скачать книгу бесплатно
– Сiдайте, будь ласка, – сказав вiн. – Вас чекають.
Томас Мак-Квейд скорився з подивом, але без вагань. Сидiти в автомобiлi здавалося кращим, нiж стовбичити в черзi за ложем. Але пiсля того, як на нього накинули коц, й автомобiль помчав далi, пасажир таки задумався про це дивне запрошення.
«Можливо, той чоловiк не мае дрiб’язку, – висунув вiн версiю. – Багато цих багатiiв не заморочуються готiвкою. Гадаю, що вiн висадить мене, коли доiде до якоiсь забiгайлiвки, в якiй зможе отримати готiвку. У будь-якому разi з лежаками просто неба я наразi закiнчив».
Кутаючись у свою шубу, таемничий автомобiлiст, здавалося, i сам дивувався таким життевим сюрпризам.
– Чудасiя! Дивовижа! Неймовiрно! – постiйно торочив вiн собi.
Коли автомобiль занурився далеко в Сiмдесятi вулицi, вiн завернув на схiд i зупинився перед шеренгою високих будинкiв, iз фасадами з брунатноi цегли.
– Будьте такими люб’язними, завiтайте до моеi оселi, – запросив джентльмен у шубi з тюленячоi шкiри, коли вони висiли.
«Мабуть, мае намiр розщедритися», – припустив Томас i потягнувся за багатiем досередини.
У вiтальнi заледве свiтилося. Господар повiв його крiзь дверi лiворуч, зачинив iх за гостем, i вони опинилися в цiлковитiй темрявi. Раптом свiтлий, чудернацьки прикрашений глобус тьмяно засвiтився в центрi величезноi кiмнати, що здавалася Томасу обставленою краще, нiж будь-яка iнша, що вiн бачив на сценi або про яку читав у казках.
Стiни прикрашали чудовi багрянi шпалери, вишитi фантастичними золотими вiзерунками. У задньому кiнцi покою висiла щiльна фiранка з тьмяного золота, пересипана срiбними пiвмiсяцями та зiрками. Меблi були дорогi, виконанi у вибагливому стилi. Ноги колишнього кучера пiрнули в килими, такi ворсистi та глибокi, неначе снiговi замети. Тут були три чи чотири стiйки чи столи незвичноi форми, вкритi чорними оксамитовими покривалами.
Томас Мак-Квейд розглядав багатство цих апартаментiв лише одним оком. Іншим вiн шукав свого показного провiдника й виявив, що той кудись зник.
– Отакоi! – пробурмотiв Томас, – це наче якась оселя примар. Не здивуюся, якщо це одна з тих пригод «Моравських братiв»[35 - «Моравськi брати» – релiгiйна секта в Чехii, що виникла в серединi XV ст.], про якi я колись читав. Цiкаво, а що ж сталося з чоловiком у шубi.
Раптом опудало сови, що мостилося на сiдалi з чорного дерева бiля освiтленоi кулi, повiльно пiдняло крила, i з його очей блиснуло електричне сяйво.
З переляку Томас вилаявся, схопив бронзову статуетку Геби зi шафи поруч i швиргонув ii з усiею силою в цю страшну та гидку птаху. Пугач i його сiдало впали й розлетiлися в рiзнi боки. Цiеi ж митi почулося клацання, i кiмнату затопило свiтло з десятка матових куль вздовж стiн i стелi. Золотi фiранки розсунулися i зiйшлися, i до покою увiйшов таемничий автомобiлiст. Вiн був високим, одягнений у вечiрнiй гарнiтур, iдеально й зi смаком пошитий. Вiн носив золотисто-коричневу блискучу борiдку в стилi ван Дейка, достатньо довге та хвилясте волосся, плавно роздiлене навпiл, i мав великi гiпнотичнi, по-схiдному розкосi очi, що надавали йому вражаючого та приголомшливого вигляду. Якщо ви зможете уявити якогось великого росiйського князя в троннiй залi iндуського раджi, котрий наближаеться, щоб привiтати гостя-iмператора, то приблизно уявите собi його манери. Але Томас Мак-Квейд був занадто близький до того, щоб зомлiти, щоб таке собi уявляти. Коли вiн лупав очима на господаря в шовковому, вишуканому й трохи лячному халатi, то невиразно думав про стоматологiв.
– Розумiете, доку, – сказав вiн обурено, – та гаряча пташка, яку ви тримаете на гiлцi. Сподiваюся, що я нiчого не зламав. Але я майже очманiв, коли вона залiпила менi своiми лiхтарями, i я жбурнув у сову тiею маленькою металевою дiвчинкою, що стояла в креденсi.
– Це просто механiчна iграшка, – махнув рукою джентльмен. – Хочу попросити вас сiсти й поясню, навiщо я привiв вас до свого обiйстя. Можливо, ви не зрозумiете й вам не сподобаеться психологiчний примус, який змусив мене зробити це. Тому я вiдразу ж перейду до сутi, пославшись на те, що ви знаете родину ван Смуйта з пiвнiчноi Вашингтон-сквер.
– А що, у нього срiбло вкрали? – перепитав Томас саркастично. – Коштовностi зникли? Звiсно, я iх знаю. Чи, може, кудись подiлася парасолька однiеi зi старих ледi? Ну, я iх знаю. І що далi?
Великий князь м’яко потер бiлi рученьки.
– Чудово! – буркнув вiн. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повiрити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив вiн далi, – що боятися немае потреби. Замiсть цього, гадаю, я зможу вам пообiцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.
– Вони хочуть мене повернути? – поцiкавився Томас iз чимось схожим на його стару професiйну гордiсть у голосi. – Я обiцяю покинути пити й робитиму правильнi речi, якщо вони знову мене вiзьмуть. Але звiдки ви про це дiзналися, доку? Хай йому бiс, це ж найкраще бюро з працевлаштування, в якому я будь-коли опинявся, з лiхтарем-совою i таким подiбним.
З поблажливою посмiшкою ввiчливий господар попросив дозволу вiдлучитися на двi хвилини. Вiн вийшов на тротуар i дав вказiвку шоферу, котрий усе ще чекав бiля машини. Повернувшись до таемничоi квартири, господар сiв поруч зi своiм гостем i почав так добре розважати його дотепним i приязним спiлкуванням, що бiдний безхатько майже забув про холоднi вулицi, з яких його зовсiм нещодавно й дивовижно врятували. Слуга принiс трохи нiжного холодного м’ясива, бiсквiтiв до чаю i келих чудового вина. І Томас вiдчув, як тоне в розкошах Аравii. Таким чином пiвгодини швидко збiгли, а гудок автомобiля, що повернувся i зупинився бiля дверей, раптово пiдняв великого князя на ноги, i той ще раз попросив вибачити його на кiлька хвилин.
Двi жiнки, дуже закутанi, увiйшли у вхiднi дверi, i господар оселi ввiчливо повiв iх залою до iнших дверей лiворуч, у меншу кiмнатку, яку вiдгороджували та вiдокремлювали вiд бiльшоi, передньоi кiмнати важкi, подвiйнi фiранки. Тут атмосфера була ще витонченiшою й елегантнiшою, нiж у сусiднiй. На палiсандровому столi зi золотою iнкрустацiею були розкиданi аркушi бiлого паперу й лежав химерний, трикутний iнструмент, що нагадував iграшку, на вигляд, либонь, зi золота.
Вища жiнка вiдкинула чорну вуаль i розстебнула свiй плащ. Їй було рокiв iз п’ятдесят, мала зморшкувате та сумне обличчя. Інша ж, молода та пухка, всiлася на крiсло неподалiк у заднiй частинi, так, можливо, зробив би слуга чи хтось iз почту.
– Ви викликали мене, професоре Черубуско, – зронила старша жiнка втомлено. – Сподiваюся, ви маете щось вагомiше повiдомити, нiж зазвичай. Я майже втратила ту дрiбку вiри у ваше мистецтво, яку ще мала. Я б не вiдповiла на ваш заклик цього вечора, якби моя сестра не наполягла на цьому.
– Мадам, – сказав професор зi своею величною усмiшкою, – справжне мистецтво не може зазнати невдачi. Щоб знайти справжне психiчне та потенцiйне джерело, iнодi потрiбен час. Ми не досягли успiху, зiзнаюся, з картами, кристалом, зiрками, магiчними формулами Сарацина, а також Оракула По. Але ми нарештi виявили справжнiй психiчний маршрут. Халдейський гороскоп дуже допомiг у нашому пошуку.
Голос професора звучав упевнено, здавалося, що вiн беззастережно вiрить у власнi слова. Лiтня жiнка поглянула на нього з дещо бiльшим зацiкавленням.
– Чому ж у тих словах, якi я прочитала на його долонi, не було сенсу, – здивувалася вона. – Що ж ви маете на увазi?
– Слова були такими, – пояснив професор Черубуско, зiп’явшись на свiй чудовий повний зрiст: – Вiн прибуде на колiсницi з п’ятим колесом.
– Я не багато колiсниць бачила, – зауважила ледi, – i нiколи не бачила iх iз п’ятьма колесами.
– Прогрес, – правив свое професор, – прогрес у науцi та механiцi досяг цього, хоча, якщо бути точним, ми можемо говорити про неi лише як про запасну шину. Прогрес в окультному мистецтвi просунувся у своiх пропорцiях. Мадам, я повторюю: халдейський гороскоп це передбачив. Я можу не лише вiдповiсти на запитання, яке ви задали, а й продемонструвати вам наочний доказ.
Тепер гостя похитнулася в своiй зневiрi й у своiй позi.
– О, професоре! – вигукнула вона схвильовано. – Коли? Де? Його знайшли? Не тримайте мене в напрузi.
– Прошу вибачити мене на кiлька хвилин, – укотре повторив професор Черубуско, – i, гадаю, що зможу продемонструвати вам ефективнiсть справжнього мистецтва.
Томас смачно жував останнi крихти хлiба й м’ясива, коли чарiвник раптом опинився бiля нього.
– Чи готовi ви повернутися до свого старого будинку, якщо вам гарантуватимуть поновлення на посадi? – запитав вiн зi своею ввiчливою королiвською посмiшкою.
– Хiба я схожий на ненормального? – вiдрубав Томас. – З мене годi життя на ногах. Але чи вони вiзьмуть мене назад? Старенька дуже вперта.
– Мiй любий юначе, – запевнив вiн, – вона всюди вас шукала.
– Чудово! – зрадiв Томас. – Я в дiлi. Ця упряж спухлих верблюдiв, яких вони називають кiньми, дуже псуе руку першокласного кучера, такого як я, певна рiч, але я вiзьмуся за цю роботу ще раз, доку, бо вони хорошi люди.
Тепер вiдбулася змiна з ввiчливим обличчя багдадського халiфа. Вiн пильно й пiдозрiло поглянув на колишнього кучера.
– Чи можу я дiзнатися ваше iм’я? – сухо поцiкавився вiн.
– Ви мене шукали, – здивувався Томас, – i не знаете, як мене звати? А ви кумедний нишпорка, вочевидь, iз центрального бюро розслiдувань. Я все що той самий Томас Мак-Квейд. Працював возiем пари слонiв у ван Смуйта цiлий рiк, а вони звiльнили мене мiсяць тому. Ну, доку, ви ж бачили, що я вчинив iз вашим старим пугачем, я спився, i це я побачив шину, що випала з вашоi машини, коли я стояв у тiй юрбi безхатькiв бiля пам’ятника Ворту в очiкуваннi лiжка на дурняк. Тож яка нагорода очiкуе мене за найкращу вiдповiдь на все це?
На свiй великий подив Томас вiдчув, як його схопили за комiр i потягнули, без жодного слова пояснення, до вхiдних дверей. Вони були вiдчиненi, i нахабу спустили зi сходiв одним важким, розчарованим, принизливим копняком аравiйського чобота.
Як тiльки колишнiй кучер пiднявся на ноги й очуняв, то припустив так хутко, як мiг, на схiд до Бродвею.
– Якийсь шаленець, – такою була його оцiнка загадкового автомобiлiста. – Просто захотiв весело пожартувати, гадаю. Вiн мiг би дати менi долар або й бiльше. А тепер маю поквапитися i повернутися до цiеi зграi мисливцiв за лiжками, доки iх всiх не вклали спати нудними проповiдями.
Коли Томас дiстався мети своеi прогулянки, промчавши двi милi, то побачив, що ряди бездомних скоротилися до гурту з вiсьмох чи десятьох осiб. Вiн зайняв належне мiсце новака на лiвому фланзi. Перед ним стояв молодик, котрий розповiдав про лiкарнi та згадував щось про дружину та дитину.
– Прикро знову бачити тебе тут, – зауважив парубок, обертаючись, щоб звернутися до прибульця. – Я сподiвався, що ти знайдеш собi щось краще за це.
– Я? – сказав Томас. – О, та я просто побiгав навколо кварталу, щоб зiгрiтися! Бачу, що товариство не поспiшае до Господа сьогоднi.
– За такоi погоди, – заявив юнак, – доброчиннiсть, як у прислiв’i, не лише починаеться, а й закiнчуеться вдома.
Аж тут проповiдник i його пристрасний помiчник затягнули свiй останнiй пiснеспiв – прохання до Провидiння i перехожих. Тi з безхатькiв, чиi горлянки все ще дiяли за тридцяти двох градусiв морозу, безнадiйно й невпопад приедналися до них.
Посеред другого вiрша Томас побачив енергiйне дiвча, чию одiж розвiвав вiтер, i котра прямувала до нього з тротуару через дорогу.
– Еннi! – вигукнув парубок i помчав до неi.
– Ти бевзь, справжня нетяма! – волала та, плакала, смiялася й обiймала юнака за шию. – Навiщо ти це зробив?
– Оковита, – коротко пояснив Томас. – Ти ж знаеш. Але я вже покинув. Нi краплi, – вiн пiдвiв ii до бордюру. – Як ти мене знайшла?
– Я зумисне прийшла, щоб знайти тебе, – зронила Еннi, хапаючись парубка за рукав. – Але ти неабиякий дурень! Професор Черубуско нам сказав, що тебе можна знайти тут.
– Професор Ч… Не знаю такого. У якому салунi вiн працюе?
– Вiн ясновидець, Томасе, найбiльший у свiтi. І вiн сказав, що знайшов тебе з халдейським телескопом.
– Вiн брехун, – обурився Томас. – Я його не брав. Нiхто нiколи не бачив мене з чиiмось телескопом.
– А ще вiн сказав, що ти прибув на колiсницi з п’ятьма колесами або щось таке.
– Еннi, – терпляче промовив Томас, – тепер ти приписуеш менi колеса. Та якби я мав колiсницю, то давно вклався б у нiй спати. І без жодних спiвiв i проповiдей перед ночiвлею.
– Слухай, ти великий телепню. Панi каже, що вiзьме тебе назад. Я ii вблагала. Але ти маеш добре поводитися. І ти можеш зайти всередину на нiч, бо твоя стара кiмната над стайнею ще порожня.
– Чудово! – щиро вигукнув Томас. – Ти янгол, Еннi. Але коли сталися цi дива?
– Цiеi ночi в професора Черубуско. Вiн вiдправив свiй автомобiль за панi, i вона взяла мене зi собою. Я бувала там iз нею i ранiше.
– А чим займаеться професор?
– Вiн ясновидець i вiдьмак. Панi консультуеться з ним. Вiн знае все. Але вiн ще не зробив нiчого доброго панi, хоча вона й заплатила йому вже сотнi доларiв. Але вiн сказав, що зорi йому повiдомили: ми можемо знайти тебе тут.
– Що бабусi треба вiд цього пройдисвiта?
– Це родинна таемниця, – застерегла Еннi. – І ти ставиш забагато запитань. Гайда додому, великий дурнику.
Вони пройшли лише кiлька крокiв угору вулицею, як Томас зупинився.
– Маеш трохи грошей, Еннi? – поцiкавився вiн.
Еннi гостро зиркнула на нього.
– О, я знаю цей погляд, – сказав Томас. – Та ти помиляешся. Бiльше нi краплi. Але е хлопець, котрий стояв поруч зi мною в черзi на лiжко, вiн у дуже кепському станi. Вiн правильний, мае дружину чи дiтей, або щось таке, i вiн хворий. Але не вiд пиятики. Якщо зможеш знайти для нього пiвдолара, щоб вiн мiг отримати гiдне лiжко, а я б цього хотiв.
Пальцi Еннi заворушилися в торбинцi.
– Природно, я маю грошi, – зауважила вона. – Цiлу купа. Аж дванадцять доларiв.
І тодi вона додала, сповнена невикорiнноi жiночоi пiдозри на чужу доброзичливiсть:
– Приведи його сюди й дай менi спершу на нього поглянути.
Томас подався виконувати свою мiсiю. Хворобливий безхатько пiшов без вмовлянь. Коли вони пiдiйшли ближче, Еннi вiдвела погляд вiд гаманця i заволала:
– Пане Волтер… О, пане Волтер!
– Це ти, Еннi? – спитав молодик покiрно.
– О, пане Волтер! Панi всюди вас шукае!
– Матiнка хоче мене бачити? – перепитав парубок, i його блiдi щоки залив рум’янець.
– Вона всюди за вами шукала. Звiсно, вона хоче вас бачити. І хоче, щоб ви повернулися додому. Вона пiдняла на ноги полiцiю, адвокатiв, журналiстiв, детективiв, шукала в моргах, нагороду обiцяла, i все намарно. Аж тодi вдалася до ясновидцiв. Ви ж пiдете безпосередньо додому, чи не так, пане Волтер?
– Залюбки, якщо вона хоче мене бачити, – зрадiв молодик. – Три роки – довгий термiн. Припускаю, що менi доведеться пiти, якщо тiльки автомобiлi на вулицях не возять пасажирiв безкоштовно. Ранiше я обганяв навiть пару гнiдих, яких ми запрягали в бричку. Вони iх ще мають?
– Мають, – пiдтвердив запальний Томас. – І вони будуть мати iх ще з десять рокiв. Королiвськi елiфантiбус тракгорсiбус живуть по сто сорок дев’ять рокiв. Я кучер. Мене поновили на роботi п’ять хвилин тому. Гайда, iдемо на трамваi, якщо… якщо Еннi заплатить за проiзд.
У вагонi Еннi передала кожному з блудних синiв по нiкелю, щоб тi заплатили кондуктору.
– Менi здаеться, що ти дуже нерозсудлива, якщо так смiтиш великими сумами коштiв, – зазначив Томас саркастично.
– У цьому гаманцi, – врочисто заявила Еннi, – е рiвно 11 доларiв i 85 центiв. Я вiзьму цi грошi й завтра ж вiддам iх професору Черубуско, найвидатнiшiй людинi у свiтi.
– Ну, – стенув плечима Томас, – гадаю, що вiн таки мае бути достатньо хорошим чоловiком, аби так усе обернути. Я радий, що його духи повiдомили йому, де ти можеш мене знайти. Якщо ти даси менi його адресу, я якось сам зайду туди й потисну йому руку.
Томас невпевнено посовався на своему мiсцi й у задумi вiдчув кiлька синцiв на колiнах i лiктях.
– А послухай-но, Еннi, – мовив вiн конфiденцiйно, – можливо, це один iз останнiх вiдгомонiв пияцтва, але я маю своерiдний спогад про одну iзду в автомобiлi зi заможним чоловiком, котрий вiдвiз мене в оселю, наповнену орлами та свiтлом на склепiннi. Вiн нагодував мене печивом i теревенями, а потiм спустив мене зi сходiв. Якщо це було марення, то чого в мене так ние все тiло?
– Припни язика, телепню, – звелiла Еннi.
– Якби я мiг знайти будинок цього дивного чоловiка, – сказав на завершення Томас, – то одного чудового дня зайшов би туди й дав йому в нiс.
Поет i селюк
Якось один мiй приятель-поет, котрий усе життя жив у тiсному спiлкуваннi з природою, написав поему й понiс ii до редактора. Це була пасторальна розповiдь, сповнена справжнього дихання полiв, пiсень птахiв i приемного дзюрчання струмочкiв.
Коли поет знову захотiв зустрiтися щодо свого твору, з надiею в серцi на вечерю, що складалася б iз бiфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».
Кiлька нас, його друзiв, зустрiлося за спагеттi та к’янтi в голландськiй тавернi, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.
Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, надiлений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й нiколи не бачив сiльських краевидiв, хiба лише крiзь вiкна потягiв i з вiдчуттям повноi огиди.
Конант також написав поему, яку назвав «Лань i струмок». Це був чудовий взiрець працi, яку тiльки й можна очiкувати вiд поета, котрий бачив амаралiс лише у вiтринi флориста, а про птахiв балакав хiба що з офiцiантом. Конант пiдписав свою поему, i ii також вiдправили до того самого редактора.
Але все це мае дуже мало спiльного з нашою iсторiею.
Наступного ранку, якраз тодi, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна iстота зiйшла з порому на Захiдному березi й повiльно пiднялася на Сорок другу вулицю.
Прибулець був молодиком iз свiтло-блакитними очима, вiдкопиленою губою i волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленькоi сироти (яка пiзнiше виявилася донькою графа) iз однiеi п’еси пана Блейнi[36 - Чарльз Блейнi (1877–1975) – американський режисер та автор багатьох мелодрам.]. Його ногавицi були з оксамиту, а плащ iз короткими рукавами – з гудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобiт, а iнша – нi. Очiкувано, хоч i марно, можна було б шукати на його солом’яному брилi отвори для вух, бо його форма викликала пiдозру, що головний убiр украли в коня. У руцi дивак тримав валiзу, опис якоi – неможливе завдання. Навiть мешканець Бостона не захотiв би носити в такiй свiй ленч i юридичну лiтературу до свого офiсу. Над одним вухом юнака, у його волоссi, виднiвся жмут сiна – рекомендацiя в сiльському стилi, ознака невинностi, останнiй слiд Едемського саду, що зберiгся для того, щоб осоромити мiських гультiпак.
Мiстяни усмiхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоiть у канавi й тягне шию на високi будiвлi, то перестали всмiхатися i навiть глипати на нього. Це повторилося кiлька разiв. Дехто таки споглядав на античну валiзку, щоб переконатися, якi розваги Конi-Айленду чи марку жувальноi гумки вiн запропонуе. Та здебiльшого прибульця iгнорували. Навiть шибеники, якi розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, вiд екiпажiв та автомобiлiв на вулицi.
