скачать книгу бесплатно
Мiста, пихатi аж до краю,
Одне одному кажуть щось.
Одне – з гiр мого краю,
А iнше з пляжу озвалось.
Р. Кiплiнг
Уявiть собi роман про Чикаго або про Баффало, скажiмо, або Нешвiлл, що у штатi Теннессi! У Сполучених Штатах е лише три великi мiста, що увiйшли iсторiю – Нью-Йорк, певна рiч, Новий Орлеан, i найбiльше за всiх – Сан-Франциско.
Френк Норрiс
Схiд – це Схiд, а Захiд – це Сан-Франциско, як кажуть калiфорнiйцi. Калiфорнiйцi – це окрема раса людей, а не просто мешканцi цього штату. Вони – жителi пiвдня Заходу. Хоча чиказцi не менш залюбленi у свое мiсто, але коли ви питаете, чому саме, вони затинаються й прочинають торочити про якусь озерну рибу та нову будiвлю «Вiльних братiв»[63 - «Вiльнi брати» – релiгiйний орден, створений Лондонi 1730 року, який мав своi будинки по всьому свiту.]. А калiфорнiйцi звертають увагу на деталi.
Звiсно, вони вдадуться до аргументу про клiмат, який у них дуже хороший, поки ви мiзкуете про своi рахунки за вугiлля та спiдню бiлизну. Але коли вони хибно витлумачать вашу мовчанку як згоду, на них нападае божевiлля, i вони видають «мiсто Золотих Ворiт»[64 - «Мiсто Золотих Ворiт» – евфемiзм стосовно Сан-Франциско.] за Багдад Нового Свiту. Щодо цього не варто сперечатися. Але, любi моi родичi за лiнiею Адама та Єви, ви надто поквапитеся, якщо тицьнете пальцем у мапу зi заявою: «У цьому мiстi не може бути жодноi романтики, бо що в ньому може статися?» Атож, це смiливий, але необачний вчинок – кинути одним реченням виклик iсторii, романтицi, Ренду та Мак-Неллi[65 - Видавництво Ренда та Мак-Неллi випускало географiчнi атласи, мапи та путiвники.].
«Нешвiлл – мiсто, логiстичний порт i столиця штату Теннессi; розташоване на рiчцi Кемберленд i на перетинi шляхiв залiзницi Пiвнiчна Каролiна – Сент-Луiс i Луiсвiльсько-Нешвiльськоi залiзницi. Це мiсто вважаеться найважливiшим центром освiти на Пiвднi».
Я злiз iз потяга о восьмiй вечора. Марно намагаючись знайти прикметники в лексиконi, змушений вдатися до термiнологii фармацевтiв.
Вiзьмiть 30 часток лондонського туману, десять часток малярii, 20 часток витоку газу; 25 часток роси, зiбраноi на цегельнi при сходi сонця i 15 часток запаху козолисту. Усе перемiшати.
Ця сумiш дасть вам приблизне уявлення про дощ у Нешвiллi. Вiн не такий запашний, як нафталiновi кульки, i не такий густий, як горохова зупа, але й цього досить – дихати можна.
Я iхав до готелю в якомусь вiзку. Менi довелося докласти зусиль, аби не подертися на дах i не зiмiтувати Сiднi Картона[66 - Сiднi Картон – персонаж роману Чарльза Дiккенса «Повiсть про два мiста».]. Цей транспорт тягнув звiр iз минулоi епохи, а керувало ним щось темне й емансиповане.
Я був втомлений i засинав на ходу, тому коли нарештi дiстався готелю, то поспiхом заплатив возiю п’ятдесят центiв, якi вимагала ця iстота, а чайовi були такi самi. Я знав iхнi звички, але дуже не хотiв почути, як воно скаржиться на старого господаря або патякае про те, як жилося «до вiйни».
Цей готель був унiкальним, його описували як «оновлений». Це означало: на 20 тис. доларiв нових мармурових колон, керамiчноi плитки, електричних свiтильникiв i мiдних плювальниць у вестибюлi, а також новий Розклад руху та по лiтографii якоiсь гори в Джорджii у кожному просторому номерi нагорi. Керiвництво поводилося бездоганно, обслуговування – взiрець вишуканоi пiвденноi люб’язностi, службовцi такi самi повiльнi, як i равлики, i такi ж сердешнi, як Рип ван Вiнкль[67 - Рип ван Вiнкль – персонаж однойменноi новели Вашингтона Ірвiнга.]. А харчування вартувало подорожi за тисячу миль. У свiтi немае ще одного такого готелю, в якому можна скуштувати курячоi печiнки en brochette[68 - En brochette (франц.) – на шпажцi.].
За вечерею я спитав у темношкiрого офiцiанта, чи в мiстi хоч щось вiдбуваеться. Вiн серйозно обмiркував мое запитання з хвильку, а потiм вiдповiв:
– Правду кажучи, шефе, думаю, що пiсля заходу сонця тут нiчого не вiдбуваеться.
Захiд сонця стався, але свiтило потонуло в дощi задовго до цього. Тому в цьому видовищi менi було вiдмовлено. Але я вийшов надвiр у дощ, аби переконатися, чи немае там усе ж чогось цiкавого.
«Воно збудоване на горбистiй мiсцевостi, i його вулицi освiтлюють електрикою на суму 32 470 доларiв на рiк».
Коли я покинув готель, почалися мiжетнiчнi сутички. На мене накинулася юрба бедуiнiв, або арабiв, або зулусiв, озброених… нi, я з полегшенням побачив, що в iхнiх руках були не рушницi, а батоги. І я також побачив стихiйний караван iз чорних, незграбних шкарабанiв, iз який лунали заспокiйливi вигуки:
– Довезу до будь-куди в мiстi, шефе, одна поiздка – п’ятдесят центiв.
Стало зрозумiло, що я просто пасажир, а не жертва.
Я прошкував довгими вулицями, кожна з яких спиналася догори. Я цiкавився, чи цi вулицi взагалi колись ведуть униз. Можливо, вони не опускаються, поки iх не полагодять. На кiлькох «головних магiстралях» я бачив свiтло в крамницях тут i там; бачив автомобiлi на вулицях, що перевозили гiдних мiщухiв уперед i назад; бачив, як люди швендяли захопленi бесiдою, i чув вибух не надто веселого реготу, що долинав зi закладу, який торгував водою з газбульками та морозивом. А «неголовнi» вулицi запрудили будиночки, в яких панував мир i домашнiй затишок. У багатьох iз них свiтилося у вiкнах, скромно завiшаних фiранками; у кiлькох помешканнях пiанiно деренчало ритмiчну та пристойну музику. Справдi, що тут могло вiдбуватися? Менi забаглося вийти до заходу сонця. Тому я повернувся до готелю.
«У листопадi 1864 року генерал конфедератiв Гуд висунувся зi своiм загоном на Нешвiлл, де вiн оточив сили пiвнiчан пiд командуванням генерала Томаса. Останнiй тодi здiйснив вилазку й розгромив пiвденцiв у страшнiй битвi».
Усе свое життя я чув, захоплювався i був свiдком бездоганноi стрiлянини жителiв Пiвдня у вирiшеннi мирних конфлiктiв у мiсцях, де полюбляють жувальний тютюн. Але на мене готелi чекала несподiванка. У великому вестибюлi стояли дванадцять яскравих, нових, величезних, об’емних мiдних плювальниць, достатньо високих, щоб iх можна було назвати урнами, i настiльки широкими, що пiтчер жiночоi бейсбольноi команди могла б закинути м’яч у одну з них з вiдстанi п’ятьох крокiв. І хоча жахлива битва все ще тривала, ворог переможений не був. Вони стояли яскравi, новi, нав’язливi, мiсткi та непорушнi. А керамiчна плитка на пiдлозi кольору джефферсонiвськоi цегли! Дуже гарна плитка на пiдлозi! Я мимоволi згадав про битву пiд Нешвiллом i, за своею дурнуватою звичкою, намагався виснувати, що влучна стрiлянина спадкова.
Тут я вперше зустрiв майора (даруйте за недоречну ввiчливiсть) Вентворта Кесвелла. Я збагнув, що вiн за цяця з тiеi самоi митi, коли моi очi зазнали ушкоджень, побачивши його. У пацюка не бувае постiйного ареалу проживання. Як сказав один мiй давнiй приятель А. Теннiсон[69 - Альфред Теннiсон (1809–1892) – англiйський поет-романтик.], дуже навiть влучно:
Пророче, прокляни базiки рот,
І пацюка британського потвору.
А тепер розглянемо слово «британський», яке краще замiнити на ad libitum[70 - Ad libitum (лат.) – за бажанням.]. Пацюк е пацюк.
Цей чоловiк вештався вестибюлем готелю, немов голодний пес, який забув, де саме кiстку закопав. У нього було широке обличчя, червоне, як буряк, яке своею сонливiстю нагадувало Будду. Вiн мав лише одну-едину чесноту – був дуже гладенько виголений. Позначкою звiра не таврувати людину, доки вона голиться. Гадаю, якби вiн не скористався бритвою того дня, я б вiдкинув його пропозицiею, i кримiнальний мартиролог свiту не поповнився б iще одним убивством.
Я стояв на вiдстанi п’яти футiв вiд плювальницi, коли майор Кесвелл вiдкрив по нiй вогонь. Я був достатньо уважним, аби побачити, що для атаки використали кулемет Гатлiнга[71 - Кулемет Гатлiнга – одна з найвiдомiших перших швидкострiльних збройних систем, попередник сучасного кулемета, яку вперше використала в бою армiя пiвнiчан пiд час громадянськоi вiйни у США у 1861–1865 рр.], а не мисливську рушницю для полювання на бiлок. Я настiльки шпарко вiдступив убiк, що майор отримав можливiсть вибачитися перед цивiльним населенням. Язик у нього був неначе помело. За чотири хвилини вiн став моiм приятелем i потягнув мене до бару.
Хочу тут додати, що я пiвденець. Але не за переконаннями. Я вiдмовляюся вiд краватки, капелюха зi широкими крисами, гарнiтурiв у стилi принца Альберта, балачок про лантухи з бавовною, знищенi генералом Шерманом, i жвакуляння тютюну. Коли оркестр грае «Дiксi»[72 - «Дiксi» – гiмн конфедератiв у часи громадянськоi вiйни.], я не аплодую. А занурююся трохи нижче на шкiряному диванi й замовляю ще одне пиво, а також шкодую, що Лонгстрит[73 - Лонгстрит – генерал армii конфедератiв.]… Але що з того?
Майор Кесвелл влупив кулаком по шинквасi, i на це вiдгукнулася пострiлом перша гармата у Форт-Самтерi. Коли ж вистрелили останнiй набiй в Аппоматоксi, у мене зажеврiла надiя. Але потiм вiн почав теревенити про родовi дерева та продемонстрував, що Адам був у родинi Кесвеллiв лише третiм двоюрiдним братом. Скiнчивши з генеалогiею, вiн, на мою огиду, почав порпатися в справi своеi сiм’i, патякав про свою дружину, простежив ii походження аж вiд Єви й запекло заперечував будь-якi можливi чутки, що вона могла походити зi Землi Нод[74 - Земля Нод – мiсце, куди, згiдно з Книгою Буття, вигнали Каiна пiсля вбивства свого брата Авеля.].
До цього часу я почав пiдозрювати, що вiн затiяв це для того, щоб я забув, що це вiн замовляв напоi, у надii, що я буду настiльки ошелешений, що заплачу за них. Але коли ми хильнули, вiн показово швиргонув срiбного долара на ляду. Тодi, звiсно, довелося пити ще одну порцiю. Коли ж я заплатив за неi, то вирiшив покинути товариша по чарцi, бо бiльше не прагнув його компанii. Але до того, як менi це дозволили, вiн гучно розповiв про прибуток, який отримала його дружина, i показав цiлу жменю срiбнякiв.
Коли я отримав вiд портье ключа, останнiй ввiчливо менi повiдомив:
– Якщо цей Кесвелл вам докучае i якщо захочете подати скаргу, то ми його витуримо. Вiн надокучливий ледар, позбавлений засобiв до iснування, хоча й звiдкiлясь постiйно бере грошi. На жаль, ми не в змозi викинути його законним чином.
– Але навiщо? – зауважив я пiсля деяких роздумiв. – Я не бачу причини, щоб подати скаргу. Хоча хотiв би зазначити, що менi його компанiя все ж не подобаеться. Ваше мiсто, – правив я далi, – видаеться тихим. Якi розваги чи пригоди ви можете запропонувати незнайомцю?
– Ну, сер, – сказав клерк, – наступного четверга тут буде шоу. Я ще подивляюся, о котрiй годинi, i вiдправлю оголошення до вашоi кiмнати разом iз крижаною водою. На добранiч.
Пiсля того, як пiднявся до своеi кiмнати, я поглянув у вiкно. Було лише близько десятоi години, а унизу розкинулося затишне мiсто. Дощ iще йшов, прикрашений тьмяними вогниками, такими вiддаленими, як ягоди на тортi, проданому на жiночому доброчинному базарi.
– Тихе мiсце, – сказав я собi, коли мiй перший черевик звалився на стелю мешканця номера пiд моiм. – У тутешньому життi немае нiчого такого, що надае барви та розмаiття мiстам як на Сходi, так i на Заходi. Просто хороше, пересiчне, буденне, дiлове мiсто.
«Нешвiлл займае перше мiсце серед промислових центрiв краiни. Це п’ятий ринок взуття в Сполучених Штатах, найбiльше мiсто-виробник цукерок i печива на Пiвднi, а також воно мае серйознi гуртовi продажi галантереi, бакалii та медикаментiв».
Маю вам сказати, навiщо приiхав до Нешвiлла, запевняю, що такий вiдступ викликае в мене стiльки ж нудьги, як i у вас. Я подорожував до iншого мiсця у своiх власних справах, але в одному з пiвнiчних лiтературних журналiв мене попросили завернути сюди, щоб налагодити особистий контакт мiж редакцiею й однiею з мiсцевих, Азалiею Едер.
Едер (про ii особу не було жодноi iнформацii, крiм почерку) надсилала якiсь есе (втрачене мистецтво!) й вiршi, якi змусили редакторiв схвально вiдгукнутися про них за ленчем. Тому менi доручили знайти вищезазначену Едер i загнати ii в глухий кут контрактом по два центи за слово ще до того, як якийсь iнший видавець запропонуе iй десять або двадцять.
О дев’ятiй годинi наступного ранку, поснiдавши курячою печiнкою en brochette (скуштуйте цю страву, якщо знайдете цей готель), я вийшов пiд дощ, якому, здавалося, не було кiнця-краю. На першому закрутi я натрапив на дядька Цезара. Це був величезний чорношкiрий, старший, мабуть, за самi пiрамiди, з сивою кучмою волосся й обличчям, яке спершу нагадало менi Брута, i вiдразу пiсля цього – покiйного короля Сеттiвейо[75 - Сеттiвейо – войовничий вождь зулусiв, котрий боровся з англiйцями в 1870-х рр.]. Вiн носив найдивнiшого плаща з усiх, якi менi будь-коли доводилося бачити або ще треба було побачити.
Одяг сягав йому до щиколоток i колись був такого самого сiрого кольору, як i одностроi конфедератiв. Але дощ, сонце i вiк настiльки урiзноманiтнили цю одiж, що плащ Йосифа видався б блiдою ii подобою единого кольору[76 - У Бiблii Якiв любив Йосифа бiльше за iнших своiх синiв, тому справив йому кольорове вбрання.]. Мушу затриматися на цьому плащi, бо вiн пов’язаний з однiею iсторiею, до якоi ми нiяк не можемо дiйти, адже навряд чи можна очiкувати, що в Нешвiллi станеться хоча б щось.
Колись цей плащ, мабуть, належав якомусь офiцеровi. Його каптур кудись зник, усе донизу колись було прикрашене чудовим аксельбантом i китицями. Але тепер орнамент i китицi корова язиком злизала. Натомiсть був терпляче приторочений (припускаю, якоюсь «чорною матусею», котра зумiла вижити) новий аксельбант, викручений зi звичайноi мотузки. Вона була пошарпана та закошлачена. Прикрасу, мабуть, додали на плащ як замiнник зниклих прикрас, хоча й без смаку, зате дуже старанно, бо мотузка точно слiдувала за вигинами стандартноi вiдзнаки. І, щоб завершити комедiю i пафос цього одягу, усi його гудзики, крiм одного, вiдiрвалися.
Залишився лише другий гудзик згори. Плащ застiбали, зав’язуючи iншi мотузки крiзь петлицi й iншi дiрки, грубо прорiзанi з iншого боку. Ця дивна одежа була напрочуд фантастично прикрашеною i надзвичайно строкатою. Самотнiй гудзик мав розмiр у пiвдолара, був зроблений iз жовтого рогу вола й пришитий грубою ниткою.
Чорношкiрий стояв поруч iз бричкою настiльки старою, що нею, либонь, правив ще сам Хам, пiсля того, як покинув ковчег iз двома коняками, запряженими в такий транспорт. Коли я пiдiйшов, фiрман вiдчинив дверцята, витягнув вiника з пiр’я, махнув ним задля годиться i промовив глибоким i гучним голосом:
– Залазьте досередини, сир, там нi пилиночки, бо я тiльки-но повернувся з похорону, сир.
Я дiйшов висновку, що для таких врочистостей карети прибирають додатково. Я поглянув угору й униз вулицею i второпав, що серед роздовбайок, якi вишикувалися на узбiччi, це ще не найгiрший вибiр. Я зазирнув до свого нотатника, щоб уточнити адресу Азалii Едер.
– Менi треба на вулицю Джессамайн, 861, – сказав я й уже зiбрався сiдати.
Аж раптом шлях менi перегородила тлуста, довга, як у горили, рука старого негра. На його масивному та похмурому обличчi на мить промайнув погляд несподiваноi пiдозри та ворожостi. Та хутко розвiявши своi вагання, вiн ласкаво запитав:
– А чого вам туди, сир?
– А вам яке дiло? – вiдрубав я дещо рiзко.
– Нiчого, сир, нiчого. Але це – малолюдна частина мiста, мало хто мае там справи. Заходьте. Сидiння чисте… Тiльки з похорону повернувся, сир.
До кiнця нашоi подорожi залишалася десь миля. І я не чув нiчого, крiм страшного гуркоту стародавньоi карети по нерiвнiй брукованiй вулицi. Я не вiдчував iншого запаху, крiм дощу, тепер ще й присмаченого вугiльним димом i чимось на кшталт сумiшi дьогтю й олеандра. Усе, що я мiг бачити крiзь залитi опадами вiкна, то це два ряди будинкiв у сутiнках.
«Мiсто займае площу десять квадратних миль; вулиць – 181 миль, iз них 137 миль забрукованi; система водопостачання, яка коштувала два мiльйони доларiв, складае 77 миль».
Пiд номером 861 на вулицi Джессамайн стояв майже зогнилий особняк. Вiн розмiстився за тридцять ярдiв вiд вулицi, а будiвлю затуляв прекрасний гайочок дерев i непiдрiзаний чагарник. Кущi бушпану практично приховували паркан вiд людських очей. Ворота були замкненi за допомогою мотузяного зашморгу, накинутого на стовп ворiт i перший кiл огорожi. Коли ж ви потрапляете досередини, то можете побачити, що № 861 – лише оболонка, тiнь, примара колишньоi величi та досконалостi. Але в своiй оповiдцi я ще туди не потрапив.
Коли карета перестала торохтiти й втомленi конi зупинилися, я передав своему перевiзнику п’ятдесят центiв i чверть долара на чай, неабияк задоволений власною щедрiстю, але той захитав головою.
– Два долари, сир, – сказав вiн.
– Як це? – здивувався я. – Я чiтко чув, як ви волали бiля готелю: «П’ятдесят центiв у будь-куди частину мiста».
– Два долари, сер, – наполягав возiй. – Дуже довгий шлях вiд готелю.
– Але ж це в межах мiста, – сперечався я. – Не думай, що тобi попався якийсь жовторотий янкi. Бачиш пагорби он там? – я вказав на схiд, хоча сам не мiг iх бачити через дощ. – Знай, що я народився i вирiс на тому боцi. Ти що – старий дурний нiггер, котрий не розрiзняе людей, коли iх бачить?
Похмуре обличчя короля Сетiвейо злагiднiло.
– То ви з Пiвдня, сир? Це вашi черевики обдурили мене. Вони занадто гострi для джентльмена з Пiвдня.
– Отже, тариф тепер буде п’ятдесят центiв, сподiваюся? – сказав я невблаганно.
Колишнiй вираз поеднання жадiбностi та ворожнечi повернувся на обличчя перевiзника, залишався там десять iз секунд i зник.
– Сир, – сказав вiн, – п’ятдесят центiв звичний тариф, але менi потрiбнi два долари, сир, менi треба отримати два долари сьогоднi. Я не вимагаю iх у вас, сир, пiсля того, як дiзнався, звiдкiля ви. А просто кажу, що повинен отримати два долари цього вечора.
Мир i впевненiсть вiдтепер оселилися на його важкому обличчi. Возiй був щасливiшим, нiж сподiвався. Замiсть того, щоб пiдiбрати цуцика, який не знае цiн, вiн натрапив на досвiдченого собацюру.
– Ви ганебний старий негiдник, – вилаявся я i потягнувся до кишенi, – за вами полiцiя плаче.
Я вперше побачив на його обличчi посмiшку. Вiн знав, вiн знав, вiн знав.
Я дав йому двi банкноти по долару. Коли передавав грошi, то помiтив, що одна з них бачила важкi часи. Правий горiшнiй кут був вiдiрваний, банкнота була роздерта навпiл, а потiм знову склеена блакитного смужкою цигаркового паперу, що зберiгало ii чиннiсть.
Але наразi годi про цього афроамериканського бандита: я залишив його задоволеним, здiйняв мотузку й вiдчинив скрипучi ворота.
Будинок, як я вже сказав, був лише остовом. За двадцять рокiв пензель його не торкався. Я не мiг збагнути, як потужний вiтер його не завалив, неначе будиночок iз гральних карт, поки знову поглянув на дерева, якi його обступали, дерева, якi ще бачили битву при Нешвiллi й усе ще протягували своi гiлки для захисту вiд штормiв, ворогiв i холодiв.
Азалiя Едер мала десь п’ятдесят рокiв. Уся сива, нащадок роялiстiв, тоненька та крихка, як i будинок, в якому вона жила, одягнена в найдешевшу й найчистiшу сукню, яку я тiльки бачив. Вона прийняла мене просто, як якась королева.
Вiтальня, здавалося, займала цiлу квадратну милю, i в нiй не було нiчого, крiм шеренги книжок на нефарбованих книжкових полицях iз бiлоi сосни, надтрiснутого мармурового столика, клаптиковоi ковдри, канапи, колись набитоi кiнським волосом, i трьох крiсел. На стiнi висiла картина, на якiй був намальований барвистий букет братчикiв. Я лупав очима навколо в пошуках портрета Ендрю Джексона зi соснових шишок, але не знайшов його.
З Азалiею Едер я вiдбув бесiду, з якоi дещо вам повторю. Вона була уродженицею старого Пiвдня, турботливо вихована в затишному життi. Їi знання не були енциклопедичними, зате глибокими й чудовими своею оригiнальнiстю, проте в трохи вузькiй сферi. Дiвчину навчали вдома, тому ii знання про свiт грунтувалися на логiцi й iнтуiцii. З таких виходить коштовний i рiдкiсний гурт есеiстiв. Поки господиня балакала зi мною, я пiдсвiдомо смикав пальцями, намагаючись змахнути неiснуючу пилинку з корiнцiв оправ Лемба, Чосера, Гезлiтта, Марка Аврелiя, Монтеня та Гуда. Вона була вишуканим i дуже цiнним вiдкриттям. Тепер майже всi знають забагато – о, занадто багато – про реальне життя.
Я усвiдомив, що Азалiя Едер бiдна, як церковна миша. Будинок i сукня, мабуть, усе, що вона мае. Тож розриваючись мiж своiм зобов’язанням перед журналом i лояльнiстю до поетiв i есеiстiв, котрi воювали проти генерала Томаса в долинi Кемберленд, я слухав ii голос, як якийсь клавесин, i виявив, що не можу й слова мовити про якiсь контракти. У присутностi дев’ятьох муз i трьох грацiй людина вагаеться, щоб принизити розмову до двох центiв. Пiсля того, як я очуняв, то припустив, що знадобиться ще один вiзит. Але я все розповiв iй про свою мiсiю, i на третю годину наступного дня було призначене обговорення бiзнес-пропозицii.
– Ваше мiсто, – сказав я, коли вже намiрився йти (у такiй ситуацii зазвичай кажуть загальнi фрази), – здаеться, тихим i спокiйним мiсцем. Маю вам сказати, що в такому мiстi рiдко стаються якiсь нетиповi речi.
«Воно веде зi Заходом i Пiвднем велику торгiвлю виробами зi залiза, посудом, а його млини мелють борошно з продуктивнiстю понад двi тисячi барелiв на день».
Азалiя Едер, здавалося, задумалася.
– Я нiколи не дивилася на це пiд таким кутом, – повiдомила жiнка з притаманною iй глибиною. – Хiба не в тихих i спокiйних мiсцях стаються незвичнi подii? Менi здаеться, що коли Бог узявся створювати землю вранцi першого понедiлка й висунувся з вiкна, то почув краплини болота, що спадають iз його лопати, коли вiн створював одвiчнi пагорби. А в що обернувся наймонументальнiший проект на свiтi – маю на увазi спорудження Вавилонськоi вежi? Пiвтори сторiнки есперанто в «Пiвнiчноамериканському ревю».
