiв, котрi чогось вартi, i вони також могли б вiдкладати дещицю на чорний день, якби не тринькали своi грошики. Дуже радий, що у вас правильний погляд на бiзнес, панно Черрi. Я мiркую так само й вважаю, що цей скетч подвоiть те, що ми зараз заробляемо, коли вдасться його iнсценiзувати.

Подальша доля скетчу «Забави для мишей» – це iсторiя всiх успiшних п’ес. Гарт i Черрi коротили ii, рiзали, переробляли, виконували хiрургiчнi операцii на реплiках, змiнювали фрази, повертали iх назад, доповнювали, перейменовували, повертали стару назву, переписували, замiнили стилет на пiстолет, повернули револьвер – пропустили скетч крiзь усi вiдомi процеси редагування та покращення.

Вони репетирували п’есу в порожнiй вiтальнi пансiонату, яку рiдко використовували до цього, поки не досягнули того, що старовинний годинник перед боем щоразу шипiв за уламок секунди до клацання незарядженого револьвера, який Гелен Граймс тримала в руцi пiд час репетирування хвилюючоi кульмiнацiйноi сцени.

Авжеж, це була захоплююча й бездоганна праця. На сценi ж використовували справжнiй револьвер 32-го калiбру, заряджений справжнiми набоями. Гелен Граймс, народжена на Дикому Заходi, майстернiстю та смiливiстю не поступалася Баффало Бiллу, до безтями закохана у Френка Дезмонда, особистого секретаря i конфiденцiйного помiчника зятя свого батька, «Арапахо»[5 - Арапахо – плем’я iндiанцiв, котрi жили в штатах Вайомiнг та Оклагома.] Граймса, короля рогатоi худоби й власника чвертi мiльйона доларiв i великого ранчо, яке, судячи з краевиду, розташоване десь у Дикому Полi або в Амагансеттi, що в штатi Нью-Йорк. Дезмонд (за межами сцени – пан Боб Гарт) носить онучi, мисливськi штани йподае свою адресу в мiстi Нью-Йорк, залишивши вас дивуватися, чому, що ж вiн робить у Дикому Полi або в тому ж таки Амагансеттi, i водночас метикувати, навiщо мiльйонеровi онучi на своему ранчо та ще й секретар на додачу.

Ну, так чи iнакше, але ви знаете так само добре, як i я, що ми всi любимо такi п’еси, визнаемо це чи нi – такий собi покруч «Синьоi Бороди-молодшого» та «Цимбелiна»[6 - «Цимбелiн» – п’еса Вiльяма Шекспiра, опублiкована вже пiсля його смертi.], якого грають росiяни.

У «Забавах для мишей» були лише двi з половиною ролi. Гарт i Черрi, звiсно, виконували двi з них, а половина дiсталася робiтнику сцени, котрий лише раз за всю виставу вибiгав на сцену в смокiнгу й панiчно лементував, що будинок оточили iндiанцi, а також, аби прикрутити газ в коминку за наказом хазяiна.

У скетчi була ще одна дiвчина – красуня з П’ятоi авеню – котра навiдувала ранчо й спромоглася зачарувати Джека Валентайна, коли той iще був заможним завсiдником клубiв на нижнiй Третiй авеню, до того, як той втратив усi своi статки. Ця дiвчина з’являлася на сценi лише на свiтлинi – Джек тримав ii портрет на коминку у вiтальнi в Дикому Полi. Гелен, природно, ревнувала.

А тепер – до захоплюючих подiй. Старий «Арапахо» Граймс однiеi ночi вмирае вiд грудноi жаби – це пошепки повiдомляе нам на сценi Гелен у присутностi лише його секретаря. І того ж дня фермер залишив 647 тисяч готiвкою у своiй бiблiотецi (на ранчо!), щойно отриманих за продаж череди худоби на Сходi (ось як чому ми платимо такi високi цiни за вiдбивну!). І грошi – наче корова язиком злизала. Джек Валентайн був единим, хто перебував поряд iз мiльйонером, коли той (буцiмто) дав дуба.

«Бог свiдок, я люблю його, але якщо вiн зробив це вчинок…» Ви ж усе розумiете? І тодi згадують про не надто пристойну дiвчину з П’ятоi авеню, котра так i не виходить на сцену. Чи можемо ми ii в чомусь звинувачувати, коли Театральний траст обмежуе цiни на квитки, а сукнi на спинi застiбае помiчник режисера, бо кравчинi зараз коштують занадто дорого?

Але постривайте. Настае кульмiнацiя. Гелен Граймс бiльше вже не може стримуватися. Вона переконуе себе в тому, що Джек Валентайн – не лише пiдступний, але й користолюб. Втрати 647 тисяч доларiв i коханця в галiфе для верховоi iзди з такими лампасами по боках, як температурна крива хворого на черевний тиф, цiлком достатньо, щоб вивести зi себе будь-яку шляхетну ледi. Ось так!

Вони стоять у бiблiотецi (на ранчо!), прикрашенiй головами лосiв на стiнах (хiба лосi жили колись в Амагенсеттi?), i починаеться розв’язка. Не знаю цiкавiшого мiсця у виставi, нiж розв’язка пiсля кульмiнацii.

Гелен вважае, що грошi поцупив Джек. Бо хто ще був там, щоб iх прихопити? Адже директор просидiв бiля каси, оркестр не покидав своiх мiсць у ямi i нiхто не мiг пройти повз швейцара Старого Джиммi, якщо тiльки не змiг би показати скайтер’ера або автомобiль як гарантiю власноi платоспроможностi.

Остаточно втративши голову, як ми й повiдомляли ранiше, Гелен каже Джеку Валентайну: «Розбiйник i злодiй, i, що ще гiрше, – викрадач довiрливих сердець, тебе чекае ось яка доля!»

У цьому мiсцi вона, певна рiч, вихоплюе надiйний револьвер 32-го калiбру.

«Але я буду милостивою, – править далi Гелен. – Ти житимеш, i це буде твоiм покаранням. Я тобi покажу, як легко могла б вiдправити тебе на смерть, яку ти заслуговуеш. Їi портрет на коминку. Я пошлю в ii вродливе личко кулю, яка мала б пронизати твое боягузливе серце».

І вона це робить. Немае жодних слiпих набоiв або помiчникiв, котрi гримають за сценою. Гелен стрiляе. Куля, справжня куля, дiрявить обличчя на фотографii i пiсля цього вражае приховану пружину розсувноi панелi в стiнi. Й ось панель вiд’iжджае, а там – зниклi 647 тисяч доларiв у стосиках банкнот i золота в мiшечках. Просто чудово. Ви ж знаете, як це. Черрi впродовж двох мiсяцiв вправлялася з мiшенню на даху свого пансiону. Таке вимагае прицiльноi стрiлянини. У скетчi дiвчинi довелося цiлити в мiдне кружальце лише три дюйми в дiаметрi, прикрите шпалерами. І вона мала стояти безпосередньо в тому самому мiсцi щовечора, i свiтлина мала стояти в точно такому ж мiсцi, i стрiляти треба було щоразу впевнено та несхибно.

Певна рiч, старий «Арапахо» сховав скарби в таемне мiсце i, звiсно, Джек нiчого не взяв, крiм своеi платнi (що можна було б квалiфiкувати як «отримання грошей за обтяжливих обставин», але це вже iнша iсторiя); i, певна рiч, нью-йоркська дiвчина була справдi заручена з пiдрядником у Бронксi; тому Джек i Гелен щасливо закiнчують сцену в подвiйному нельсонi[7 - Подвiйний нельсон – прийом у боротьбi: борець просовуе обидвi руки пiд пахви супротивника й тисне йому на шию.].

Пiсля того, як Гарт i Черрi вимуштрували «Забави для мишей» до iдеалу, вони провели пробний виступ. Успiх був шалений. Це був один iз тих рiдкiсних проявiв таланту, який затоплюе театр згори донизу. Балкон ридав, а партер фактично плавав у морi слiз.

Пiсля прем’ери театральнi агенти повали буквально переслiдувати Гарта та Черрi, тицяючи iм для пiдписання контракти й авторучки. П’ятсот доларiв на тиждень – ось у що це вилилося.

Того вечора о пiв на дванадцяту Боб Гарт зняв капелюха й побажав Черрi гарноi ночi бiля дверей ii пансiонату.

– Пане Гарт, – сказала вона в задумi, – зайдiть-но досередини всього на кiлька хвилин. У нас тепер з’явився шанс зробити щось добре й заробити грошенят. Що треба зробити, то це скоротити витрати до цента, наскiльки це можливо, щоб зберегти все, що ми заробимо.

– Атож, – погодився Боб. – Така справа важлива. Можемо скористатися вашим досвiдом – банкiвською системою. А я щоночi марю про те бунгало з японським кухарем i нi душi навколо. Усе, що може збiльшити нашi чистi прибутки, вартуе моеi уваги.

– Зайдiть досередини на кiлька хвилин, – повторила Черрi свое прохання, усе ще залишаючись у глибокiй задумi. – Я маю пропозицiю для вас, як суттево скоротити нашi витрати, i це допоможе вам iз вашим майбутнiм, а менi – з моiм. І це – дiлова пропозицiя.

«Забави для мишей» йшли з надзвичайним успiхом у Нью-Йорку впродовж десятьох тижнiв – хороший показник для театрального скетчу, а потiм iз ними поiхали в провiнцiю. Не вдаючись у деталi, можна сказати, що це була дуже популярна вистава упродовж двох рокiв, без навiть найменшого падiння популярностi.

Сем Паккард, директор Театру Кiтора в Нью-Йорку, так казав про Гарта та Черрi:

– Найпоряднiша й найкраща маленька трупа, яка будь-коли приiжджала на гастролi. Настiльки приемно читати iхнi iмена на афiшi. Тихi, працьовитi, жодних iстерик на кшталт Джоннi та Мейбл, на роботу приходять iз точнiстю до хвилини, прямують додому пiсля виступу, i кожен iз них порядний, як справжня ледi. Не очiкую, що колись матиму справу з акторами, котрi спричинятимуть настiльки мало проблем i викликатимуть бiльше поваги до цього фаху.

А тепер, пiсля такого довгого лущення шкарлупи, ми дiсталися до ядра цiеi iсторii.

Наприкiнцi свого другого сезону «Забави для мишей» повернулися до Нью-Йорка для нового виступу на вiдкритих естрадах i лiтнiх театрах. Там нiколи не виникало якихось негараздiв iз потраплянням у програму. Боб Гарт майже сплатив свое бунгало, i Черрi мала стiльки банкiвських книжок, що була змушена придбати в кредит книжкову шафу, щоб мати, де iх тримати.

Я кажу вам так, аби запевнити, навiть якщо ви не можете в це повiрити, що багато, дуже багато людей на сценi – це люди з неабиякими амбiцiями, так само, як слуга хоче стати президентом, або бакалiйник, котрий хоче придбати будиночок у Флетбушi[8 - Флетбуш – околиця Бруклiна.], або жiнка, котра прагне змiн на краще. І сподiваюся, що менi дозволять сказати, не для публiкацii, що для того, щоб досягнути успiху, вони часто творять справжнi дива.

А тепер послухайте.

На першiй виставi «Забав для мишей» у театрi «Вестфалiя» в Нью-Йорку Вайнона Черрi дуже нервувала. Коли вона вистрелила у свiтлину кралi на коминку, куля, замiсть того щоб продiрявити фото, а потiм ударити в кружальце, поцiлила в нижнiй лiвий бiк шиi Боба Гарта. Вiд несподiванки Гарт упав, як пiдкошений, тодi як Черрi артистично втрачала свiдомiсть.

Глядачi вирiшили, що iм показують комедiю, а не трагедiю, в якiй учасники одружуються або миряться, зааплодували з великим захопленням. Єдиний чоловiк, котрий зберiг голову холодною, – такий завжди з’являеться в подiбних випадках, – опустив завiсу, i два гурти працiвникiв сцени шанобливо й акуратно забрали Гарта та Черрi зi сцени. Почався новий номер, i веселощi продовжилися.

Театрали знайшли бiля входу молодого лiкаря, котрий чекав на пацiента з букетом iз рожевих троянд. Медик уважно оглянув Гарта й вiд душi зареготав.

– Про вас напишуть у газетах, старий друже, – таким був його дiагноз. – Ще б на два дюйми лiворуч, i вам би перебило сонну артерiю. А тепер нехай реквiзитор перев’яже рану шматком мережива з плаття якоiсь дiвчини й гайда додому, щоб вас перев’язав районний лiкар, тодi з вами все буде гаразд. Даруйте, але я маю справдi серйозний випадок.

Пiсля цього Боб Гарт звiв погляд i почав почуватися краще. А потiм туди, де вiн лежав, зайшов Вiнченте, мандрiвний жонглер, справжнiй майстер своеi справи. Вiнченте був серйозним чоловiком iз Братлборо[9 - Братлборо – мiсто в окрузi Вiндем у штатi Вермонт.]. Вдома його звали Семом Грiггсом, i вiн посилав iграшки та солодощi додому двом своiм маленьким донечкам iз кожного мiста, в якому виступав. Вiнченте iздив тими самими краями, що й Гарт iз Черрi, i був iхнiм приятелем у мандрах.

– Бобе, – серйозно зронив Вiнченте, – я дуже радий, що не сталося гiршого. Бо маленька ледi себе вже не тямить.

– Хто не тямить? – поцiкавився Гарт.

– Та Черрi, – пояснив жонглер. – Ми не знали, наскiльки серйозно ви пораненi, тому тримали ii подалi. Знадобилися директор i ще трое дiвчат, щоб ii втримати.

– Упевнений, що це була випадковiсть, – сказав Гарт. – І на Черрi не гнiваюся. Вона кепсько почувалася, iнакше б не змогла таке вчинити. Тому немае нiяких образ. Вона дуже дiлова. Лiкар каже, що вже за три днi я знову буде працездатний. Нехай не переживае.

– Чоловiче, – серйозно зазначив Сем Грiггс, наморщивши свое старе, м’яке та зморшкувате чоло. – Ви людина чи машина? Черрi плаче через вас, лементуе «Бобе, Бобе» щосекунди, а вони ii хапають за руки i не пускають до вас.

– А що з нею? – перепитав Гарт iз широко виряченими очима. – Скетч за три днi знову зможемо показувати. Лiкар каже, що я не дуже постраждав. Вона не втратить половини тижневоi зарплати. Я знаю, що це нещасний випадок. То що з нею не так?

– Ви, мабуть, або слiпий, або бовдур, – зауважив Вiнченте. – Дiвчина вас кохае i мало з розуму не сходить через ваше поранення. Що з вами? Чи вона для вас нiчого не означае? Хотiв би я, щоб ви почули, як вона вас кличе.

– Кохае мене? – не повiрив Боб Гарт, пiдiймаючись iз купи декорацiй, на якiй лежав. – Черрi мене кохае? Нi, це неможливо.

– Хотiв би я, щоб ви могли ii бачити й чути, – гмикнув Грiггс.

– Але, чоловiче, – Боб Гарт опустився на крiсло, – це абсолютно неможливо. Це неможливо, скажу я вам. Я нiколи навiть не мрiяв про таке.

– Тут, – сказав мандрiвний жонглер, – нiхто не може помилитися. Вона до безтями закохана у вас. Як можна бути таким слiпим?

– Але милий Боже, – дивувався Боб Гарт, спинаючись на ноги, – це даремно. Вже запiзно, скажу я вам, Семе, занадто пiзно. Цього не може бути. Це неможливо. Повне нерозумiння.

– Вона плаче за вами, – наполягав мандрiвний жонглер. – З кохання до вас ii трое заледве можуть втримати, i волае ваше iм’я так гучно, що вони не наважуються пiдняти завiсу. Прокиньтеся, юначе.

– З кохання до мене? – вибалушив очi Боб Гарт. – Хiба ж я не сказав вам, що вже запiзно? Адже ми з Черрi взяли шлюб ще два роки тому!

Золото, що блиснуло

Розповiдь iз моральним пiдтекстом завжди схожа на хоботок комара. Вона набридае вам, а потiм впорскуе крапельку отрути, щоби роздратувати вашу совiсть. Тож нумо спершу почнiмо з моралi, аби покiнчити з нею. Не все золото, що блищить, але мудра та дитина, яка закупорюе корком свою пляшечку з кислотою для дослiдiв.

Там, де Бродвей огинае рiг площi, на якiй стовбичить Справжнiй Джордж[10 - Справжнiй Джордж – пам’ятник Джорджу Вашингтону.], розташований маленький «Рiалто». Там можна побачити акторiв iз околицi й дiзнатися iхне гасло.

– Нi, кажу я Фромену, ви не зможете мене отримати дешевше нiж за два долари п’ятдесят центiв за виступ, iнакше я йду геть.

На захiд i на пiвдень вiд оселi трагiкiв простяглися одна чи двi вулицi, де жителi iспансько-американськоi колонii туляться для того, щоб урвати собi хоч трохи тропiчного тепла на цiй холоднiй пiвночi. Центром життя в цiй дiльницi е «Ель-Реф’юджiо», кафе i ресторан, який обслуговуе легковажних вигнанцiв iз Пiвдня. З Чилi, Болiвii, Колумбii, неспокiйних республiк Центральноi Америки та запальних островiв Вест-Індii прибувають сеньйори в плащах i сомбреро, котрих викидають, як палючу лаву, полiтичнi виверження у своiх краiнах. Сюди вони приходять, аби снувати плани, виграти час, залучити кошти, зацiкавити флiбустьерiв, нелегально переправити зброю та боеприпаси, провернути своi оборудки. В «Ель-Реф’юджiо» вони знаходять атмосферу, в якiй почуваються як риба у водi.

У ресторанi «Ель-Реф’юджiо» подають страви, особливо приемнi для вихiдцiв iз краiн Козерога та Рака. Там заради альтруiзму ми змушенi ненадовго зупинити цю iсторiю. О, гурмане, втомлений кулiнарними вивертами галльського шеф-кухаря, тобi треба до «Ель-Реф’юджiо»! Тiльки там можна знайти особливу рибу, iкталура блакитного[11 - Ікталур блакитний – сом iз роду iкталур родини iкталурових, ряду сомоподiбних. Інша назва – «бiла кiшка».] з Мексиканськоi затоки, запеченого по-iспанськи. Помiдори надають iй барви, iндивiдуальностi та душi, чилiйська капуста даруе iй пiкантностi, оригiнальностi та краси, а незнанi трави дарують винятковiсть i таемничiсть… Увiнчування ii досконалостi заслуговуе окремого речення. Навколо неi, над нею, пiд нею, бiля неi – але нiколи в нiй – нависае ефiрна аура, настiльки тонка та делiкатна, що лише Товариство психiчних дослiджень може визначити ii походження.

І не кажiть, що в «Ель-Реф’юджiо» в рибу кладуть часник. Це швидше дух часнику, що пролiтае повз, легко поцiлувавши страву, увiнчану петрушкою, так само як поцiлунки в життi е «безнадiйною фантазiею того, коли вдаеш, що цiлуеш вуста, призначенi для iнших»[12 - Цитата з поезii Альфреда Теннiсона (1809–1892) – англiйського поета-романтика.]. А потiм, коли офiцiант Кончито приносить вам тарiлку коричневих бобiв i карафку вина, яке не без зупинок приiхало з Порту до «Ель Реф’юджiо» – ah, Dios[13 - Ah, Dios (iсп.) – О, Боже!]!

Якось iз океанського лайнера лiнii Гамбург–Америка, який стояв на причалi № 55, зiйшов генерал Перрiко Хiменес Вiллабланка Фалькон, пасажир iз Картахени. Генерал барву обличчя мав мiж рябою та гнiдою, його талiя становила сорок два дюйми, а зрiст – п’ять футiв чотири дюйми з пiдборами в стилi Людовика XV. Вiн мав вуса власника тиру, носив одiж техаського конгресмена й напускав на себе пихатий вигляд делегата з необмеженими повноваженнями.

Генерал Фалькон достатньо добре знав англiйську, щоб поцiкавитися, як зайти на вулицю, де стояв «Ель-Реф’юджiо». Коли ж вiн дiстався до цiеi дiльницi, то побачив оголошення на вiтринi представницького будинку з червоноi цегли, на якому було написано Hotel Espanol. У вiкнi виставили аркуш паперу, на якому написали: Aqui se habla Espa?ol[14 - Aqui se habla Espa?ol (iсп.) – тут розмовляють iспанською.]. Генерал увiйшов упевненим, що це дружнiй порт.

У затишному кабiнетi сидiла панi О’Браен, власниця закладу. Вона мала свiтле – нi, бездоганно бiляве волосся. Щодо iншого, то вона була люб’язна й мала видатнi форми. Генерал Фалькон пiдмiв своiм капелюхом iз широкими крисами пiдлогу й вичавив кiлька iспанських слiв, якi звучали як петарди, що ляскають у вогнi.

– Іспанець чи даго[15 - Даго – загальна назва iталiйцiв, португальцiв i пiвденноамериканцiв латинськоi раси.]? – чемно поцiкавилася панi О’Браен.

– Я колумбiець, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю iспанською. У вашому вiкнi написано, що тут балакають iспанською. Як же це?

– Але ж ви тiльки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.

У готелi «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кiмнату й облаштувався в нiй. Пiд вечiр вiн вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамiрного мiста Пiвночi. Коли вiн прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браен.